Прикладна демонологія
Заганяли професійно. Той хто стежив за мною від роботи, підбирався все ближче й ближче. Він показово весь час заходив зі спини і не дивився в мою сторону. В автобусі і магазині він постійно запливав у поле зору і ніде не знімав чорні окуляри, навіть коли стемніло. На якусь хвилину він пропав, поки я розраховувався на касі, але на виході я фактично відчував його подих на шиї. Потім зі мною порівнялося чорне BMW з непроникно-тонованими вікнами. Все що зміг роздивитися в салоні – руки водія на кермі в рукавичках без пальців. Пірнув в арку подалі від бандитського на вигляд авто, сподіваючись, що водій не стане трощити диски та видиратися на бордюр. Тут прямо і, може, відірвусь від «хвоста» за наступним поворотом.
Попереду на мене вже чекав тип, схожий на того, що ось-ось з’явиться з-за рогу – чорна шкірянка, чорні окуляри, подерті джинси зі шкіряними латками на колінах, стрижка під їжака, тільки цей був блідий, як альбінос, і з хвостом на потилиці. Доведеться перетнути двір по діагоналі. А там позаду магазину є дірка в паркані, от і відірвусь, їм пиха не дозволить дертися крізь сітку.
По один бік – стіна будинку з заґратованими вікнами, по другий – задня стіна магазину з майданчиком для відвантаження, горами ящиків та піддонів та ледь живим світильником. Попереду паркан з секцій звареного в квадрати сталевого кутника, перетягнутих сіткою і колючим дротом по верху. Діра, на яку я так розраховував – стягнута тим же колючим дротом. Намертво. З диявольською старанністю. Навіть маючи інструменти було б непросто потрапити на той бік, розплутування та розрізання дроту може зайняти… може зайняти… Це займе весь час, що лишився, поки мене не наздоженуть.
Кілька разів потужно газонуло поки ще невидиме для моїх очей BMW. Не знаю, як їм вдалося дістатися сюди автівкою, в арках вбиті палі якраз на випадок нахабних водіїв. Цим начхати на правила, на умовності, на закони. Вони знайшли собі жертву. Вистежили її і загнали в глухий кут. І ця жертва – я.
Вогник запальнички освітив арку, хтось в глибині затягнувся, я навіть чув як сичить цигарка.
Якщо зараз рвонути – можна пробігти повз них і вирватися на свободу. Ось туди, прямо, не звертаючи в арку. Серце заколотилось як колись в дитинстві, коли уві сні треба втікати, а ноги в’язнуть і не слухаються. Страшніше цих снів були лише сни про те, як я падаю з висоти і ламаю собі ноги. Серед глухою ночі я прокидався від болю в ногах і того, що чув, як тріщать і ламаються кістки.
Дзвінкий металевий шерхіт по стіні будинку, чути – щось тягнуть по землі. З арки з’явилось три тіні, з темряви за магазином їм назустріч вийшла ще одна. Всі з однаково недолугими зачісками, чи то панки, чи готи, чи панко-готи. Не зупиняючись четвірка повернула в мою сторону. Один затягнувся цигаркою, її вогник під час затяжки підсвітив обличчя мого денного переслідувача, він досі не зняв окуляри. Вони не поспішали, бо їм вже не було куди спішити. Що сплановано – здійснено, лишився фінал. Це тобі не зграйка підлітків, які витягнуть гаманець і віддубасять заради миттєвого садистичного ефекту, навіть не усвідомивши, що зробили. Це саме втілення Кінця. Вони навіть не торкнувшись, доведуть тебе до такого стану, що швидше стрибнеш з даху, ніж захочеш потрапити їм до рук.
Страх всередині жив своїм життям. Він пульсував судинами на скронях, сушив рот і заважав дихати, накочував хвилями, вганяючи думки в нескінченний аркан, а тіло перетворював на безвольні драглі.
Кожен крок четвірки – як вирок, кожен рух – як холодна гостра сталь між ребра. У тиші вечірнього міста чути було, як шелестить їх одяг при кожному русі, наче нагайки вавилонських погоничів. Металева бейсбольна бита волочиться товстим кінцем по асфальту ліниво подзенькуючи на нерівностях, шерхаючи по піщинках та камінчиках. Мотоциклетний ланцюг змовницьки перешіптується з биткою вихляючи за господарем. Гострими гранями виблискує в слабкому світлі ліхтаря ніж-метелик, пурхаючи в рукавичках з обрізаними пальцями. Погляд притягують до себе білі блискавки шокера.
Зараз вони підійдуть ближче, роздивляться, і один з них скаже: «Та то не той! Ми ж не цього щура шукали!» І вони розвернуться і просто підуть. А може закричати і вони передумають, не захочуть неприємностей з поліцією? Так, і дарма, що стільки часу стежили. Та й у горлі клубок засів, хіба що писнути зможу. А може побачить хтось з вікна, що тут робиться? А що робиться? Поки що нічого. Четверо друзів зустріли п’ятого, кличуть в гості. А далі дадуть по голові, скажуть – п’яний і потягнуть куди захочуть.
І ніхто, ніхто їх не зупинить. Ніхто не допоможе мені. Мені. За що, за що мені це? Навіть відбиватися немає чим: порожня сумка, пакет з продуктами, гаманець та ключі.
Щоб дати змогу роздивитися себе до того, як приймуть рішення вбивати чи ні, зробив два маленькі кроки неслухняними ногами, щоб потрапити в пляму світла. Четвірка наблизилась мовчки і зупинились за два кроки. Рудий, білий, чорнявий і… блідий… Я вперше побачив усіх разом, а не уривками чи деталями. Не може бути. Рудий, Білий, Чорнявий, Блідий. Наче дешеві голосисті курви зібрані в набридливий girls-band з сракатими і цицькатими кліпами. Це настільки відволікло мене від власного страху, що прорізався голос.
– Білий, Червоний, Чорний, Блідий, – говорив я і вказував по черзі на кожного. – Перший вершник, другий вершник… Це якийсь прикол, чи як? Вершники Апокаліпсису?
– Ага, твого персонального. Апокалібздісу. Онлі фор ю, – презирливо процідив Чорний і щиглем стрілив у мене цигаркою.
– Ні, чекай, – я рефлекторно відмахнувся від летючого вогника, вибив з нього маленький феєрверк і неочікувано влучив у Білого.
– Охрінів? – спалахнув Чорний і коротко махнув биткою.
Удар влучив під коліно і вибив з руки пакет з продуктами – я вчасно присів і вивернув ногу, щоб битка влучила під коліно, а не розтрощила суглоб,
– Ах ти ж…! – Чорний замахнувся ще раз.
Я відскочив і підняв перед собою руки:
– Чекайте-чекайте. Оце про вершників – правда? Ви думали це спрацює, додасть антуражу? Але ж там говорилось про коней різних мастей, а не про вершників.
– Казав вам, вони тепер сильно грамотні, ні у що не вірять, – не відводячи від мене окулярів скривленим ротом прохрипів Блідий.
– Хотіли пару ребер тобі зламати, може там руку, чи ногу; може і руку, і ногу, як на душу ляже. Трохи крові пустили б, щоб не ходити голодними. Тепер вип’ємо тебе насухо.
Битка врізалась у плече, біль вибухнув червоними айстрами перед очима. Ухиляючись від наступного удару пірнув вперед, смикнув на себе «білого», намагаючись прикритись ним. Тріск шокера вдарив в спину і скував, зсудомив тіло, світ навколо спалахнув і згас.
Біль. Біль. І знову біль. Кожен м’яз, про який я навіть не здогадувався, від промежини до маківки голови, плечі і передпліччя, особливо, чомусь, передпліччя, ноги і ребра – перегукувались надривним болем. Коли вдалося вхопити побільше повітря, вхопили корчі під ключицями і я кілька хвилин не міг ні вдихнути, ні видавити з себе повітря. Придавив пальцями болючі місця і тільки тоді, роздираючи до хрипоти горло, прорвав болючу задуху.
– Ідіоти, ідіоти, – хрипів я скоцюрбившись на землі.
– І от нахріна було це робити? – перепалка між «пекельною кіннотою» була саме в розпалі. – Він тепер кислий буде, перший гидувати будеш.
– Він кинувся, треба було заспокоїти.
– Це все не насправді, не насправді, – шепочу до себе.
– Тут будем чекати, чи кинем в багажник, хай відходить? – когось з четвірки турбувала моя доля.
Кидайте тут, я все пробачу.
– Почекаємо. Щось там белькоче, наче прочуняв, – подав голос Чорний і попросив в котрогось цигарку.
Покидьки сперечались, згадували як патрали «ту руду», як вона лежала паралізована страхом і яку це дало насолоду всім чотирьом. Я лежав на землі, слухав божевільний сюр, і це лякало мене ще більше, ніж неприховане переслідування. Канібали. Канібали, які переслідують, поки в жертви не закипить кров від страху. А потім? Потім зжирають? П’ють кров? Хто це такі, взагалі? Для чого стільки зусиль, щоб вбити людину? Дав по голові – кинув в багажник, ніхто не знайде. Для чого лякати? Чи налякати і є метою? Страх. Відчуття страху, ось їх мета. А кров і киші? Якщо це в них не перший випадок, тобто я не перший, має бути якась «забійня», де можна зібрати кров, розібрати «тушку»…
Від такої думки мене кинуло в мороз. Міркував я зі сміливістю приреченого. Все одно уб’ють.
Сів, вперся в сітку.
– Диви-диви, наш овоч заворушився!
– Ідіоти, – вичавив я з себе.
– Що-що? Що ти там плямкав?
– Досить вже, – я розсердився. – Хотіли б убити, то вбили. Що хочете – самі не знаєте. Влаштували клоунаду. Руку зламали, нирку підсмажили… Влаштували – «театр на Андріївському».
Рудий присів біля мене, зазирнув в лице.
– Третя стадія, торг?
– П’ята, блін. Одразу п’ята. Ідіоти. Вам потрібен страх – його навалом. Вип’ють вони… Чого ж не випили? Вершники вони… Ідіоти, а не вершники…
Рудий продовжив гратися ножем прямо перед моїм обличчям:
– Добре. От уявімо, гіпотетично, що ми – «вершники», хоч це і не правда. Що б ти їм сказав.
– Що з такими темпами, як сьогодні, роботи вам… не знаю… надовго. Тут за останні сто років мільйонів п’ятдесят полягло. І без усілякої містики. Ти в чотирнадцятому прийшов?
Рудий скривився.
– В дев’ятсот чотирнадцятому? Тисяча дев’ятсот чотирнадцятому?
«Червоний вершник» припинив на секунду гратися ножем:
– Десь так.
– А потім?
– Потім під Луцьком в канаві валявся, поки нове тіло шукав, – гигикнув «білий».
– Чого під Луцьком? А, “ брусиловський прорив”, – згадав я.
– Про вершників, – нагадав «чорний» і націлив ножа на моє око, решта нависла наді мною.
– Чума, Війна, Голод, Смерть. Це біблійні персонажі, по суті – міфічні.
Чотири пари чорних окулярів втупилися в мене. Може за тими скельцями немає очей, і вони справді збираються випити мене?
– А міфічним персонажам потрібні емоції, а не кров. Тілу потрібна їжа, звичайна їжа. А міфам теж потрібна їжа, – я говорив задерши догори голову, спостерігав за ними. – Міфи живляться людською увагою, людськими емоціями. Хочете страх – його є море, відчай – океан. Люди так ненавидять один одного, що лише запали сірник…
– А чого ненавидять? – розгублено спитав «блідий».
– А ще з причин багатьох, в людях охолоне любов, – процитував я по пам’яті. – Ви ж тут, вам це має бути краще відомо.
– Та ми не те щоб взяли й прийшли, ми завжди були… То одне тіло, то інше…
– Е-е! – втрутився Чорний. – Чекайте, то це всіх так можна нагодувати?
– Кого всіх?
– Ну-у… чортяки тут тиняються по місту, боляче дивитися, все ж колишні…
– Стоп. То в тебе є ідеї, як допомогти? – втрутився «білий».
– Та хоч кінотеатри візьміть. Там…
– Кіно…театри? А що там таке?
– Там показують кінофільми, а люди переживають різні емоції, якщо коротко. Театр, тільки з картинками.
«Блідий» врізав потиличника Рудому, той відразу сховав ніж.
– Собачий бог, храм собакоголового бога, сосці суки, – кривлявся Блідий. – Просив, зайди подивись, що там. Людські душі! – вилаявся в кінці.
– Так хто ж міг уявити… – почав виправдовуватися «рудий».
– Ціхо-ша, – спокійно припинив суперечку «білий» і повернувся до мене. – Закинем тебе додому, самі ідемо в оце… кіно, а завтра ти нам все докладно розпишеш.
Я полегшено посміхнувся. Сміливість приреченого.
***
П’ятнична лекція припала на переддень Геловіну і публіка, що збиралась в залі, була в різних чудернацьких нарядах. Два типа – один з головою-муляжем під пахвою, другий в кучерявій перуці і шоколадній обгортці, зображали двох президентів; потім до них приєднався третій – з великою поролоновою бджолою і маленьким вуликом. Чорти і чортиці, медсестри в коротеньких, до трусиків, халатиках зі шприцам навперейми, маски політиків, яких я не впізнавав, молодик в труні з написом «200», упирі та перевертні, зомбі різного стану розкладання, навіть алкогольна пика в вухастій зимовій шапці та ватній куфайці. Окремо від всіх намагався примоститися чоловічок в білому простирадлі та парою білих крил на спині, над головою в нього золотився німб, зовсім як справжній. «Янгол» кілька разів пересідав, поки не опинився з самого краю в першому ряду. Звідти він кидав перелякані погляди на різношерсту публіку.
– Що ж, давайте починати, – голосно, щоб почули задні ряди, звернувся я до присутніх. – Ще когось чекаємо?
До зали забіг метушливий чоловічок одягнений лише в «манкіні Бората» і манірні білі підколінники. На напівзігнутих він перебігав по залі, пробував примоститись в кількох місцях, а коли врешті всівся, кинув погляд на медсестру, яка заклала ногу на ногу і виставила загорілі стегна на огляд, та кинувся бігом за двері.
– Отже всі хто хотів, вже на місцях, – резюмував я, а в залі хтось реготнув. – Ми з вами продовжуємо курс, який умовно назвали «Від надприродного до простого», а для посвячених в проблему – «Прикладна демонологія». Ми не розглядаємо давні вірування і забобони, екстрасенсів, магію та різну астрологію. Це практичні поради для новоприбулих, якщо є такі, – в залі підняли кілька рук, – та тих хто має деякий досвід. Новоприбулим скажу одразу: ваше…, – ніколи не знайду правильного слова і не звикну до самого факту викрадення людських тіл духами, – … придбання, скажімо так, є одноразовим. Ні, ви можете потім отримати ще, ворота ж бо відкриті, але для деяких… сутностей потрібен ряд обрядів, або певних маніпуляцій, називайте як хочете.
Вгору посеред публіки здійнялась рука:
– А ви таких обрядів не проводите?
– Ні, не проводжу. Якщо я проведу такий обряд, хто буде вам читати лекції і роздавати брошури? До речі, новенькі підійдете після мітингу – отримаєте ось такі пам’ятки, – я продемонстрував кілька папірців зі стосу, – і розпізнавальні значки для прихованого носіння. Тут вказано телефони екстрених служб…
Знову піднялася рука:
– Що таке оці ваші телефони?
– Про це окремо розповім, після лекції. Не забудьте, підійдіть. Це комусь допоможе не піти на друге непланове коло. Для новеньких окремо скажу: люди не люблять коли їх вбивають, ріжуть, п’ють кров, проводять на крові і на людських рештках будь-які маніпуляції. Таких люди рано чи пізно знаходять і відправляють туди, звідки вони прибули. Якщо вам край потрібна червона субстанція – є госпіталі, лікарні, станції переливання крові, як тимчасовий варіант. Та краще вам перейти на тваринні продукти. Кажуть свиняча кров дуже схожа, принаймі температурою. Для такого є забійні, є приватні фермери, вони на фермах розводять свиней. Фермери – це люди такі, на них теж поширюється «не убий». Не будете робити нікому лишніх дірок, є шанси, що ваші тіла… ваші придбання теж залишаться неушкоджені.
Рука в червоному рукаві тикнула в мене пальцем і виголосила:
– От-от, док правильно каже!
– Дякую. Значки. Для чого значки. Коли вас «накриє», ви зрозумієте про що я, коли будете знати, що ось-ось втратите контроль над собою, покажіть значок і попросіть допомоги. Вашого брата тут вистачає, тож не соромтеся, всі через це проходили. Принаймні, вам не дадуть нашкодити собі і оточуючим.
Близько години я розповідав, як отримувати документи, де жити, як отримати диплом про освіту, відкрити власний бізнес, всі традиційно хотіли відкрити кінотеатр, тому мусово було пояснити основи економіки, про поїздки за кордон та інші нецікаві, але необхідні речі. Потім година лікбезу для новачків, тобто нових духів, що вскочили з різних причин в людські тіла. А коли мене полишила зверхня публіка і зачала знайомитися між собою, боком-боком до мене, озираючись навсібіч, підійшов тип у простирадлі і з крилами.
– Як часто у вас подібні заходи?
– Один раз, за потреби двічі на тиждень.
– Ви теж з цих? – «янгол» обвів пальцем публіку, що гуділа попід стінами зали.
– Ні, я з місцевих.
Тип у простирадлі дивно розглядав мене, низько нахиливши голову і мало не тицяючи золотистим німбом в обличчя.
– Як таке може бути? – здивувався «янгол» тріпнувши крилами.
– Що саме? – не зрозумів я та спробував відтіснити пернатого відвідувача до дверей, бо решта почала скоса поглядати на нас.
– Вони вас не зжерли, не розіп’яли, не принесли в жертву…
– Та якось так… захотіли домовитись.
– Домовитись? З ними можна домовитись? – перейшов на шепіт німбоносець.
– Довелось пояснити, що оргії та масові жертвопринесення не потрібні… а далі ви бачили.
– Але звідки їх стільки? Така маса. Це тільки я стільки бачив, а ви мабуть більше.
– Вистачає, – я пропихав типа в простирадлі через вестибюль.
– Але ж Ворота мають бути зачинені до Кінця Світу…
– Якщо ви не курсі, то Вершники давно вже тут.
«Янгол» вирячив на мене святенницькі очі і тицяючи пальцем в мої груди повільно, наче розмовляв з розумово відсталим, взявся повчати:
– Перед приходом кожного з вершників Агнець повинен зняти печатку з Книги Життя. А печаток всього…
– Всього сім, я знаю, – перервав я типа в простирадлі. – А хіба це не повинні у вашій конторі – там, знати? – показав я вказівним пальцем вгору.
Німб над його головою рухався разом з маківкою наче прив’язаний. Я провів рукою між головою «янгола» і золотистим обручем і не помітив ніяких дротиків чи кріплень. Або фокус, або німб справжній. Краще б то був фокус.
– Так, сім, – продовжив «янгол». – Повинні, але, схоже, не знають. Тож, якщо печатки зламані, то має статися Суд… І як це брати могли пропустити? А чи не приходили до вас мої брати Михаїл, або Рафаїл, або навіть Гавриїл? Я давно їх не бачив.
– Ні, не бачив. Не заходили на лекції ні янголи, ні архангели, ні серафими з херувимами.
“Янгол” поблажливо посміхнувся:
– Серафими не могли до вас завітати. Як і херувими. А-я-я-й, що ж тепер робити. Це ж все треба організувати. Треба знайти оцих ваших вершників, обов’язково знайти. Прийшов великий день гніву Його, і хто встояти може?
– Дати вам телефон, подзвоните кому?
– Ні-ні, – відсахнувся німбоносний від протягнутого мобільного, – я не знаю як… і кому… Краще відведіть мене до них.
– Ось там, – вказав я рукою, – якщо піднятися до перехрестя, направо, через метрів чотириста буде церква. Може там вам допоможуть?
– Ні-ні, – захвилювався чоловічок, – зовсім навпаки. Вони не допоможуть. Забули про Бога в домі господньому, торгують в храмі, потерпають від розкошів, служать людям, а не Богу.
– Але Бог сам полюбив людей, що віддав Сина Свого Єдинородного.
– Бог полюбив світ, а не людей. Розумієте? Світ. А решта – то єресь.
– Як скажете.
«Янгол» задоволено похитав головою:
– Ходімо зараз до вершників, а потім… потім… Оці ваші нечисті… що ходять на лекції…
– Я сприймаю їх, як психічно хворих…
– Так, як психічно хворих. То кажете з ними можна домовитися? Сьома печатка, сьома печатка… кадильниця…сім сурем… Перший янгол… Другий янгол…
– Вже третій сурмив, якщо і цього не знаєте, – втрутився я в бурмотіння божевільного, не знаючи як зупинити.
– Як? – аж підскочив «янгол»
– Аварія на АЕС. Не чули?
– О Господи! – «янгол» схопив себе руками за голову, світло німба позолотило пальці, а я все чекав, що він зачепить якийсь потаємний дротик, на якому тримається обруч, не зачепив. – Четвертий! Четвертий янгол! – стогнав чоловічок. – Домовитись, обов’язково домовитись…, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок… Горе, горе тим, хто живе на землі…
– Будете людей вбивати? Влаштуєте геноцид?
– На те воля Божа, – смиренно нахилив голову «янгол».
Мене від таких слів пересмикнуло. «Краще б мене убили в тому закутку, щоб не бачити оцього», – промайнуло в голові.
– Нам сюди, – вказав я рукою.
Чоловік задріботів у вказаному напрямі, я пішов слідом.
Остання спроба – провів рукою над головою «янгола», світло німба м’яко освітило руку, на мить здалося, що від нього іде тепло. Ніяких дротів.
Гострий кінець товстої сталевої спиці вдарив між крилом і лопаткою, ковзнув між ребрами і по руків’я занурився в тіло.
Божевільний чоловічок в простирадлі спробував обернутися, поглянути, що його спіткало, але я міцно утримував його за крило і плече поки той не осунувся на землю. Ще не вистачало, щоб в свою останню мить він зафіксував мене в очах, чи пам’яті. Тепер треба позбутися тіла. Скоро в місті не лишиться моста, з якого б я не скидав чергового пернатого маніяка.
***
Тільки коли дістався додому, побачив, як трусяться руки. Гарячий душ, сто п’ятдесят коньяку і відпустить – не перший раз.
Щоб відволіктись від власних думок, увімкнув телевізор, ведуча розповідала про курйозні новини зі світу науки:
– Космічна станція «Чурюмов-III» зафіксувала явище, яке не часто доводиться спостерігати вченим – зіштовхнулися два небесних тіла. Астероїд 2018 NO3011 отримав потужний удар від невідомого метеорита та змінив свій напрямок руху. Але, як стверджують дослідники з NASA, ще рано робити висновки щодо загрози Землі. За найбільш песимістичного розвитку подій, траєкторія руху небесного тіла 2018 NO3011 не пройде ближче орбіти Місяця. Хоча, дехто з учених вже встиг охрестити космічного блукача Четвертим Янголом Апокаліпсису.
