Мені дванадцятий минало...
з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»
"- Констанціє! Констанціє! - вигукнув Д`Артаньян. Зітхання злетіло з вуст пані Бонасьє і торкнулося уст Д`Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа."
Е-ех! Вміють же люди викладати свої думки на папері - здається ті ж самі слова, а відірватися неможливо, - читав би й читав, забуваючи й про їжу, й про сон.
Цікаво, а у мене - якщо спробую, - щось схоже вийде, чи ні?
Що там потрібно для початку?
Чистий зошит, мабуть. Ага, є такий - перша сторінка розмальована, але це дрібниці - її в сміття, все інше підійде. Ручка кулькова, червона. Хм! Поки що піде й така, потім знайду іншу. Зі столу все прибрати - щоб не відволікало уваги, - стіл протерти, зручно вмоститися…
Мурчику, це я не тобі.Ти диви який прудкий! Йди звідсіля, ніколи мені з тобою гратися.
Так, наче все готово.
І що?
Знаття б ще, про що писати! Збирання матеріалу, копання в бібліотечних завалах не годиться - творити бажано зараз, поки полум’я з очей і дим із вух. Хоча мама каже, що у мене дим валить набагато нижче.
Втім, не про це мова. Тему треба - для роману, чи хоча б для оповіданнячка. Про школу не хочу - всі до школи ходили й всі все про неї знають. Але окрім неї та дому я майже ніде не бував.
Раніше тато декілька разів брав мене з собою до міста, але там нічого надзвичайного не траплялося. Хоча ні, одного разу стався прикрий випадок. Батько зустрічався того разу з друзями - розклали стіл під виноградом, наїдки усілякі виставили, вино, горілку. Потім пішли балачки. Нудно. Тому я взяв пиріжка і пішов спостерігати за трамваями, що гуркотіли поряд. Тато перед цим купив мені цілу купу морозива - що в тому селі хлопець бачить, нехай посмакує досхочу! - але мій шлунок не звик до таких делікатесів, тож збунтувався, і саме на вулиці. Добігти до туалету я не встигав, тому присів за купою каміння біля сусідського будинку - там ще поряд лопух ріс, як на замовлення.
Отже, в животі революція, в голові панічні настрої, а на вулиці хлопці звідкілясь намалювалися, приблизно мого віку. Примітили мою фігуру та й почали насміхатися. Що мені залишалося? Червоний від сорому та від натуги (живіт не відпускав), я однією рукою тримав штани, а другою жбурляв каміння по хлопцях. Якби батько через деякий час не вийшов на вулицю - йому хтось розповів про мою ситуацію, - то на місці купи каміння залишилася б лише купа з-під мене. Тато хлопців відігнав, провів до хати, попросив у господаря склянку води й солі, зробив ропу (каже, що допомагає при розладах шлунку) і дав мені випити. Боже, яке ж воно гидке!..
Ні, моя ганьба не для сторонніх - кепкуватимуть ще, засранцем обзивати будуть. Воно мені треба?
Напишу я краще, як батькам допомагав. Щось на кшталт: "Як я пас телят."
А чом би й ні, як робоча назва згодиться.
Отже, заголовок є, тепер трохи відступити й можна розпочинати сам текст:
" Коли я ходив до школи, то на літніх канікулах допомагав мамі й татові пасти череду телят. Там був бичок Лисий, теличка Зірочка і..."
Хм! Щось не те. Перераховувати всіх, мабуть, не варто, та й не пам`ятаю я кожного. До того ж я вже став забувати, що такого видатного вони могли витворити, телята ті.
Навіть ситуацію з кукурудзою дядько Гаврило - той, що на фермі працює, - нагадав нещодавно. Прийшов він на тому тижні до батька, теревенив з ним під вишнею - звісно під чарку, - і десь після третьої раптом підкликав мене до себе:
- Підійди-но, - каже.- Поясни старому, як у тебе з телятами так добре розумітися виходить? - Потім до тата розвернувся й продовжив.- Торік це було. Готую я на фермі кашу для корів: залив в бак води, насипав дерті, ввімкнув, щоб варилося, а сам вийшов на вулицю, цигаркою побавитися. Дивлюся, через балку, біля кукурудзяного поля, телята пасуться - твоя жінка з однієї сторони стереже, щоб в шкоду не лізли, син з другої. Потім зійшлися, мати щось говорить; Сашко ж хитає головою, погоджується, начебто. По тому жінка побігла до телятника - силос по яслах розкидати (це я вже потім дізнався), - а синок твій з бичками залишився. Ну, думаю, як же він буде один півсотні чотириногих телепнів раду давати - вони ж молоді, біснуваті. Всівся зручніше, чекаю, коли ж перегони почнуться. А телята біля поля збилися до купи й не розбігаються, попри мій прогноз.
І Сашка не видно.
Цікавість розібрала мене: що ж там діється? Перебіг я через балку, непомітно заліз в кукурудзу і тихцем підібрався до телячої компанії. І що бачу: біля самого поля стоїть твій Сашко, в руках кукурудзяне листя, а телята дивляться на нього, наче загіпнотизовані.
"Хто тут ще не їв, підходь, - каже хлопець й дає листочок ближньому. - А ти, Бурмило, вже ласував - не нахабній, все одно не одержиш."
І проганяє бичка, який без черги лізе. Потім підбігає до поля, зриває ще декілька листків і знов до череди. Телята слухають його уважно - кумедно хвостами помахують, вухами ворушать і мовчать. Вони дивляться на свого чередника, а я ледь стримую сміх у кукурудзі. Вибрався тихенько я з поля і назад, до кормокухні, побіг, кашу доварювати.- Дядько Гаврило перехилив чарку, крекнув, закусив салом.- Ось так.
Я слухав дядькову розповідь мовчки. Дещо згадував, дещо зовсім вилетіло з голови. Та дядько ж вигадувати не буде, воно йому ні до чого. Отож, мабуть, було, як він каже.
Зате, коли з мамою пас бичків на стерні, а потім вузькою лісосмугою переганяли їх до літнього табору в Лисячій балці, я добряче закарбував у своїй пам`яті.
По один бік лісосмуги росла кукурудза, по інший - соняшник. І треба ж було такому статися, що саме напередодні бджолярі вивезли туди свої вулики. Половину шляху ми вже пройшли - матір йшла попереду, стримувала телят, а я позаду їх підганяв. Біля пасіки зупинилися, поміркували та вирішили не вертатися, а гнати далі, кукурудзою. Нею здавалося безпечніше - коли теля і зірве якесь листячко, то це буде менша шкода, ніж якщо влаштують гармидер серед вуликів. Бичкам наш план був до одного місця - хоч як я не намагався тримати все під контролем, але все-таки один чотириногий бовдур прорвався до бджіл, його там почастували й почалося: спочатку пролунало голосне мукання, потім вбік відкотився один вулик, за ним другий...
У мене не було вибору - горланячи від страху та злості, я побіг виганяти дурного бичка з пасіки. Звісно, що меду мені також перепало добряче.
Коли лісосмуга закінчилася, телята заспокоїлися та розбрелися по схилах балки в пошуках трави. Я теж полегшено зітхнув і нарешті оглянув результати незапланованого спілкування з бджолами: праве око запливло й не бачило, ліве вухо розмірами було не набагато менше, ніж у Чебурашки, а нижня губа стала схожа на половину великого бублика. Про руки й ноги вже мовчу, бо їм теж дісталося. Мати бідкалася, а мені було смішно, хоч і боляче...
Що ж, начебто гарна історія, та тільки як це все перенести на папір, щоб складно вийшло, не гірше ніж у Дюма?
Хм! Чомусь Шевченко згадався: " Мені тринадцятий минало, я пас телята за селом..." Як про мене написано. Майже. Тому що мені тоді було всього дванадцять. І здається у Тараса Григоровича ягнята були. Чи все-таки телята?
Ягнят я все одно не пас, але перетинатися довелося. Мені тоді всього два роки було, коли батьки отару по степу водили. Якось старші сестри їм в поле обід понесли, і мене з собою прихопили. Поки вони обідали, балакали, зирк - а мене ніде нема. "Куди ж він міг подітися, тільки-но тут був?"- кажуть. А я, білявий, заліз в середину отари, мене й не видно, лише вівці хвилюються чогось... Сам такого не згадую - малий дуже був, - а от мама розповідала.
Ех, маячня це все - телята, ягнята. Не вийде з мене Дюма, займуся краще віршами. Вчителі кажуть, що у мене талант, - не дарма ж моє творіння до шкільної стінгазети потрапило. "Перший сніг" називається. Я його до дитячого журналу ще надсилав, щоб надрукували, та мені відповіли, щоб краще вчився, бо помилок багато. Та то вже таке...
Ось зараз для Людки з паралельного класу віршика складу, потім передам через когось при нагоді.
Людка дівчина гарна: волосся чорне, очі карі, губи як горіхи. Проте, на мене уваги не звертає - може хоч після вірша змінить своє ставлення.
О! Вже й придумав:
" Констанціє! Твої блакитні очі
Мені приснились раптом серед ночі.
І ще скажу - бо ти повинна знати, -
Що буду вічно я тебе кохати."
Хм! Але ж у Людки очі карі. І якщо вона спитає, до чого тут Констанція?
От проблема!
Втім, чого це я переймаюся? Вірша однаково виправляти не буду - дівчат навколо багато, а вірш такий один. І, до того ж, гарно вийшло, що не кажи.
Еге ж, Мурчику?..
м. Дніпро, 16 липня 2017 року
