І дощ змиває усі сліди
Зима. Ми спали разом. Наш перший світанок губився у хмарах, його запах здавався примарним у нескінченних деревах й подекуди голій землі. Я відчиняю вікна навколішки – твої панорами, їм легко ведеться. Просторі, мов тисячі тисяч дверей, воріт, затворів, щілин. Прочиняю навіки – ні засувів, ані замків. Вривається вітер з долин і низів, з-під самої землі, із гір і вершин – весь вітер поміститься в мене на шкірі. Лиш присмак один залишають вітри – крихкі незабудки твоєї довіри. На смак сніг солоний, клапті квітів літають навколо і падають – плечі, волосся, ступні. Він тане лиш на тобі. На мене ж лягає покірно, закутує шаллю і ковдрами з пуху, на віях – задуха, розруха, нетривкі халабуди з непевних шматків води; мерзнуть, як сльози – повіки, очі, щоки. Встаю із колін і неквапно - по льоду, до твого вікна, котре почало коритись зимі. І вже заростають найпершим морозом скляні дзеркала на розлогій стіні. Замерзло вікно, замело наші дошки паркету і чорні полотна біліють й тихішає крок, наче час не скінчиться, наче знайдемо ми не одну ще планету, наче я не вдихаю до краплі весь дим із твоїх цигарок. Ти куриш полин, забиваєш в папір і тримаєш лиш пучками пальців, як тримаєш мене у долонях думок і снів. Ти згубив кілька слів із пробачень, ти цілуєш так гірко, що не помічаєш днів. У замерзлих очах проростає й міцніє гнів, сніг навколо й душа моя – купа льоду. Ти не матимеш стільки вогнів, за життя не збереш ти тепла, щоб мені заподіяти шкоду. Ніч завмерла на мить – ти цілуєш вустами з полину шкіру, торкаєшся шиї, зап’ясть, почуттів – я не дам тобі ще свою сотню життів, я ступаю з вікна і себе перетворюю в воду. Квіти ранять плече, прорізає земля мої груди - захолоне життя й не буде думок метушні, ти мене не обрав, ти закутав у сніг, мов дитину, тільки жаль, що усе це лиш снилось мені.
Весна. Ми спали разом. Двадцять перша весна насувалась, як грозова хмара. Розцвітали кущі жасмину. Запах розносився вулицями, тишею паралізуючи рухи, пришпилюючи шкіру до землі, волосся – до вітру, очі додолу, вуста розкриті, пальці – пружніше, ширше. Темрява розпускалась суцільним сукном, і за твоїм, таким вже звичним вікном, чорніли гори і чорне сонце на них світило. Та ти сміливо, хоч необачно, нарвав жасмину, приніс додому. Завмерли звуки й всі барви ночі сплелися в танці, як мертва прірва. Як німа пристрасть, що осліпила, зв’язала руки, заткала вуха. Вона дивилась на нашу гордість, на квіти в русі, на два нещастя. Пронісся потяг – з вікон палало. На наших стінах, на нашій стелі, і на зап’ястях, і на постелі - мінилось сонце, горіло жовтим, зривало одяг, стискало плечі, спалило пристань, упало в море. Не захлинулось, не похололо, не споловіло, загасло, змерзло – світило п’янко, хоч перманентно, збирало в танець частинки снів. Гроза настала, жасмин збиває, засипле слізьми, словами вкрай. Розв’яже руки світанок вправний, де ти знаходиш стільки прощань? Туманний присмак кривавих губ, тремтливі очі, котрі прозріли. І чути шепіт, і чути шум, і народилось крім чорного біле. Омана ранку з всіма чуттями – ти більш людина, ніж колись хотів. Та що наосліп було між нами? Твоїх барвистих з десяток снів.
Літо. Ми спали разом. Трамваї розносили подорожній пил. Дванадцять птахів пролітали Підзамче і ми ревнували до волі їх крил. Ти вабиш думками, складаєш долоні у сурму й кричиш, у ніч крізь вікно - ти розводиш руками, та знаєш, що птахою тут не злетиш. Ти чорний і золото, сонце опівночі, ти парадокс, якого не втямиш – ти мчиш у безодню, хоч сам нею створений, ти море купив, але хвилями скорений. Гаряча ніч і кольору твого волосся жито, барвінкове моє життя тобою лиш надпито, та ти самотній – не здобув спокути, а до світанку – мить. Горить ліхтар і кличе за собою – в пітьму босоніж за непевний дар. І небо не зорить, і душі не в любові, та плечі пропікає жар. Спідниця у горох і коси у косі, не палиш цигарки, бо змочені росою. І пахне, мов полин із медом гречаним – повітря вже просочене тобою. Вдихаю п’янко і тамую страх, вбиваю пам’ять дотиком терновим. Сплелись думки розбурхані в вітрах, сплітають плечі двоє в Львові. Із пагорба униз спускатись втіха марна – навіщо нам ліхтар і клапті насолод? Опівночі політ із Замку понад хмари - і тисячі доріг, і тисячі пригод. Найвищий шпиль – забава смерті з часом, стривожиш мить – назад не повернеш. Та навздогін із вітром двоє разом спіймаємо життя й політ буде без меж. Вогнів стрільчатих золотий пісок і тіні від дерев далекі; пітьма розсиплеться, немов пшеничний колосок і сповнить волі птаства клекіт. Душа дозріла, напилась любові, та загубила певність – долетять вони? Довіра смеркла, час іде на спомин, світанок поруч й промені вини. Упали разом в річку під бетоном і крила обламались із спини. Ти жив з птахами, а людей не бачив, та добре, що усе – лиш сни.
Осінь. Ми спали разом. Дощ напував дошки паркету і ми почували себе потонулими. Постіль промокла, картини й портрети - вогке усе, чого не згорнули. Триста шістнадцята повінь за осінь змусила нас двічі померти. Та залишаються наші комети і про запас – додаткові планети. От тільки дощ загубився в тенетах, доки я лагодив дах за монети. Панорами відкриті, місяць в зеніті – є спосіб померти страшніший за смерть. Синь непрозора, дим сигаретний – ти під грозою промокла ущерть. Сонце пожовкло, впало на землю, вже не зігріється в наших думках. Чому ти мерзнеш? Не пригорнешся? Ти вмить би розтала у моїх светрах. Та вони крижаніють, рвуться на плечах і руки холонуть в північних вітрах. Я вкрав би тебе у зорі на світанку, я б закутав в перини, у ніч найтеплішу, я б тебе заховав – як кохану, не бранку. Ти ще чуєш мене? Ти читаєш ці вірші? Двадцять вісім, сто дев`ять, триста сорок – чекаю. Ти п’янієш, клянешся, холонеш – зникаєш. Не питай, чи з птахами я досі літаю, не питай, чи я вікна тобі прочиняю, не питай, чи ще ллються тут грози без краю, чи заснути я можу, коли чую зграю. Я дивлюся у дощ, що змиває тебе, забирає останки – картини, книги, довіру; він з світанком зап’ястя мої шкребе – вириває кохану з-під шкіри. Ти так любиш слова, що не знаєш їм міри, але правда одна – я б зберіг в брехні віру, лиш би ти поверталась бодай в моїх снах. Ми могли помилитись на три сотні кроків – збунтувати, зблудити, зовсім не зустрітись. Але ти прокидаєшся так кілька років – поруч зі мною, наче хочеш зігрітись. Ти цілуєш обмерзлі руки-плечі, я милуюсь думками твоєї втечі, доки ти ще не зникла приходить вечір – безкінечна гра, без кінця порожнеча. Виноград вже достиг – твої губи солодкі, триста сорок четверта брехня – мої пальці чіпкі. Ти не зможеш. Залишитись. Кригою. Чула? Я тебе розпечу у нічному вогні. Заплітаю волосся у хвіст – ти забула, як корилися темряві крила хмільні. Ти не маєш ножа, мою постать не зміряєш лезом, чи не холодно мила, коли ми одні? Я достатньо промок під дощем і тверезо все змиваю із себе, допоки гроза у пітьмі. Та на ранок хмурнію, я злюся, кричу, шаленію – чи ми спали разом, чи ти лише снилась мені?
Львів, 2015
