Життя кулі
з рубрики / циклу «Проза»
Жила-була Куля... Не якась там особлива, а досить-таки звичайна, середня кулька. У неї було багато сестер – таких самих, як і вона – середніх і маленьких (дрібненьких) куль. Були ще й великі сестри-кулі, які підходили до гармат. Проте вони були дуже пихаті, і не хотіли знатися з іншими кулями.
А наша скромна Куля стояла на полиці військового складу в оточенні сестер і тихенько розмірковувала про своє життя-буття.
- Ехе-хе... – зітхала Куля. – Здається, отак і доведеться провести свої кращі роки без діла отут у глухомані, де все насичено духом остогидлого мастила... От якби в мене була ціль! Я б летіла до неї незважаючи на перепони, щоб влучити прямісінько у саме яблучко! Та де ж її, оту ціль узяти?..
Куля сумно зітхала у напівтемряві складу і з надією мріяла про те, що коли-небудь про неї згадають, і тоді вона усім покаже, на що здатна.
- Я буду самою швидкою і самою влучною, – благаючи шепотіла вона. – Тільки дайте мені шанс...
Але час минав, а про Кулю ніхто не згадував, то вона й зовсім засмутилася.
- Хоч би в мене ноги були, то пішла б звідси світ за очі, - у відчаї подумала вона.
Раптом гримнули двері, щось клацнуло і спалахнули лампи освітлення. Куля від несподіванки замружилась, а коли відкрила очі, то побачила людину, яка, схилившись над полицями, набирала у кишеню кулі.
"Мене... мене візьміть, будь ласка!" – ледве не скрикнула Куля, але сором`язливо промовчала. Проте доля посміхнулася їй – теплі дужі пальці людини обхопили її і підняли ближче до світла.
У Кулі аж дух перехопило від захвату – вона ще ніколи у своєму житті не бачила полиці зверху. Та не встигла Куля як слід зрадіти, як її почали кудись заштовхувати. Це був темний круглий отвір, з якого смерділо тим самим остогидлим зброярним мастилом. Куля почала пручатися, ледве не заскавуліла з переляку, проте дужим поштовхом її таки запхали у темний отвір. Позаду щось клацнуло, і темрява огорнула Кулю з усіх боків.
"От і все, скінчилося моє життя, – подумала Куля. – Тут так тісно і темно, наче у домовині..."
Аж раптом вона побачила десь попереду невеликий округлий отвір, з якого точилося світло.
- Це воно, світло у кінці тонеля! – зраділо прошепотіла Куля. – Я чула цей вислів, та не знала, що воно існує насправді...
Несподівано позаду щось ляснуло, гримнуло, і Куля відчула, як її щось дуже припекло. Зойкнувши від болю вона стрімголов посунулась уперед і вилетіла з темного отвіру, наче корок з пляшки.
Ах, як тепло, сонячно і просторо було навкруги. Куля швидко летіла уперед, обганяючи здурілих птахів, які злякано шугали від неї в усі боки. І куля почувала себе щасливою від усвідомлювання власного польоту.
Десь попереду з`явилася мішень, яка швидко наближалася.
"А може, я і не куля насправді? - несподівано засумнівалася Куля. - Може, я - ракета, хай навіть і маленька?.. Навіщо ж мені ця нікчемна мета у вигляді мішені?! Краще я полечу до зірок, і буду відкривати нові світи!"
Куля вильнула в бік, огинаючи мішень, і полетіла далі. Але не довго. Незабаром вона відчула, що втрачає швидкість, і безпорадно впала в полузасохле болото, розполохавши маленьких жабенят.
"І навіщо це я ухилилася від мішені? - запізніло розкаялася Куля. - Лежала б зараз в піску з такими ж, як і я, використаними кулями. Було б хоч з ким словом обмовитися, а тепер, що ж, залишилося тільки пропадати на самоті... ех, як бездарно пройшло життя..."
Незабаром настав вечір, а там і зовсім стемніло. Куля безшелесно лежала в болоті, відчуваючи, як поступово гасне її свідомість. А високо-високо на нічному небосхилі холодно і байдуже мерехтіли недосяжні зірки…
