Штучна самотність
Пам`ятаєш, день починається зранку. Сонце сходить неквапно, а кава в френч-пресі доповнює свіжі грейпфрути. Крізь відсутні фіранки, відчинені вікна і гарячі думки можна весь світ почути. Кожен промінь кричить, наче має собою довести присутність життя, кожен промінь пече, наче поглядом ти огортаєш замерзле плече. Ти стоїш, заплітаєш волосся у хвіст, дихаєш так спокійно, як дихає немовля, а хвилюєшся часом так, як лиш можуть хвилювати почуття. Весь твій зріст опиняється в мене на кінчику ножа, кожен рух - на серці тонка межа. Як ти мислиш у цих заплутаних ранках? Як змагаєшся з долею, стиснутий в рамках? Стільки сили в тобі, що відчутно навіть за тисячі тисяч, за мільйони, гектари, тонни і метри, світлові роки, світи, комети, ти все море моє купив за монети, всі стежки і дороги ти звів до мети, ти - і бог, і нещастя, ти - звір і поет ти, ти - лиш сніг навесні, ти - лиш гріх первородний, ти - стоїш на ножі і по лезу - в безодню. Як на сходах загиблі, як загиблі на плечах, як порізи на шиї, як дірки у легенях, як розбиті, потрощені, горем скалічені, як убогі, понурі, ранками знічені, як народжені, згоєні, ситі й сповиті, як кохані, розбещені, гидкі й недопиті, як тривожні, розкриті - губи потріскані, як шершаві, убиті - з наскрізними мізками. Що ти бачиш, як сонце - великий екран? Що ти чуєш, крім сварок, крім криків і драм? Як ти терпиш, що знаєш про кожного там?Ранок. Без сонця. Без тебе. Я вдам.
Львів, 2017
