Нічний гість
Глава 17 Віч-на-віч
ВІЧ-НА-ВІЧ
Осяйний коридор провадив до молочно-білої вуалі, що м`яко й замислено коливалась попереду. Сліпучі іскри крутилися спрямованим уперед виром, тягнучи подорожніх за собою. Мелодійне передзвіння ніжними хвилями запосідало думки, немов пропонувало спинитися й зостатися повік у цьому царстві супокою й умиротворення. Здавалося, сам усемогутній і всевладний час здатен тут завмерти без руху в безчассі, де стикаються минулі й прийдешні тисячоліття незліченних світів.
Поступово стіни коридору почали танути, здіймаючись невагомим серпанком. Вималювалось темне безмежжя Вічності, засіяне незліченною кількістю мерехтливих зірок, що розсипались перлинами у безкраї.
Товариство рухалося невидимим шляхом, як оті міжзоряні мандрівці, не маючи снаги ані осягнути, ані сприйняти велич Усесвіту. Вражена його безмежжям, Ліна без духу ступала за друзями. Їхні обличчя тепер стали іншими - твердими й суворими. Вони ступали пружною ходою мисливців, що готуються до смертенного герцю з хижаком.
Джерні й Фріда зате не позбулися грації рухів. Але ця грація була грізною. Вони ніби линули над землею поруч із Ларрі, безгучно повиставлявши ікла, як примарні демони помсти.
Спонукувана тривожним передчуттям, Ліна видобула з сумки флягу з життєдайною водою і міцно тримала її напоготові.
Біла вуаль була вже поруч. Іще кілька кроків, і вона розсунулась, утворюючи прохід до світу Санфлауеру. Ліна схитнулась від потужного розумового удару, що раптом упав на її свідомість, але встояла. Перед її очима постала картина, здатна захитати мужність найзагартованіших у битвах воїнів. Вона побачила, що Ларрі і його соратників узяли в чорне жахливе коло мурлоги. А далі на глинястому пагорбі височіє змієголовий чаклун. Згорнувши на грудях руки, він уперся в мавку поглядом, що сковував кригою душу, - ніби два бездонних колодязі дихнули на неї могильною вільгістю.
- От ми й стрілися, - глухо промовив Гіркан у цілковитій тиші. - Тепер вам уже ніщо не зарадить. На цій землі моя влада!
Ларрі звів меча, що сяйнув холодною блискавкою.
- Ніколи не буде твоєї влади на землях Санфлауеру! - палко відповів юнак. - І тебе самого не буде!
Гіркан лише зневажливо скривився на цю мову і недбало махнув рукою. Мурлоги здригнулися, ніби попрокидалися зі сну, і рушили вперед, звужуючи коло.
- Не відходьте від мене! - гукнув Ларрі товаришам. - Тільки стережіться, щоб не потрапити мені під меч!
Не чекаючи, поки чудовиська підступляться до нього ближче, юнак зробив перший випад. Клинок блискучим віялом розітнув повітря й відітнув мурлогові голову. Тулуб ступив іще крок і в корчах упав. Ларрі спритно відскочив од його кігтів і тут-таки розітнув навпіл ще одну почвару, що потяглась була пазурами до Ліни.
Фріда й Джерні наскакували на вояк Гіркана, збиваючи їх з ніг та вправно уникаючи ворожих пазуряк. Вони не могли поранити чи забити мурлогів, але здіймали неабияку бучу в їхніх шеренгах та не давали зімкнути загибельне кільце круг Ларрі. Але таке не могло тривати довго. Мурлогів було надто багато супроти одного Небесного меча.
Одна з почвар таки спромоглася дотягтися до Джерні, зачепила йому бік і строщила ребра. Леопард відкотився до ніг Ліни, поливаючи суху землю своєю гарячою кров`ю. Він спробував був устати, та власні лапи його не слухались. Лють і біль злилися в одне в передсмертному стогоні звіра.
Гулл і Фімбо теж відчайдушно відбивалися од почвар. Але що могли заподіяти безсмертним їхня зброя - звичайний меч і Гуллова сокира, хоч була гострою з гострих? Здавалося, рятунку од мурлогів уже не було. І саме в цю мить Ліні наче блиснуло в голові. Вона пригадала пророчий сон Тієї, Що Бачить Дивне, і хлюпнула на землю життєдайної води з кришталевої фляги.
- Одвічна Земле, - зашепотіла дівчина, впавши навколішки. - Колиско всього Живого! Я прийшла сюди з іншого світу, але я, як і всі на білому світі, твоя дочка. Благаю тебе в ім`я всепереможного живого життя - допоможи нам і захисти від прислужників зла! Візьми моє життя, але порятуй інших!
Дріж пробудження перебіг пошматованою лапами мурлогів землею, з тяжким зітханням розступилися її численні порепини, і звідти, звиваючись подібно щупальцям, видобулось могутнє коріння. Воно обплутувало мурлогів, роздирало їх на шмати й затягувало під землю: ніщо, навіть наділені безсмертям почвари, не могло протистояти всепереможній силі живої природи.
Одне з Гірканових чудовиськ у конвульсіях зачепило Ларрі й вибило йому з рук Небесного меча. Він з брязкотом відлетів убік, і юнак зостався проти мурлогів беззбройним, бо ж на звичайний, хоч і з доброї криці, кинджал покладатися було не можна. Гулл це помітив і, не замислившись ані на мить, кинувся до Небесної зброї, до якої вже потяглися лапи почвар. Він схопив меча і кинув його юнакові.
- Хапай, Ларрі! - це були останні слова відважного капітана, що впав під вагою кількох мурлогів.
У відчайдушному стрибку Ларрі таки схопив меча і, ще й на землю до пуття не ставши, рубонув по лапах, що шматували Гулла. Та було пізно. Сльози гніву й болю за полеглого товариша виступили на очі юнакові, серце скипіло люттю. Він рубав направо й наліво. І не чув утоми. Досвід незліченних тренувань, ненависть до ворогів і непогамовна жадоба помсти перетворила принца на блискавичного рубаку. Небесний меч смертоносним жалом упинався в мурлогів, звалюючи та знищуючи одного за одним, - немов сам ошаленілий дух помсти вселився в тіло юнака.
І тут з пагорба, на якому стояв Гіркан, бухнуло вогнем, що спопеляв усе навколо, не минаючи й коріння, яке не дуже швидко, але дощенту нищило гвардію чаклуна. Земля здригнулася з лютого болю, обвуглене коріння пішло в глибину, очистивши поле бою. Не всіх мурлогів воно пошматувало, і ті, що вціліли, готові були виконувати дальші команди свого пана.
Захисна сфера, якою Ліна таки встигла огорнути загін, урятувала друзів од зажерливого полум`я, але спинити чудовиськ їй була несила. Мурлоги знову посунули на людей.
Ларрі, важко дихаючи, чекав на них з мечем. Поруч з ним хрипко гарчала Фріда. Кров цабеніла з багатьох-багатьох її ран, а очі все ж палали грізним вогнем. За Фрідою і Ларрі стояли Ліна з Фімбо, який стискав у руках надаремного в такій битві меча. Коло їхніх ніг усе ще боровся зі смертю тяжко поранений Джерні.
Гучний поклик, схожий водночас на ревіння й сичання, пролунав над місцем бою, і мурлоги, хитнувшись на ходу, завмерли, немов наткнулися на невидиму стіну. З глинястого пагорба поволі зіступив Гіркан, видобувши з-під поли темного плаща величезного й чорного, як морок забуття, меча. Ішов без поспіху, втупивши свій мертвотний погляд у принца-спадкоємця Санфлауеру. Під чаклуновою покривою ходили горами нелюдської могутності м`язи. Гримаса тріумфу викривила йому й без того огидний рот.
- Ніхто й ніщо не може протистояти мені! - грізно виголосив Гіркан. - Навіть Небесний меч!
Він вергнув на Ларрі, здавалося, нищівний удар. Проте мечі зустрілися, і юнак устояв. Але ще один удар звалив його на коліна. Гіркан знову здійняв меча над головою, готуючись розсікти ним Ларрі, і з подивом побачив, як юна мавка кинулась до принца. Жахлива подобизна посмішки перекосила морду змієголового чаклуна. Він притримав меча, виважуючи його так, щоб за одним замахом покласти обох. А тим часом із холодним спокоєм спостерігав, як Ліна відтикає кришталеву флягу, цікавий знати, для чого це вона робить. Ліна махнула пляшкою і хлюпнула на Гіркана водою. Той в останню мить відчув, що тут щось не те й спробував ухилитися. Але зробив це запізно - вода таки оббризкала його. Дикий, нестерпний біль пройняв тіло Гіркана з голови до п`ят. Він ясно відчув, як сили чорної магії почали витікати з нього. Несамовитий зойк вирвався йому з горла і, знявшись до небес, тужливим виттям помчав у невідомість. Здригнулися постаті безсмертних мурлогів, розсипаючись на порох. На пошматованій землі зостався тільки Гіркан, що побивався в корчах.
Ларрі з друзями мовчки чекали, що буде далі.
Гіркан, зібравши рештки своїх чаклунських сил, проказав якесь закляття. Чорний вихор з пороху від мурлогів, закрутившися шаленим виром, підхопив його і помчав у бік Заокраїнного лісу. Десь далеко-далеко поза ним виникла на краю неба лілова куля. Вона зростала, розпухала, а потім з гуркотом упала на землю й вибухла, шугонувши в небо кількома язиками темного полум`я...
Втираючи з чола холодний піт, Ларрі знесилено присів на землю. Небесний меч випав із його пальців, що перед цим аж позаклякали з напруження.
- Перемога! - прошепотів юнак.
Сівши коло нього і припавши до його плеча, Ліна заплакала. Обнявши її однією рукою, Ларрі подивився на все довкола. Розпанахана, сплюндрована, повита димом земля, уривки коріння - оце й усе, що зосталося по лютому бою. Вояччина Гіркана згинула без сліду...
Фріда лягла поруч із Джерні й ніжно лизала його, жалібно скімлячи. Леопард був іще живий, але очі йому вже заходили туманом, а мускулясте тіло час від часу здригалося.
- Гулла немає, - заходилася риданням Ліна.
- Він загинув як справжній воїн, - суворо відповів Ларрі. - Але, може, тобі ще вдасться порятувати Джерні...
Ліна погамувала сльози по мертвому й мовчки рушила до живих. Її руки тремтіли з нервового напруження. Ставши навколішки, дівчина торкнулася голови леопарда. Заплющивши очі, вона думкою звернулася до землі про допомогу. І дістала її. Живлюща сила виповнила її тіло й попливла по пальцях у понівечене тіло тварини, повертаючи Джерні життя і заліковуючи страшні рани. Він перестав здригатися. З очей зникла передсмертна полуда, дихання вирівнювалося. Фріда сиділа поруч, з надією позираючи то на свого товариша, то на Ліну.
Спираючись на меч, Ларрі доплентався до Фімбо, який, згорбившись і низько похиливши голову, стояв над тілом відважного капітана Гулла.
- Я завдячую йому життям.., - тихо промовив юнак.
- І я.., - озвався старий. - Ціною власного життя він урятував нас від лихої загибелі в кігтях пекельних виплодків. Із верхом посплачував усі свої рахунки...
Фімбо заплакав.
Скільки вони так простояли, Ларрі не знав. Сонце вже підбилося мало не до полудня, коли він сказав:
- Треба поховати капітана, як годиться воїнові, а потім іти до столиці. Гіркан усе ще живий, і мушу знищити його з усією цитаделлю зла! Доки він ходитиме по землі, не буде мені спокою, а чорна його тінь нависатиме смертельною загрозою над моїм краєм і цілим світом!
Старий мовчки хитнув головою, і вони заходились мечами копати могилу край галявини під прикорнем старого береста. Надійшла Фріда - почала допомагати, вигрібаючи перекопану землю пазурами. Незабаром стала до роботи й Ліна. Джерні все ще був дуже слабкий, але не хотів бути осторонь. Він пришкандибав ближче і ліг на краю ями, зажурено поклавши голову на лапи.
Капітанове тіло загорнули в ковдру, обережно спустили в могилу. Поклали до неї і всю його зброю. Нагорнувши із землі горбочок, обклали його камінцями, а центр вивершили кришталевою флягою, на денці якої було ще кілька крапель життєдайної води. По цьому всі поставали навколішки, прощаючись зі своїм бойовим товаришем. Ніхто нічого не казав, лише звернулися гуртом до Всевишнього, благаючи прощення буремній душі відважного капітана Гулла.
- Час, - проказав, підводячись, Ларрі, - ми ще не все зробили з того, що нам звеліла доля.
Озирнувшись востаннє на могилу, друзі ступили на безлюдну дорогу, що вела до столиці Санфлауеру. Вона була не з коротких, на ній могло бути ще немало небезпек, могли бути і втрати. Але все це крилося поки що за непроникною завісою майбуття.
* * *
Через три дні ходи безлюдною дорогою Ларрі та його товариші зустрілися із загоном розвідників короля Елдуїна. Принцеві, Ліні й Фімбо дали коней, а Фріду й Джерні примостили на возі. Частина розвідників пішла далі - до Заокраїнного лісу, а частина перетворилася на супровід принца-спадкоємця і його друзів.
Їхали до столиці два дні. І без особливої радості. Не тому, звичайно, що з неба в цей час безперестанку сіяло дрібнесеньким дощем, запинаючи далину сірою напівпрозорою завісою. А тому, що серця не могли не стискатися, коли очі раз-у-раз натрапляли на пошматовані війною місця. Болісно занило в грудях Ларрі й тоді, коли вже підступили до міста. Пороздирані кігтями хорбутів мури фортеці дивилися на принца проваллями закіптюжених бійниць. Баня однієї з оглядових башт, яку зірвало нищівним ураганом, сиротою лежала край обтовченого грижлями оборонного рову. Зламаний її шпиль пообсідало чорне вороння, лихим оком поглядаюче на вершників. Воно про щось хрипко каркало, важко лопотіло крильми, сердито вовтузилося.
Минувши розчинену настіж браму, обабіч якої стояла сувора мовчазна варта, загін виїхав на головну вулицю столиці, забруковану сірим гранітом. Тут уже непорушності не було. Навпаки, місто заходилось до відбудовчих робіт. Скрізь панувало завзяття праці. Возами, тачками, або і на власних плечах люди тягли колоди й дошки. Селяни, ремісники й вільні гвардійці лагодили понівечені стихією будівлі - десь щось підмуровували, ставили крокви, набивали лати, вкривали дахи непобитою черепицею. У багатьох провулках курилися ватри - над ними у величезних військових казанах за наказом короля Елдуїна варили їсти тим, хто лишився без притулку. Їх було чимало. Тулячи до себе жалюгідні клунки - все, що поталанило видобути з-під руїн, вони ховалися від дощу по підворіттях, під уцілілими ганками. Безліч зголоднілих позбавлених дому собак, никала вулицями, шукаючи хоч якогось поживку. Частенько навстріч прибульцям траплялися похилені жіночі постаті - вдови тих, хто загинув під час облоги. Позапинані в чорне, вони ступали мовчки, поглядаючи на світ виплаканими очима.
Так, бурхлива радість перемоги минула. Тепер у кожного перед очима постала гола правда дійсності. Ліс навколо столиці змертвів, на землі - ніде ані билиночки, і нема чим годувати худобу. Весь урожай, що заповідався цього року на щедре та рясне, утоптано в землю - не пощастить зібрати ані зерниночки. Над містом похмурою марою нависла загроза голоду і неминучих тяжких хвороб. Кощава рука безвиході дедалі дужче стискувала країну.
Не таким уявляв собі Ларрі повернення до рідного краю! І аж ніяк не сподівався натрапити на безрадісне сум`яття. Проте їхав, не хилячи голови, не одвертаючись від страшних ран міста, не відгороджуючись од болю і страждань свого народу. Ліна й Фімбо, хоч і потомилися страшенно, не втратили цікавості до навколишнього. Дівчина взагалі вперше в житті бачила таке велике місто і таке багатолюддя.
Насилу просуваючись загаченою людьми вулицею, загін нарешті виїхав на палацову площу. При широких сходах, що вели до головного входу в королівський палац, верхівці скочили з коней, віддали повіддя слугам і рушили на чолі з Ларрі вгору повз гвардійців, що виструнчилися на честь принца. Хвилювання од скорої зустрічі з батьком і Каміллом наддало юнакові ходи, і останні східці він подолав буквально бігцем, притримуючи піхви меча лівою рукою.
На порозі принца привітав незнайомий гвардії капітан з посірілим від утоми лицем.
- А де капітан Грем? - спинився Ларрі, чуючи щось недобре.
- Загинув.., - похилив голову гвардієць.
Юнак теж похилив голову, а потім рішуче ступив до холу і вбіг у тронний зал. Назустріч йому вийшов король Елдуїн.
- Батьку! - кинувся тому в обійми Ларрі.
- Сину мій коханий.., - голос короля затремтів. - Слава Всевишньому - ти живий і цілий...
Батько з сином довго стояли в міцних обіймах, не здатні промовити ані слова. Та вони й так розуміли один одного - голоси душ говорили за них.
У супроводі кількох гвардійців до залу зайшли Ліна і Фімбо. Вони поставали оддалік, щоб не порушити зустрічі, такої довгожданої, але такої обтяженої лихою годиною, що впала на Санфлауер.
Нарешті Елдуїн розімкнув обійми, поклав руки синові на плечі і ступив назад. Обвів юнака теплим поглядом:
- Ти змужнів, Ларрі, і зміцнів, - гордість за сина пролунала в словах короля. - Тепер ти справжній наступник престолу!
Юнак зніяковіло всміхнувся. А король стурбовано глянув у бік дверей.
- А де ж Фріда? - спитав із тривогою в голосі.
- Не хвилюйся, тату, з нею все гаразд. Просто...
Одначе Ларрі не встиг договорити того, що хотів, бо в цю мить у дверях зблиснуло чорне тіло Фріди, а за три сягнисті скоки вона вже подолала відстань до Елдуїна і мало не збила його з ніг, виказуючи своїм способом бурхливу радість зустрічі.
- Ну-ну, маленька, годі. Я теж радий тебе бачити, але ж чи пристойно мені скакати з цього приводу, як тобі? - пожартував Елдуїн, почухавши пантеру по загривку. Та принишкла від пестощів, заворкотала, а король у цей час із подивом помітив ще одного звіра, що обережно зайшов до залу і сів коло Фріди, допитливо озираючи все довкола.
- А це хто такий?
- Це Джерні. Він прийшов разом із нами з іншого світу, - почав був пояснювати юнак, але перебив собі мову занепокоєним питанням: - Де Камілл?
- Я тут, мій любий принце...
Од важкої штори край вікна відокремилась постать старого мага. Ларрі підбіг до нього, і тепер уже Камілл узяв юнака в обійми. Вони разом підійшли до Елдуїна. А той у цю хвилину зацікавлено поглядав на незнайомців - дівчину й старого чоловіка. Ларрі взяв Ліну й Фімбо за руки й підвів до короля:
- Прошу познайомитися, тату. Це Фімбо, а це його онука Ліна. Тільки їм маєш дякувати, що я не вмер од кігтів мурлогів. Вони разом зі мною пройшли весь мій шлях і не раз ставали мені до помочі, а наостанку билися з Гірканом. Якби не вони, я б не стояв отут перед тобою!
Елдуїнової уваги не минуло те, з якою ніжністю його син вимовив ім`я дівчини. Наблизившись до неї, король обняв її і поцілував у чоло, як рідну дочку, а потому міцно потис руку старому.
- Дякую вам від щирого серця! Мій дім відтепер ваш. Будьте мені за найдорожчих гостей!
Ліна ясним поглядом подивилась у вічі Елдуїнові і тихо, але дуже твердо проказала:
- Ваша величносте, ми вдячні вам за гостинність і ласку. Але ми прийшли до вашого світу перед усім для того, щоб повалити владу чорного чаклуна і визволити моїх батьків із катівень його палацу. Лише після цього ми зможемо прийняти вашу пропозицію про гостину...
Елдуїн мовчки хитнув головою і склав губи в гірку посмішку.
- Так... На жаль, тепер не ті часи, щоб улаштовувати пишні урочистості з нагоди щасливого повернення принца та королівські прийоми на честь дорогих гостей, - зітхнув він. - Ми саме збираємо військо, щоб за кілька день виступити в похід на чаклунове лігво. Але поки там що - прошу вас до спочинку. Камілл покаже вам покої для найпочесніших гостей. Даруйте, що не веду вас туди сам. Державні справи потребують невідкладної моєї участі. Ларрі звільниться трохи пізніше - мені багато про що треба з ним поговорити й порадитися. Тим часом до зустрічі, - король уклонився й попрямував разом із Ларрі й капітаном до свого кабінету.
- Прошу сюди, будь ласка, - покликав Камілл Ліну й Фімбо і повів їх коридором до двох позолочених дверей. Розчинивши одні й другі, привітно вказав: - Оце вам кімнати до відпочинку. Тут можете помитися з дороги, взяти купіль, - показав Ліні й Фімбо в призначених для них покоях двері до ванних кімнат, задрапованих килимами. - Я пришлю служника й служницю. Вони допоможуть вам в усьому, принесуть чистий одяг, а ваш візьмуть до прання. Доброго вам спочинку!
Камілл рушив до дверей з Ліниної кімнати, але не вийшов. Він несподівано спинився перед порогом і допитливо подивився на дівчину. Потім притишеним і надзвичайно лагідним голосом поспитав:
- Скажи мені, дитино моя, я не помиляюся? Ти знаєшся на магії живої природи?
- Так, - просто відповіла дівчина. - Я - лісова мавка.
- Он воно що.., - здивовано звів брови старий маг. - Я одразу відчув у тобі невидиму силу і при тому силу добру, але не міг збагнути її походження. Подумав про силу природи і радий, що не помилився. В нашому світі лісових мавок немає, тому мені дуже б хотілося обговорити дещо з тобою... А втім, це згодом. На разі ж - доброго тобі спочинку, - вклонився Камілл і вийшов, тихо причинивши за собою двер
