Чарівна перлина. Частина-05
з рубрики / циклу «Чарівна перлина (повість-казка)»
А у хаті Глеків за стареньким столом з дошок на лавках сиділи Тиміш і Меланка, навпроти них - Степан з Левком, який різав ножем зеленкуваті яблука, макав шматочки у мед і з насолодою їх їв.
Меланка з материнською любов`ю дивилася на хлопчика, та підсовувала до нього ближче тарілку з медом. Потім вона з якоюсь таємною надією в очах поглянула на Тиміша, проте той не помітив, спілкуючись зі Степаном.
- Ти ж, Степане, парубок наче роботящий – то, може, залишишся у нашому селі…
- Ми тобі й дівчину гарну підшукаємо – і вродливу, і роботящу, - з надією додала Меланка.
Степан скуйовдив долонею волосся на голові, трохи зніяковів, не знаючи як і сказати.
- Та мені… це… ну, отаке… - почав мимрити парубок. - Припала мені тут до серця одна дівчина, проте… навіть і не знаю, що мені робити, з якого боку до неї підступитися…
- Усі дівчата до весілля - голуб`ята, а де ж ті чортові баби беруться? - посміхнувся Тиміш.
Меланка прудко повернулася до чоловіка і сердито штовхнула його у бік.
- Що ти таке верзеш, старий?!
- То я ж зовсім не про тебе, люба, ти ж в мене золото! - почав виправдовуватись господар.
- А про кого? Кажи!
- Та це я так… буцімто… взагалі… ну, просто так, трохи побазікав…
- Ага! Ляпа язиком, хто й зна що... Казало щось, що прийде хтось... Тільки хлопцю голову морочиш своїми видумками, - осудливо похитала головою Меланка і повернулася до Степана. - А ти, Степане, не слухай старого: він чисто бреше – і віяти не треба. Живи своїм розумом… А хто тобі до вподоби у нашому селі?
- Ну… я і не знаю… може, це таке… дурниці всякі…
- Та кажи вже, не соромся, - підбадьорила його господарка. - Хоч ох, та все-таки вдвох!
Степан взяв у руки гілку і почав її крутити-вивертати, не знаючи, як сказати. Раптом гілка у його руках з тріском зламалася. Степан подивився на неї і відчайдушно зізнався:
- Соломія мене наче причарувала… Крім неї ніхто мені не до вподоби!
Тиміш з Меланкою від несподіванки розгублено перезирнулися. Старий стурбовано почухав потилицю.
- Отакої! - розгублено промовив він. - Ти що, парубче, з глузду з`їхав?! Вона ж не просто дівчина, а відьма!
- Та знаю ж… - зітхнув Степан. - Але… нічого з собою вдіяти не можу, отаке…
Меланка співчутливо хитнула головою. З докорою подивилась на свого чоловіка і сумно підперла долонею підборіддя.
- Серцю не вкажеш, - стиха промовила вона. - Кохання не пожежа: займеться – не погасиш…
Левко відірвався від яблук, уважно подивився на старшого товариша, а потім посміхнувся.
- Ну то й що, що відьмочка, але ж вродлива! - вигукнув він.
Меланка тільки долонями сплеснула, дивлячись на малого і не знаючи, що сказати, а хлопчик продовжив:
- До того ж все дуже просто: треба поцупити чарівну перлину і за її допомоги розчаклувати Соломію!
Тиміш у роздумі похитав головою.
- Якби все так просто було! Ніхто ж не знає, яке на неї закляття накладено…
- А як не знати, то нічого і вдіяти не можна, - додала Меланка.
Левко задумливо постукав пальцями по столу і запропонував:
- Можна ж у Василинки спитати, може, вона щось знає…
Степан засмучено махнув рукою.
- Та облиште все це. Я ще й не знаю, чи я Соломії подобаюсь?
- А хто її питати буде?! - зневажливо знизав плечима малий. - Тільки підемо до Соломії обов`язково у п`ятницю, бо як у п`ятницю свататись – буде вдача: засватається навіть свинячий пастух.
Від цих слів усі почали сміятися. Левко здивовано озирнувся.
- Що я такого смішного сказав?
- Теж мені – сват знайшовся! - Степан зі сміхом скуйовдив волосся на голові малого. - В тебе он ще молоко на губах не всохло…
Левко швидко обтер рота і заперечив:
- То не молоко, а мед! А я кажу правду, бо чув це од старих людей – вони усі прикмети знають!
- Добре, добре… там побачимо… - погодився парубок.
Він замовк, задумливо опустив голову на руку і замріявся. Тиміш з Меланкою мовчи перезирнулися і теж про щось замислилися. Левко знову повернувся до яблук з медом, проте тишком стежив за дорослими.
Потроху почало сутеніти. На небі з`явилися перші зорі. З-за пухнастої хмаринки виплив чистий сяючий місяць, наче сріблястий ліхтарик. Замерехтіли вогники у вікнах будівель. Здалеку долинула тиха пісня, що співали сільські дівчата на березі річки. Тендітні золотаві кульки, звиваючись у чарівні струмки, пливли над водою, на поверхні якої відбивалося темне зображення саду з блукаючими між деревами вогниками.
За вікном Соломієвої оселі тихенько виспівували невгамовні цвіркуни. Місячний промінь повільно ковзнув по кімнаті і наблизився до ліжка, у якому спала Василина. У стовпі променя з`явився сяючий напівпрозорий метелик і почав витанцьовувати якісь чудернацькі па.
Раптом з сусідньої кімнати крізь розчинені двері долинув плач і уривчасте шепотіння Соломії.
- Ні… я не можу… бідна-бідненька…
Місячний промінь впав на личко Василини. Її вії здригнулися. Дівчинка відкрила очі, підійняла голову і прислухалася до плачу.
- Відпусти… відпусти мене… - долинув стогін з сусідньої кімнати.
- Соломіє, що з тобою? - обережно гукнула дівчинка, підводячись у ліжку.
Вона насторожено прислухалася.
- Василинко моя… - знову долинуло з кімнати Соломії.
Василина швидко зіскочила з ліжка і босоніж в одній сорочці побігла до сусідньої кімнати.
На ліжку лежала бліда Соломія. Очі в неї були закриті, проте видно, як під закритими повіками занепокоєно метушилися очі. Голова дівчини рвучко поверталася з одного боку на другий. По щоці скочувалися перлисті сльози. Вона стогнала:
- Василинко моя, я тебе нікому не віддам…
Дівчинка почала заспокійливо погладжувати руку Соломії, шепочучи:
- Не бійся Соломіє, заспокойся… нікому, крім тебе я не потрібна… не плач…
Василинка продовжувала погладжувати руку, і поступово Соломія заспокоїлася. На її губах з`явилася легка посмішка. Тоді дівчинка схилилася і поцілувала її в щоку.
- Спи спокійно і не тривожся… - додала вона.
Василинка дбайливо поправила ковдру і навшпиньки вийшла з кімнати.
Коли вже почало світати, а по подвір`ю шинка стелився ранковий серпанок, з-поза хати витнулися чортячі пики. Роззирнувшись навкруги, вони кинулися наввипередки до дверей. Але перед самими дверима загальмували і почали підпихувати одне одного.
- Давай, Пузаню, йди першим ти.
- Е... ні, краще ти. Бо ти ж у нас могутній!
Тупак злякано подивився на Пузаня і відступив на крок, заперечливо махаючи руками і головою.
- Може й могутній, а своя шкіра мені ближче до цього… як його?
- До тіла?
Тупак зраділо кивнув декілька разів.
- Ага, саме так… Та ще й роги…
- А роги тут до чого? - здивувався Пузань.
Тупак підступив ближче до Пузаня і, приклавши долоню до рота човником, голосно прошепотів тому на вухо:
- Хіба ж не пам`ятаєш? Напередодні Цабекало погрожував нам роги повідбивати!
Пузань презирливо змахнув рукою і зневажливо скривив пику.
- Теж мені – погрожувач знайшовся! Ми йому самі…
Раптом зі скреготінням відчинилися двері шинку, і на поріг, чухаючи груди і позіхаючи, вийшов заспаний Хома Цабекало.
Перелякані чорти від несподіванки аж заклякли, а потім, принизливо зігнувшися мало не до землі, декілька разів вклонилися шинкарю, намагаючись сховатися один за одного.
- Хто там знайшовся? - поцікавився Хома. - Щось я не розчув...
Чорти злякано перезирнулись і почали тремтіти.
- Та оце ж ми… того… як його… ну, цей… знайшовся…
Тупак нишком штовхнув ліктем у бік закляклого Пузаня, благаючи допомоги.
Вирячивши від напруги очі, той вигукнув:
- Скарб!
- Я ж оце і кажу, що скарб знайшовся! - зраділо підхопив Тупак. - Уф-ф…
Він з полегшенням витер лоба, і обидва чорти почали старанно шкіритися у підлесливих посмішках.
Ліниво позіхаючи, Хома спокійно спитав:
- Який-такий скарб?
Пузань з готовністю підступив ближче.
- Ну, той, що ви наказали вирити і Соломії віддати у подарунок декілька днів тому… - пояснив він.
- Ми все зробили, як ви наказали! - додав Тупак.
- І що ж у ньому, у тому скарбові було цікавого?
- Та, як завжди - всяке-різне… - зневажливо мугикнув Пузань. - Гроші старовинні, намиста, каблучки, усілякі дівчачі прикраси…
Тупак зраділо вишкірившись, підступив ближче до Хоми і потер долоні, улесливо заглядаючи господареві в очі.
- Ага… ага… ще якісь камінчики чудернацькі, смарагди і ота велика перлина, ну, чарівна…
Цабекало вже почав було повертатися, втративши зацікавленість, але почувши останні слова Тупака, враз нашорошив вуха. Спритно повернувшися і вхопивши чорта за вухо, шинкар притягнув його до себе і зловісно запитав:
- Яка така перлина? Ану, кажи мені, бидло волохате!
Тупак почав пручатися, намагаючись витягти вухо з руки шинкаря, і жалісно скавчати.
- Звісно – чарівна! Йой! Змилуйтесь, володарю! Та нащо вона вам, ота перлина здалася?! Це ж дівочі прикраси, а ви ж, володарю, наче того… Йой! Вухо моє, вухо!..
- Не твоє собаче діло – того чи ні! - просичав Хома.
Поки шинкар викручував вухо Тупакові, Пузань крадькома навшпиньках вирішив вислизнути з поля зору Цабекало. Але той несподівано протягнув другу руку і стрімко вхопив Пузаня за хвіст.
- А ти куди, свиняче рило, намилився?!
Хома потягнув хвоста до себе, намотуючи його на руку. Пузань аж витанцьовував від болю, підстрибував і скавчав, наче побитий пес.
- Ой-йой, пане, відпустіть! Ви ж мені хвоста відірвете!
- Я вам не тільки хвости, а ще й роги повідбиваю!
Тупак, який звивався і витанцьовував біля другої руки чаклуна, намагаючись звільнити своє вухо, заскиглив до приятеля:
- От бачиш? Він знов про роги – я ж тобі казав!
- Пане володарю, чим ми вас прогнівили? - благаючи вигукнув Пузань. - Ми ж слугуємо вам з усіх своїх нечистих сил!
- Відпустіть, будь ласка, ми більше не будемо… - приєднався до нього Тупак.
Хома притягнув чортів до себе і, роззявивши рота, так гарикнув на них, що в чортів аж смух на пиках затремтів.
- Чого не будете?!
- А що хочете, те й не будемо! - разом з готовністю відповіли чорти.
Шинкар оторопіло подивився на дурнуватих чортів, у серцях сплюнув і відпустив їх.
Боязко відступивши на крок, Тупак почав старанно розтирати вухо, а Пузань те місце, де хвіст приєднувався до сідниць.
Хома тільки роздратовано змахнув рукою у бік чортів.
- Я бачу, що з вас, дурнів, помічники, як із собачого хвоста сито!
- Чому ж? - здивувався рудий чортяка. - Ми ж намагаємось усе робити, як ви кажете…
- Еге ж, - підхопив Пузань. - І Соломії допомагаємо, і вам про все докладаємо.
Цабекало так загрозливо сунувся до чортів, що ті аж відсахнулися.
- Чому ж ви мені не сказали, що у скарбі була чарівна перлина?!
Чорний товстун розгублено кліпнув очима і відповів:
- Ми ж думали, що ви все самі знаєте…
- Для того, щоб думати, голови потрібно мати, а у вас на плечах лише порожні глечики!
Пузань недовірливо стукнув себе по лобі і відчув такий звук, наче і справді стукав у порожній глечик.
Тим часом Тупак з дурнуватою посмішкою поцікавився:
- Та нащо вам та перлина здалася? Може, намисто яке хочете, або сережки, то ми вам…
- Дурень! - перебив його Хома. - Це ж чарівна перлина! Вона мені потрібна негайно! Якби ця перлина була у мене, то й Соломія тієї ж днини стала б моєю…
Чорти розгублено перезирнулись.
- Але ж Соломія десь сховала оту перлину… - несміливо відповів Пузань.
- Мене це не цікавить! - гримнув чаклун. - Йдіть з моїх очей і робіть, що хочете, тільки перлина повинна бути у мене. А як не впораєтесь…
Не дослухавши до кінця, перелякані чорти зірвалися з місця і дали такого драла, що аж пилюга за ними здійнялася.