Людина Зеро - 2
3.
Дідько усміхнувся:
- Фактично - так, ти поряд, я навіть помацати тебе можу, - він простяг руку й торкнувся Василевого плеча. - Але теоретично - ти ніде не зафіксований.
- Я ж натискав кнопку ідентифікації, отже десь мене все-таки зареєстрували?
- Наскільки мені відомо, то була попередня реєстрація, щоб викреслити тебе зі списку живих. А далі все - ти зник. І серед живих немає, і серед померлих теж.
- Що ж тепер? Може мені повернутися до КПРС і подати скаргу?
- Куди? - Дідько раптом занервував, став озиратися, навіть під стіл чомусь зазирнув. - Ти був у КПРС?
- Звичайно був. А як інакше до вас потрапиш - тільки через неї.
- І сам, добровільно туди вступив?
- Чому ж це добровільно? Мене ніхто не питав - спокійно пив собі горілку, з жінкою кохався, а потім хтось за мене вирішив, що настав час. В результаті: “Вас вітає КПРС!” Дивно, чому вони не додумалися повісити біля входу таке гасло?
- Ми зараз про партію говоримо, еге ж?
- Яку партію? Я кімнату попередньої реєстрації та сепарації маю на увазі - скорочено КПРС, - здивувався Василь.
- З якого біса тобі раптом скорочувати закортіло? - визвірився Дідько. - Не міг, як всі нормальні люди, повністю назву сказати? Мене ледь шляк не трафив.
- Вибач, то звичка така - подумки переводити все в абревіатури: ЧСС - чоловік в сірій сорочці, - це той, з КПРС, - Василь подивився на Дідька й уточнив, - не з партії. Або ЛСД - Лисий Собі Дядько, чи Дідько, - тобто ти, - так мені подумалося при нашій зустрічі. А чого це, скажи, тебе так зачепила згадка про “партію”?
Чорт налив собі спотикачу, не роздумуючи хильнув, скривився, але занюхувати сиром не став.
- Та колись потріпали її члени мої нерви - ледь жалітися Верховному не побіг. Скажи кому, що Головчорт готовий був скаржитися на свою паству - засміють. Якби не вона, - Дідько погладив пляшку, - то продав би к бісу свою душу Верховному. До речі, я після того випадку й підсів на спотикач - виліковує, краще будь-якої панацеї.
Василь теж хлюпнув собі на денце з пляшки, що зображала червоного чорта, всівся зручніше.
- Розповіси, що там у вас трапилося? Цікаво ж бо - я теж в КПРС деякий час був - у партії. До речі, а чому тих партійців до тебе направили?
Дідько скоса подивився на Василя, відібрав у нього філіжанку й вилив її вміст собі до рота.
- А куди ж іще, - скривившись, відповів він. - Їм тільки тут і місце. Хоча, я б не проти, щоб їх до Раю запроторили - нехай там своє світле майбутнє будують. А від тебе я такого не очікував - зовні простий, як вила і добрий, наче сонний Цербер, а теж вступив у це... Тепер зрозуміло, чому ти сюди потрапив: Верховний не теля, бачить звідусіля!
- Дідьку, даремно ти на мене злишся - в КПРС я не довго був й сам від них пішов.
- Невже роздивився диявольське їхнє нутро?
- Майже, - Василь почухав потилицю. - Грошей після народження первістка бракувати стало, а внески - дріб’язок, та все одно, - копійка до копійки... Ото така причина була. Та й поглянь, хіба я схожий на твого ворога?
Дідько, хоч і дувся, наче сич, але удав, що прискіпливо роздивляється Василя.
- Наче не схожий. Але люди такі підступні - чим ти кращий?
- Знаєш, я рідко вихваляю себе, але ножа в спину ніколи не встромлю. Тож заспокойся. Порадь краще - мені повернутися до кімнати попередньої реєстрації та сказати, щоб виправили ситуацію, чи ти сам все влаштуєш?
- Повернутися тобі навряд чи можливо, бо я не знаю випадків, щоб з Раю, чи Пекла хтось повертався.
- Так тут же через кімнату пройти й уже на місці! Двоє дверей - хіба перепона?
- Розумний же ти! Спробуй, а я посміюся.
- Невже ніяк? А як же Орфей, Геракл, чи Данте - вони ж повернулися з Пекла?
- Більшість з цих персонажів є вигадка. І їхні історії це, як у вас кажуть, ворожа пропаганда. Конкуренти, - Дідько підняв свого вказівного пальця догори, - не гребують нічим, аби забруднити наш імідж, змальовуючи Пекло, як збіговисько всілякого непотребу, як таку собі кару за гріховне земне життя. Але подумай - навіщо нам карати людину, яку, за їхніми словами, самі ж ми й спокушаємо? Не було б логічнішим навпаки, винагороджувати її після смерті всілякими там витребеньками? Тобі це не здається дивним?
- То чому ж ви дозволяєте опонентам такі речі, чому не ведете роз`яснювальну роботу поміж людьми?
- У нас не вистачає засобів, та й навіщо? Нехай собі кажуть, що хочуть: собака бреше - караван іде. Все одно, щоб там не казали, а кращі представники роду людського поповнюють наші ряди. Зауваж: Моцарт і Гегель, Пушкін і Боккаччо, Рафаель з Арістотелем - всі тут.
- Невже?!
- Уяви собі! Цей список можна продовжувати безкінечно.
- І Сократ у вас?
- А де йому ще бути?
- Оце так-так! А чим же вони тут займаються?
- Я ж казав - чим забажають: творять, дискутують, удосконалюють свою геніальність. До речі, які твої вподобання, щодо музики? А то ми сидимо тут, наче в склепі.
- За життя Вівальді подобався, і Пінк Флойд.
- Щодо рокерів, то їх до нас ще не направляли, а от маестро Антоніо тут, і такий же плодовитий, яким був і на Землі. Зараз пошукаю що-небудь з його останнього.
Дідько пошарудів чимось на столі й звідусюди полилася тиха мелодія.
- То що, впізнаєш?
- Якщо відверто - ні.
- Й не дивно - Вівальді створив цю п`єсу вже після смерті, перебуваючи у нас. До речі, він назвав її - "П’ята пора року: Пекло". Оригінально, еге ж? Ти слухай, слухай.
Дідько дістав ще одну пляшку з рідиною бурштинового кольору, хлюпнув у Василеву філіжанку, пошепки при цьому прокоментувавши:
- Це - ожинова, місцева, не дуже міцна - під Вівальді саме те.
Василь сьорбнув трохи, задоволено плямкнув, зробив ще ковток і зосередився на мелодії. Віддалено почерк маестро в п`єсі вгадувався, але багато чого було нового. І хоча вся композиція була виконана в мажорі, проте ідея всесвітнього відчаю пронизувала творіння “Рудого монаха” наскрізь.
Василь вслухався в розмову скрипок й смакував наливку. Дідько, заплющивши очі, теж сидів тихо й лише блаженна посмішка блукала його обличчям.
"І за що його кличуть ворогом роду людського? - подумалося Василеві. - Привітний дядько, ще й поціновувач випивки та мистецтв. Якби всі вороги були такими!.."
Мелодія повільно затихла, Дідько розплющив очі й задоволено спитав у Василя:
- Неперевершено, еге ж? І таких шедеврів у нас безліч - не на одну вічність вистачить.
- А тобі не здалося дивним якесь трагічне наповнення цієї п`єси? У мене склалося враження, що нею композитор намагався показати свою безпорадність перед... не знаю, як правильно - несправедливістю долі, чи що?
- Хіба? Як по мені - весела, оптимістична композиція. Звідки у тебе такі висновки?
- Я озвучив те, що відчув, що першим прийшло на думку - кажуть, воно найближче до істини. І ще, Дідьку, от скажи - тільки відверто, - де тут свиня схована?
- Не зрозумів, яка свиня? - чорт про всяк випадок принюхався.
- Та я про те, як ти характеризуєш Пекло. Складається враження, наче Рай саме тут: роби, що забажаєш, і ніякого тобі покарання, навпаки - лише заохочення. Багатьом за життя таке не мріялося - чому раптом після смерті всі ці привілеї? Що тут не так?
- Я ж говорив - ти унікальний! А, будь, що буде! - Дідько хлюпнув собі спотикачу, хильнув його, деякий час ловив ротом повітря, наче викинута на берег риба, потім понюхав сир, витер очі та продовжив. - Розумієш, наше Пекло - експериментальне, створено спеціально для творчих особистостей і не обов`язково зі сфери наук, чи мистецтв. Ти за життя можеш талановито пекти пиріжки, чи з великим задоволенням копирсатися в перегноєві, але якщо тобі це подобалося, і гріхів назбиралося вдосталь, то велика ймовірність, що після смерті тебе направлять саме до нас. І тут, за бажання, ти будеш займатися тим же, що й за життя. Але! Є одне але: у тебе, звісно, виходитимуть шедеври, яких ще ніколи не було, та оцінити їх, окрім тебе самого, і нас, чортів, більше ніхто не зможе. Для інших твоя мелодія буде какофонією, пиріжки здаватимуться глевкими, гедоністичне вино нагадуватиме болотну воду, а неперевершений вірш звучатиме, як набір випадкових слів. Хіба це не пекло, якщо ти не маєш змоги поділитися своїми досягненнями, на повні груди вдихнути солодкий вітер тріумфу?
- Он воно як! І що, всі оце мовчки терплять?
- А хіба у них є вибір? Звичайно, новоприбульців спочатку бісить, гнітить такий стан речей, неможливість бути поміченим призводить до тривалої депресії. Та потім у більшості з`являється розуміння ситуації, вони вже не поспішають відразу поділитися своїми здобутками з іншими, працюють “в стіл”, плекаючи надію, - Дідько саркастично посміхнувся, - що колись все буде оприлюднено. Є такі, що розуміють марність всіх оцих сподівань; вони замикаються в собі, досягають прозріння, Нірвани, чи ще чогось, та зникають...
Василь мімікою показав здивування.
- Так, так, зникають, - продовжив Дідько. - Можливо переходять на інший невідомий нам рівень буття, чи до Раю.
- Та ну?
- Не впевнений, але припущення таке є. Отже, одні зникають, деякі завмирають у прямому сенсі цього слова й сидять, ні на що не реагуючи, наче мумії. А більшість рухається по колу: досягнення, ейфорія, розпач, депресія, намагання зробити собі зле (ти ж розумієш, що це неможливо!), ступор, поступове відродження й знову все спочатку. Втім, я не дуже заглиблювався в ці хащі, бо у самого роботи до чорта, - Дідько засміявся.- Каламбур: у чорта роботи до чорта! Але так воно і є. До речі, що тобі подобається найбільше?
- Груші, - ляпнув, не задумуючись, Василь.
- Будуть тобі груші, але я не про те - хобі у тебе є?
- Навіть не знаю. Можливо, копирсатися в саду - і робота, і релакс.
- Чудово! Вирощуватимеш черешні з кісточками, бо наш селекціонер вивів безкісточковий сорт і робить з неї наливку, яку ти розкритикував. Тож виправиш ситуацію - і ти при ділі, і ми вигоду матимемо. Згоден?
- Так я ж ніде не врахований - вам за це не перепаде?
- Ой, не хвилюйся, щось придумаємо. Інспекції сюди не ходять, окрім нас ніхто Пекла не контролює - запишемо тебе рядовим чортом і будеш, як у дідькової матері за пазухою, перебирати гній.
- Ти хочеш сказати, що...
- Нічого я не хочу - не вигадуй! Сам же говорив, що в саду - а значить в землі, в кізяках, - колупатися хочеш. А що у моєї матері за пазухою, я не знаю, бо не пам`ятаю її. Годі, змінили тему.
- Я не хотів тебе образити, вибач.
- Забули. Це все дія спотикачу - він розв`язує язика так, що сам потім не радий. До речі, ти відчув смак і наливки, і спотикачу, мелодію розібрав ледь не по нотах, хоча не міг, не повинен був цього робити - що з тобою не так?
- Ти у мене питаєш? Я сам хотів би про це дізнатися, - Василь дивився на Дідька, який раптом розкрив рота, наче побачив щось несподіване та дивне. - Що?
- Я зрозумів - це знак! Мені вже давно хотілося побувати на Землі - люди стільки всього розповідають про тамтешнє життя, що звідси воно здається казкою. Ні, звичайно, я там інколи бував, але недовго, бо ні на кого залишити своє крісло. А без вправного керівника Пекло швиденько скотиться в Тартарари, звідки й до кінця Світу недалеко. І тут ось доля зводить мене з тобою. Ти наче й не дурний, а головне - у тебе всі відчуття відкриті, чого бракує в інших чортів. Звичайно, і серед них є гідні кандидати, але почуття прекрасного їм не притаманне. А ти… Одним словом - сідай на моє місце! Безкінечна влада, все чого забажаєш - буде твоє. Мрія, а не посада!
Василь, що слухав Дідька з розкритим ротом, перепитав:
- І дружину теж можна?
Чорт скривився, розвів руками, наче щось мацаючи, махнув долонею:
- М-м! І дружину.
- І навіть на Землю повернуся? - знахабнів уже Василь.
- Ні, на Землю не вийде - хіба що, якась нова людина Зеро знов у ці двері без дзвінка пройде. То що, домовимося?
- Захоплива пропозиція, але мені керувати не дуже подобається - я тишу полюбляю: кущі, дерева, земля, трава. А тут он яка відповідальність!
- Я тобі все розкажу, - Дідько пересів до Василя на канапу. - Нічого страшного тут немає: лунає дзвінок, відчиняються двері, заходить неофіт і ти запитуєш, що йому подобається робити. Набираєш його вподобання на ось цьому пристрої, - чорт показав на стіл, де лежало щось схоже на планшет, - і тобі видає номер кола, сектор і вільні місця. Тиснеш на одне з них і відправляєш прибульця у двері, що за морем.
- У вас тут і море є?
- Яке море? Тьху, не збивай - я про намальоване, у приймальні. Отже, там його зустрінуть твої заступники й проведуть за адресою. Все. Потім наступний і так далі.
- А якщо я захочу перепочити?
- Тю! Та скільки завгодно - тиснеш на паузу й роби, що забажаєш.
- Але ж утвориться черга!
- Ой, та я тебе прошу! Куди їм тепер поспішати - зачекають, нічого з ними не зробиться.
- Все одно, якось незручно.
- Це спочатку, а потім звикнеш. Та й чого про інших думати - вони дуже співпереживають тобі?
Василь знизав плечима.
- Отож! - Дідько дістав пляшку зі спотикачем, спробував налити Василеві, але той, покусуючи губу, відмовився.
- Ти, головне, не хвилюйся, - чорт хлюпнув собі зілля. - В разі чого, можеш заступника всадовити в своє крісло. Скажеш, наприклад, що йдеш до Пекла, з інспекцією, й копирсайся у своєму садку, поки не набридне.
- Але ж така відповідальність - скільки душ і всі на мені. Навіть не знаю.
В цей момент з Дідькової приймальні пролунав дзвінок.
- О! - вигукнув чорт. - Запрацювало. Отже, ти подумай тут, все зваж, можеш напої скуштувати, а як приймеш рішення - ось дві кнопки, - чорт витягнув з кишені штанів прилад, що нагадував мобільник, поклав на стіл. - Зелена: до тебе з’явиться інший чорт і проведе в сектор садівників. І будеш ти там довічно копирсатися в кізяках. Червона: я роблю паузу, ми швиденько вдаряємо по руках, ти сідаєш в моє крісло, а я - на Землю. Зрозумів?
- А як же ти туди потрапиш?
- Знаю я тут один перелаз, - відповів Дідько, потираючи руки. - До речі, ти не проти, якщо я візьму твоє ім`я - Василь Дідько. Хоча ні, краще - Дядько, щоб людей не лякати. Василь Дядько - звучить?
- Звучить, особливо коли навпаки - Дядько Василь.
- То що, по руках? - чорт вже намірився потиснути Василеві долоню, але той зробив заперечливий жест.
- Ні, я ще подумаю - у мене ціла вічність попереду.
- Гаразд, це твоє право, але врахуй, що вічність теж не безкінечна - мені Енштейн по секрету сказав.
- Він теж тут?
- А де ж іще!
По цих словах Дідько, зачинивши за собою двері, вийшов до приймальні.
Василь дивився на пляшки в барі, більшість з яких була зроблена у формі всілякої нечисті, слухав, як дзеленчить за стіною дзвінок, щось бубнить Дідько і шепочуть у відповідь прибульці, а сам думав, як йому бути далі? На Землю повернення немає - з цим він вже майже змирився, - отже треба якось влаштовувати своє існування на новому місці. Найнеприємнішим було те, що з моменту смерті робити вибір кожен раз доводилося самому, що Василеві так не подобалося на Землі й хотілося б уникнути в потойбічному житті. Зважуючи тепер дідькові пропозиції, він ніяк не міг вирішити, на що пристати, бо і перша, і друга мала свої переваги та недоліки. Василь вже хотів налити собі чого-небудь міцного, але подумав, що під дією алкоголю вчинить непоправне, тому сів якомога далі від бару й склав руки на колінах.
Муки вибору допекли Василя по саме нікуди - на місці не сиділося, ходіння по тісній кімнатці теж не заспокоювало. Врешті-решт його погляд зупинився на кнопках, від яких залежала майбутня доля не тільки його, а й можливо всього Світу.
- Е-ех! - вирвалося саме по собі. - Таке вже, мабуть, моє щастя.
Василь став перед столом, примірився, як воно буде натискатися, потім зажмурився, крутнувся проти годинникової стрілки три рази й не відкриваючи очей, навпомацки натиснув кнопку.
Примітка автора: хотілося б почути думку читачів - чи слід продовжувати викладання твору далі?
І дякую, що читаєте))
м. Дніпро, 04.01. - 22.03.2018, 22.10.2018
.gif "{#}")
.gif "{#}")
.gif "{#}")
