Зведений брат Люцифера
Місяць добігав кінця. Тож можна було використати залишки енерго-квоти. Орест викрутив регулятор обігрівача на повну і з насолодою витягнувся на старому дивані, продавленому його сухим кістлявим тілом. Декілька хвилин потому стало достатньо тепло, щоб зняти хутряний кожух та унти, і він з насолодою випростав на спинці ноги, ворушачи худими блідими пальцями. Іній у кутках невеличкої кімнати почав збиратися краплинами, які стали поволі сповзати донизу, залишаючи по собі звивисті доріжки. Орест незворушно споглядав за неспішними перегонами блискучих намистин і насолоджувався теплом.
Тьмяне освітлення підкреслювало вбогість облаштування цього барлога: маленький стіл, завалений паперами, термінал у кутку стола, м’яке крісло, розкішне колись, а тепер потерте і продерте у декількох місцях, та диван, на якому й лежав господар. Протилежний куток був кухнею, ванною та туалетом одночасно. Власне, колись ця кімната і була ванною – просторою та розкішною, а тепер цими стінами обмежувався весь Орестів світ. Ні, не так. Світ продовжувався за товстими дверима, оббитими, як і всі стіни, шаром теплоізолюючої піни, та той світ був чужим і ворожим. У ньому було безліч величезних і розкішних помешкань, там можна було знайти навіть царські хороми, та жити в них неможливо: де взяти стільки енергії на обігрів?
Затринькав термінал. Орест поволі підвівся і натиснув кнопку зв’язку.
– Егей, Хароне, куди це ти подівся? Вже півгодини тебе намагаюся викликати. Чого ком вимкнув? – на екрані терміналу вишкірявся молодий хлопець з татуюванням на щоках та чудернацько виголеним чубом, пофарбованим у червоний колір.
Орест скривився, почувши остогидле прізвисько «Харон», яке причепили до нього нижні «поводирі». Червоноволосий, який звав себе Одіном, задоволено зареготав: дуже його тішив вираз на обличчі Ореста, і він щоразу намагався викликати це роздратування, називаючи старого «Хароном».
– Чого тобі? – сердито обірвав реготіння Орест.
– Приймав пакуночок, – молодий знов зареготав, і його довгі червоні пасма загойдалися перед огидною пикою, наче якісь водорості-мутанти.
– Тиждень лише минув! Що за фокуси?
– А тепер свято буде щотижневим. Ой, ми вчора так кльово відірвалися, диви, – Одін зник з камери, а потім його пика з’явилася догори дригом і з рота з дурнуватим звуком вискочила блискуча спіраль, що вдарила просто у об’єктив. – Свято-о! Гуляймо-о-о!
– Дебіл-переросток! Відправляй вантаж, і не псуй мені настрій своєю мордою!
– Ги-и-и! Бувай… Хароне! Я поклав трішечки моне-е-еток їм на очі! Тож ти роби свою справу добре! Ги-ги-ги…
Орест тицьнув в екран і обірвав розмову. Малий вилупок знов довів його, хоч скільки разів він вже говорив собі не звертати увагу на цього блазня. Серце ще калаталося від обурення, тож довелося присісти у крісло, щоб вгамувати гугіт крові у скронях. Вік дає знати про себе. Сьомий десяток на закінченні. Якби вони тільки дізналися про це… Люди так довго не живуть. А він же ж ще бачив промені сонця на листі дерев! Картина зеленого квітучого світу спалахнула перед очима, і лише напруженням волі її вдалося загасити.
Підлога почала ледь відчутно вібрувати – треба було мерщій одягатися. Орест натягнув тепле спіднє з ефектом потовиведення, проміжний комбінезон, утеплений комбінезон, товсті теплі черевики з високими халявами і куртку з каптуром, розроблену для особливо низьких температур – із застібками навколо подолу та рукавів, що поєднували її з спеціальними штанями та рукавичками. Довершувала вбрання маска з вбудованими окулярами та дихальними трубками з електропідігрівом. Дихати через них було незручно, але «мінус сімдесят» змушували поважати себе.
Двері відчинялися важко: останній раз Орест виходив два дні тому, і вони встигли примерзнути, хоча й вели лише у невеличкий тамбур, де зберігалися різні потрібні речі, серед який був і скафандр. У тамбурі було досить тепло – лише мінус тридцять, та все знов вкрите інеєм. «Треба перевірити, звідки тут волога береться». Орест ретельно закрив двері у свою домівку і почав відкручувати колесо засуву – метал хрипко загарчав у повній тиші – і тут клята волога створила проблеми. Тремтіння підлоги відчувалося вже навіть крізь товсту підошву черевиків, тож треба було поспішати. Нарешті двері клацнули, і відчинилися – Орест вискочив назовні, гупнув ними, зачиняючи, і побіг до свого візка.
Де ті щасливі часи, коли він працював на електричному навантажувачі? «Бісова економія!» Зварена з труб рама з механічною кран-балкою – ось і вся механізація. І тепер він сам має служити мотором для цього недолугого витвору інженерної думки. Все ж таки він запізнився: двері ліфта вже були відчинені, і таймер клацав у зворотньому відліку. «Чого ж так мало часу?!» Клятий червоноволосий пацан не дав завчасно зібратися. Орест вилаявся, згадуючи всіх реальних та умовних родичів вилупка, та проклинаючи возика, у якого ледь крутилися колеса, мороз і все разом взяте. Бліде світло зі стелі мляво висвітлювало нутрощі великого вантажного ліфта, і старий закляк: тіла у пластикових мішках були просто складені одне на одне ніби дрова у стосі. На верхніх дійсно блищала купка монеток, і деякі з цих блискучих кружалець були розкладені на обличчя людей у плівці. Голі тіла, вкриті памороззю виглядали огидно і страшно, та радувало те, що без контейнерів їхня вага була значно меншою. Орест кинув погляд на таймер і почав швидко витягати назовні цей скорботний вантаж. Робота була проста і не потребувала ніякої розумової діяльності, тож у голові знов почали крутитися різні думки. Товстий пластик виявився напрочуд прозорим, і тому систему гібернації, розміщену прямо всередині, можна було розгледіти у деталях. Навіть на ній тепер стали економити. Це передбачувано. Так мало статися, але ж так швидко… Все це – ті кляті експерименти. Кожен зжирає шалену купу енергії, та хто на це звертає увагу? Вони й досі вірять. Все сподіваються виправити. Дурні. А зрештою, який у них вибір?
Нога поїхала по слизькій підлозі, і важкий черевик вдарив в голову чоловіка у основі стосу. Металева кабіна затрусилася від гуркоту, який здійняли падаючі тіла. «Господи, тільки б не побилися!» Серце знов вискакувало з грудей, а у вухах ще довго відлунював грюкіт ударів заморожених людей об сталеву підлогу і дзвін монет, що скакали по кабіні. «Чортів таймер!» Часу зовсім обмаль. Орест почав витягати тіла просто у хол, розкладаючи їх навколо ліфта. Щойно він витяг невеличкий термоконтейнер з продуктами для себе, який завжди надсилали йому з Палацу, як прилад почав огидно верещати, а через двадцять секунд двері зачинилися, і ліфт загуркотів униз. «Та що ж ти робиш, паскудник?!» Тепер поспішати нема сенсу. Краще занести пакунок до житла, а потім повернутися до роботи.
Пайок знов скоротили. Навіть, якщо врахувати те, що попередній був лише тиждень тому. Тут же була й пляшка з місячною нормою випивки. До горла пляшки хтось прив’язав папірець. «Зі святом, Хароне! Твоє здоров’я!» Орест стиснув папірець у долоні і жбурнув у куток. «От паскуда! Майже половину випив! Ну начувайся!» Нічого цікавого у посилці більше не знайшлося. Все, як завжди: трохи галет, каша у брикетах, м’ясо, овочі… Оце добре, що забрав у тепло: ця гідропоніка і так смаку не мала, а якби ще перемерзла… «Пів пляшки. Ну яка ж паскуда!» Орест відкрив кришку, ретельно протер горлечко і зробив маленький ковток. І це зіпсували! Навіть це. Втім, не йому обурюватись.
***
Тридцять років тому їх клали у красиві металеві саркофаги з віконцями навпроти облич, що могли ставати прозорими або тьмяними за натиском кнопки. Там ще були такі красиві екранчики, які демонстрували параметри заморожування та особисті дані. Орест любив ходити між рядами «посланців» та вивчати ці відбитки чужих доль, сидячи на тих красивих саркофагах. Розкішні часи були. Та що казати? Він тоді тягав їх у простому робочому комбінезоні. А працювали цілою бригадою: готували галереї, підводили живлення та освітлення, а потім урочисто розкладали саркофаги. Це було красиво. Начальник навіть промови виголошував.
Колеса знов почали гальмувати. Клята змазка! У цьому відділенні завжди холодніше – тут, мабуть стінка тонкіша, і вона вистигає швидше. О! Вже 76. Такими темпами… На п’ять градусів за тиждень. Після кожного їхнього запуску отак стрибає. А таки треба було починати з цього кінця. Зараз би не тягав так далеко. А з іншого боку, що ще робити? Останнім часом навіть читати не хочеться. Невже він вже втомився від життя? «Може й собі…» Все. Остання секція. Треба подумати, як їх вкладати у цих дурнуватих мішках. Наче м’ясо у супермаркеті у старі часи. «Ех… Супермаркети…»
Спочатку спростили саркофаги: все одно енергію до них перестали подавати – в галереях і так вже стояв лютий холод. Потім вкладали в пластикові контейнери – на морозі вони згодом ставали дуже крихкими, але хоч щось. А тепер оце. «І що з ними робити? Отак кидати на підлогу? Не по-людські якось». Втім, ніякого вибору не було, тож Орест почав розкладати задубілі тіла рядами вздовж стіни. Молоді. Зовсім молоді. Здається, старших за тридцять не було навіть. Хоча, отой чолов’яга – об якого він зачепився – тому, здається, років з п’ятдесят. Мабуть вчений, або інженер. І все одно вже тут.
За раз на візок можна було покласти чотири контейнера, але то якщо два згори. А класти тіла одне на одне здавалося блюзнірством, тож навіть не дивлячись на те, що так вони значно менші, більш, ніж трьох не покладеш. Доведеться до вечора тягати. «Втім, що таке вечір тепер?» Темрява і холоднеча. Тут завжди так. Освітлення у галереях перестали робити давно. Світити доводиться налобним ліхтариком. Забери годинник, і не будеш знати, коли ніч, коли день. День… Орест сумно зітхнув і покотив треклятий гальмівний візок до ліфту.
«Цих, мабуть, навіть чотири влізе. Боже! Яке мале! Дитина. Скільки ж йому? Ні – їй. Років зо дванадцять. Хоча, хіба їх зараз розбереш? Всі худі й змарнілі: ні сонця, ні повітря нормального не бачать. Ото й фарбуються, як півні. Навіть ця дитина пофарбована. Зелене волосся… От нащо це?»
Ще один рейс. Жінка: молода, дуже красива. Чуттєві вигини тіла зачепили щось глибоко всередині, щось забуте. Але вираз страху і болю, що навіки застиг на її обличчі, змушував думати не про гріх, а про розплату. Колись оголені жіночі тіла збуджували його, іноді викликаючи зовсім непристойні думки і навіть дії, адже з жінкою Орест не був жодного разу після Марти, але тепер вони не викликали ніяких емоцій, крім жалю. Така молода, красива. Їй би жити, народжувати дітей… Орест обірвав цю думку: надто близько вона проходила від межі, за якою починався його відчай. Ця тема була забороненою, бо неодмінно призводила до відчуття провини. І тоді він ревів ночами, стискаючи подушку зубами до судом у щелепі. Дивно: стільки років минуло, і в душі все мало б влягтися, заспокоїтися, але навіть зараз іноді накочувався хвилями страх, від якого хотілося тікати світ за очі. Ну ось і приїхали. Ще трьох покласти можна, а потім тре починати новий ряд.
Орест завжди залишав достатньо місця між контейнерами, щоб можна було вільно підходити – наче, біля могил. Коли у нього ще були напарники, вони так не церемонилися: галерей було мало, а «посланців» багато. Та й сприймалося це зовсім інакше. «Посланці у майбутнє». Декілька років, казали їм, і ви прокинетеся у новому, щасливому та теплому світі. Потім казали про пару десятків років, потім… нічого не говорили, просто видавали повістку на відвідування Центру Регуляції Населення, або Палацу Сну, як його охрестили згодом. Були бунти – багато бунтів. Та хіба можна бунтувати у світі, де вентиль подачі кисню по той бік стіни?
Ну все – остання ходка. Сьогодні було шістдесят три. «Дрібка, порівняно з тим, скільки ми їх витягали в перші роки». Місця у секції залишалося небагато. Варто подати рапорт про переведення на наступний рівень. Минулого тижня там вже було мінус тридцять. Цілком можна переходити. Орест підхопив ручку візка та потяг його до своєї хати, дорогою розмірковуючи над почутим від Одіна. Якщо тепер Свято буде раз на тиждень, і кожного разу їх буде близько шести десятків, то це вийде більше, ніж три тисячі на рік. А квоту на новонароджених знизили. На те Різдво розіграли тисячу, і хтозна, чи не зріжуть її ще більше? Скільки ж в Трипіллі залишилося людей? Менше сорока тисяч напевне.
***
У кімнаті помітно похолоднішало відтоді, як він пішов, доведеться, мабуть, збільшити підігрів – знов доведеться просити підняти квоту. «Як би вони не вирішили скоротити посаду наглядача!» – зі страхом подумав Орест. Не встиг він перевдягнутися, як термінал запищав.
– Чого тобі? – сердито запитав хазяїн нахабного пацана.
– Та нічо! Шо скажеш, Хароне, всіх на той берег перевіз?
– Я тебе наступного разу перевезу, вилупок ти смердючий! Папуга драний! Я ледь встиг винести їх!
– Ага, так і запишемо – зайва витрата енергії. Може поглянемо на твої дані? О! А що це в нас? Ти сьогодні щось дуже багато витрачаєш. Та й вода на тебе йде, як скажена. Мабуть, треба все ж-таки відправити звіт.
– Це моя норма. Моя! Я економив!
– Хм… економив? Знаєш, я тут дещо придумав, хочу з тобою порадитись.
– Про що? – недовірливо запитав Орест.
– Та от думаю, навіщо доглядати ті галереї? Кому вони потрібні? Може подати ідею в інспекцію, щоб тебе скоротили? – Одін почав реготати, одночасно зображуючи пантоміму, ніби йому вводять розчин, а потім він починає труситися і закидати голову. – Що, всцявся, Хароне? Не бійся, я пожартував! Ги-и-и.
– Ах ти ж…
Екран блимнув, і посередині повисло віконце з написом «сеанс завершено».
– Ну добре, падло мале, хочеш погратися? Пограймося.
Орест підняв лежак дивану, попорпався всередині, і витяг невеличкий ящичок, перемотаний тканиною. Старе ганчір’я полетіло в куток, і на столі з’явився компактний робочій процесор – річ з минулого. Тепер такого вже не роблять – надто дорого, та й можливостей нема. Орест користувався цією штукенцією лише у крайніх випадках, щоб зайвий раз не світитися, хоча сказати правду, хіба тепер ще існували фахівці його рівня? Старий пристрій було під’єднано до мережі, і Орест почав свою роботу.
Вирішивши, що якщо вже вліз у систему, то можна зробити декілька справ, він змінив деякі дані в базі Палацу Сну, попорпався у файлах дослідницького центру і трохи підправив статистику по витратах енергії. Тож до наступного «свята» дні пройдуть у розкошах: він нагрів кімнату так, що можна спати в одних трусах і навіть прийняв гарячий душ. Шкода, що замовити додатковий пайок не можна: їх жива людина відвантажує, тож їсти довелося те, що мав.
М’ясо на смак стало ще гірше, ніж завжди, здається, вони економлять енергію вже навіть на очищенні хлорели, про хліб і кашу було годі й згадувати. Коли поліз у нутро дивану, щоб знов сховати процесор, наштовхнувся на пакунок з фотографіями. Весь вечір розглядав їхні з Мартою усміхнені обличчя на тлі прекрасних краєвидів, випив до останку пляшку, та плакав, згадуючи старі часи і картаючи себе. Знов заповзли в голову думки про те, що варто, мабуть, вийти отак – голяка – в ті двері, і залишитися там. Кажуть, помирати від морозу не боляче. Він навіть встав з дивану і вийшов у тамбур. Та морозне повітря швидко висмоктало з нього всю рішучість, і він жалюгідно втік у свою теплу нору і згорнувся на дивані, як побитий цуцик. «Тоді злякався, і зараз боїшся», – сварив він себе. Під цю думку він і заснув.
Тиждень добігав кінця. Орест валявся на дивані, і дивився вгору – біля нього лежала куртка, щоб надягнути її швидко, коли зателефонують. Справа у нього була важлива: він розглядав тріщини на стелі, і уявляв, що то каньйони, що пропливають під його літаком. Тепло. Добре. Як же ж добре, коли тепло! Ті, внизу, не страждають від лютого холоду щоденно. Там тепло. І є великі світлі зали. Є життя. Спілкування, дні народження, Різдво та інші свята… Свята. От через них він там бути й не може. Ті свята. Коли стало очевидно, що ні їжі, ні енергії люди не в змозі вже виробляти, стало зрозуміло й те, що заморожувати доведеться не тисячами, навіть не мільйонами, а майже всіх. Тоді й вигадали ці Свята – лотерею для «посланців у майбутнє, які прокинуться у новому, щасливому і теплому світі». Свята… Орест знав, що обов’язково потрапить на таке «свято» і тоді вже ніколи не прокинеться. Це – все одно, що вмерти. А він так боявся смерті. Завжди боявся, тому й утік тоді. Єдиний спосіб уникнути походу до Палацу Сну – самому записатися у «поводирі» і жити на цьому кінці останнього шляху.
Термінал перервав його роздуми.
– Доброго дня, пане Вінник, – дівчина на екрані була зовсім юна, але вихована і чемна. Вона одразу сподобалася Орестові. – Пане Вінник, ми відправляємо до Вас нову партію «посланців», їх шісдесят чотири цього разу. У вас там місце є?
– Так, пані…
– Олена.
– Ага, дуже приємно. Так, є місце. Десь ще на чотириста душ. Ще одна секція лишилася.
– Це не потрібно. Керівництво вирішило закрити цю галерею. Вона вже надто дорого обходиться: навіть, щоб обігріти лише вашу кімнатку за такої температури…
– Так, я розумію, – завмираючи від страху перебив він її, – то що, мені перебиратися на наступний рівень?
– Боюся, що ні, – сум та занепокоєння промайнули на обличчі дівчини, а Орест затамував подих, – прийнято рішення почати галерею одразу на два рівня нижче. Тож розмістіть, будь ласка, всіх «посланців» та готуйтеся до перебазування. А! Ще одне: дослідницький центр просить забрати дані з їхнього модуля на поверхні, і керівництво вирішило, що доцільно зекономити - пустити ліфт нагору з Вашого рівня. Візьміть ком, я Вам поясню все, як закінчите розміщення.
– Дякую, Олено… – радісний вигук вона не дослухала.
Не встиг Орест навіть закінчити фразу, як операторка вимкнулася. Чи то така свідома, і береже суспільну енергію, чи спілкування з ним було для неї неприємним, хтозна? Втім, він подумки посміхнувся їй і подякував – вона принесла хороші новини, а ще – дала йому час нормально зібратися і спокійно дійти.
Цього разу тіла були так само складені стосом у пакетах, тож це вже стандартна процедура. Таймер не вмикався, адже ліфт залишали тут, просто відімкнули живлення на всій лінії, і Орест спокійно взявся до роботи. Знов молоді. «О, а ось і ти, мій коханий!», – під плівкою ярко сяяв червоний чуб, – «ну що, падло, хто кого? Шмаркач!» Орест нахилився над задубілим тілом, натягнув плівку, щоб краще бачити, і одразу відсахнувся: на обличчі Одіна застигла така суміш страху, болю та відчаю, що жартувати та зловтішатися вмить перехотілося.
Поки візок скрипів колесами, опираючись руху, Орест все прокручував у голові ту останню розмову з малим. Докори сумління ставали дедалі болючішими, адже хлопець просто дуркував, як всі молоді люди його віку, а він запхав його у мішок. А потім каяття змінилося роздратуванням і злістю: «А якщо це не був жарт? Мене ж дійсно можуть скоротити! Я досі не в мішку лише тому, що ніхто не хоче бути доглядачем. Та якщо доглядачів скоротять… До того ж – не він, так інший! Замість нього в пакеті могла б лежати Олена! Краще вже цей папуга! Я не винен!» Орест роздратовано штовхнув ручку возика і грубо стяг тіло Одіна, майже кинувши його на підлогу. «Якого біса тягти вас аж туди, якщо галерея закривається?» Візок знов заскрипів, рухаючись у зворотньому шляху. «Винен. Винен! Саме ти й винен», – шепотів йому в’їдливий внутрішній голос.
– Замовчи! – закричав Орест.
Та навіть викричатися у цій клятій масці неможливо.
***
– Ви готові, пане Вінник?
– Так, вже біля ліфту.
– Тоді ми вмикаємо енергію. У Вас часу буде – дві години. Не зволікайте. У лінії десь витрати. Побоюємось, що там є замикання, та пошук надто дорогий, тож просто не зволікайте. І ще, на випадок, якщо щось станеться, ми подамо енергію ще на півгодини, рівно через чотири години від цього часу.
– Та що там може статися?
– Не зволікайте, пане Вінник. Нагадую: зв’язку з поверхнею у нас нема. Дві години. І потім пів через дві. До зв’язку, – ділова Олена знов вимкнула розмову на півслові.
«От же ж молодь…» Орест взявся за поручень, і став чекати запуску. Нарешті лампочки засвітилися, і панель управління показала готовність піднятися на поверхню. «Ні, моя дорогенька, зробимо одну маленьку зупиночку». Орест витяг з кишені скафандра мастер-ключ, і вставив у щілину.
Ліфт зупинився перед шлюзом: на верхніх рівнях був майже суцільний вакуум. Перетинка повільно відповзла, пропустила ліфт, та стала на місце. Запрацював насос. Ось і прибули. Відчинився внутрішній шлюз. Орест вийшов з кабіни і пішов знайомою стежкою, протоптаною у снігу з замерзлого повітря. Другий рівень. Тоді здавалося, що це так глибоко. А тепер він вимерз до температури поверхні. Йти довелося досить далеко – у важкому скафандрі це була мука. Здавалося, що роки перемножилися на вагу, і подорож буде нескінченною. Орест вкотре кляв себе за боягузтво, через яке саркофаг залишився тут. Марта пішла у Палац добровільно майже на початку: не витримала гонитви, переховування, постійної зміни документів та постійного страху, який не втамувати навіть пригощею антидепресантів. А він ще довго переходив з штреку в штрек, навіть переводився в інші міста, а потім повернувся сюди, де лежала вона. Він хотів перемістити її поближче, але спочатку боявся, що його побачать за цим заняттям, потім пересування ліфту стало обмеженим, а потім всіх стали переводити нижче і нижче, і забрали все, що могло згодитися, навіть візки… А потім скафандр став таким важким, що й думати було годі самотужки перекласти примерзлий саркофаг першого покоління на платформу. Іноді у нього навіть з’являлася шалена думка розбити його, витягти тіло і перетягти вниз, звільнивши для неї місце у ящику якогось невдахи. Але цього він теж боявся, бо це означало – поламати систему гібернації, отже таким чином він визнавав, що вона мертва. Мертва! Як же ця думка лякала!
– Привіт, кохана. Довго ж ми не бачилися, – Орест захекано присів на сусідній саркофаг і протер рукавичкою скафандру віконце над обличчям Марти. Краще не стало. Щось вони намудрували там, чи просто робили кривими руками: з часом віконце мутнішало, і тепер її обличчя не можна було розгледіти навіть якщо притулити шолом до самісінького скла. Орест заплакав. Що він оплакував? Кохану? Свою любов до неї, чи себе самого? Він не хотів думати про це.
Годинник брехав. Точно брехав! Не могло такого бути, щоб стільки часу забрала зупинка! Роздратування переповнювало, і Орест загарчав від люті. А ліфт наче знущався – повз так повільно, що хотілося бити стіни ногами, щоб підганяти його. Та це не дуже розумна думка. Так ще скафандр можна розгерметизувати. Нарешті доїхали. Орест хутко, наскільки це дозволяло важке вбрання, підійшов до виходу назовні – на щастя живлення було. Колись тут облаштували шлюз, самий перший, ще для захисту від бомбардувань. Двері тут були сталеві в півметра завтовшки, тож відчинити їх вручну було майже неможливо. Тобто, колесо для механічного приводу було, але у скафандрі, в його віці… він би крутив півдня, та й чи провернув би хоч раз? Стулка поповзла вбік. Лише вібрація підлоги видавала роботу двигуна – звуки тут давно померли. До вимкнення електрики залишилося лише сорок хвилин. Достатньо, якщо рухатися без затримок.
Орест вийшов назовні, і побіг. Тобто, йому здавалося, що побіг, насправді, він просто переставляв ноги швидше, ніж завжди. Вакуум – не єдина проблема у космосі. Коли ти стоїш на планеті, вкритій декількаметровим шаром замерзлої атмосфери, треба думати й про холод. Товсті черевики на ізолюючій підошві, товстий матеріал скафандру, а ще балони с повітрям, акумулятор. І це тобі не на орбіті. Все це висить на твоїх плечах при повному тяжінні. А залізти треба он туди. На вежу. Начебто й невисоко – проста контрольна вежа на злітній площадці військової бази. Колись солдати бігали по ній вгору-вниз не помічаючи. А тепер побігай… «Господи, дай сил, ще половина клятої драбини». Орест повисів на поручнях, щоб трохи перевести дух, і знов поліз нагору.
Касета з сенсорного модуля була розташована за міцною металевою кришкою. Треба було скрутити баранець на ній, і тоді можна її зняти. Та от якраз баранець рухатися не хотів. Клятий мороз! Що стало з металом? Що могло тут заважати? Касету замінювали минулого року. Він сам замінював. Так, тоді різьба не хотіла нормально закручуватися, він трохи натиснув… ну невже через це? «Та щоб ти здохла!» Орест закрутився на місці, шукаючи щось, що можна було б використати, як важіль. Нічого. Двадцять п’ять хвилин! А ще ж спуститися! Клята різьба! «Н-на тобі!» – Орест вперся в огорожу і вгатив черевиком по баранцю. «На ще! На! Ламайся вже! На!» Баранець зник з очей – мабуть таки зламався. Він відірвав кришку, похапцем зняв касету, і побіг назад.
Двері були зачинені
Ноги зрадливо затремтіли – по спині пробіг холод. Орест провів рукою по сталевій поверхні, незрушній, як сама незрушність, і його руки затрусилися. Декілька хвилин він тупо натискав на кнопку аварійного відкриття, та все марно. Він знав, що це марно, ще до того, як натиснув її вперше, адже якщо двері зачинилися, то це означає, що їх закрили з операторського пульту знизу – перед вимкненням електрики. Ноги не витримали напруги, і старий поволі сів на утоптаний азотно-кисневий сніг. Так, він дійсно старий, він не взяв це до уваги, і витратив час на сентиментальні дурощі. Краще б на зворотньому шляху там зупинився, тобто, не зупинився, адже після війни з кришкою бачив би, що часу обмаль. «Стоп! Не треба впадати у відчай! Дві години! Лише почекати дві години! Боже, Оленка, я тебе кохаю! Ти про все подумала! Я просто посиджу тут, подивлюся на зорі, вигляд яких став забувати, і дочекаюся, коли ти знов увімкнеш струм». Орест щасливо відкинувся на спину, і завмер, насолоджуючись спокоєм. От тоді він і почув тихе сичання.
***
Повітря виходило. Десь у черевикові, мабуть, стирчав зараз зламаний баранець, та навіть цього побачити неможливо. А навіть якщо побачиш, то що? Витягнеш – помреш ще швидше. Індикатор повітря показував, що використано 60% запасу, і це – за дві з лишком години! Насправді ж левова частка втекла за останні п’ятнадцять хвилин. Скільки ще залишилося? Орест почав задихатися. Ні, компресор подавав кисень нормально, просто страх не давав вдихнути. Він наче стис груди, і діафрагма перетворилася на льодяну брилу. Руки сіпнулися до горла, та лише вдарилися у залізний комір. «Дихати! Боже! Дихати! Як страшно! Боже! Боже! Боже!» Інстинкт взяв гору, і повітря, наче розпечене масло, обпекло легені. Орест дихав на повні груди, ніби збирався всотати в себе весь кисень світу. «Господи! За що?» Яка страшна іронія: навколо були незліченні запаси замерзлого повітря, а він помирав від його нестачі. Орест почав кричати, битися об двері, раптом згадав про ручку аварійного відкриття, і став смикати її з усіх сил – даремно. Тоді впав на землю і заплакав.
Раптом він заспокоївся. Мабуть вперше у житті Орест не відчував страху. Та чого, власне, тепер боятися? Все. Він вже помер. Може, у нього є ще хвилин десять, або двадцять, якщо лежати тихо і не ворушитися. Краще так і зробити – лягти отут, посеред галявини, розчищеної від завалів твердого повітря, і просто лежати, дивлячись на зорі. Мертві зорі, які він убив.
***
Університет він закінчив у шістнадцять. Докторській ступінь і свою власну лабораторію отримав у двадцять. Мабуть, кращу на планеті. Його обличчя часто дивилося з обкладинок наукових журналів, та й ненаукових також. Він любив славу, і вона любила його: геній, красень, майбутнє вільної Лелеки. Та не всі були згодні з тим, що вона вільна.
Перші бомбардувальники нанесли удари по містам, коли йому було двадцять два. Вони не відповідали на виклики, не мали розпізнавальних кодів або навіть знаків на корпусах, та всі знали, що то кляті імперці, які не можуть простити Лелеці відокремлення і прагнення свободи. Війна йшла довго, кораблі виринали зі стрибку, скидали свій смертоносний вантаж і зникали. Іноді вдавалося когось з них підбити, та помститися не могли: свого військового флоту Лелека не мала, а Земна Конгрегація висловлювала багато занепокоєння, але нічого не робила. От тоді він і пішов до міністра оборони. План був безумним. Та й що міг запропонувати військовим астрофізик? Та він запропонував. Ідея, яка обговорювалася майже рік. І справа була не тільки у питанні, чи можливо побудувати такий пристрій, але й у тому, чи існує моральне виправдання для того, щоб його використати, якщо він дійсно можливий. Але попіл на місці Славутича, попіл семи мільйонів його мешканців, став вирішальним аргументом.
«Люцифера» завершили, коли Оресту виповнилося двадцять дев’ять. Півроку «Чумак» – малий корабель з імпульсним двигуном – непомітно повз від точки виходу до місця запуску таємної зброї. І ще півроку відповзав, щоб не потрапити під його дію. А бомби продовжували сипатись на планету. Лелечани вгризалися в землю, будували заводи і підземні сховища. Згодом, все це їм знадобилося з іншої причини.
Рівно у зазначений час «Чумак» передав, що все вдалося. Святкували тоді тиждень. Не одразу, бо самі не повірили, але коли за шість місяців жоден з бомбардувальників не з’явився на орбіті, стало зрозуміло, що справу зроблено. Орест отримав все, що людина могла тільки бажати. Гроші, славу, навіть кохану. І в цьому вирі радості якось непоміченим залишилося те, що «Чумак» так і не з’явився вдома. А Орест помітив. Казали, що мабуть їм не пощастило, нарвалися на патруль, померли героїчно, та он їм пам’ятник вже планують ставити. Але Орест не вірив. Він сів за розрахунки, моделював, перевіряв, аж поки не зробив одне припущення, яке ніхто не міг навіть уявити. І тоді його серце зупинилося. Такого страху він не відчував ніколи.
Ні, він не побіг до президента, не сказав міністру науки. Він взяв всі гроші, що мав, зробив собі пластичну операцію – буцімто втомився від слави, і поїхав у розважальний тур. Він підробив документи, і влаштував авіакатастрофу над океаном. «Воскрес» під чужим ім’ям, закупив продуктів, та побудував свій власний бункер. Даремно.
Від Лелеки до центральної зірки Імперії чотири світлових роки. Тож це сталося через чотири роки після того, як ввімкнувся «Люцифер»: сонце Лелеки погасло. Орест чекав цього дня. Знав про його невблаганний наступ. Знав, і боявся. І коли вчені всього світу збиралися для пошуку рішення, він не з’явився. Він ховався. Боявся, що його зроблять винним. Боявся, що вб’ють, розіпнуть від люті і ненависті – завжди боявся. І він не прийшов. Спалив всі свої розрахунки, знищив всі сліди і сховався у бункері. Та Марта не хотіла такого життя. Не хотіла старіти на самоті і поволі втрачати розум. Тому вони поїхали в Трипілля – велике місто, а може й найбільше, після загибелі Славутича. Три роки потому, вранці, він знайшов на подушці невеличкого аркуша з десятком слів, написаних нервовим мартиним почерком, і більше її не бачив. Тільки крізь віконце саркофагу.
Зорі над головою повільно оберталися. Одна мигнула і зникла. Талаба. Чотирнадцять світлових років звідси. Точно, як у розрахунку. Чому вони тоді вирішили, що дія пристрою обмежиться лише однією зорею? Чому? Але ж протилежне здавалося божевіллям! «Люцифер» – якою дотепною здавалася тоді ця назва – жарт над ворогом. Дуже смішний жарт. «Той, хто несе світло». І Диявол. Але насправді, це він, Орест, і є Люцифер. Ні, не Люцифер – гірше, набагато гірше, адже той, хоч і палав пекельним вогнем, все ж ніс світло, а він – забрав. Він – брат Люцифера. Злий, зведений брат.
Датчик запасу повітря несамовито заверещав. Орест налякано вдихнув. Ще, ще раз! Ще! Ну хоч раз! Легені розривалися від болю але повітря більше не було.
На галявині з утрамбованого замерзлого кисню люто смикалася людина у скафандрі, одинокий промінь її налобного ліхтаря миготів у темряві, наче зірка, що впала на темну холодну планету, і вмирає у муках від того, що втратила небо.
«Жити! Боже, я хочу жити! Як страшно! Боже… А… А-аа… х-х…»
Київ, Лютий 2018
