30.04.2015 10:34
18+
142 views
    
rating - | no usr.
 © Двірний Сергій

БУРДА

Ой травичка-чеберячка, 

Золоті хліба, 

Жила жінка-одиначка, 

А і з ней дитя.


Дівчинка. Таке ж гарненьке, 

Як той тихий став!

Була втіхою для неньки, 

Що б хто не казав.


Та не довго жила ненька:

Хвороба з світу ізвела, 

Збули сироту скоренько, 

Бабці до сусіднього села.


Бабуся, добре серце

Плакала над ней щодня, 

Вона ж гнулась мов деревце, 

Ніяковіла, - знай, дитя!..


Тихий став не розплескався, 

В берегах зоставсь, 

Як би хто та й не старався, 

Другом їй не став.


Що їй школа, що їй гульки, 

Мчить хутчіш в поля, 

Кладе трави на дно сумки, 

Яр-долиною гуля.


Або ж ляже десь край лісу, 

Зорить вишину, 

Сукня зіб’ється із плісу, 

Руки-крила в полину.


Вже бува і сонце сяде, 

Йде додому у вінку, 

Не сором їй свого наряду, 

Лиш усміх тихий в барвінку.


Та людям дай бодай зачіпку, 

Вже селом і поповзло, 

Зробили з бідної калічку, 

Мовляв, із головою щось було.


Чи мо’ такою й уродилась, 

Чи мо’ звела з ума біда, 

А мо’, - хто зна?, - гадюччям вилась, 

В душі дитячій відьомська бурда.


Отак Бурдою і прозвали…

Відсохнуть хай їм язики!

За парту сісти рядом гидували, 

Дражнили, насміхались напрямки.


Вона ж на все це не зважала.

Блукала за селом із року в рік, 

Ліщиною малечу пригощала, 

Мовчала, не вела образам лік.


Хіба що сумно усміхнеться, 

Коли з рук видеруть дитя, 

До них спиною повернеться, 

Та й піде геть: таке життя!..


Літа літали за літами, 

У квітах виросло дівча, 

Ходило тихими стежками, 

Була що на вітру свіча.


Вдягалась просто, навіть вбого, 

Карміном не підводила вуста, 

Відповідала щиро, не розлого, 

І мріями не линула в міста.


Байдуже як її взивали, 

Бурда чи відьомська душа, 

Мавкою себе іменувала, 

Й ім’я своє читала мов вірша.


Поле, ліс, високе небо, 

Ось що вабило безжурний дух, 

Нічого більше їй не треба…

Ба, більшого і не було навкруг.


Сімнадцяту весну вже зустрічала, 

Мав бути скоро випускний, 

Ту майську ніч додому не верталась, 

Бабуся тужить: «Боже, правий, крий!»


Знайшли аж вранці, край долини, 

Загинула б, не здибай там її пастух, 

Суконочка роздерта, зламана калина, 

Побита так, що ледь живіє дух.


Збезчестили, а потім убивали, 

Аби ж ніхто не взнав ґвалтівника.

Та вижила, аж лікарі подивувались, 

Шептались: мать’ божественна рука.


Коли ж на третій день прийшла до тями, 

Вказала на Івана, голови синка.

Ой краще б не копала собі ями, 

Впізнавши в нім свого ґвалтівника.


Та слухати нікого не хотіла, 

Стояла твердо: він, і тільки він.

Відкрити мусили проти Івана діло, 

Взяли під варту, кинули в казенний дім.


Тут все село на захист Йвану стало, 

Гнівилося, сміялось і кляло, 

«Явила, бач, своє гадюче жало, 

Надумала згубити парубка на зло.


Авжеж, сама не гам й другим не дам!

Ви ж тільки разом їх поставте:

Вона – один лиш бруд, і стид, і срам.

І красень він – чи б пожадав те?»


Урешті решт, Івана відпустили, 

Мовляв, не довели його вини, 

Та й дружно так за нього всі просили, 

Що гріх і не звільнить, Господь його храни!


А потім знов прийшли до неї, 

Уклали в руки ручку, папірець:

«Чи ж гоже буть для всіх суддею?

Тим паче, як одна – твоя ж бабуся мрець!»


«О, Господи! Моя бабуся вмерла?», 

«Не витримало серце: вчора панахиду відбули.»

«Моя голубонько!.., - і сльози навіть не утерла, 

Черкнула підпис, куди їй руку підвели.


Зо два місяці пролежала в лікарні, 

Доки сама стала їсти і ходить.

Зітхає: «Що ж, тепер слова за каліцтво не марні -

Кульгаю, одноока й голова весь час болить»...


Приїхала додому. Зайшла в порожню хату.

Постояла. Розплакалась. Та й нумо на гробки, 

Могилку обняла, кляне судьбу трикляту, 

«Бабуся, моя рідна!», - пальці коле об вінки.


Ходила на могилку кожен божий вечір, 

Вночі гуляла лісом, полем за селом, 

Удень сиділа вдома, крутилась біля печі, 

Або ж перебирала трави-зілля під вікном.


Виходила у люди дуже рідко, 

Хіба в аптеку, пошту, магазин, 

Туди й назад. Хай навіть кликне і сусідка, 

Кивне у відповідь та й шкутильгає вже за тин.


«Ти ба, як, стерво, запишалось!, -

Плювали вслід їй селюки, -

Була при смерті?! Гляньте, як одгадувалась!, 

Мать’ мало били, сучку, відьмаки.»


Так дні за днями тоскно й проминали, 

Одколосилось літо, осінь роздяглась, 

Уже й святки благополучно одгуляли, 

Аж ось із її хати якась содома донеслась.


У глупу ніч і крик, і плач, і наче завивання, 

А потім тиша. Й знову крик аж душу розрива, 

Хрестились люди, юрмились до рання, 

Боялись увійти: «Хай нас Господь спаса!..»


Із першим променем ввалилися у хату, 

Лежала долі, в крові баюрі, 

Витріщились на пуповину не відтяту, 

На немовля між ніг, аж зойкнули старі.


Дитя не вижило, як не клопотались, 

Думали, не виживе й вона, 

Оклигала. Над іванчуком маленьким побивалась, 

Коли у землю опускалася труна.


І знов село за неї гомоніло, 

Плело таке, що й в голову не взять.

Для неї ж все у світі помарніло, 

Вже не ходила і в поля блукать.


Сиділа, день у день, безвилазно у хаті, 

Плакала, кипіла, по стіні шкреблась, 

Трави-ряст розклала по кімнаті, 

Ляльку з них сплела: «Ну, вилитий Івась!»


Вбралася у чорне: бабчині спідниці, 

Сума через плече, на голові платок…

Встає раніше ранішньої птиці, 

Між дворів вже стукає її ціпок.


Все ходить, попід носа щось бурмоче, 

Ні з ким не заговорить, дорогу перейде, 

Лиш до дітей обізветься охоче, 

І усміхнеться так – мороз по шкірі йде.


Роки минали за роками, 

Вона все цокала ціпком, 

Іван дівча навідав зі сватами, 

Корогва майоріла над двором.


Наступної весни й дитятко уродилось, 

Їй-богу, янголя! Не чаяли душі!, 

Бурда лиш усміхом кривилась, 

Знов стала пропадать у лісовій глуші.


Росло дитя батькам на втіху, 

Четвертий рік уже пішов, 

Бурда, як водиться, давала по горіху, 

І усміхалась знов і знов.


Та ось, дістала з сумки ляльку, 

Із трав пахучих сплетене маля:

«Спи разом з ним аж до самісінького ранку, 

Воно розкаже, де старший братик твій гуля.»


На третій день дитя пропало:

Чкурнуло десь зрання, не повернулося на ніч, 

Усе село навкруг його шукало, 

Нема ніде: батьки голосять пліч-о-пліч.


Затим знайшли ту ляльку із мурави, 

Під ковдрою лежала у дитя, 

«Бурда!, - збагнули зразу ж, - Її трави!

Невже, на зло, маля позбавила життя?»


Побігли всі хутчіш до її хати, 

Іван од люті сам не свій, 

Нумо по двору дитя шукати, 

Перевернули все, немов промчався буревій.


Вона ж стоїть посеред хати, 

Й регоче так, що аж трясе, 

За коси став Іван її тягати:

«Кажи де син! Тепер тебе ніхто вже не спасе!..»


«Твій син? Уже давно в могилі., 

А ти не знав?! Ну, що ж, тепер вже будеш знать.»

І знов у регіт, такий що всі упали в силі, 

Іван мов очманів: ох, боляче дитя втрачать!..


«А, щоб ти здохла!, - кинув на підлогу, -

Кажи, де син? А, то живцем спалю!»

Зітхнула: «Ніхто не зна звідтіль дорогу, 

Туди ж шляхів, що в небі журавлю…»


Скипів, аж губи побіліли:

«Геть з хати всі!», - пха натовп за поріг, 

Закрив вікониці, підпер дверцята покосілі, 

Обклав пшінинням: спалити відьму – то не гріх!


Черкнув сірник: «Куди поділа мого сина?», 

Знов регіт з-за стіни – і спалахнув вогонь.

Як порох зайнялась суха купина, 

Мов кров, заграва розлилася осторонь.


Коли ж вогонь накинувся на стріху, 

Всі мов отямились і ну репетувать, 

Злякалися, вже стало не до сміху, 

На двері воду ллють… та вже вогонь не вгамувать…


Бурда ж і далі з хати реготала, 

Затим почувся стогін, крик…

Вже мовчки хата в небо догоряла, 

Лиш пломені високі вітер стриг.


На другий день знайшлось малятко:

Забрело аж в залісне село.

До мами тягне пухлі рученятка, 

Сміється так, немов нічого й не було…


Бурду ж, укинувши до домовини, 

Віднесли за цвинтар, у поля -

Не поховали біля рідної дитини:

Хіба ж для відьми кладовищенська земля?


Не було ні служби, ні віночка, 

Ані людей - одні лиш п’яні копачі, 

Дзвеніли з неба жайворів дзвіночки, 

Коли ковзнули вниз мотузки на плечі.


Надгробочок лопатами оббили, 

Хреста не ставили, ані, бодай, стовпця, 

Мовчки по цигарці запалили, 

Сплюнули: хай сказиться робота ця!..


За кілька літ і сліду не лишилось од могили, 

Дощі розмили, вітром розмело, 

Пташки в траві гніздечко звили, 

Літають раз по разу на село.


Ой травичка-чеберячка, 

Золоті хліба, 

Жила жінка-одиначка, 

А і з ней дитя…  

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись