Невигадані історії
Єлька і брат
Вечірньої зимової днини тридцять сьомого до сільської управи скликався актив.
- Що це вони взяли за моду викликати в такий пізній час, - бідкався Іван Трохимович.
- Видно, якась негайна справа, - пораючись біля печі, відгукнулася жінка Хівря, - може, щось будуть роздавати...
Коли Іван Трохимович переступив поріг управи, за столом вже сиділи Степан Кирилович та Микола Іванович. В обох був хмурий вигляд облич, котрі ледве можна було розгледіти за клубками самосадного диму.
- Ваньо, що ти нам скажеш? Тут ми з Колькою ломаєм голови і не можем нічого придумати.
- А шо за діла, Стьопо?
- Читай. Ось прийшла з району рознарядка по плану виявити у нашому селі трьох ворогів народу. Завтра за ними приїдуть енкеведешники. а ми й досі не знаємо, кого.
- Ми вже наче всіх перебрали, усіх жалко, в усіх діти, а звідти вже не вертаються, - додав голова управи Микола Іванович, - може ти щось підкажеш?
- Та що ти, у нас і так не вистачає рук у хазяйстві, - занепокоївся голова колгоспу Іван Трохимович.
- Слухайте, у мене є ідея, - втрутився у розмову секретар управи Спепан Кирилович.- Пушкаренки - вони в колгоспі не працюють, учителі, тим більше вони чужі, приїжджі. Їх не так жалко як своїх. От тільки кого третього? Може Шурка? Він такий скандальний...
Наступного дня семирічний Юрко і дванадцятирічна його сестра Єлька залишились без батька і матері. Після арешту їх невдовзі розстріляли як німецьких агентів, ворогів народу, хлопчика відправили у дитячий приют, дівчинка напросилася до сусідів у найми за хатню робітницю. А Шурко повернувся додому, в селі подейкували, що він відкупився, бо в його розпорядженні була колгоспна комора.
Промайнули роки. Єлька вийшла заміж за сільського хлопця, народила трьох дітей та від важкої колгоспної праці швидко постаріла, хоч їй ще не минуло й сорока п"яти.
Якось одного разу вона почула, що її брат Юрко став великою людиною, одеським прокурором. Чутку про це розповів сільський коваль Яків, який свідчив у обласному суді і на власні вуха чув як виступав у суді прокурор Юрій Пушкаренко. Чи бува це не брат нашої Єльки, міркував Яків. Тоді ж відразу зібралася Єлька до Одеси, нарізала сала, приготувала корзину яєць, купила в крамниці гостинців. Конюх Іван Колосовський відмовляв: "Не їдь, Єлько, не знайдеш. Я п"ять днів шукав обласну больницю та так і не знайшов. Це ж великий город, там такі високі дома, що я навіть не знаю як туди вони залазать". Не послухала Єлька Івана і на другий день відвіз її чоловік підводою до станції, а там сіла на поїзд до Одеси.
На вокзалі в довідковому дали Єльці адресу Юрія Миколайовича Пушкаренка і ось вона вже на другому поверсі перед масивними дубовими дверима. Затамувавши подих, постукала у двері. Через кілька хвилин двері на срібному ланцюжку напіввідкрилися і почувся жіночий голос:
- Вам каво?
- Тут живе мій братик Юра Пушкаренко?
- Юрий Николаевич, тут к тебе какая - то нищенка.
У білому махровому халаті показався дебелий чоловік, але Єлька відразу впізнала у ньому брата.
- Женщина, кто вам нужен?
- Юрочка, це я, це я, твоя сестра Єлька, - мало не захлинулась від хвилювання жінка.
- Какая сестра, никого у меня нет, когда я нуждался, тогда никто ко мне не приезжал, а теперь таки объявились родственнички, премного благодарен, уж извините...
- Юра, ти що забув мене, не пізнаєш, ось я привезла тобі гостинців для дітей...
- Женщина, ещё раз повторяю, никаких родственников у меня нет и ничего мне от вас не надо, ещё не хватало, ходят тут всякие...
Двері з гуркотом закрились і Єлька на мить отетеріла, з очей бризнули сльози. Як у тумані поверталася Єлька на вокзал, залишивши всі свої гостинці під негостинними дверима.
м. Бердянськ, 27. 12. 2018
