Чарівна перлина. Частина-07
з рубрики / циклу «Чарівна перлина (повість-казка)»
А на околиці села захекані чорти, ледве відірвавшись від наполегливого песика, з розгону вскочили у кущі і знесилено попадали на землю, висолопивши язики.
- Уф-ф… ледве втекли від тої напасті! - промовив рудий. - Воно нас мало не впіймало – гналося аж до околиці. Мене за ратиці хапало, ледь не відкусило!
Пузань з острахом подивився на дорогу до села, потім на Тупака.
- А що ж воно таке було? - з острахом спитав він.
Тупак стукнув себе по лобі (мовляв, от ти дурний!) і, вирячивши на Пузаня очі, з запалом скрикнув:
- Та хіба ж ти не чув?! Нечиста сила!!! Воно ж саме сказало…
Пузань у роздумі почухав потилицю і недовірливо подивився на свого приятеля.
- Нечиста сила… нечиста сила… а ми тоді хто?
Тупак і Пузань на мить розгублено заклякли.
- Слухай, дурень, це ж ми з тобою нечиста сила! - раптом дійшло до Пузаня. - А воно нас обдурило, збрехало!
- А хто ж мене за ратиці хапав? - розгублено спитав Тупак.
Пузань починає презирливо реготати, вказуючи на рудого.
- Це твій переляк тебе ловив!
- А чого ж тоді ти тікав? - хитро примружився Тупак.
Чорний чортяка розгублено замовк, а потім почав мурмотіти щось незрозуміле.
- Ну, так я ж… ну, тобто я це… за компанію!
Чорти розгублено зітхають.
- Мабуть, все ж таки нас з тобою пошили в дурні… - вирішив Пузань.
- Еге ж… тільки давай не будемо Хомі казати, бо він з нас шкіри злущить! Та й роги якось жалкувато…
Чорти підвелися с землі, потираючи стегна і крекчучи, як старці.
- Ох-хо-хо… домовились. - погодився Пузань. - Скажемо йому, що Соломія десь чарівну перлину переховала. А про оте… ну, оту… краще будемо мовчати.
Поки чорти домовлялися, Василинка з кошиком яєць йшла вздовж вулиці саме повз кущів ліщини, що гущавіли біля загороди сусідської оселі, коли раптом гілки розітнулися, і з них швидко визирнув Левко. Дівчинка спочатку відсахнулася від несподіванки, а потім з полегшенням зітхнула.
- Йой! Як ти мене налякав…
- Хто боїться, у того в очах двоїться. - не втерпів пожартувати гостроязикий малий. - Йди-но сюди скоріше, поки ніхто не бачить!
- В мене, Левко, часу нема на гульки. Соломія, мабуть, і так вже лається.
Левко зневажливо змахнув рукою.
- А хоч би й скавчала, аби не кусала… Кажу ж тобі – справа дуже важлива!
Василина з сумнівом подивилась на Левка, осудливо хитнула головою, але потім рішуче полізла у кущі за Левком.
Серед дерев саду лежала стара колода, на яку і вмостилися діти. Василина поставила кошик на землю поруч із собою і запитливо подивилася на хлопчика.
- Ну, Левко, кажи вже, що скоїлося? Що там в тебе такого важливого?
- Не знаю, як тобі й сказати, але твоя Соломія – відьма!
Василинка посміхнулася, спокійно знизала плечима.
- Теж мені новина! Про це усі знають… До того ж вона не така вже й відьма, як то кажуть.
Хлопчик здивовано ляпнув себе долонями по колінах.
- Оце тобі й на! Як же так – не відьма?! Я ж сам бачив!
- Та що ти там міг бачити? Може, як Соломія ворожить? То це усі дівчата таке роблять на Івана Купала..
Левко зневажливо змахнув рукою. Швидко озирнувшись на всі боки, він нахилився до Василини і зашепотів:
- Ти мене не слухаєш, а я тобі правду кажу… Сьогодні я сам випадково почув – тут скоро таке почнеться!
- Як півень знесеться, тоді все й почнеться… - засміялась дівчинка. - Ти, Левко, вже такого собі напридумував…
Хлопчик сердито зсунув брови.
- Я б на твоєму місці не сміявся, бо Соломія хоче витягти з тебе душу і вкрасти твої життєві сили!
Василинка враз посерйознішала, але все ще сумнівалася.
- Та ні… цього не може бути…
- Кажу ж тобі: я сам чув! - з жаром наполягав Левко. - Їй ваш шинкар сьогодні наказав це з тобою зробити… Він у вас що, чаклун?
Дівчинка знизала плечима, трохи замислилась.
- Хто його знає… Чаклун – не чаклун, а людина погана…
Хлопчик рвучко піднявся.
- Я все розповім Степанові. - вирішив він. - Може, щось порадить… А тобі якнайшвидше потрібно тікати від Соломії.
Василина закусила губу і похитала головою. До неї підбігло маленьке щеня. Дівчинка підняла його і посадила собі на коліна.
- Ні, як же я її покину?! - задумливо мовила Василинка. - Вона ж мене знайшла, коли я ще зовсім малою була, і взяла до себе… вона мені, як матір рідна була, або як старша сестра…
- Була, та загула… то вона, мабуть, ще тоді лихо надумала… - роздратовано вигукнув хлопчик.
- Не може цього бути, - вперлася дівчинка. - Раніше Соломія була зовсім іншою - щирою, веселою, жарти любила. А після того, як до неї Хома спробував посвататися, якось, майже одразу, змінилася…
Левко знову сів на колоду біля Василинки.
- От бачиш, я ж тобі кажу!
- Але я знаю, що це не так! Соломія, коли спить, то плаче уві сні, щось шепоче… я сама чула. В Соломії дуже добра душа…
Левко зацікавлено подивився на Василинку.
- А хіба це не вона хоче відібрати твої життєві сили?!
Дівчинка поставила щеня на землю і рішуче повернулася до Левка.
- Ти ж мені сам казав, що бачив, як її Хома Цабекало зачаклував… То краще було б якось допомогти Соломії… розчаклувати її, звільнити з-під влади отого підступного шинкаря…
Левко роздумливо почав щось малювати гілкою по землі, розмірковуючи. Василина уважно стежила за ним, з хвилюванням очікуючи його рішення. Нарешті Левко рішуче піднявся і відкинув гілку.
- Зробимо так: ти підеш зараз додому і будеш уважно слідкувати за Соломією… тільки виду не подавай, що ти щось знаєш.
- Добре, - погодилась дівчинка. - А ти?
- А я пораджусь зі Степаном і дядьком Тимішем. Вони люди дорослі, може, чого й змикитять…
З цими словами Левко стрімголов побіг у кінець саду, перестрибнув низенький тин і зник у бур`яні. Василинка провела його стривоженим поглядом, а потім і собі побігла додому. А цуценя кинулося за нею навздогін.
Розчинивши двері, до хати Глеків вбіг захеканий Левко. Він швидко роззирнувся на всі боки, потім звернувся до Меланки, яка місила тісто.
- А де Степан, або дядько Тиміш?
- Повели коня до кузні. - відповіла господиня, не відриваючись від справи. - А нащо вони тобі?
Хлопчик розчаровано тупнув ногою у підлогу.
- Потрібні! Є у мене до них одне дуже важливе діло…
- То скажи мені, може, і я чим допоможу?
Малий кинув у бік господині зневажливий погляд і посміхнувся.
- Та то суто чоловіча справа – не жіноча!
Меланка здивовано подивилася на малого і взялася у боки.
- Ти див, оце тобі й так! Що комар, то й сила… теж мені, козак знайшовся! - посміхнулась вона і вказала на стіл. - Сідай краще до столу та поїш трохи, бо в тебе з ранку і ріски в роті не було – скоро вже зовсім охлянеш – буде вітром по селу носити…
Левко трохи завагався, не знаючи, що й робити.
- Та мені ж Степан дуже потрібний, або дядько Тиміш…
- Поки будеш їх шукати, вони й самі додому повернуться… До того ж скоро ще й вареники будуть…
Левко нерішуче обернувся до дверей, потім знову до столу, де стояла тарілка з салом, хліб, цибуля і кринка зі сметаною, ковтнув слину і нерішуче попрямував до столу. А Соломія витерла фартухом руки і підійшла до лави у кутку хати, де поруч з мискою стояв глечик з водою і висів на стіні рушник.
- Тільки спочатку, козаче, руки вимий… - покликала вона малого.
Левко зітхнув і з покорою пішов до Меланки, яка злила йому на руки воду, а потім подала рушника. Левко витерся і повісив рушник на стіну.
- От тепер вже й до столу можна. - схвалила господиня.
Левко швиденько підбіг до столу, взяв кусень хліба, поклав на нього зверху шматочок свіжого сала, присолив і надкусив, замружуючи від насолоди очі. Меланка підійшла до нього і з материнською ласкою провела долонею по голові хлопчика, а потім несподівано пригорнула його до себе.
- Бідненький ти мій… сирітка…
Левко з повним ротом здивовано подивився на Меланку і, ледве ворушачи язиком, промовив:
- Чого це ви?.. Я щось не те зробив?..
Меланка швидко відійшла убік, відвернулася і крадькома витерла фартухом сльозу.
- Та нічого. Це я так… щось, наче, в око потрапило…
З вулиці почувся наближаючийся говір, розчинилися двері, і до хати ввійшли весело розмовляючи Степан і Тиміш.
- Такий коняка у вас справний – наче й не дуже великий, а міцний. - схвально промовив Степан.
- Сип коневі мішком, то й не ходитимеш пішком… - відгукнувся господар. - А ти, Степане, як загосподарюєш у нашому селі, то й собі конячку заведеш, а, може, й дві…
Помітивши Левка, який намагався швидко прожувати і проковтнути їжу, щоб щось сказати, парубок зраділо вигукнув:
- О, і Левко вже тут! А я тебе збирався шукати…
- І я тебе шукав! - підскочив на стільці малий.
- Навіщо?
- Спочатку ти кажи…
Степан озирнувся до Тиміша, наче звертаючись по допомогу. Той ствердно кивнув ще й підбадьорливо підморгнув. Тоді хлопець повернувся до Левка і трохи ніяково почав:
- Та я тут… наче порадився… трохи того… ну… мабуть, залишуся у селі, буду робити, збудую собі хату… он, дядько Тиміш обіцяв допомогти…
Левко збентежено знову сідає на стілець.
- Отакої… - розгублено промовив він. - Чого це тобі так приспічило?
- Ну-у… як тобі сказати…
Левко хитрувато примружився.
- А-а… мабуть, закохався до нестями…
Меланка зраділо повернулася до хлопчика.
- І ти, Левко, залишайся у нас. Діточок нам Бог не дав, то, може, ти будеш нам за синочка?
Меланка перезирнулася з Тимішем і той ствердно кивнув.
- А й справді, Левко. Де на двох вариться, там і третій поживиться… залишайся, нудьгувати не будеш!
Левко розгублено подивився на дорослих, по черзі переводячи погляд. Його губи почали трохи тремтіти. В очах забриніли сльози, але він, хоч і з жалем, проте рішуче відмовився:
- Ні, я ніяк не можу, бо в мене одна дуже важлива справа є, а часу обмаль!
Степан підійшов до Левка, взяв його за плечі, повернув обличчям до себе і зазирнув в очі.
- Яка це в тебе справа?
- Мені потрібно Василину якось врятувати!
Дорослі почали посміхатися, але побачивши серйозне обличчя малого, теж посерйознішали. Тиміш сів на другий стілець біля Левка з одного боку – Меланка з другого. Степан влаштувався напроти.
- Ану, синку, розповідай все, як є – що там сталося? - рішуче спитав Тиміш.
Левко подивився на дорослих спідлоба, шморгонув носом і почав спочатку неохоче розповідати:
- Ну, діло було так: пішов я сьогодні вдень до Василинки, та зайшов у хату… там нікого не було… а тут, як на гріх, Соломія звідкілясь узялася… ну, я й того… заховався…