Нічний гість
Глава 8 Сандер
Біле коріння звисало зі стелі невисокої вологої печери, мало не сягаючи людських голів. Численні шпарини сочилися водою. Вона спливала нерівними стінами на підлогу й утворювала плісняві калюжі. Потурбовані кажани метушилися у своїх закамарках. А загін мандрівників усе брів та брів звивистим проходом.
І тут ясною плямою далеко попереду дав про себе знати вихід на білий світ. Загін наддав ходи. Ще трохи - і всі, мружачись, вийшли на велику кам¢яну платформу, затоплену сонячним сяйвом. З усіх боків цей поміст обступали гірські ущелини, що здавались бездонними, лише позаду височіла прямовисна скеля, з якої щойно повиходили друзі. Пролунав скрегіт. Здоровенна гранітна брила посунулася вниз і затулила вихід з печери. За кілька секунд від нього не зосталося й сліду.
- Куди ж нам далі? - подав голос Полдо. - Довкруж самі провалля.
- Треба уважно розгледітися, - сказав Ларрі, прикриваючи долонею очі від яскравого сонця. - Десь таки має тут бути яка-небудь стежина…
Тим часом, обнишпоривши вже всі закапелки, Фріда стояла на найдальшому окрайці помосту й тихенько гарчала, ніби кликала всіх до себе. Ларрі підскочив першим і побачив, що поза скелястим виступом тягнеться щось подібне до стежини, яка нешироким карнизом оперізує гору і зникає за ще одним кам¢яним виступом.
- Ходіть сюди! - покликав хлопець.
Полдо недовірливо глянув у бік, куди показував Ларрі:
- Невже оцим краєчком доведеться іти?
Це таки достоту був вузесенький окраєць, що тулився до прямовисної скелі. Пересуватися ним можна було лише по одному, та й то боком. Від окрайця вниз, скільки оком сягнути, позубленими урвищами спадав крутий схил у безодню, якій і кінця не було видно.
- Скидається на те, що іншої дороги не маємо, - промовив Ларрі якнайбадьорішим голосом. - Я піду першим. А ви за мною. Тільки обережно переставляйте ноги та широко розкиньте руки. Ну, гайда!
Проте першою на стежину скочила Фріда.
- Гаразд, хай першою іде Фріда, - погодився Ларрі. - Кращого за неї розвідника, мабуть, у цілому світі немає.
Фріда підібгала хвоста й сторожко задріботіла стежкою. Ларрі, поправивши меча, посунув за нею, однією рукою чіпляючись за краї розколин, що де-не-де виднілися у тілі гори, а другою тримаючи за руку Ліну.
Полдо ще раз поглянув униз, щось собі розміркував, перечепив з плеча на шию сагайдак з луком і стрілами, поправив усе це на грудях і став плечима до стіни. Так потім і побочкував уперед, припавши спиною до чогось, що здавалось надійнішим, аніж те, що чув під ногами.
Дрібні камінці зривалися з-під ніг моряка та летіли кудись униз - часом лише долинали до вух ледве чутні їхні удари об схили. Сердитий вітер наскакував поривами, силкуючись поодривати сміливців од кам¢яної стіни та поскидати в безодню. Він дмухав то з одного боку, то з другого, шпурляв пилюкою та кам¢яним дріб¢язком у вічі. Але люди рухались.
Стежка тим часом круто завернула за виступ. Ларрі схопився за нього, переступив ногами, став на тверде й потягнув Ліну за руку, мовляв, ходи сюди. Вже ступивши на поклик, дівчина відчула, як з-під її ніг тікає опора. З глухим шурхотом шмат стежини посунув униз, збиваючи хмару пилюки.
- Тримайся! - гукнув Ларрі, щосили тягнучи Ліну до себе.
Дівчина навіть не скрикнула, повиснувши на його руці. Лише поблідла з переляку. Допомогла глибока розколина в скелі. Вчепившись за неї однією рукою, Ларрі другою таки втягнув Ліну поза виступ, де стояв сам. Гірше було з Полдо, який завмер на самісінькому краєчку обвалу, що, здавалось, од найменшого поруху теж гуне вниз.
- Що ж діяти? - зойкнула Ліна.
- Нічого, - відповів Полдо. - Я піду назад і пошукаю іншої стежки.
І тут щось заревло - так, як подорожні вже одного разу чули. Тільки набагато ближче. Гучною луною перекотився гуркіт поміж скелями. Згори посипало піском, кам¢яним дріб¢язком, а далі почали падати один за одним щораз більші каменюки... Злетіла хмара пилу, і ціла лавина каміняччя гунуло в провалля, змітаючи все на своєму шляху.
Ліна, Ларрі і Фріда втиснулись у скелю. Невеличкий виступ над їхніми головами порятував мандрівникам життя. Полдо теж дістав од нього захисток.
Кам¢яний водопад промчав схилом, лишивши по собі непроглядну завісу пилу, який осідав, поволі сповзаючи вниз. Як трохи проясніло, друзі побачили, що всі живі й цілі. І страшенно зраділи.
- А погляньте лишень сюди! - вигукнув Полдо, вказуючи на місце, де обвалилася стежка.
Кам¢яна лавина вибила в стіні кілька заглибин. Ними він і перебрався до товаришів.
- Гух! - полегшено видихнув моряк. - Нарешті, ми знову в гурті... Але що ж воно отак реве, хотілося б знати?
- Не можу дотямити, - озвалася Ліна. - Ніяк не щастить схопити хоч уривок думки цієї істоти. Треба підійти ближче.
- Гадаю, що нічого доброго з такої зустрічі не буде… - з сумнівом пробурмотів Полдо.
Ларрі уважно прислухався, але все навкруги наче було тихо і спокійно.
- Я би там не було, а іншої дороги тут нема. – промовив він. – То ж ходімо уперед. Що буде, те й буде!
Через кілька виступів стежка почала ширшати. Ступати стало набагато легше - вже не боком, а рівно. Друзі наддали ходи.
Незабаром наблизились до перевалу. Стежка до нього перетворилася вже на геть не вузьку дорогу, обабіч якої, мов сторожа, стриміли високі каменюки.
- Цікаво, що ж то за випробування чекає нас на перевалі? Пам¢ятаєте, як жриця казала? - звернувся Полдо до всіх, а далі промимрив сам до себе: - Ох, і не люблю я всяких пророкувань та віщувань! Краще живи собі, як живеться, - як-от у нашому селищі...
- А це що таке? - вигукнула Ліна, перебиваючи йому балачку.
- Де?
- Отам-о, попереду.
Круг однієї з найбільших кам¢яних брил, що височіли поблизу, хтось обмотав грубелезний іржавий ланцюг. Кожна ланка в ньому була завбільшки, як людина.
Оце так! - став, як укопаний, Ларрі. - Якими ж мали бути ковалі, що отаке викували?!
- А мене більше цікавить, на кого оце бескиддя викувано, - похмуро зауважив Полдо.
Фріда вся настовбурчилась, глухо загарчала.
Ланцюг дзеленькнув, заворушився, і з-понад брили виткнулася голова, яку вони бачили на зображенні дракона.
Друзі відхитнулися назад. Ухопивши, яку мали, зброю, Ларрі й Полдо прикрили собою Ліну. Фріда припала до землі. Всі завмерли, чекаючи нападу.
Але дракон повівся якось дивно. Загарчав, та не кинувся на людей, як вони того сподівалися. Натомість поволі поклав голову на брилу, й очі йому зайшли тугою. Він глухо пробурчав:
- Забирайтеся туди, звідки прийшли!
Ларрі аж дух забило з подиву, слова не міг мовити. Виручив Полдо:
- Чого ж бо це ми маємо забиратися?
- Бо тут проходу немає.
- Як-то немає, коли є?! Осьдечки ж дорога!
- Дорога є, а проходу нема!
- Як же воно так? - скипів Полдо, геть забувши, що хвилину тому йому аж в грудях хололо від страху. - Куди ж він подівся?
- Нікуди. Просто перепинено.
- І хто ж це перепинив?
- Я! І годі вже зі мною сперечатися! Краще йдіть собі звідси, поки я всіх вас не проковтнув! Ось розгніваюсь і враз поковтаю!
Поки точилася ця дивна суперечка, Ларрі заклопотано мовив до Ліни:
- Якийсь він не такий. Чудний. Пересварюється з Полдо, як перекупка... Хіба це дракон?
- А ти вже десь бачився з драконами?
- Ні.., - розгубився юнак.
- Тож звідки можеш знати, які вони є?
- Ну... всякі легенди, перекази...
- Це ще нічого не означає.
Ліна сміливо ступила вперед, мало не до самої жахливої морди. Та не без цікавості вилупилась на неї.
- Скажіть, коли ласка, ви справді дракон? - ґречно спитала дівчина.
- Або що? Хтось тут не вірить?
Пролунав гуркіт, брязкіт, тріск - і над кількома кам`яними брилами знялося довжелезне тіло, вкрите бронзовою лускою. Двоє могутніх крил гучно ляснули над ним, на мить заступивши сонце.
- Ну, впевнилися?!
- Ого-го!!! - тільки й спромігся мовити Ларрі. А Полдо так і завмер із роззявленим ротом.
- Чом же ви не проковтнули нас? - усе так само ґречно допитувалась Ліна.
- Та.., - збентежено осідаючи поміж брилами, зізнався дракон, - Я ж ніколи нікого з людей не їв і не хочу! Вони ж мають розум! За це мене й покарано. Посадовили ось на цеп і звеліли стерегти перевал та не пускати нікого на стежку.
- Хто ж це таке вчинив?
- Прадавній Правитель Драконячих гір. Самого його вже, мабуть, і на світі немає, а я от сиджу тут, прикутий до треклятої гори. Як воно вже мені остогиділо та увірилось за тисячу літ!..
- А де ті Драконячі гори? Далеко звідси? - поцікавився Полдо. - Чогось я й не чував про такі.
- О! Драконячі гори.., - замріяно примружив очі мовець. - Вони там, за океаном. Прозорі кришталеві водограї, запашні долини, сніжно-білі вершини гір, на яких лагідно спочивають дощові хмари... О! Драконячі гори там, де мій світ, моя батьківщина...
Ліна жалісно глянула на нього:
- Чом же ви не урвалися та не полинули за океан? Маєте ж такі могутні крила...
Дракон знову завовтузився і раптом випалив:
- Не можу я звірятися тому, хто звертається до мене на "ви"! Кличе мене драконом, а не на ім¢я...
- Що ж, ласкаво прошу. Мене звати Ліна, - чемно відрекомендувалася дівчина. - А це ось мої товариші - Ларрі, Полдо і Фріда. А як маємо звати тебе?
- Сандер, - сяйнув посмішкою дракон і стався раптом таким симпатичним і нітрохи не страшним. - Ти назвала оцю чорну кішку своїм товаришем. Це правда?
- Певно, що так. А що в цьому незвичайного?
- Отже, ти й зі мною могла б потоваришувати?
- А чом би й ні?
- А твої друзі?
- І вони могли б стати тобі за друзів. Ми прихильні до всіх, хто не зичить нам зла.
Дракон раптом зажурено схилив голову і провинним голосом проказав:
- Але я однаково не можу пропустити вас у долину. Як-то я це зроблю, то зостануся тут до скону і вже без найменшої надії на визволення.
- Сандере! - втрутився до розмови Ларрі. А чому б тобі просто не порвати ланцюга оце зараз та не полетіти на волю, до рідного свого світу - хіба б тебе хтось наздогнав?
- Ні, не наздогнав би. Але цепу порвати несила.
- Чому? Невже він для тебе, такого дужого та здоровенного заміцний? Його ж уже й іржа поточила.
- Річ не в міцності, а в тому, що на цеп накладено закляття.
- І немає на це жодної ради?
- Рада є. В моєму світі я чував, що заклятого ланцюга можна перебити Небесним каменем. Але скільки я тут не сиджу, жодного разу сюди нічого такого з неба не впало…
- Стривай-но, - Ларрі підступив до ланцюга, уважно його оглянув і, ступивши крок назад, щосили рубонув мечем. Блискавицею клинок уп¢явся в ланцюг. Пролунав брязкіт ланок, що розпадалися на кавалки.
Дракон несміливо покрутив шиєю. Не чуючи вже на ній звиклого тягаря, шанобливо поглянув на Ларрі:
- Ти, виявляється, багатир з багатирів!
- Це не я. Це мій меч. Його викувано з Небесного каменя.
Полдо, що досі був за німого свідка, рвучко ступив наперед:
- Ну, а тепер, коли ти вже вільний і сам собі пан, можеш нас пустити в долину?
- Про це й питати не треба, друзі мої!
Сандер радісно підскочив - аж гора під ним задвигтіла.
- Будь обережнішим! - погамував його моряк. - Бо ще, чого доброго, й стежку нам завалиш!
Дракон трохи незграбно протупцяв свій танок визволення. І нікому з присутніх не здавався більше ні недобрим, ні жаским. Навпаки, море лагідності й веселощів линуло від нього. Ларрі й Полдо всміхалися, Фріда плигала, била хвостом. Тільки Ліна напружено чекала, поки Сандер витанцює свою радість.
Нарешті він став, і Ліна спитала:
- Скажи, будь ласка, Сандере, чому я не можу говорити з тобою подумки? Я навіть не чую жодної твоєї думки, наче їх у тебе зовсім нема.
- А ти що, мавка?
- Ще не зовсім… - зніяковіла Ліна.
Дракон уважно придивився до дівчини і ствердно хитнув головою.
- Так, ти – мавка! В цьому я впевнений так само, як і в тому, що мене кличуть Сандером. І як це я не помітив одразу?!
Його пащека розтяглася у задоволеній посмішці.
- А мої думки ти й не могла почути, хоч і мавка! Справа в тому, що ми, дракони, зроблені так, що ніхто не може пробитися до наших думок. Навіть великим мудрецям старожитності не щастило з цим!
Сандер обвів поглядом своїх нових друзів, ніби хотів повідомити їм ще щось. Та раптом схаменувся:
- Забалакався я тут з вами! А мені ж треба поспішати!
- Куди? - здивувався Полдо.
- Як-то "куди"? Ясна річ, додому, до свого світу! Давненько я вже там не бував! Отже, прощавайте. Може, ще колись і побачимось, а поки - вибачайте!
Сандер розгорнув свої гігантські крила, на подив легко підскочив і спрямувався до океану, кожним помахом додаючи собі швидкості. Дуже скоро велетень перетворився на дрібнесеньку темну цяточку, а далі й геть розтанув у небесній блакиті.
- Ну, от... Полетів, - замислено проказав Полдо. - Чи не час і нам у дорогу, поки сонце світить та стежку видно?
- Отже, перевал ми здолали, - кинув меча до піхви Ларрі. – Але попереду ще ущелина Сірих тіней.
- Що там жриця про неї мовила?
- Нічого особливого. Сказала, що я й сам доберу, що там до чого. Треба тільки дістатися туди.
Ліна гукнула друзів:
- Невже ми будемо тут до вечора стирчати?!
Дійсно, сонце вже звернуло з полудня і почало свій неквапливий рух до заходу. Тіні подовшали.
Поминувши кам¢яну сторожу обіч дороги, Полдо вийшов на плаский прискалок, з якого добре було видно долину. Вона вся виблискувала дзеркальцями озер. Легесенький напівпрозорий серпанок зависав над незліченною кількістю джерелець у пишних шатах зелених дібров. Тонесенькі ниточки струмків сполучали їх одну з одною. А далі долину обступали височенні неприступні гори, що підпирали своїми крижаними вершинами небо. Полдо навіч переконався, що лише звідти, з того місця, де стояли друзі, можна було спуститися вниз.
Свіжість запашних трав і п¢янкі аромати квітів долинали до перевалу, заспокоюючи і чаруючи душі. Делікатне мелодійне передзвіння струменіло над долиною і тануло в м¢якому сутінку далекого підгір¢я.
Авжеж, це справді було те, що звалося Долиною джерел. Їх тут, на погляд Полдо, було не менш, як тисяча. Десь на півдорозі між перевалом і долиною простягалося ще одне пасмо гір - значно нижчих від тих, що брали в облогу долину. Власне, це були більш скелі, ніж гори. Темне провалля ущелини, до якої провадила стежка з перевалу, мало, на погляд Полдо, вкрай непривітний вигляд.
До Полдо підійшли Ларрі з Ліною. Вони подивились туди, куди дивився моряк, і Ларрі аж скрикнув:
- Як же ми знайдемо джерело життєдайної води?! Тут тих джерел стільки, що життя не стане, аби кожне з них оглянути та дослідити, яка в котрому вода!
Ліна лагідно торкнулася його руки:
- Не журися завчасу. Зійдемо в долину - там і розважимо, що та як чинити.
Після всіх жахіть і прикрих несподіванок останніх днів друзям, щойно вони ступили на рівну й широку стежину, яка провадила вниз і якою так легко було йти, примарилося, що все лихе вже назавше лишилося поза ними.
- А де ж це Фріда? – похопилася Ліна.
Всі поставали, роззирнулися.
Сонце зосталося по той бік перевалу. Але світло від нього ще сягало й сюди. І надавало чітких обрисів кам`яним брилам, що дедалі густіше нависали над стежкою і готові були, здавалося, кожної миті зірватись униз та поруйнувати все чисто на своєму шляху. На одній з таких брил, немов злита з нею в одне ціле, нерухомо сиділа пантера, уп`явшись поглядом у щось незнане. Звідси, знизу, все це скидалося на величний і разом з тим витончено-граційний витвір талановитого скульптора.
- Фрідо.., - обережно покликав свою товаришку Ларрі.
Пантера здригнулася, неначе виринула з глибокого сну. Потім м`яко плигнула вниз і наздогнала загін.
Стежка тим часом усе крутіше збігала в ущелину, і просуватися нею ставало дедалі важче. Здавалося, щось навмисне не пускає туди нікого. Всі поставали.
- Там щось є, - зіщулилась Ліна. - Щось живе, але не схоже ні на звіра, ні на людину. Жодної думки - сама лише сліпа лють та якась незрозуміла затятість...
- Може, це знов якась магія? - припустив Полдо.
Ларрі поглянув на персня. Нічого особливого там не завважив. Про всяк випадок вихопив іще й меча - його лезо теж не виказувало жодних ознак занепокоєння. Проте Ларрі - так само, як і всі, - цілим єством відчував хвилі ненависті, що викочувалися з ущелини.
- Не чаклунське, - сказав Ларрі. - Саме собою лихе.
Він скинув оком на гори обабіч ущелини. Хоч і не високі, але навряд чи хтось міг би на них здертися - хай би яким був управним. Схили - то, власне, не були й схилами, а прямовисними бастіонами з карнизами, що грізно нависали над стежкою.
- Авжеж.., - Ларрі похмуро глянув на товаришів. - Крізь гори нам не пробитися. Лишається тільки одна дорога...
- Невже ж таки доведеться лізти в оцю чортову ущелину, - Полдо з невисловленою надією поглянув на Ліну.
Але дівчина мовчала. Тільки міцно стулила збілілі губи. Ларрі провів долонею по лиці, ніби відганяв найменші сумніви і промовив:
- Друзі! Хіба конечне нам іти в долину цілим гуртом? Це я мав доручення дістатися Долини джерел, тож і мушу цю справу викінчити сам.
Фріда потерлася йому об ногу, сердито пирхнула. Ларрі лагідно погладив її по голові.
- Ну, гаразд, гаразд, і ти підеш, - він озирнувся на товаришів і проказав якнайвеселіше: - Ми з Фрідою підемо, а ви зачекаєте на нас тут.
- Ні, - ступила наперед Ліна. - Такого не буде! Ти ось пропонуєш нам вибір - іти чи чекати. А вибір уже зроблено. Ще тоді, коли ми всі пішли з тобою. Дідусь і Снапер загинули заради того, щоб урятувати світ від жахливої загрози. Тож невже ти думаєш, що тепер ми відступимо?!
- Дівчинка правду каже, - підтримав Полдо. - Ми будемо разом, хай би там сталося, що завгодно!
Чи то всім здалося, чи то й справді хвилі злості ніби послабшали й подалися назад. Ларрі, тримаючи меча напоготові, ступив до ущелини. Поруч, нашорошено припадаючи до землі, рухалася Фріда. Далі йшла Ліна. Наладнувавши лука стрілою, позад усіх крокував Полдо, уважно роззираючись на всі боки.
Що далі просувався загін, то темніше ставало в ущелині. Глянувши вгору, Полдо помітив якісь густі тенета, що нап`ялись над їхніми головами. Вони йому щось нагадували, тільки він не міг одразу сказати, що саме.
- Ну, ясна ж річ! - ляснув себе в лоба моряк. - Рибальська сітка!
І аж спинився з подиву: звідки б їй тут узятися?
- Дивіться! - стурбовано шепнула Ліна. - Камінь рухається...
Сіра каменюка завбільшки, як великий м`яч, справді поворухнулася. Поблизу заворушилася ще одна, а далі й звелася на волохаті суглобисті лапи. У пітьмі зблиснули намистини червоних очиць, які з холодною люттю вибалушились на прибульців. З усіх боків щось зашипіло й затріскотіло. Каміння почало оживати.
Павуки! Великі сірі павуки, потурбовані появою загону, сповзалися звідусіль, обступали друзів щільним кільцем.
- Павутиння! - гукнув Полдо. - Як це я одразу не змикитив? Ми потрапили до лігва сірих павуків. Ось чому це місце зветься ущелиною Сірих Тіней!
Волохате павучисько, що підступило до людей найближче, раптом скочило вперед.
Ларрі був напоготові. Блиснув мечем, і павук, розпанаханий надвоє, упав додолу. Його огидні волохаті лапи корчилися, загрібаючи землю.
Ще два павуки атакували подорожніх. Одного збила лапою та розплющила об скелю Фріда. Другого підстрелив Полдо.
Павуки відступили. Та раптом у повітря злетів аркан з липкого павутиння й захопив шию Фріди. Ларрі перерубав його, але вмить увесь простір навколо подорожніх заряснів павутинними зашморгами, що летіли зусібіч. Як оком змигнути, Полдо, Ліна, Ларрі та Фріда опинилися в тенетах, що не давали нікому навіть поворухнутися. Злісно клацаючи, павуки почали наближатися до своїх жертв. Один з них простягнув лабети до Ліни. Ларрі щосили рвонувся на допомогу, але даремно: павутиння заплутало йому руки й ноги і почало дедалі дужче затягувати вузли. І тоді Ларрі закричав, скільки було духу в грудях, вкладаючи до свого зойку всю силу зненависті та намагаючись хоч цим відстрашити огидних істот...
Тієї ж миті десь згори пролунав крик у відповідь. Точніше, не крик а люте ревіння. Палкий пломінь із тріском роздер запорошене склепіння павутини і струменем ударив у скупчення сірих істот. Котрі з павуків уціліли при цьому, - кинулися врозтіч. Але вогонь біг за ними, не даючи жодного прослідку. Невдовзі від павуків не лишилося нічого. Догоріли й останні клапті гігантського павутиння.
В ущелині розвиднілося. Згори виткнулася заклопотана морда дракона:
- Агов! Як ви там?
- Сандер! - вигукнули друзі всі разом.
- А хто ж би ще? - пробурчав той.
- Ми дуже раді тебе бачити! - сказала Ліна.
- Правда? - задоволено вишкірив зуби дракон. - Ну, то вибирайтеся звідси мерщій. Бо я до вас у таку шпарину не втиснуся.
Полдо, якому одну руку не дуже щільно примотало до тіла, дотягнувся до руків`я меча, що лежав поблизу, і розітнув ним липке мотуззя, що геть заповило юнака. Той, повідкидавши ворушкі клапті, підхопив меча і повизволяв друзів. Сторожко роззираючись навсібіч, вони рушили до виходу з ущелини.
Ніде не було видно жодного сірого павука. Ті, хто вцілів, позалазили поглибше в розколини й дірки у стінах ущелини, звідки з безсилою люттю спостерігали за здобиччю, яка спочатку здалася їм такою легкою.
Нарешті мандрівники вийшли на простір. Підступна ущелина залишилася позаду, а разом з нею - втома і тривога, що переслідували друзів останні дні.
.gif "{#}")
