Там теж текла вода
Темно. У гостроверхому місті не можливо заплющити очі. Яскраво зайнялися сірники. У зимову глуху ніч потекла вода. Повільно пробираючись попід воротами. М’яка, загадкова... Вона текла вогкими погребами, давно полишеними домівками, там, куди б ніколи не дістались театральні прожектори. Вона торкалася чорної, мокрої від сліз землі. Павутиною сірників вона показувала мокрим нетрям інше життя.
Цей вечір вже приходив. Здається, зовсім недавно. Але з того часу земля зробила мільйон обертів навколо сяючої жовтогарячої зірки. І навряд чи залишився на планеті той, хто б міг це засвідчити...
Але по німій бруківці ще й досі звучать глухі екіпажі. Поверх старих тіней-павуків тією ж бруківкою їдуть іномарки. Своїми газами труять сивих коней. І екіпажі, що колись прямували до ТЕАТРУ, з тріском влітають у блискучі вітрини. Розбиваються, розлітаються на шматки.
Морок. Тане день. Його з’їдає людська ВТОМА. Високо, там де троянди жовтого сяйва, лежать у нових коробках сьогоднішні слова. Поруч, і зовсім поруч, стоять старі і зовсім старі. У них теж слова. Людей, тіні яких блукатимуть сьогодні древнім МІСТОМ аж до ранку. Вони ставатимуть навколо гострих веж. Неспішно говоритимуть зів’ялими, замученими губами на такі важливі для них і уже давно вичерпані теми. Забуті і нікому не потрібні. Кутатимуться у старомодні сірі пальта. Поправлятимуть комірці і капелюхи. Відвертатимуться від чудернацьких винаходів тих, хто прийшов після них. Ігноруватимуть сині електрички метрополітену і яскраво-в’їдливі дискотечні вогні. Сучасні люди...А може в’язні своєї сучасності?
І вони, ті темні невідомі нікому постаті теж були в’язнями своєї сучасності, яка разом зі своїми проблемами і сподіваннями уже давно нікого не турбує... Там теж текла вода... Вона мовчки дивилася їм у вічі, намагаючись запам’ятати їх блиск, бо знала, що він уже ніколи не повториться. У сутінках вечорів і на світанку вона блищала і вбирала у себе зачаровану рутину буття. Нею вмивалися, варили з нею борщ, в ній прали... А тепер вона падає на наші сучасні голови у вигляді дощів і вологими губами шепоче про них. Про тих, кого ми не застали. Вона текла і тече. Вона вічна. І вони вічні. Напевно, вони і досі заварюють свої чаї у старомодних самоварах десь на околицях реальності і буття.
І ми будемо вічними. Вічно кип’ятити воду в електрочайниках, танцювати на своїх дискотеках і розсікати земні надра у синіх поїздах метрополітену...
