Вогник далеко в степу
Частина 2 Тепер щодня, після Силчиної оповіді про абрикосову Австралію, ідучи в училище й назад, ми дивимося на Штокалові абрикоси такими очима, що дід кам`яніє посеред садка — довгий, сухий, сивий — і свариться на нас пальцем. Тоді ми одвертаємося, вдаючи, що й не думали дивитися на його абрикоси.
Спускаємося з гори кам`янкою. Сонце вже низько, ховається за вітряк над проваллям. Кам`янка ще трохи тепла, усипана підгорілим покарьоженим листям з кленів над дорогою — воно лускотить під босими ногами, ламається. Не доходячи до Штокала, сідаємо взуватися, щоб селом іти при повній формі. Зав`язуємо шнурки, а самі зоримо спідлоба на абрикоси, їх ще багато, аж гілля гнеться, і вони сяють у низькому довгому сонячному промінні, горять жовтогарячим багаттям і пахнуть. "Дз-з-з", — гудуть оси та бджоли попід тим багаттям.
Ні Штокала, ні баби не видно у садку.
— А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! — шепоче Силка. — Тільки не дивіться туди... Підождемо, поки смеркне і... Хоч по жмені.
— Ну да, ми накрадемо, а він в училище докаже? І виженуть, — кисло пророчить Кібкало.
— Та хіба ж це крадіжка, як по жмені? — дивується з нього Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повні, червоні від хвилювання і в дрібному пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пілотка над ним стирчить, поставлена руба — мала. На Силчину голову усі наші пілотки малі. А на Кібкалову — великі, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому пілотку, і вона смішно стирчить ззаду курячим гребенем.
— Ви — як хочете, а я пішов. — Кібкало плаксиво наставляє вгору свої кілочки-брови і йде геть, підкидаючи худими кульшами польову сумку.
— Ну й хай іде! — втішає Силка мене та Обору. — Ми й самі, еге ж, хло`?
Обходимо стороною Штокалів садок, сторожко оглядаючись, а чи ніхто нас ізвідти не бачить, і, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в провалля аж до дна. Щурики вилітають зі своїх нір у червоній глиняній стіні над нашими головами і зчиняють переляканий лемент, ширяючи над проваллям. У нас його звуть ще "стінкою", бо дуже крутосхиле: потоки з Писаревого лісу прорили. У проваллі холодніше, ніж там, на горі. Тихо шумить вода, чиста, з лісових джерел. Напилися, лежачи і вмочаючи носи у воду, — холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
Щурики потроху змовкають і знову зі швидкого лету, стрілами влітають у свої нори-гнізда. І як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить глини. Складе їх, зведе хвостик-ножички докупи і — фіть — уже в норі.
Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутеніє, вода чорнішає і шепотить-шепотить... Ми мовчимо і водимо очима, як справжні злодії.
Хліб мій у кишені, двісті п`ятдесят грамів, аж до матерії прилип. Як же це тітка Ялосовета вечерятиме без хліба?... Нічого, скоро, казано, даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цілу зиму куліші. Куліш, якщо густенький, можна і без хліба їсти... А втім — чого ж без хліба? Я ж носитиму потроху. Нічого, тепер, як я в училищі, не пропадем. Одежа є, сімсот грамів хліба щодня. Дров на саму хатину небагато треба. То як велика хата, тоді не настачиш.
— Вовків за війну розвелося, як чортви, — шепоче Василь Силка. — Вчора на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлівчику стіну і забрали козеня. Плакала баба — страх. Вона плаче, а коза й собі: ме-ке-ке, ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
— А я не боюсь в`овків, — каже Василь Обора. — Я, як упіймаю хоч одного, то задушу — і все.
Ще б! Обора такий сильний, що... Він брав колись в обидві руки по дві німецькі протитанкових міни і виважував поперед себе.
Поночі вже. Зорі над проваллям блимають. Звідси вони більші і яскравіші. Недарма кажуть, що з колодязя і вдень можна зорю побачити.
Холодненько. Вже і дрижаки у тіло вступили. Сидимо-сидимо, тоді то у Силки, то в мене плечі смик-смик! Самі. В Обори ні, а в нас.
— П`омерзли?—питається Обора. — А мені байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в хаті б`осий, бо мати кудись п`ішла і ч`оботи взула. Т`ак я в`искочив на к`алюжу, наковзався б`осяка досхочу — і в хату. Так і зашпорів не б`уло... У мене шкура б`ичача.
Прислухаємося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися сидячи. Дзеленькання — далі, далі. Стихло А-а, то мірошник з млина пішов, ключем подзеленчав
— Так, — ляснув себе долонею по коліну Василь Силка, — ти, Па, сиди тут, а ми з Оборою на розвідку.
Василі подралися вгору, покотилося груддя з-під їхніх черевиків і забулькало в струмок.
І тільки-но за ними стихло, чую:
— У-У-У-У…— десь за млином.
Здригнувся увесь, а холод аж у п`яти шпигнув: що воно? І знову:
— У-У-У…— жалібно-моторошно так.
"Вовк? Ві-ін, вовчик-братик!"
Видно, голодний... Бо таки дуже жалібно виє. Вгорі хекають Василі, сунуться разом з груддям де мене.
— Вовкулаку чув? — питають.
— Чув. Ну, що там?
— Швендяє по садку... Блискає цигаркою і кашляє, аж у грудях реве. І ти скажи, не спиться ж йому! Уже по селу ніде й вогника.
І знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином.
— Чого він тож-то коло млина тиняється? Там же ні кошари, ні свинарника.
— Він не тиняється, а сидить на задніх лапах, закинув голову і плаче з голоду, — каже Силка. — Жде глупої ночі, поки люди поснуть.
— Як оце ми ждемо...
— Все одно н`аша візьме! — вигукнув Василь Обора. — Брехня, до ранку не виходить.
Ці Штокали, дід Прокіп і баба Ганна (її дражнять Гендзя за гугнявість), мабуть, найскупіші в світі. У сорок п`ятому, як поприходили наші з війни, хто зостався живий і не пропав безвісти, в колгоспній конторі були гульби. Дещо з комори виписали, дещо люди поприносили у складчину. Штокалам загадали киселю принести, бо в них найкращий у селі садок. І з усіх — по чвертці горілки. Штокали принесли і кисіль, і чвертку. Почали гуляти, пісень завели, три лампи дванадцятилінійні горять — теж у складчину принесені. Співали, співали, дійшла черга і до "Гандзі". Цієї пісні у нас найкраще вміли ще до війни. Весело так, що хоч танцюй під неї. Проспівали перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала і голосно прогугнявила до свого діда: "Хедім віцціля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!"
Кинулись її вмовляти: що це ж — пісня, що не тільки ж вона — Гандзя, а і в пісні Гандзя... Де там! Витягла діда з-за столу — і до дверей. Тоді обернулася та:
— Оддайте наш кисіль!
Усі зареготали і віддали їй кисіль. А голова колгоспу Осадчий відкоркував чвертку з горілкою, розлив по склянках і сурйозно, без посмішки, сказав:
— Доженіть їх та оддайте і оцю чвертку, хоч вона й порожня!.. Догнали. Віддали. Взяла й порожню...
— На олію буде, — сказала.
А Штокало мовчки теліпався за нею. Пісню таки доспівали, але вимовляли вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя":
Гендзя цяця,
Гендзя птиця,
Гендзя гарна молодиця!..
Угорі почало виднішати — місяць зійшов. Він освітив край провалля з одного боку і в нори щурикові заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже не пересмикували плечима, а дрижали. Мені було чути, як під гімнастеркою виступили на тілі сироти.
— Д`авайте вогонь розкладемо, — сказав Обора, — бо жалько на вас дивицця.
Наламали бур`яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок і запалили. Коли пригріло в груди, підставляли спини, держали руки над полум`ям, доки в долоні припече, і ховали їх попід пахвами: коли там тепло, то і всьому тілові тепло.
— Як на екваторі! — радів Чи-це-я-чи-не-я, зогрівшись. На його обличчі, осяяному полум`ям, блищав золотенький пушок. — Є екватор, — пояснив він, — це така умовна лінія, що ділить земну кулю пополам. І є Еквадор — це країна, їх не треба плутати...
— Як вивчусь на м`еханіка, не піду в механіки, — сказав Василь Обора, — сяду на трактор. Механік — що? У моторах колупатися та запчастини діставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночі, як прицепщиком був. Л`овко — страх. Фара світить, скиби попереду блищать, тракторист під скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур`яну — і далі погнав...
— А я піду вчитися на географію, — сказав Силка.
— Так після училища одробляти ж три роки треба...
— То й що? Одроблю і піду на географію.
— А ці абрикоси і в с`ередині жовті, чи тільки зверху?
— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша...
— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі...
— По-моєму, вони в пушку, еге ж?
— Хтозна... Скоро осьо взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мінився.
— І вовк чогось мовчить...
— Пішов стіну в когось ламати.
— Ану, Па, сходи ще ти подивитися за Штокалом, твоя черга, — сказав Силка. Прислухався. — Цсс, наче хтось іде, — зашепотів. — О, чуєш?
Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідти покотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голови, але після вогню не бачили й на крок від себе.
— Не бійтеся, це я, — хрипко сказав хтось ізгори. До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з`їхав... Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами...
— Нате їжте, та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться. — Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. — Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, — у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо треба, якщо вже замірилися красти!
— Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! — вигукнув щиро Чи-це-я-чи-не-я. — Хіба ми красти?..
— Оце ж беріть та й куштуйте. Та і я з вами якусь із`їм, бо ви тут так про них балакали, що аж мені закортіло. — Дід засміявся і перший узяв з кепки жменю абрикос.
Ми й собі несміло потяглися руками до кепки, взяли по одній, відкусили потрошку, тримаємо в роті і слухаємо на смак, як тітка Ялосовета ремісницький хліб.
Ні, зразу не добереш того невиданого смаку! Як мед? Куди там тому медові! То мед — і все. А це... І сонцем пахнуть. Хоч і холодні. А ми думали, що вони гарячі...
— Як ананаси! — вигукнув Силка. — Я читав.
— Кі` в трясці нанаси! Обрикоси, та й годі, — хрипів прокуреним горлом Штокало.
Він дуже плямкав, джвякав, прицмакував, бризкався соком і брав з кепки зразу по жмені...
— Чи ти бачив отаке! — дивувався. — Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були! Трясця зна що!
Ану ке лиш, збігайте котрийсь та нарвіть ще кепку. Тільки тихо і не з одної гілки, бо стара завтра як обнаруже, то буде мені поза шию...
Першим подався Василь Обора. Приніс повну кепку з горою. За ним — Силка. За Силкою — я.
О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тут-тук-тук... Об щоки труться оксамитне — є-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою і пригріється. і вже її не чути...
Ми носимо, а Штокало їсть і їсть та кісточками пахкає з зубів, як з малокаліберки.
— Ху-ух! — простогнав він після останньої кепки і відкинувся спиною на глину. — Оце вмолотив за гурта! Живіт такий важкий зробився, що й з провалля не вилізу.
Ми з Василями затоптали вогонь — бува, вітер зніметься — і побралися нагору, піддержуючи діда попід руки. Хлопці — попід руки, я позаду в ступні його пхав.
— От-от спасибі, о-от спасибі, — сапав і хрипів Штокало. — Старістю тільки в провалля легко...
Нагорі нас зустрів місяць, безвітряна тиша і тепло — у проваллі було набагато холодніше.
— Нарвіть же тепер і в пілотки, додому понесете, — сказав Штокало. — А я пішов спать. Ох, боже-боже, живіт як не лусне, хай вам абищо... Заходьте й ще, як закортить. У проваллі ждіть, я вас там знайду...
Ми йшли кам`янкою, що холодно блищала при місяці над горою, і несли, притуливши до грудей, як немовлят, пілотки з абрикосами. Вони тьмяно жовтіли і пахли, здавалося, на всю ніч, аж за село. Ішли і всяк хвалили Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовою духмяністю.
Василі повернули до своїх домівок.
Мені ще до мосту йти з кілометр.
Уночі наша півхата — як чулан на березі річки. Тільки й того, що з бовдуром угорі. Ба! — у вікні світиться! І біля хвіртки чорніє хтось. Іде назустріч. Тітка Ялосовета.
— Це ти?
— Я.
— Господи, ледь серце не розірвалося... — схлипує. — Де ти був? Я вже аж на гору ходила виглядати.
— Нате, — простягаю їй хліб і пілотку з абрикосами. — Та не плачте, я більше не буду...
Збираємося ми щонеділі біля двору Василя Силки, як уже засинює на вечір, і місяць, холодний, жовтневий, стоїть посеред неба. Сидимо на лавочці перед оградочкою — з німецьких снарядних ящиків зробили. За оградочкою лежить солдат Іван Іванович Кудряш. У сорок третьому Іван Іванович стояв у Силки разом з іншими артилеристами: його вбито під час бомбардування, коли він держав за поводи коней-гарматовозів, щоб вони не злякалися вибухів та не забігли. Коні лишилися цілі, а Івана Івановича пронизало дрібним осколком напроти серця.
Ми з Василем зібрали п`ять ящиків на дощечки. Силка з Оборою обрізали на них шипи (для снарядів ящики, а на шипах, як скрині), я затісував їх під штахет, а Кібкало прибивав до лат ` навколо могили. Низенька вийшла оградочка, але рівна, під шнур.
Перед тим, як грати, Василі настроюють балалайки по першій струні, а я підігріваю сірниками шкуру на бубні, щоб дужче натяглася, тоді вона дзвінкіша.
— Що будемо грати? — питає Чи-це-я-чи-не-я. — Може, підозірську польку утнемо?
"Підозірська" — од назви нашого села.
Цю польку Силка придумав сам. Він радіє, що придумав її. Тільки слів немає. То ми вже самі приставили їх: "Ой ти, полька, закадрелька..." А далі немає слів підходящих, і ми співаємо, що в голову стрельне, або просто триндикаємо. Василі співають, а я мовчу, бо колись почав підспівувати, а вони кажуть: "Ти, Павле, тільки вибивай, співати не треба — ти впоперек тягнеш". То я вже їм і не заважаю.
У головах Івана Івановича ми посадили тополеня. Воно одразу й прийнялося і погнало вгору, як з води. За три роки на півтора метра підросло.
Коли ми домовляємося, де зустрітися увечері, то кажемо: біля Івана Івановича. Є чутка, що його і всіх солдатів, які поховані в полі, при дорогах і в садках, будуть викопувати і звозите до братської могили у колгоспному дворі. Ми вже вирішили, що не дамо Івана Івановича. Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: "Ні! Тут під шляхом, на виду — раз, тополька — два, оградка — три, до того ж дівчата наші кругом горбка насіяли потурнаку, а на самій могилі нагідок та гайстрів насадили. Не дамо.
"Наші" дівчата — це Соня Приходько, Маня Ківшик і Оля Єхнич. Три. А нас четверо. Доки ми ходили в самих гімнастерках, то всі семеро вміщалися на лавочці коло Івана Івановича. Тепер у шинелях, і лавочка стала тісна. Довелося доточити.
Дівчатам більше років, аніж нам, але вони ходять до нас, бо старших парубків немає. Семен Петик є, так він ходить "на чужу", на хутори. Він і там нарозхват.
Василі починають польку. Силка грає з медіатором з плексигласу, на кожній струні окремо, як на мандоліні, Обора всіма пальцями, по всіх струнах разом (у нього "хтора"), а я пробую бубну—кийком, ліктем, об коліна, — щоб не чути було брязкала. Затим вступаю легенько, непомітно. Василі наказали мені: "Ти бери такт, от і все". То я й беру такт.
А дівчата наче ждали — та ждали, ми знаємо — вже йдуть он при місяці, мережаною від гілля на деревах стежкою, і Маня голосно регоче, щоб ми почули, що — йдуть. Мені уже сімнадцятий рік почався, і вона каже, що я дуже хороший. "Ти такий хороший, Павле, що — не знаю..." Вона до мене щоразу підсідає, і як не сміється, то зітха. Оце вже півроку, мабуть, Василі, Силка та Обора, кажуть: "Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що ти жевжик, і піде до Петика". Хай іде, про мене... Якщо вона така.
Дівчата підходять. Усі під ручку, заплетені, у хусточках.
— Здрастуйте, хлопці!
— Дра`! — одказуємо ми. Раніше, доки не носили форми, просто здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.
— То можна й сісти чи стояти?
— Сідайте, в ногах правди нема.
Підрегочують, сідають. Маня вибирає місце між мною і Кібкалом. Вмощується затишно між нашими шинелями. Чую: тернулася об моє плече, злягла на нього трохи. Нарошне... Що я — маленький?
— Добрий вечір, — каже мені на вухо, тихенько.
— Добрий вечір, Маню.
Спіткнулися ми таки: Василі невлад бренькають, я невлад вибиваю.
— О, взяли збили! — вигукує Силка; — Давай заново. І ми починаємо спочатку: "Ой ти, полька, закадрелька..."
Мені треба, щоб ліктеві, було вільно вибивати. Кажу Мані:
— Одсунься трохи, бо ліктем ніяк ворушити. Вона одсувається трохи, пхаючи Василя Кібкала до краю лавочки.
— Кому кохання, а кому штовхання, — кисло мимрить Василь. Натякає.
— Ти тепере, як воєнний, —вигинається до мене Ма-ня, щоб не підбити ліктя.
— Така форма, — кажу. І дзеленчу брязкалами, струшуючи бубну, потім знову вибиваю кийком.
— Хло, давайте "Ой ти, Галю", — просить Оля Єхнич.
— Можна, — погоджується Силка. Музикою у нас заправляє він: вказує, коли як грати, коли як вибивати.
Ми починаємо "Ой ти, Галю", що "хорошого стану, а хто ж тебе любить буде, як я перестану".
Хлопці й дівчата співають. Гарно виходить: і весело, і жалібно трохи. А я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвінкий і ледь-ледь тремтить, як вона високо бере.
— Та й ким ти будеш? — тихенько питає вона посеред пісні. — Шофером чи трактористом?
— Слюсарем, — кажу. — 3 металу що ото все роблять. Лопати... і все таке. А майстер казав, що вивчимось, то сережки вмітимемо...
— І мені зробиш? — Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очі.
— Не знаю... Металу треба. Золота або срібла...
— Можна і з п`ятака. Я у перекупок на базарі бачила, такі ловкі-ловкі!
— Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра.
— Ти, Маню, або співай, або балакай, — кидає Василь Кібкало. — Він нічого не робить, ні співає, ні грає. І сердиться, як Маня до Мене говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хіба я що!
— А ці, як їх — "сороковки", що в дівчачому училищі, красиві?
— Всякі є.
— Ти там собі ніякої ще не надивив?
— Та ні... — кажу. — Дрібні вони ще, на "шкентелі" ходять.
— Гляди, бо я плакатиму, — шепоче Маня так близько, що торкається губами мого вуха, і мені стає жарко.
— Ти он до Кібкала обізвися. Бачиш, надувся.
— Ну й нехай!
— Твоє діло.
Кібкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми і каже кисло:
— Ти вибивай, а не — сачкуєш.
— А ти не лізь! — Маня сердито відштовхнула Василя. — Заграйте, хлопці, "Чорноморця", — попросила вона і почала неголосно:
Чорноморець, матінко,
Чорноморець,
Вивів мене босую
На морозець...
Вхопила повітря, як схлипнула:
Вивів мене босую
Та й питає:
Чи є мороз, дівчино,
Чи немає?.
Я не вибивав і не брязкав. Так сидів і слухав. А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? У буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю — не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...
Тіні од квітів над Іваном Івановичем падають аж за оградку, й чорнобривці і гайстри тільки красуються, а нагідки гіркувато, сумно пахнуть. Вони цвістимуть, доки й сніг упаде, ще й над снігом жовтітимуть днів два, якщо не буде морозу... Отак десь і тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопі. Ненароком знайшли оце недавно. Тільки автомат, ремінчик і котелок цілі, а то...
Ой, нема морозу,
Сама роса,
А я молодая
Стояла боса...
— Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, — шепоче Маня. — Не швидко йди.
— Та вже ж, — одказую. — Підожду.
Вона мені — як віжки: куди смикне, туди й повертаю, Хай би краще Кібкалом отак повертала. Або ні, не Кібкалом... Ну, Силкою, ну, Оборою...
— Гайда, дівчата, танцювати абощо, — каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. — Бо чогось нудно. Сидять усі, як привезені. А ти, Маню, до нас більше не приходь. До замостян іди оно, там парубки бідовіші.
У мене камінчик.
— Чого не приходити? — дивується Маня. Нарошне, чути, грається.
— Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало і невлад. А Кібкало всихає на очах!
— А то вже я не питатиму, куди мені ходити, — гонористо відказує Маня. І просить ласкавенько, наче й не сердилася тільки що: — Заграйте нам "Ойри".
Граємо "Ойру". Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав Маню до замостян. Це — за міст, там .теж збираються на вулицю. Оно вони співають: "Однажди два герої просились ночувать..."
Соня з Олею ідуть танцювати вдвох, бо Василі ж грають, а Кібкало бере Маню. Вона неохоче встає, іде з ним за руку, а сама оглядається на мене і винувато посміхається. Чого? Кортить — танцюй. Я ж все одно не вмію, хоч би й не треба було вибивати.
Василь крутить Маню навколо себе, віє полами шинелі, а брови стовпчиками вгору — дивуються чи плачуть на радощах... Він з Мані не зводить очей, а вона з-за плеча у нього — з мене. Очі в неї сумні, благальні. І я одвертаюся.
Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець "Ойри". Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами — це теж так треба.
— Ой підбилася! Ой упаду! — лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона "водить" Олю — не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:
— Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.
Дівчата сідають на лавочку: Оля — коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня — біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силка нищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується: "Ой, а де це — Гренландія?"
Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає — обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується і каже вголос:
— Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! — І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того, щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..
І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.
Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п`ятій годині і йти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що — їм до школи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх...
— Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! — пропонує Маня. — Без музики, під язик. А можна в умі співать.
— О, це діло! — вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:
— На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.
Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоє важкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно, під свою музику "в умі"), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очі сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.
— Ти мене любиш? — спитала тихо, самим лише подихом.
— Я? Не знаю...
— Як — "не знаю"? Ні трінечки?
— Хтозна...
— Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу— терпну і дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув... а мені жалко — страх. Побігла, помогла б, якби не люди.
Вони ж такі, що зразу щось придумають. А ти радієш, як побачиш мене?
— Радію. Думаю: он Маня йде...
— І все?.. — Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібно тремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.
— А що ж іще?
— Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...
— І мені так було! — радію. — Як ти шепотіла, що плакатимеш.
— Маня припадає лобом до моєї шинелі.
— Ой, колю-юча яка! — шепоче і, піднявши голову, сміється до мене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.
— Нова, — кажу. — Позавчора тільки видали.
— Давай утечемо. — Маня гаряче дихає мені в підборіддя. — Давай?
— Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть...
— Хай скажуть! Нам-то що?
— Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі — хто куди.
— Тоді я тебе дожену, — шепоче вона ще раз те, що вже казала.
— А Василь?
— Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся. Ми знову підтанцьовуємо до гурту — не я, а вона, я просто йду.
Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли — місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали на північ.
— Пора ком на хауз! ` — оголосив Силка. — Тепер аж до тої неділі.
Він одніс у двір балалайки (обидві вони його, теж від братів зосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогою про дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаже нам, про яку країну саме розповідав Соні і як Соня дивувалася. Він радіє, коли його слухають і дивуються.
Васить Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами.
— П`ока!
А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живе недалеко від Штокала, а Мані й мені — до мосту.
— Що ж, пішов і я, — кажу. — Щасливо, Ти не йдеш, Маню?
— Іду. Я сама боятимусь...
Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:
— Я проведу. Чого ти боятимешся?
— Пусти, Васю! — проситься Маня улесливо. — Тобі ж зі мною не по дорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...
— Чого б я боявся, — гогошиться Василь і повертається до мене зі своїм гребенем на пілотці.
Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше, коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить іти самому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з його рук, — так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить, — чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!
Вже як одійшов далеченько, чую:
— Василю, пусти, бо вдарю!
Оглядаюся — біжить, вистукує черевичками, хустка біліє. Пристоюю, жду.
— Ой, насилу вирвалася! — Маня швидко дихає і спершу бере мене під руку, потім прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м`яко і тисне. — От причепа цей Кібкало! Такий свого скрізь доб`ється, дарма що з виду — тяптя.
— І тебе доб`ється?
— Ні-і, мене — дзуськи!
— Ти ж сама до нього... смієшся якось так.
Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.
— Тож я наро-ошне! — вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. — Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблю його і на остілечки, — показує мені дрібненьких півпучки. — Ій-богу! А ти подумав...
— Хіба тебе розбереш? То "хі-хі", то "вдарю"....
Маня сміється.
— Ходімо, бо він ще доганяти здумає. — І зітхає. — От не везе мені з вами...
Ми рушаємо далі.
Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.
Маня живе від мене через п`ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.
— Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.
— Ходімо.
Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою — до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку — послухати, погратися, насіння пошеретувати...
Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:
— Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.
Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.
— Ой, те-епло! Теплий ти.
— Коли б, під таким сукном... — кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає — заграю.
На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.
Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.
— Тепло? — питаю.
— Лоскотне, — шепоче. У шию лоскотно.
— Пора б уже і йти, мені ще креслення робити,
— А мені алгебру...
— Це, якби не війна, ти була б уже в дев`ятому класі?
— А ти?
— Теж у дев`ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...
— Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... — Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. — Сиділи б за одною партою, еге?
— У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів, То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.
— А що тобі креслити?
— Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.
— Навіщо?
— Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.
— А так, без креслення, хіба не можна?
— Ні, треба, щоб точно, по розмірах.
Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.
— Поцілуй мене, — шепоче.
Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець — чого ж тут критися, як це правда:
— Я не вмію.
Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.
— От, а казав, не вмієш, — млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди. Я таки наважився: погладив її руку,
— Ти ще не змерзла?
— Ні...
Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає:.
— Скільки тобі вчитися в училищі?
— Два роки.
— А тоді?
— На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня зітхає:
— Тоді в армію., ,
— Мабуть.
— Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п`ять годіві — Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі. — Віриш? Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
В очах у неї справді зблискують сльози.
— Вірю, — кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.
— А лоб який білий під чубомі Тобі вже можна за чісуватися вгору. Отак, отак, — пригладжує. — Ні, треба з водою. Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку. — Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. — Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти з усіма такий, чи тільки зі мною?
Це мене зачіпає.
— Розтапша, еге? — питаюся.
— Ні, ну...
— Треба так, як Василь? Ухватив — і тягне... Тягни!..
Несміливий Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав, — і наші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка і швидко рветься — через чотири секунди. А німця як за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, що вона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав мені носака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.
Думаю так, і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щось шурхотить. Одразу впізнав — грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по вербі за моєю спиною— бух! Так і є: грудка! Од греблі летіла.
"Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! — і теж хапата грудку, але не встигаю кинути — роздавив у руці. — Ах ти. ж гад!"
Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто — не видно, поночі.
Гнався, поки дух забило.
А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.
— Хто то? — питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби з моєю шинелею в руках.
— Та хто ж... — Беру у неї шинелю і вдягаюся. — Василь Кібкало, хто ж іще. Шпигує...
— Будемо йти вже.
— Боїшся?
— Та ні. Пізно Лаятимуться дома.
Боїться.
1979 р.