17.12.2018 11:58
Без обмежень
62 views
Rating 5 | 1 users
 © Шепітко Олександр

Книга - це не тільки джерело знань

"Що не кажи, а люди все-таки дивні створіння! Стогнуть, жаліються, мовляв, те погано і це не так; тут болить, і там муляє. А в чому причина - розібратися не бажають. Їм аби добре було - відразу й назавжди. І щоб не думати.

Ой, там на горі, при Дунаї

Розбійники козаків дожидали.

Як прийдеться до ладу

Я й Марію поведу, 

Хоч і шкода...

А треба всього лише в дзеркало подивитися, вуса розправити (в кого вони є) і в дорогу налаштуватися - себе шукати. Бо і запитання, і відповіді - все в нас. А щоб не чимчикувати в таку відповідальну експедицію порожнім, можна всі свої біди-печалі скласти в торбину, повісити на ліве плече, пострибати на місці, щоб нічого не тряслося, не губилося (бо кому вона потрібна - чужа біда!) і вже потім з чистим сумлінням іти світ за очі...

Бузина поза городом, 

Та й цвіт опада-ає.

Попереду Дорошенко

Іде та й співає...

Дійсно, а що може бути краще в дорозі, ніж гарна пісня! Щоб дивитися не на путівець, а в небо. Щоб співати, не куріпкою посеред пшениці, а павичем поверх великої купи каміння - носа задрати, вуха розправити й горланити щосили. А босими ногами поринати в гарячу куряву аж по кісточки - тільки потихеньку, щоб пил не підіймався вище чуприни. Бо ще подумають, що ти сивий та мудрий. Але ж навіщо зайвий раз людей обманювати?

Отак простувати собі, підспівуючи, аж до першого випадкового перехожого, зустрівши якого, легесенько покласти свою ношу на землю, привітатися й запитати, чи правильним шляхом мандрую?

Звичайно, не слід розраховувати на те, що твоє запитання сприймуть з розумінням, без бажання повертіти пальцем біля скроні, чи можливо й огріти чим-небудь. Скоріш за все більшість зустрічних промовчать - подумають, що, мабуть, перегрівся бідолашний. Або застигнуть з переляканими очима, не знаючи, що відповісти. Спостерігати за такими цікаво, але не тепер. Бо не заради цього вирушив місити пил своїми порепаними п`ятами. Бо очікуєш, що у відповідь на твоє запитання співрозмовник поставить своє, ще більш заплутане. І тоді вже ти стоятимеш, роззявивши рота й витріщивши від несподіванки очі.

Але якщо таке нарешті станеться, вважай, тобі пощастило - ти знайшов, кого шукав. То ж можеш відкидати в сторону непотрібний вже тягар, підморгнути знайомому незнайомцеві, сісти край дороги на траву, витягти із-за пазухи хустину з окрайцем хліба, цибулею та куснем сала, рукою запросити перехожого приєднатися і вибачитися, що пляшки немає, навіть з водою. На що подорожній усміхнеться, зніме з себе пояс, який насправді виявиться такою собі гнучкою флягою, сяде поруч, дістане з-під бриля дві солом`яні філіжанки й перехилить туди з пояса якогось зілля. У тебе трохи защемить в грудях, миттєво пересохне в горлі - бо знаєш же, що не може солома надовго втримати вологу. Але перехожий підморгне, усміхнеться, скаже: "Будьмо!", і віллє трунок до свого рота. Ти спостерігатимеш за його маніпуляціями, лигнеш слину, а потім, видихнувши, теж вип`єш невідомо що.

І спека раптово зміниться на приємну прохолоду, павич заткне свою горлянку, а замість куріпки жайвір підніметься в небо. І його самого видно не буде - чутно лише спів посеред тихого літнього дня.

І сала вже перехочеться. Навіть з цибулею та житнім хлібом. Та й загалом, всі бажання зникнуть. І ти сприйматимеш це без хвилювання - просто ляжеш горілиць на траву, руки розкинеш, очі прикриєш, і наче той жайвір, піднімешся над землею. Щоб летіти й летіти..."

- Ні, ти поглянь - розлігся, наче панич. Тобі що, роботи вдома немає? Хоч би сміття з хати виніс. Третій день кажу, а у відповідь - одні обіцянки.

Василь відкрив одне око - біля входу в альтанку стояла з торбами його Марія.

"Ну ось, прийшла вже, командувачка. Тепер не полежиш. О-хо-хо! А так добре мріялося після борщу!"

- Нумо, винось відро, - не вгавала дружина, - й допоможеш мені валізу пакувати.

- Вже.

- Що вже?

- Поки ти по базарах бігала, Юрко сміття вже виніс.

- Та ну! І як це тобі вдалося його вмовити?

- Та що там вмовляти - сказав, що комп`ютера вимкну, він і зголосився.

- Чого ж тоді голову мені морочиш? От дурноляп!

- Хто - я? Ні, ну ви бачили?! - Василь всівся на лавці, розвів руками, здивовано подивився навкруг, наче звертаючись до ймовірних свідків. - Лежу собі, нікого не чіпаю, і на тобі - з нічого в дурноляпи записують!

- Гаразд, не кип`ятися - неси краще торби до хати. І скажи - ти капелюшка мого не бачив?

- Якого капелюшка? Того, що ним альтанку накрити можна?

- Я тебе накрию! Навіть думати не смій - я знаю, що у тебе вистачить клепки прилаштувати його собаці на будку, або повісити на опудало.

- А це ідея! Хо-хо! - Василь розправив вуса, яких не було. - Я над цим поміркую.

- Тільки спробуй! Ось, бачиш, - жінка показала кулака.

- Гов-гов, тихіше! О, я бачу, ти нігті пофарбувала!

- Пофарбувала! І зачіску зробила - не їхати ж опудалом на море.

- Так то ти про себе говорила.

- Що говорила?

- Про опудало, - Василь про всяк випадок відсунувся далі по лавці.

Марія на хвильку задумалася, потім кинулася з кулаками на чоловіка:

- От зараза! Ні, щоб сказати, яка я гарна, так він обзивається.

Спочатку Василь ухилявся від ударів дружини, та потім упіймав її в обійми, вчепився своїми вустами в жінчині губи й так тримав, поки вона перестала пручатися.

- Все, перебісилася? - запитав по тому, притримуючи дружину за плечі.

- От дурень - всі губи мені поколов. Хоч би побрився! Як тепер мені поміж люди йти?

- Як, як - мовчки. Скажеш, бджоли покусали.

- Йому все посміхеньки. Краще відклав би свою роботу та й поїхали б всі

разом на море. Юрко зрадіє, та й мені теж приємно буде, що не одна.

- Бачу - заспокоїлася. А про море? Ти ж знаєш, що оте ваше талапання, безцільне валяння на піску, розмови із сусідками ні про що - все це не для мене. От якби кудись пішки помандрувати - в ліс, чи в гори, та навіть степом, - аж поки ноги гудітимуть, наче недільний дзвін…

- Та ну, хіба я дурна - ногами хтозна-куди швендяти. А море - це ж оздоровлення, це ж… море.

- Ну й нехай! А гроші звідки з’являтимуться, якщо я з вами поїду? Літо - саме пора для заробітку. Та й хазяйство на кого залишити? Скотину щодня годувати треба, еге ж?

- Яку там скотину - кішку й собаку? Їм і сусіди дадуть. Завжди в тебе відмовки знаходяться. А про жінку навіть не думаєш.

- Гаразд, перестань, - Василь підхопив торби.- Бо зараз ще плакати почнеш. Ходімо краще шукати твого капелюшка...

В хаті стояла тиша, яку розбавляли цокіт годинника, та звуки пострілів з Юркової кімнати.

- Я цього комп`ютера скоро викину. Окрім того, що зір собі дитина садить, та ще й по дому нічого не робиться, - забурчала Марія. - Юрко, ти вже свою валізу на море склав?

Постріли стихли й з кімнати почувся синів голос:

- Майже. Я ж на себе все одягну - тож вважайте, що склав.

- От бісова дитина! Вимикай свої іграшки та йди збирайся - через дві години таксі приїде. Чув?

- Чув, чув - почулося з кімнати.

- А он де й твій капелюшок, - Василь вказав на шафу. - Сама ж торік туди поклала. Чи вже забула?

- З вами тут не тільки це забудеш. Де я вже поділа свого купальника?

- Так ось же він - позад тебе. До речі, грошей, сподіваюся, вам вистачить? Бо собі я залишив лише на проїзд і на хліб. То ж дивіться, щоб не вийшло, як того літа, коли вам довелося у незнайомих людей позичати. Добре, що вони тоді поверталися з вами в одному вагоні, та й при мені гроші були, щоб відразу віддати. Інакше, щоб люди про тебе подумали?

- А чому це відразу про мене? Може якраз про тебе - що це за чоловік такий, що не здатен забезпечити достойний відпочинок для коханої дружини?

- Ах, он воно як! Гарую, як той віслюк, додому все тягну, у рваних штанях по городу пораюся, всі гроші віддав, щоб вони відпочили, а їй все не так?

- Про штани розмова у нас була - ти сам сказав, щоб я їх не чіпала, бо вони ще тримаються на поясі й матня у них ціла. От я й не чіпаю. Щодо грошей - ти нам ще трішки не додаси? Вибач, але я про твою схованку за книжками знаю. Думаєш, як жінка рідко читає, то схованка надійна?

- От, зараза! Знайшла все-таки. То ж на чорний день. Я ж їх пропивати не збираюся.

- Я знаю, що не проп`єш. А на чорний день зберігати не треба - бо так його сам і накличеш. Та й не чіпала я їх - лише подивилася. То як, даси? Мур! - Марія спробувала поцілувати чоловіка.

- Не підлизуйся, - Василь відсахнувся. - Вийди-но краще з кімнати - я дістану гроші.

Дружина, усміхаючись, вийшла на кухню. Василь підійшов до шафи, дістав з-поза книжок цупкого конверта, витягнув з нього декілька купюр, поклав на стіл. Залишок вже намірився сховати назад, та потім дістав ще одного папірця й залишив його біля книжок. А конверта закинув на шафу...

Зайшовши до кухні, простягнув Марії гроші:

- Ось. Майже всі віддаю.

Дружина спробувала поцілувати Василя, та той знову відсахнувся:

- Тільки не треба підлещуватися, бо ще подумаю, що ти мене за гроші любиш.

- От дурень! Я ж подякувати хотіла. Не хочеш, то й ходи нецілований, - Марія швиденько сховала гроші за пазуху. - Йди вже, підганяй сина, а я поїсти в дорогу зберу.

- Знаєш, я тут подумав, - Василь почухав лоба. - Щоб Юрко не розслаблявся на морі, я дам йому книжку - коли дощ, або що там, - нехай читає. Воно зайвим не буде.

- Якщо не товста, то давай, бо валіза вже й так заважка...

Таксі, що прийшло за викликом, чекало майже півгодини, поки сімейка нарешті зібралася їхати. Спочатку Марії раптом надумалося спекти свіжих пиріжків - і собі в дорогу, і чоловікові на роботу. Потім Юрко не міг знайти свої кеди, хоча говорив, що: "Вранці отут їх бачив, чесне слово!" А насамкінець у Василя закрутило в животі й довелося йому посидіти на унітазі. Добре, що він вже був навчений і машину замовив на годину раніше, хоча їхати було максимум хвилин п`ятнадцять...

Коли Василь з сімейством нарешті дісталися вокзалу, їхній поїзд вже стояв біля перону.

- Отже, мої рідненькі - щоб і за мене там теж відпочили, гаразд? А ти, Юрку, книжку читай, чуєш? - Василь скуйовдив синового чуба.

- Чую, чую.

- Маріє, проконтролюй, щоб син обов`язково читав, зрозуміла?

- Авжеж проконтролюю - чого ти так переймаєшся? Не сумуй тут без нас, - дружина поцілувала Василя. - Все, біжи...

Через два тижні Марія з Юрком вийшли з вагона засмаглі й задоволені.

- Ви наче з Африки приїхали, - Василь поцілував жінку, спробував підняти сина, та удав, що важко, тому лише погладив його по голові. - Якби не твій, Маріє, капелюшок, то подумав би, що це якісь негри, чи араби махають мені з вікна. То як, сподобалося на морі?

- Тату, а ми дельфінів бачили, - відразу похвастався Юрко. - І в печерах були, і до фортеці ходили.

- Молодці! А грошей вистачило? - спитав у дружини Василь.

- Не хвилюйся, у незнайомих не позичали. Але все одно в останній день я весь дріб`язок у Юрка вигребла, щоб морозива нам обом купити.

- Бачите, вписалися в бюджет і нічого вам не сталося. А книжку Юрко читав?

- Звичайно читав. Правда ж, синку?

- Так, читав, - прозвучала невпевнена відповідь Юрка.

- І про що ця книжка? - запитав його Василь.

- Про цю, як її, маленьку Бабу-Ягу.

- І що ж вона робила?

- Вона? - син задумався. - Літала на мітлі.

- Чого ти до дитини причепився? - втрутилася в розмову дружина. - Він мені казав, що читав.

- Я ж не проти - я радий. А де вона, до речі?

- Хто?

- Книжка. Я хочу перевірити, чи дійсно Юрко брав її до рук.

- Що, отут - в цій тисняві? - здивувалася Марія. - Вже дома й перевіриш.

- А мені зараз кортить. Де вона?

- От впертий! Шукай десь там, на дні.

Василь не полінувався залізти до валізи, пальцями намацав і витяг назовні тоненьку книжку, яку власноруч клав сюди раніше.

- То що, Юрко! Кажеш, читав? - Василь взяв книжку за палітурку, перевернув її та потрусив. Звідти вилетіла й потихеньку, неначе зірваний з дерева лист, опустилась на перон новісінька купюра.

Якусь мить Василь милувався розгубленим виглядом дружини та сина, які дивилися на гроші, наче на якийсь фокус. Потім Марія оговталася і зі словами: "Я ж говорила - читай книжку! "- заліпила синові смачного запотиличника.

Поки Юрко чухав голову, вона продовжила:

- Якби слухав маму, то не довелося б вивертати кишені, та рахувати дріб`язок. Вистачило б на декілька днів тобі на морозиво й мені на шашлик з кока-колою...

Перон був забитий відпочивальниками й тими, хто їх зустрічав. Гамір, шум стояв навкруг. Та нікому не було діла до сімейки, де чоловік задоволено-загадково посміхався, хлопчик мало не плакав, а жінка винувато позирала то на одного, то на другого...

 05.12.2017 - 15.12.2018




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.12.2018 23:16  © ... => Каранда Галина 

Дякую)) 

 17.12.2018 23:15  Каранда Галина => © 

Передбачувано, але однак смішно)

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо