Коли помирають діти
Тоді неважливо, як саме це сталося – раптово чи ні. Нема скорботи, лише пустка. Без відчуттів. Без надії. Без розради.
Дітям простив би всі пустощі. Собі не простив би нічого. Не допомагає жодне «Якби тоді склалося по-іншому…». Наче й живеш, та насправді помер разом зі своїм дитям. І не має значення, скільки йому було літ. Має значення, що це торкнулось тебе.
Хапаєшся за будь-який спогад, ніби продовжуючи існування. Ніколи,(чуєш?) ніколи не навчишся жити з цим болем. І не намагайся. Він прикипів до тебе навічно. Єдине, чим його можна полегшити, - врятувати інше життя або дати нове.
