Вогонь
1 частина
1. ПЛАНЕТА РГОДКАСОН
Ленора вперше за десять років отримала дозвіл прилетіти на рідну планету. Несподівано король вибачив їй зраду.
Сестра і дружина ледь вмовили Гела залишитись на калтокійському флагмані. Гел попереджав, що то пастка, та Ленора хотіла побачити батька і бабцю, а ще відчувала родинний обовʼязок познайомити їх з Айре. Тому Гел відпустив дружину, але пообіцяв їй: якщо вона несподівано опиниться за ґратами, то він розбере її рідну планету на протони.
Ленору на батьківщину привезла Мілен на космічному галактичному катері, що мав назву Летос.
Та калтокійському бойовому катеру дозволили посадку тільки на загальному космодромі. Пояснили тим, ніби Летос – військовий катер і не має права на вторгнення до мирної планети. А космодром – то нейтральна територія під охороною космічного патруля.
Ленору зустріли, як належало за статусом зустрічати представницю королівського роду. Несподівано, прямісінько на космодромі, з квітами і військовим почтом її привітала королівська родина – батько, бабця. А ще охоронці, журналісти та якісь незнайомці, цікаві до подібних гучних подій.
Усі раділи, наче не було вигнання, наче у неї не забрали всі права громадянина, а головне, наче у неї не відібрали статус лікаря зоряного флоту. Неначе ще рік тому не вимагала спільнота її рідної планети суду і суворого покарання, звинувачуючи жінку у державній зраді.
Дядько король, звичайно, не приїхав.
2. ПЛАНЕТА НАД
На планеті Над війну назвали громадянською. У галактичних новинах повідомляли, що незмінні, справжні люди наважилися протистояти агресивним і кровожерливим сусідам по планеті. Наважилися повстати проти чудовиськ, схильних до моторошної трансформації.
Представники інших планет, а особливо релігійні громади, котрі проповідували, ніби звіролюди – монстри, створені страшними звіробогами, та й просто люди чи організації, небайдужі до планетарної трагедії, забезпечували повстанців зброєю й продовольством. Тим самим підтримуючи військовий конфлікт.
Громада емігрантів із Над, що розселилася по Всесвіту, у ці важкі для рідної планети часи не залишилася бездіяльною. Крім продовольства і ліків, вони вирішили, що найголовніше для погашення війни буде розібратись у ситуації і довести Всесвіту, що на Над почалася не громадянська війна, а справжнє вторгнення військ могутніх космічних формувань. Громада зібрала групу розслідування, запросили журналістів із Пателли і Тетанни. Найняли вони також малий загін калтокійських найманців для супроводу і охорони незалежних журналістів.
Планета Над знаходилась у чотириста пʼятдесят першому галактичному квадраті девʼятої незалежної галактики. Планета – суцільна суша, де темними віконцями блищать світлі солені і темні прісні озера. Материк, немовби сіткою, оповитий повноводими широкими ріками та маленькими стрімкими річечками. Гірські масиви під ковдрою старих лісів. Неосяжний степ. Загадкові низини, де над зрадливими болотами стеляться непроглядні тумани. На рівнинах невеликі невисокі міста потопають у зелені й квітах. Навколо міст – широкі, неосяжні поля.
Надійці – люди другого типу органіки з білковою основою клітин, теплокровні, середнього космічного зросту. У надійців світло-жовта шкіра і темно-жовте волосся. Надійці в середньому жили чотириста років, таких у космосі називали – вічні. Кожен пʼятий із надійців мав схильність до трансформації. Змінні, котрих згодом почали називати латорами, переважно жили подалі від міст у горах на хуторах.
До війни змінні й незмінні на планеті Над мирно співіснували: торгували, обмінювалися досвідом, єднались у сімʼї. Перевертні займалися мисливством й скотарством. Виробляли меблі й, згодом, електроніку. Незмінні мешкали у містах на рівнинах, займалися землеробством, виробляли метал й різноманітні машини.
Люди Над ніколи раніше навіть за територію не боролися. Вони не знали страху й не мали уявлення, що таке злочин, не кажучи вже про вбивство. У мові жителів Над не існувало слів негативного забарвлення. До того часу, поки одна з рівнинних общин землеробів не зустрілася з представниками інших планет й не дозволила побудувати біля свого міста космодром.
Після того, вперше на планеті, знайшли пошматоване пазурами великого звіра тіло дівчини-незмінної. Виявилося, що вона була нареченою перевертня. Нареченого звинуватили у вбивстві, хлопець втік у гори, начебто зумисне підтверджуючи свою провину.
Містами поширювали чутки, що гірські перевертні – латори, насправді вовки, котрі набувають людської подоби, а не люди, що перекидаються у вовків. Та що їм для перетворення потрібна людська плоть. Тому, виявляється, латори вбивали людей й раніше, адже люди щезали? Не просто так вони зникали.
З часом почали чи то натякати, чи то попереджати, особливо по телебаченню й радіо на так званих каналах "правди", що у гори їздити небезпечно.
Наче на підтвердження зникла група учнів з рівнини. Двадцять дітей і два вчителя поїхали відпочивати у гори й не повернулися. За три дні їх почали шукати. Стільки страшних звинувачень кричали тоді у ефірі! Шукали дітей і вчителів чотири дні. Горяни пропонували допомогу. Жителі рівнини від допомоги з жахом відмовилися, назвали горян лицемірами.
Знайшли зниклих в ущелині, звичайно ж, пошматованих іклами.
Наступного дня жителі тієї ферми, де пропонували допомогу у пошуку зниклих дітей, отруїлися. У водорозподільник хтось кинув мертву тварину.
Ще за день невідомі перестріляли стадо корів у сусідній гірській долині. Не пошкодували й пастуха.
Про цю страшну подію зняли фільм. Жахливу кінострічку, у якій було багато кривавих подробиць. Звинувачували один одного. Не чули один одного. Проклинали. Дивний червоний їдкий дим, схожий на болотяний туман, плив зранку над бруківкою містечок. Нові газети, компʼютерна інформаційна сітка й телебачення так званого каналу "Правда" посилювали непорозуміння відвертою брехнею. Надійці почали зачиняти на ніч двері, ставити на вікнах грати.
Підбурені брехунами, знавіснівши від страху, люди вбили молодого хлопця з гір. Зібрався натовп і розірвав латора тільки тому, що той був одягнений у гірські черевики. У горах вбили дві сімʼї незмінних і кинули тіла на площі маленького містечка. Горяни запевняли, що не причетні до того страшного вбивства, та їх і раніше ніхто не слухав. Шептуни були переконливіші.
Зʼявилися дивні загони, начебто народного ополчення, почулися вже у лісах і горах, на рівнинах і долинах постріли та вибухи. Жителі рівнини думали, що то проти них виступили озброєні горяни. Жителям гір здалося, що мирні хлібороби збожеволіли і взяли до рук зброю. Народне ополчення і справді зібралося, коли бомби почали падати на будинки незмінних. Ніхто й не замислювався, що у горян ніколи не було такої зброї. Шептуни запевняли, що латорам постачають зброю з космосу інші почвари, аби знищити незмінних. Й почали на планеті Над вбивати горян, вовків псів і навіть котів. Червоний дим й далі плив над бруківкою у містечках, посилюючи агресію. Ширилося безумство планетою. За два галактикона планета наче закипіла.
Посольства інших планет швидко евакуювали спочатку своїх посланців і торгових агентів, а потім усіх своїх громадян.
Офіційно прилетіли професійні солдати, яких начебто запросили керівники місцевих ополчень. Сформувалася правдива армія. Прибулі найманці тепер не крилися і не намагалися переконати місцевих, що вони на тій чи іншій стороні, вони заробляли тестоли. Все інше – справа журналістів, ті покажуть події так, як це потрібно інтриганам із Тетанни, котрі зчинили це протистояння. Адже сценарій стандартний. Перевірений...
Перевертні мусили захищатися. Молоді горяни зрозуміли, що бездіяльність старшого покоління призведе до винищення народу гір, й теж зібрали озброєні загони. Ховаючись у печерах, вели партизанську війну. Вони швидко усвідомили, з ким мають воювати, але їх ненависть палала до усіх прибульців без винятку. Тільки перевертням на початку вони ще вірили. Та згодом зрозуміли ще одну страшну правду: подібні їм прибульці зі здатністю трансформації вчинили багато звірств на рівнинах, посилюючи страх і ненависть. Тож горяни залишилися самі.
На планеті Над забували слова: мир і спокій.
Тільки ті міста, що знаходилися далеко на заболочених рівнинах, жили, здавалося, мирним життям, але війну відчули й вони. Хоча поки ще це була нестача мʼяса, яке раніше купували у горян, і припинення поставки електронних приладів.
***
Миротворці з сусідньої планети Ргодкасон пропонували допомогу надійцям. Горяни їх обстріляли. Жителі рівнини, навпаки, попросили допомоги.
Про ргодкасонців говорили у Всесвіті тільки гарне: довговічні й прекрасні, мудрі й чисті. Їх життя тривало у середньому близько двохсот тисяч років, бо в цієї космічної раси була здатність до миттєвої регенерації. Розповідали – ці білі істоти з добрим серцем завжди допомагають слабшим, тим, хто потребує допомоги. Навіть до війни ргодкасонці частенько прилітали до надійців: привозили ліки, допомогли позбутися багатьох страшних хвороб. Тож у такі важкі часи їх підтримка була безцінною.
Біля напівзруйнованих міст Над лягли на поверхню десять велетенських дванадцятифредових кораблів-шпиталів. Ргодкасонці розгорнули польові шпиталі у їх передмісті. Своєчасно, бо планетою поповзли страшні епідемії забутих смертельних хвороб. Ослаблені, голодні, поранені надійці – легка пожива для вірусів і бактерій.
Ргодкасонці не намагалися зрозуміти причину планетарної війни між місцевими видами розумних. Вони ніколи і ніде не приймали нічию сторону, намагалися не брати до рук зброї. Ргодкасонці годували голодних, лікували поранених, рятували втікачів, організовували табори для біженців.
***
На космодромі столиці, під захистом міцного куполу силового поля, розгорнули похідний шпиталь і тимчасовий табір для біженців. Сюди прибували космічні пороми, що вивозили біженців на безпечну територію, й навіть на космічну базу ргодкасонців, яка знаходилась на орбіті планети.
Ргодкасонці з жахом дивилися на міста біля космодромів, забарвлені у кольори гниття й попелу, різав нюх страшний запах горілого і мертвого. Гравітаційні платформи, захищені силовим полем, почали патрулювати вулиці між завалів із зруйнованих бомбами будинків. Там, де мертві тіла нікому було ховати. Там, де худі, обірвані й голодні люди розбирали голіруч завали з надією знайти під ними живих. Там, де брудні діти, схожі на живі скелети, блукали, загублені серед суцільної розрухи. Там, де за платформами миротворців із чорних, як сліпі зіниці, вікон через приціли снайперських старих та сучасних гвинтівок вороже слідкували зіркі очі ополченців. І силове поле гравітаційних платформ здригалося від вибухів і куль із далекобійних гвинтівок. А ргодкасонці не розуміли ворожості, адже вони допомагали людям. За що ж їх намагаються вбити?..
Не зрозуміти їм, чесним і гордим, що стріляли у них прибулі з інших планет найманці, вічні шукачі наживи, ті скалічені душі, що не можуть жити у мирі й повсякчас шукають війни. Ті, котрих залюбки використовували політики у своїх військових іграх.
Ргодкасонські миротворці – чистенькі, цивілізовані, у сучасних сірих бронежилетах, захищені з голови до ніг, але не озброєні, виходили на руїни безстрашно, наче легендарні ангели з довоєнних казок. Вони підбирали поранених, робили щеплення, ховали мертвих, роздавали коробки з їжею, пляшки з чистою водою. А в місті почалася епідемія невідомої хвороби, що знищувала людей сотнями. Засліплені горем і підбурені кимсь надійці звинуватили ргодкасонців, що вони розповсюджують смерть.
Миротворці й лікарі все ще не зважали на агресію місцевих. Адже люди багато втратили, навколо війна, до них потрібно ставитись лагідно, з розумінням. Сміливо заходили білі рятівники у глиб розвалин, поки декількох із них не викрали невідомі. Наступного дня голі тіла білошкірих давніх підкинули до шпиталю на космодромі. Їх обрубані голови з білим волоссям насадили на дротяний паркан.
Наступного дня вибухнула одна платформа: налетіла на повітряну міну, оснащену дестабілізатором силового поля. (Нова розробка військової інженерії, звичайно, не місцевого виробництва. На планеті Над зброї не виготовляли навіть під час війни. Не вміли).
Ліки, пакети з їжею розкидало по вулиці вибухом. Поки миротворці прийшли до тями, люди все розікрали, ще й зброю захопили. Санітару відтяли голову. Хтось підказав, що Ргодкасонців тільки так можна убити...
Капітан корабля-шпиталю наказав поставити на платформи міношукачі й нікому не виходити з під дії силового поля гравітаційної машини. Під час зупинок посилювати захист і чекати, поки люди вийдуть до лікарів самі.
***
У той день відправляли на базу два пороми з важкопораненими. Пороми піднялись у небо, вибухнули й впали.
А потім прийшло пізнє застереження від штабу ополчення. Виявляється, заради безпеки населення планети Над, народне ополчення поставило в атмосфері силове захисне поле, посилене пастками з гравітаційних мін. Це поле також блокувало сигнали телепатичного звʼязку.
Силові установки поля лежали на поверхні планети, мали вигляд великих металічних куль розміром із середній космічний корабель. Біля кожної установки ополченці залишили загін охорони.
У той день, під виглядом біженців, на територію космодрому зайшов загін ополченців. Вояки так званої визвольної армії, треновані чоловіки й жінки, витягли з під лахміття зброю і почали стрілянину. Опісля забрали харчі та медикаменти зі складу. Спустошений склад підпалили, захопили одну з гравітаційних платформ і втекли. Звичайно, ніхто у них бойовими не стріляв, тільки паралізуючими.
А ввечері все відбувалося швидко й страшно. Спочатку на космодром упав корабель: підірвався на небесному мінному полі. Потім над космодромом зʼявилися великі бойові гравітатори. У гучномовці повідомили, що ргодкасонці порушили якісь закони безпеки і винні у тому, що ворожий корабель намагався пробити планетарний захист. Відразу, як доповнення до тих слів, пролунав вибух. Ргодкасонський корабель-шпиталь розірвало навпіл. З ворожих гравітаційних платформ полився вогонь. То був важкий горючий газ, що стелився над поверхнею планети. Реакція горіння того газу тривала, поки під куполом силового поля залишалась хоч крапля повітря. Наметове містечко з пластикових контейнерів відразу спалахнуло. І пожежа без перешкод захопила територію космодрому. Люди перелякано бігали серед вогню й диму, шукаючи порятунку. Надійці перетворювалися на факели, падали із страшними криками. Та тих, кому вдавалося вирватись із вогняного пекла, розстрілювали ополченці.
Ргодкасонці падали під дощем куль, намагалися ховатись у вогні. Та нападники наче знали, що білі прибульці у вогні не горять, стріляли у полумʼя і кидали туди гранати, обладнані детекторами на пошук органічного металу. Загін миротворців тримав оборону до останнього паралізуючого патрона. Та ворогів було надто багато. А ще вночі, у суцільному диму, нічого не було видно, тому все здавалося ще страшнішим. За ревом вогню, пострілами і вибухами люди глохли й втрачали здатність орієнтуватися у просторі.
Командир загону миротворчої місії з планети Ргодкасон Ктр Наррос, знаючи, що залишатися на захопленій території смертельно небезпечно, планував вирватися з оточення на гравітаційній платформі. Збирав тих, кого вдавалося знайти у пожежі. Часу було обмаль.
Ленора даРідас – Пріорол, головний лікар на кораблі-шпиталі, впала поранена, закотилася під розбитий гравітав. Уламком гранати їй розірвало мʼязи на руці, іншим зачепило живіт. Від болю вона втрачала свідомість. Мерог Сторгак, її кузен і колишній чоловік, помічник капітана, принц планети Ргодкасон, ладен був відбиватися від ополченців хоч руками. Та ті тільки посміялися, випустивши у нього чергу з автомата. Сторгак закотився під ту саму платформу, де ховалася Ленора. У нього полетіла граната, й принц закрив собою колишню дружину, подумав, що то напевне є справжня війна, і судячи з усього, остання в його житті. І поруч жінка, котру він таки напевне кохав, бо нікого не хотів би бачити зараз із собою поряд, окрім неї.
Несподівано з диму й вогню зʼявилися, наче примари, гнучкі й чорні. Один із них витяг Мерога і Ленору.
Опинившись в обіймах свого чоловіка, вона не повірила, що ще жива.
– Встиг, – посміхався Гел, оглядаючи її голову й руки. – Все добре, зараз заживе. Йдемо, йдемо звідси!
Знову почулися постріли, знову кулі. Темні силуети ворогів у захисних костюмах. Гел кинув у бік нападників кілька гранат, розміром із кісточку тийї, оснащених маленьким гравітаційним двигуном й мініатюрними голками, які додатково вибухали, торкаючись твердої поверхні, та розліталися дрібними уламками, що також мали вибухову силу у десять метрів. Страшна зброя. Хоча яка зброя не страшна?
Мерог навіть не помітив, що його тіло вже тричі відновилося і знову було поранено. Кулею розрізало шкіру на скроні, уламком гранати пробило ногу, пара розривних куль вибухнули у могутніх мʼязах спини. Він не відчував правого плеча, легені було пошкоджено. На губах відчув присмак власної крові. Думав, спльовуючи кров: "От клятий калтокієць, й померти спокійно не дасть! Звідки ти взявся?"
Гел доніс жінку до гравітаційної платформи, яку ргодкасонці під керівництвом Ктра вже витягли з-під уламків корабля. Гел навіть Мерогу допоміг сісти на транспорт. Ленора не хотіла відпускати руку чоловіка. Гел пообіцяв їй, що наздожене платформу, щойно вони вилетять із цього пекла. Їй було страшно. Та Ленора розуміла, що він буде прикривати їхню втечу. Заплакала несподівано для себе від безсилля, болю і злості.
Ще пʼятеро калтокійських найманців виникли з диму й вогню, наче духи стихій, і стали поруч із командиром. Озброєні важкими трофейними тадо, ще якоюсь зброєю, котру відібрали в ополченців, вони наче бачили нападників у диму і темряві. А ще ополченців, що зачищали космодром.
Ргодкасонці зволікали, шукали своїх серед пожежі. Гел стрибнув на гравітав, активізував двигун і спустив апарат на гравітаційні потоки, надав напрямок. Коли платформа зрушила з місця, зістрибнув з неї, легкий, як вітер, і спритний, наче звір. Гравітаційна платформа з двома десятками ргодкасонців рвонула з місця, набираючи швидкість. Ленора закричала:
– Гел!
Чорний гнучкий воїн навіть на мить зупинився, наче спіткнувся. Повернув голову, посміхнувся. І знову повернуся до ворогів. Виставив руки перед собою долонями вперед – переслідувачі на пласких гравітаторах наче в стіну врізались у магічне силове поле.
Ктр набирав на платформі максимальну швидкість. Намагався втримати її низько над поверхнею, памʼятав, що у небі також є міни. Тільки й думав, аби вціліли гравітаційні поплавки, бо якщо вогонь пошкодив двигун, їх ніщо не врятує. Навіть калтокійці.
То було диво, що вночі під обстрілом серед вибухів вони втекли. Платформа мчала над землею на шаленій швидкості, прямувала під захист безкрайнього лісу, що наче ковдрою вкривав усе передгірʼя.
Ленора здивувалася, коли вдихнула свіже повітря. Воно пахло сухими травами. Жінка озирнулася на божевільне пекло. За спиною вирував вогонь, чулася канонада пострілів і вибухів. За спиною війна та смерть, а тут трава й дерева. Заспівала нічна птаха, защебетала, радіючи теплій безвітряній ночі. І туман стелився над лугом: не смердючий дим пожежі, а ласкавий вологий туман, що ніс запахи квітів.
Перевертнів, котрі нечутно мчали за платформою, вона побачила відразу, хоча вони й були схожі на бляклі тіні. Намагалася їх рахувати, та де вслідкуєш?.. Ленора про перевертнів мовчала, не хотіла налякати співвітчизників. Хто знає, за кого вони сприймуть примарних звірів? Особливо, після пережитих жахів.
Рани зцілювалися. Біль вщухав. Організм ргодкасонців швидко відновлюється. Чорні від гару, в обгорілому одязі, вони дивились одне на одного, намагаючись упізнати.
Та удача на війні зрадлива. Несподівано пролунав вибух. Гравітаційна платформа з ргодкасонцями натрапила на мінне поле. Важка летюча машина, падаючи, зрізала, наче ножем, молоді деревця на узліссі. Втікачі попадали на вологу від роси траву.
Платформа врізалась у землю і запалала – напевне у вибухівку було закладено ще й горючу суміш.
На галявину вибігли калтокійці. Широкоплечі, худорляві, гнучкі. Довге волосся падало на обличчя. Форма з правдивого полотна у підпалинах, пробита кулями, порвана уламками гранат. Калтокійці були скривавлені, та вже встигли відновитися.
Ргодкасонці злякалися. Калтокійці видалися їм ополченцями. Одна жінка крикнула, інша заплакала. Чоловіки виступили наперед. Ктр і Мерог підвелися, стали перед вояками, намагаючись власними тілами затулити співвітчизників від куль і ножів.
Чорні вояки зупинилися. Наперед вийшли двоє струнких, близько шести фрето зростом, чоловіки. Зупинилися, зброю тримали дулами донизу.
Пташка співала. Зацокотіла у траві якась комаха.
Мерог упізнав їх, посміхнувся, замислився над тим, як калтокійці наздогнали втікачів, адже гравітаційна платформа рухалась із швидкістю понад сто фредо на іто . Невже так швидко можуть бігти?..
Ленора звелась на ноги і підбігла до свого чоловіка. Гел обійняв її, вона тулилася до нього, вчепившись рукою у брудну сорочку. Він поцілував її волосся, щось казав, заспокоював.
– О, яка демонстрація почуттів, – зневажливо бубонів Мерог, закриваючи очі аристократичною рукою.
Другий калтокієць, що мав біляве волосся і білу шкіру, потягнув першого за рукав. Хоча зараз усі, хто вийшов з пожежі, і білошкірі біловолосі ргодкасонці, і калтокійські найманці, що мали різний колір шкіри і волосся, почорніли від гару. Хіба що на ргодкасонцях більше обгорів одяг.
– Ти не забув? Ми посеред мінного поля, – тихо нагадав білий. – Тут палає... А там місто, його досі зачищають... Здається.
– Ви можете хоча б назватися? – попросив командир миротворчого загону Ктр Наррос. О, так! Манери ргодкасонців увійшли у легенди. Світ може собі горіти, та етикет понад усе. – Чи хоча б імʼя назвати...
Може, саме це і змушує їх навіть у такі моменти гордовито тримати аристократичні голови. Добре, що ще на плечах.
– Немає потреби, – ледь чи не крізь зуби промовив Мерог. З ревнощів навіть ргодкасонець, іноді, може забути про ввічливість. – Це калтокійські найманці, і командує ними офіцер Гелард даРідас. Звикнете, командире, ми часто з ними зустрічаємося на війнах. Щось для вас, я бачу, це все також було несподіване, – це вже до Гела, показав свою обізнаність. – Зброя не ваша.
Ленора відсторонилася від чоловіка, почула про мінне поле, злякано подивилася на білого калтокійця, той кивнув, чи то вітаючись, чи відповідаючи її думкам.
Ктр здивовано запитав у Ленори:
– Пані. Це ваш чоловік?
Командир загону калтокійців підійшов до командира миротворців. Ленору він від себе не відпустив. Та вона й сама вчепилась у руку чоловіка, уважно дивлячись собі під ноги, наче могла побачити ті небезпечні міни. Калтокієць назвав себе:
– Гел.
– Ктр, – назвався ргодкасонець.
– Ви цілком вірно все бачите, принце, – з усмішкою відповів Гел Мерогу. – Ми були на збитому кораблі. А тепер нам бажано тікати звідси.
– Чому? – Мерог склав руки на могутніх грудях. – Скоро прилетить команда рятівників. Ми їх тут почекаємо.
Ніч. Платформа ще палає, канонада і відблиски пожежі на космодромі. У світлі пожежі обличчя стали чіткішими і різкішими.
– Не прилетить, – відповів Гел. – влада Над найняла армію Братерства. Усі кораблі, що не мають на борту їхнього символу, відігнали за кордони системи і порадили забиратися геть. Прибульці на Над тепер у статусі злочинців, винні у підбурені до війни. Рятувати злочинців – важкий злочин. Це було останнє повідомлення, прийняте капітаном того злощасного корабля. Сигнали ваших маячків блокуються сіткою, та ще гірше, коли їх зафіксують планетарні служби спостереження. Раджу вимкнути.
– Хто летів на тому кораблі? – Мерог з усіх сил намагався зберегти спокій, як належить принцу великої планети. – Чому його підбили?
– Ним летіли журналісти, Ваша Величність. Звичайні журналісти, – Гел повернувся до Ктра. – Потрібно швидко йти до гір. Там зачекаємо, поки тут трохи все стихне.
– І чого ж ми там будемо чекати, адмірале? – несподівано розсердився Мерог та напосів на Гела. – Хіба для вашого флагмана є якісь перепони? Викличте його!
Ктр здивовано подивився на калтокійця, не міг повірити, що перед ним тан-лард калтокійського флоту.
– Нас блокують, принце, – відповів Гел та артистично розвів руками. – Ні з ким не можемо звʼязатись. А зараз нас ще раз знайдуть, і знову всіх розстріляють... – він повернувся до Ктра. – Командире, збирайте людей.
– Але у горах перевертні, – застеріг Ктр.
– Гадаєте, вони гірші за незмінних людей, котрі знищили космодром? – хижо посміхнувся космічний адмірал.
Ргодкасонці таки підвелися, зібралися, наважилися й пішли за калтокійцями.
Серед втікачів була пара надійців, вони встигли потрапити на платформу миротворців, втікаючи з палаючого космодрому. Спантеличені, тепер не знали, що робити.
Ктр йшов передостанній, за ним прямував калтокієць. Миротворець озирнувся на надійців, застиглих посеред зламаних платформою дерев трошки осторонь від вогню. Рудий калтокієць зупинився, чекаючи, поки хлопець і дівчина зрушать з місця.
– Не зупиняйтесь, ідіть за нами, тут загинете, – покликав надійців ргодкасонський миротворець.
– Але ж ви йдете у гори? А там перевертні, – пробелькотала надійка.
Юнак обіймав її за тендітні плечі, наче намагаючись захистити від страшних почвар.
– Ми не підемо, – рішуче відповів він, але в його очах Ктр побачив сумнів.
Ргодкасонець зустрівся поглядом із калтокійцем. На темному від гару обличчі найманця ясніли зелені очі, холодні мов крижана вода.
– Краще вбийте ви! Ми не підемо до латорів! – запально відповіла дівчина. Ктр зрозумів, що вона дуже юна, тому наївна і експресивна.
– Не можна, – застеріг Ктр зеленоокого калтокійця, наче той уже активізував тадо і збирався розрядити його у біженців.
– І не збираюся. Вони й самі тут загинуть, – знизав плечима калтокієць із зеленими очима, – і тихіше до ргодкасонця: – Вибух і так привернув увагу. Або підірвуться на міні, або "братики" закатують. А як не хочете загинути від рук незмінних ополченців, – найманець подивився дівчині в очі, – то можете дійти до поселення Наїсе. Нам по дорозі.
Ктр зачекав. Надійці не насмілись залишитися на місці падіння платформи, пішли з ними. Миротворець озирнувся на калтокійця: зеленоокий стояв, дивився у небо, потім почав відступати під прикриття дерев, наче вночі його могли бачити. Поряд із зеленооким, мовби темрява зійшлася, виник Гел.
Ктр передав надійців під опіку одного зі своїх офіцерів. Спробував нечутно підійти до калтокійців. Не вдалося, його почули.
– Не крийтеся, командире, ми нічого від вас не приховуємо, – почув він насмішкуватий голос адмірала.
– Щось сталося? – запитав Ктр.
– Стійте на місці, – попередив його Гел. – Мовчіть і не рухайтесь.
Саме туди, де ще досі палала платформа, вдарило світло прожектора з космічного корабля.
Ктр хотів було запитати, що то за корабель, та Гел повернувся до нього, притулив собі пальця до губ і заперечливо похитав головою.
Прожектори промацували світлом місце падіння гравітаційної платформи, повільно збільшуючи радіус пошуків. Та по лісовій гущавині не шукали, знову піднялись угору й розчинилися у мороці. Калтокійці розвернулися, пішли за групою.
Ктр поспішив за ними, наважився запитати:
– Що то за корабель?
– Братерство. Напевне, ваші маячки зафіксували, – відповів адмірал.
Калтокійці тихо, наче безтілесні, йшли поряд із групою втікачів, час від часу зникаючи серед дерев і зʼявляючись знову. У темряві вони на початку лякали ргодкасонців. Та з часом ті чи то звикли, чи то втомилися боятися.
Дивом вийшли за межі мінного поля, не активізувавши жодний пристрій. Хоча довелося у темряві розміновувати декілька вибухових пасток. Гел і Нейл добре бачили у мороці. Зеленоокий калтокієць Ларне зі сміхом доводив тим двом, що вони врешті-решт підірвуться, бо мінери з них, вибачте, ніякі, й єдиний спосіб розмінування, котрий у них виходить ідеально, це вибухнути разом із міною. Гел обіцяв, що якщо підірветься, то подивиться з висоти вільного падіння, чи ті кораблі, що вистежували їх, не впали біженцям на хвіст. Асет жартував, що, виявляється, у старих завжди є чому повчитися. Він добре розбирався у вибухових пристроях. Та до гравітаційної міни з активізацією на людську форму, його поки не пустили.
Ргодкасонці жахалися, чуючи специфічні перемовини вояків, дивуючись, як можна жартувати у такі хвилини, коли смерть не тільки йде за ними слід у слід, а й лежить під ногами та ще й пливе у повітрі.
Мерог усе хотів запитати, чому не можна викликати Джарек, хто може блокувати корабель, оснащений найкраще у відомому йому Всесвіті, та гордість змусила мовчати. І спробуй піймати тих калтокійців зараз. Ргодкасонці бачили у темряві, але не достатньо добре. Тому більше покладалися на звіриний зір калтокійців.
Ленора на прохання чоловіка не відходила від нього, окрім тих випадків, коли йому доводилося знешкоджувати міни. Але тоді поряд із нею стояв Делк, оберігаючи дружину командира.
Вона знала усіх із цього загону. Всі вони були з флагмана на імʼя Джарек. Той самий Джарек, на який так хотів розраховувати Мерог. На Джареку вона жила з чоловіком останні десять років. Після того, як втекла від першого чоловіка – принца Мерога і свого батька, не витримавши шлюбу за розрахунком.
Нейл, прес-аташе. Гел називав його братом. Казали, що він із давньої планети Леллілата. Нейл – кристалик, наче складений з дрібних діамантів, та може, воно так і було. Зростом близько шести фрето. Біла шкіра, довге біле, зі сріблястим блиском, волосся. Очі дивного кольору з фіолетовим відтінком і такі світлі, що здавалися прозорими кристалами.
Його співвітчизник Асет, офіцер, розвідник, підривник. Зовні дуже юний, худорлявий, навіть тендітний, наче завжди замріяний і відсторонений, трохи соромʼязливий.
Зеленоокий рудий зі світлою шкірою – Ларне, давній з планети Леліта. Диверсант. Зростом шість із половиною фрето. Основний склад організму – білки та вода. Простий органік.
Знала вона й Дкарта – белкійця, у нього була темно-синя гладенька шкіра, правильні риси обличчя, великі, суцільно темні очі, довге пряме темно-синє волосся, зазвичай стягнуте у густий хвіст, хоча зараз розпатлане і чорне від пороху. Тіло Дкарта складається з органічних сполук того ж білка і води, але його організм укріплений кремнієвими клітинами. Чим він займався на кораблі, вона так і не зрозуміла. Начебто розвідник, диверсант. Зростом белкієць під сім фрето. Нижчий за чорношкірого фета, також органіка, ящера, що зараз, аби не привертати увагу, був у формі людини.
Насправді фет на імʼя Делк – ящір. Має сірий колір шкіри, чотири руки, зростом у девʼять фрето. Також перевертень, котрих на Над тепер так боялися і ненавиділи.
Ліс здавався зовсім темним і ворожим.
Гел виник біля дружини, взяв її за руку.
– Як Айре? – запитав.
Вона усміхнулася, стисла його пальці:
– Йому сподобався і дідусь, і поні, й зелена трава. Усе, здається, одночасно. Моя бабуся взагалі ходить за ним, наче привʼязана, й дивиться як на диво. Навіть не знаю, як забиратиму його звідти. Але він вже хоче до тебе.
– Я також хочу до нього, – посміхнувся Гел.
– Батько випросив тобі прощення у короля. Хоче з тобою познайомитися, – одночасно і з сарказмом, і з сумом сказала Ленора.
– Ваш король мені вибачив? – посмішка Гела стала хижою. – Надзвичайно. Наче тягар із пліч. Хоча несподівано. Прощення – це якийсь політичний хід. Чи не хоче аж так нахабно протистояти моїй планеті?
– Може, він помітив, що у Всесвіті неспокійно, і вирішив бути твоїм союзником? – сказала вона зовсім тихо.
– Ти мій маленький дипломат, – розсміявся Гел. – Доведеться витримати знайомство з твоєю вінценосною ріднею. А було так спокійно...
– Ти постійні рейди та абордажі називаєш спокоєм? – здивувалась вона.
– Значно небезпечніше при королівському дворі: ніколи не знаєш, звідки вдарять.
– А я там виросла, – Ленора гордівливо задерла голову, – вчилася дипломатії на іграх придворних інтриганів.
– Тільки не застосовуй таку дипломатію до мене, – застеріг із посмішкою він.
– Я знаю, що твій досвід куди глобальніший, тому буду застосовувати жіночі чари. Що ти там не любиш? Побутову магію? – перевела розмову на жарт.
– Придворні інтригани можуть тобою пишатися, – відповів він жартівливо.
– Я їм передам твій комплімент, – засміялась Ленора: зараз було так спокійно поруч із ним, наче на прогулянці в якомусь спокійному парку на мирній планеті.
– Обовʼязково, – погодився він. – Їм полестить моя похвала.
– Ще б пак, – сміялась вона.
Постріли вибухи й крики пролунали, здавалося, зовсім близько. Ленора побачила заграву.
– Ми йдемо туди, – жінка вказала у напрямку страшного гуркоту.
– Обійдемо, – запевнив він, та несподівано зупинився і поспіхом скомандував: – Заляжте поміж дерев і не ворушіться. Чекайте на нас.
Гел посадив дружину біля високого дерева, мить тримав її руки, подивився в очі, посміхнувся. Поцілував. Мить, і ось уже махнув рукою до Нейла. Ларне жестом – долоня до землі – наказав чекати. Щез у темряві. Нейл стрибнув за Гелом.
– Що там? – запитала Ленора у Ларне.
– Якесь поселення, – відповів калтокієць. – Тільки от над ним кораблі Братерства і загальне поле захисту з ними на одній хвилі, що, звісно, не дивно, зважаючи на ситуацію. Коли ми відійшли від місця падіння, там зʼявилися їхні кораблі. Чомусь вони за вами полюють. Через принца, чи що?.. Та на всяк випадок тримаємо магічне силове поле, щоб тепловізори нас не зафіксували.
– Навіщо їм Мерог? – здивувалася Ленора.
– Тих інтриганів хіба зрозумієш? – знизав плечима калтокієць.
Несподівано підвівся, наказав Ленорі не рухатись. Махнув рукою іншим трьом, і вони, як і Гел з Нейлом, розчинились у лісі. Ленора відчула страх. Неначе вмить залишилася зовсім сама, в оточенні ворогів. Струсонула головою, відганяючи ті думки.
Ктр і Мерог від цікавості забули про втому, не стрималися і тихо пішли у бік, звідки чулися постріли.
У темряві за могутніми деревами вирував вогонь. Страшний гул чувся навіть у лісі. Пролунало кілька вибухів і пострілів, почувся свист куль, скрегіт лазерів, крик, плач. Два кораблі випустили ракети, спаливши вщент маленьке село, та зникли у темряві нічного неба.
Зачарований видовищем, Мерог ішов на вогонь. Там, наче у шаленій, гротескній виставі, на першому плані бігали, падали, молилися людські силуети.
Гел вхопив його за ногу і повалив на вологу траву.
– Куди ти, принце? – зашипів, і до другого любителя швендяти по району зачистки: – Ляж, Ктр, у них прилади нічного бачення, – потягнув на землю і командира миротворців. – Зараз шмальнуть із гранатомета: довго до купи збиратися будемо.
– І ви нічого не зробите? – запитав Мерог, нажаханий страшним видовищем.
– Твої пропозиції? – криво усміхаючись, запитав Гел.
– Потрібно їх рятувати! – запально шепотів Ктр.
– Кого? – вже з жалем запитав Гел. – Там майже всі загинули, – зітхнув, схиливши голову на руки, тихо наказав: – Поверніться до своїх, не заважайте, – а тоді стрімко підвівся і стрибнув у високу траву, що оточувала містечко.
За ним метнулося ще пʼять тіней. Наче зграя звірів. І щезли.
Ктр так і не встиг запропонувати себе у помічники. Йому було якось неприємно усвідомлювати, що калтокійці вважають його біженцем. Адже він готувався до війни й щось також уміє.
Шестеро вцілілих добігли до лісу. Говорили про тіні, страшні невловимі силуети, від дотику яких падали ополченці. Якісь не людські тіні. Чи, може, мстиві духи. А чи то латори. Латори, що напали на поселення. Не вірили, що латори могли врятувати їх від вбивць.
Мерог і Ктр зустріли втікачів. Відчули себе потрібними. Допомогли надійцям дійти до місця, де ховалися ргодкасонці. Бідні люди, обпалені та поранені і кулями, і ножами, попадали у траву біля ргодкасонців. Медики взялися допомагати пораненим, та у них не було навіть найпростіших засобів. Могли тільки обмивати рани, зупиняти кров та перевʼязувати рани смужками розірваного одягу. Енергетично лікувати у медиків не було сил.
Пройшло лише трохи часу, коли втікачі наважилися розпалити багаття. У великому листі місцевих дерев принесли води. Воду знайшли легко: з гір текло багато річечок, і ргодкасонці відчували їх.
Повернулися калтокійці. Гел поглянув на багаття. Ніхто не помітив, що він зробив: чи рукою махнув, чи щось кинув у вогонь, та полумʼя змерхло. Навіть розпечене вугілля вмить почорніло.
– Ви б ще поробили смолоскипи і вийшли помахати на узлісся! – тихо риркнув Ларне до Ктра.
Гел тим часом коротко наказував:
– Залиште цих людей, нам треба йти. Надійці попіклуються про своїх. За ними прийдуть горяни. Заберуть до себе.
– Але ж горяни – вороги цих нещасних! – здивувався ргодкасонець Ктр.
– Даертессс, – тільки й лайнувся калтокіець, звернувся до Ленори: – Люба, збирай своїх. Ви не можете тут залишитися. Не бійся, цих людей не кинуть у біді.
– Але ж вони тут загинуть! – озвався Мерог.
– З нами вони загинуть швидше. Піднімай своїх людей, прошу тебе. Йдемо. За нами полюють, і я не розумію, чим ми завинили.
– Але ж наш обовʼязок рятувати людей! – крикнув Мерог.
– А мій обовʼязок рятувати вас! – різко відповів Гел.
Мерог затулив рота.
Надійці затихли, заховалися за деревами. Вони боялися тих, хто видавався їм латорами, тих, хто врятував їх від смерті.
Дівчина і хлопець, надійці з космодрому, що йшли з утікачами, підбігли до Ктра.
– Не йдіть! Ми без тих, чорних, тут усі помремо! – заплакала дівчина.
– Вас врятують, – Ктр повторював слова калтокійця, хоча не зовсім вірив у те.
Гел порухом руки наказав хлопцеві підійти:
– Прискор своїх. Боюся, ополченці встигли відправити сигнал на свою базу.
Хлопець ошелешено дивився на чужинця.
– І викинь той телефон. Ополченці тут усе прослуховують. Ми підемо, і ніхто його сигнал більше не блокуватиме.
Хлопець почервонів, прошепотів:
– Вона мені цього не пробачить.
– Ти, головне, врятуй її, – Гел подивився на хлопця, мов на щеня, що заблукало. – А там вже якось розберетесь, – і відразу ж гримнув на Ктра: – Йдемо. Рекомендую навіть бігти.
– А, може, з нами?..
Гел тільки заперечливо похитав головою.
Слідом за прибульцями ніхто з надійців не пішов. І без того налякані люди намагалися бути якомога не помітнішими для дивних латорів.
Далеко не відійшли, може, сім чи вісім фредо. Прожектори раптово вдарили по очах. Осліпили на мить.
– Ляжте! – чи то крикнув, чи загарчав Гел.
Стомлені ргодкасонці слухняно попадали, посідали, полягали у мокру від роси траву. Калтокійці залягли на кордоні світла від прожекторів. За спинами і з боків також линули сліпучі промені. Стало світло, наче вдень. Біженці сховалися за поваленим великим деревом.
Нейл підповз до Гела.
– Як? – здивувався він. – Як нас так швидко знайшли?
– Не знаю... – спантеличено знизав плечима Гел і міцніше стис руку Ленори.
– Вони вперті, – з іншого боку підповз Ларне.
– Аж надто, – погодився адмірал.
– Гел, може, ми тут перечекаємо? Вони відлетять, – шепотіла Ленора. Їй чомусь стало так страшно, що здавалося, ніби від ляку зупиниться серце.
– Хотів би я, аби так і було, – він повернувся до неї, обійняв. – Але вони все-таки, як виявилося, полюють на нас. І вони знають, що ми тут.
Підповзли інші троє. Коли очі звикли до яскравого світла, навіть побачили між деревами з різних боків навколо себе пʼять сріблястих бойових кораблів із символами Братерства: три золоті кулі на тлі трьох срібних кол. Кораблі навсібіч світили могутніми прожекторами, намагаючись прогнати рятівну темряву з надійського лісу. Навколо кораблів літали малі винищувачі.
– І це все для того, щоб забрати у нас ргодкасонців? – здивувався Гел.
– Забагато їх, – з усмішкою означив Ларне.
Мерог хотів було підвестися.
– Куди ви? – Дкарт затримав його. – Хочете, щоб вас першим розстріляли?
– Ми не воюємо з Братерством, – здивувався Мерог.
– От воно й без оголошення війни кулю вам у лоба пустить, – із жалем у голосі рикнув Делк.
Мерог застиг, тільки бубонів:
– Таки втягнули у військовий конфлікт.
Корабель приземлився за триста фрето від того місця, де заховались калтокійці. З нього, не криючись, вийшов ящір-фет у сірому плащі.
Калтокійці здивувалися, побачивши Таваса. А коли за Тавасом вийшов Ствен, також у цивільному одязі, взагалі розгубилися.
Тавас подивився у той бік, де ховалися калтокійці.
– Виходь! Я за тобою! – голосно покликав величезний сірий ящір.
Імені того, до кого звертався, не назвав, але Гел здригнувся. А чотирирукий фетець злостиво посміхнувся.
За Тавасом стояв Ствен – лелітець, добрий здоровань, співвітчизник рудого Ларне. Обидва давні, довірені друзі, з якими разом були і піратами, і вигнанцями, і політиками, і військовими, і найманцями. І не одну вічність.
Калтокійці перезирнулися.
– Що це значить? – спантеличено прошепотів Нейл.
– Але ж це Тавас і Ствен! – Ларне почухав потилицю. – Це Тавас! Не голограма чи двійник! Тавас! – і розгублено додав: – Та чому на кораблях Братерства?
Асет, Дкарт і Делк розгублено мовчали.
– Не голограма, – сумно і розгублено погодився Гел. – Це просто пастка. Гарно продумана пастка. Ну що ж, я вражений.
Ларне на мить заціпенів, але швидко оговтався:
– Може, захопимо один кораблик?
– Ми, звичайно, можемо, – відповів Гел, почухавши пальцем кінчик носа, – спробувати... – й додав: – і героїчно отямитись у клітках. Чи взагалі не отямитись, у саркофагах, – засміявся, затуливши обличчя рукою. – От чорт. Я сліпець чи просто дурень... – Гел говорив спокійно, наче аналізував промах у проходженні тренувального лабіринту. – Таки переметнувся наш Тав до дядька Зерона...
Гел ліг на спину, обперши голову об гладкий стовбур, закрив очі. Він притискав до себе Ленору, дружина заклякла, обійнявши його.
А Тавас ішов до них. Спокійною впевненою ходою. А за ним крокували солдати Братерства, і з усіх боків навколо ліс оточували солдати Братерства, а над головою винищувачі Братерства.
– Гел, треба щось робити, – збуджено шепотів Нейл. Подивився на Гела, здогадався, розізлився. – Він що, за тобою?! Він що, здурів!
– Напевне, що так, – відповів Гел. – Добре, я вийду до них, а ви готуйтеся до бою.
– Оце вже весело! – нервово розсміявся Нейл.
– Такого ніхто не передбачав, – зі злістю сказав Ларне. – А давайте, я піду, у мене ще граната є.
– Граната, це аргументально, – криво посміхався Гел. – Задієш у крайньому випадку.
– Що там у вас сталося? Чому заховалися? – у голосі Таваса навіть чулося занепокоєння. – Хочу попередити, хлопчики, що магію ми заблокували, тому все по чесному.
– Якась у тебе однобока чесність! – крикнув йому Нейл.
– Зате правдива, – Тавас натякав на щось, зрозуміле поки тільки йому. – Виходь, Райтук! Сам! Поки я схильний до торгівлі.
– Райтук?! – Нейл одночасно здивовано і з жахом подивився на Гела. – Райтук?!
– Мені шкода, що ти так це взнав, – із гіркотою підтвердив Гел.
– Гел? – Ленора міцніше обхопила Гела руками. – Гел...
Гел навіть загарчав, на його обличчі виникла, мов тінь, гримаса болю. Відсторонив жінку від себе, погладив по обличчю, подивився з такою тугою, що їй хотілося кричати з розпачу й безсилля.
– Я тебе підставив. Так, підставив... Вибач, люба, – прошепотів він.
– Ні, ні, ні. Як ти міг знати, що тебе зрадять? Це ж збожеволіти можна...
Ленора міцно обняла чоловіка. Відчула, що їй дуже страшно відпустити його. Та Гел обережно відсторонив її. Подивився на Нейла, кивнув йому. Нейл заперечував. Не міг погодитися з його рішенням.
– Йди до біса, Таве! – крикнув Ларне. – Немає тут ніякого Райтука! За кого ти себе маєш?..
Гел легко, наче кіт, скочив на ноги, дав копняка Ларне, подивившись на нього як на дурня. Тихо сказав, знаючи, що давній друг зовсім поруч і почує:
– Я твій. Але... маю вимоги.
– Я знаю, брате. Обіцяю – ми всіх залишимо тут, навіть твою кохану дружину, – Тавас стояв над ними, біля поваленого дерева. Навпроти Гела.
Гел усміхнувся.
– Ми? Ти аж так йому довіряєш, Тавасе? – перескочив через повалений стовбур, став біля височенного фета, подивився на нього знизу вверх, а здавалося, як на хробака. Таваса розізлив той погляд.
Винищувачі наблизились. Летючі вогники, як світляки, зависли над головами, освітлюючи ліс наче удень.
Гел знав, що приготовано для тих, кого залишать тут. Зі злістю мовив до Таваса, наче дав ляпаса:
– Тепер ти працюєш катом для нього? – і почав перетікати у форму дракона.
Тавас, який тримав у руці темний циліндр, затис його так, що пальці побіліли. Гел встиг помітити швидкий рух руки ящера, та вже не встигав ухилитися, бо Тавас вхопив його за руку, потяг до себе й наніс удар тим циліндром у груди, одночасно натискаючи на гашетку. Короткий спалах світла. Пекучий біль. Гел втратив свідомість миттєво, у нього зупинилося серце. Трансформація припинилася, його тіло знову стало людським. Тавас втримав Гела, притиснув до себе, як мертву дитину. Розгубився від виру почуттів. Не усвідомлював, що вчинив, процідив крізь зуби, наче крізь біль:
– Ні, брате, я твій особистий кат, – кинув у бік стовбура генератор силового поля і побіг до корабля, хотів швидше забрати Гела. – Круто берете, хлопці. Відразу у драконів?
Нейл набув форму дракона миттєво й кинувся доганяти Таваса, та його зупинив срібний дракон Ствен. Відштовхнув назад до лісу могутнім ударом задніх ніг і випустив у нього чергу з голчастого тадо, кірідовими розривними. Білий дракон упав на дерева, зломивши їх. Намагався підвестися. Та марно.
Ларне і Делк, перетворившись на драконів, почали поливати ворогів вогнем. Дкарт і Асет набули звіриної форми. Дкарт видерся по спині і шиї Делка догори й стрибнув на винищувач. Роздер обшивку винищувача кігтями, і той почав падати. Дкарт перестрибнув на другий. Асет відбивався від солдат Тетанни, що наступали невпинною і нескінченною хвилею.
Червоний дракон Ларне також кинувся за Тавасом, та Ствен вистрілив, і напав вже на пораненого. Ларне відбивався, поки не ослаб від отриманих поранень.
Делк злетів, збив декілька винищувачів. Асет перехопив лапою ракету, жбурнув її у шеренгу солдат, які стріляли по лісу.
Якраз тоді активізувалися гравітаційні міни-світлячки. З вибуховою хвилею розлетілися навсібіч кірідові голки: ті мініатюрні кулі прошивали дерева, мов тонкий папір, впивалися у тіла драконів, аджарів й ні в чому не повинних ргодкасонців. Ктр вхопив тадо, що впало біля нього, і почав стріляти у солдат Братерства. Та солдати невпинно поливали вогнем із кулеметів калтокійців і ргодкасонців. Винищувачі не наближалися тепер надто близько, у них були потужні кулемети. Ргодкасонці, хто ховався, хто, навпаки, підхоплювався на ноги і намагався кричати про закони війни, що не можна стріляти у біженців. Та всі – і ті, хто відбивався, і ті, хто закликав до миру – один за одним падали. Єдине, що могло б втішити калтокійських драконів і аджарів, це те, що солдат Братерства вони таки перемогли. Та перемозі нікому було радіти. Всі лежали серед поламаних палаючих дерев, хто паралізований, а хто й мертвий... Вороги і союзники: і калтокійці, і ргодкасонці, і лідеанці, і аросці, і копроконці.
Асет втрачаючи свідомість закрив Ленору собою. Не відчув у суцільному бойовому божевіллі, що Тавас захистив її силовим полем.
Надто швидко бій почався і закінчився. Тавас навіть не встиг донести здобутого дракона до корабля. Ствен, який закривав його під час бійки, розгублено озирався – така тиша настала.
Вампір Ларсард відкрив прозорі очі: бій завершено, він собою був задоволений. Приписував знешкодження драконів собі. Адже він поглинав навколо себе магію. Ослаблюючи могутніх трансформерів.
– Можемо їх забрати, – самовдоволено сказав Ларсард: мертвий, що був колись живим.
– Ні, – відповів Тавас. – Ціна за Райтука – свобода його команди.
Срібний дракон Ствен, який ще й досі блокував Нейла, не даючи йому можливості прийти до тями, процідив:
– Чи мені відпустити білого? – й перетік у людську форму.
– Та ні, – як можна швидше відповів Ларсард, намагаючись бути ввічливим. Ніхто досі не здогадувався, як він ненавидів драконів. Додав крізь зуби: – Обіцянки потрібно виконувати.
А сам думав, що пихаті космічні ящірки і тут обманули, та мусив підтримувати дружні відносини з тими клятими союзниками, тому вичавив із себе хоч і кривувату, але посмішку.
– Я знаю ваші закони, – вклонився фету і леліту, та наказав пілоту: – Посиль силове поле навколо корабля! І злітаємо. Головне, доправити полоненого на базу. Дуже швидко. Це все-таки Райтук, – ще раз вклонився фетові. – Хоча, я певен, наші союзники не дозволять йому бешкетувати.
Тавас закусив губу, шкодуючи, що не може добити клятого блазня. Закінчити б роботу, котру почав колись Гел.
Тавас і Ствен сіли у крісла салону корабля. Ствен мовчав, але й Тавас не хотів би зараз щось казати, тільки дивився на тонкий профіль непритомного Гела у сутінках салону космічного корабля.
Львів, 2015