Місце сили
Невисока, худа бабуся Марічка, обіпершись на палицю, ішла протоптаною тоненькою стежиною поміж двома частинами городу в кінець до межі. Там далі, за межею, росла висока стара груша-дичка. Попід нею завжди було багато дрібненьких солодких грушок, а неподалік росла густа, зелена, соковита трава. Майже слідом за бабунею повільно ішла мала онука, намагалася переступати легенько, щоб йти лише по стежині. Стара Марічка почувала себе погано, але мала оглянути свої володіння, пройтися – так любила ту свою землю, обійстя і сад, і ту стару дичку-одиначку, що росла неподалік.
Онука знала, що баба Марічка любила не лише стару грушу-хранительку минулих подій, але й місце біля неї, яке бабуня називала місцем сили. Підійшли вони й цього разу до груші, торкнулися по різні боки дерева рукою дички, й з пташиною легкістю польоту пам’ять перенесла стару назад в минуле. Вона більше не сива, нема довгих літ за спиною, вона – дівчинка з чорним довгим волоссям, заплетеним у дві тонесенькі коси, біжить до дички. За нею скаче на палиці-конику хлоп’я. То Василько - рідний брат. Кирпатий, білявий, клаповухий, на два лише роки старший, на батька схожий, брат і друг на все його життя. Гратися любили на дереві й на землі під його кроною. Коли день був чудовим, сідали малі у траву поблизу груші й дивилась на хмари, мріяли. Коли ж горе навалювалося на маленькі плечі, підбігали до грушки, припадали до шорсткої кори, розповідали груші про свої тривоги та біди. Іноді найпотаємнішими секретами ділились, та тоді вже кожен приходив до грушки сам. Василь у дуплі грушки схованку мав, любив вилізти на дерево, лягти на широку гілку, немов на лаву, й оглядати володіння навколо. Заспокоїтись, коли щось гнітило, міг хлопчик теж лише там. Та й Марічка ішла до дерева з радістю й бідою. Та груша, немов лагідна бабуся, зігрівала теплом. Шорсткі хвильки на корі, мов зморщечки на старечому тілі, велетенський міцний стовбур, який одній дитині було не обійняти, розкішна зелена крона, створювали для малих казковий світ, захист.
Сюди прибігала плакати Марічка, коли померли батьки, старші сестри вийшли заміж, і родичі, розділивши батьківський спадок, віддали Марічку та брата Василька у найми.
Плакав тут, пригортаючись до груші й малий Василь, коли семирічну Марічку побили за необачно виполену рідкісну квітку на клумбі поблизу панського маєтку. Полола мала вперше - змусили, але не навчили, не розповіли про різні квіти. Тільце ще мале, худе, і сапка тяжка. Для неї, малої й тендітної - нелегке завдання, годі було впоратися. Різками було посічено тоді за наказом управителя маєтку маленьке тільце так, що зо три дні Марічка не приходила до тями. Лежала потім хвора довго, уже і не чекав Василько побачити сестру живою. Уночі тікав тоді до старої груші, листя шепотіло заспокійливо, широке дерево, немов ховало його від біди. Марічка вижила, та незабаром захворів уже Василь - і швидко згас.
Ховалась вже під грушкою тоді мала сама. Туга огортала душу дівчинки. Одна-однісінька, занурена у свої переживання та страхи, вона теж шукала знову захисту у широкого дерева. Торкалася тонкими рученятами до кори й здавалося ніби вбирала у себе його силу, почувала себе мов у хатині під величезною кроною дички. Коли знала, що сил уже більше не лишилось зовсім, притулялася обличчям до дерева й слухала його силу, чула життя. Іноді їй здавалося, що дерево допомагає рости, немов парить вона – Марічка – понад землею, досягаючи широкої крони дички, а потім знову торкається землі. Часом лягало дівча на траву, вбирало у себе тепло землі й відчувало те, як глибоко поселилося коріння дички у цій землі. Марічка тоді не тільки міць дерева відчувала, але й силу матері-землі, міцнішала, росла.
Так дерево дарувало силу й захист усі роки аж до старості. Не раз приходила до нього Марічка, грушка-дичка стала мовчазним свідком усього її життя. Ось і нині поруч з онукою Марічка гладила дерево легенько, немов шукала силу життя, що струменіла тут під корою дички, опиралася на силу споминів, немов на палицю. Але вже передчувала: остання то зустріч у них. Прощалася тоді Марічка з деревом, онука то не знала. І не потрібні вже були слова, лиш дотик.
Звідки було знати тоді старенькій, що після її смерті ще років із десять дичка радуватиме своїми дрібними грушками дітей і внуків Марічки. А потім теж зникне із землі, забравши нарешті усі сльози й таємниці Марічки з собою. Порізана на невеличкі полінця, згораючи у вогні, грушка зможе перетворити їх на яскраве світло.
Онука ж у пам`ять про свою бабуню посадить тонесеньке, маленьке деревце молодої груші на тому ж самому місці, де раніше дичка бабусина росла. Та грушка й простір навколо неї – коло життя, зв’язок минулого, сьогодення і майбутнього. Так відчує онука, тому посадить нове дерево на місці сили, й воно зросте. Та то відбудеться лише через роки.
А поки стара Марічка усе ще біля грушки з онукою гомонить.
- Ходімо, маленька, приляжу.
- Пішли...
- Не біжи, ступай обережно, дорогесенька, не топчи городину, не поспішай. Йди по стежині.
- Я йду, бабусенько, іду.
Соковита трава увечері морем безкрайнім уві сні Марічки розкотиться зеленими хвилями, і піде Марічка по ній до межі з блакитним обрієм. Віджила. А ви, діточки, живіть, цінуйте землю Роду, місце сили.
Васильків, 2018
