Коли наші батьки помирають
різниця у віці поміж ними та нами,
починає стрімко скорочуватися,
аж допоки, рік за роком,
не зробимося, зрештою, їхніми ровесниками…
А потім знову починає зростати, -
ще швидше, ще невблаганніше, -
та відтепер уже у протилежний бік:
батьки робляться молодшими за нас –
на рік, два, п’ять, десять, двадцять…
Ця нова і доволі незвична обставина,
змушує поглянути на батьків іншими очима,
очима більш зрілих аніж вони людей,
чий життєвий шлях виявився довшим,
сповненим тим, чого не довелося побачити їм…
Тож діставши з полиць стоси пожовклих світлин,
уважно розглядаємо померлих батьків,
пильно вдивляємося у рідні риси до болю знайомих облич,
доповнюємо застиглі вирази, образи, жести,
численними спогадами, якими були за життя…
і ніяк не можемо відчути свою перевагу в літах,
як не стараємося її піймати!..
Немовби незалежно від свого віку,
вони все-одно, дивним чином, завжди старші за нас,
наскільки б молодшими роками не були!..
Втім, нічого дивного.
Відповідь проста і очевидна:
різниця між ними та нами не у віці,
не у кількості прожитих днів,
а у часі.
Різниці у віці між батьками та їхніми дітьми,
може і не бути,
або ж вона з роками може стати прямо протилежною,
одначе, різниця у часі залишиться назавжди –
незмінною і неспростовною.
Час – це те, з чого ми складаємося,
а вік – лишень як довго.
Тож, залежно від того, як складаємося,
ми різні у часі,
незалежно від віку.
Зарівно, один і той же час, один і той же вік,
буде для кожного з нас різним,
залежно від того, як складаємося,
як рішуче поступаємося тим, що маємо,
тому, що не маємо.
Відтак, справа не в тому, що ми складаємося із батьків,
а вони з нас, начебто, ні.
(Насправді це зовсім не так:
батьки теж у значній мірі складаються з нас,
і наша складова для них – суттєва).
Головне те, що батьки, -
нарівно, як і всі старші люди, -
склалися з того, що вже перестало бути,
що пішло назавжди із життя,
коли ми, їхні діти, тільки почали складатися.
Обставини, події, вчинки, чутки,
влада, вподобання, переконання, ландшафти…
Але, перш за все, люди, -
рідні, знайомі, близькі чи далекі, -
які померли ще до нашого народження…
Різниця між батьками та дітьми,
між старшими та молодшими,
між старими та юними,
між поколіннями, в цілому,
не в народженні, а в смерті.
Не в тому, хто прийшов у світ раніше, а хто пізніше,
хто прожив менше чи більше,
хто кого плекав, урозумляв, пустив у світ,
навіть, не в тому, хто кого породив,
а в тому, хто пережив більше смерті.
Не було би смерті -
не було б різниці і між поколіннями,
між старшими й молодшими,
між батьками та дітьми, -
хай би й залишалася суттєва відмінність у віці.
Без смерті не було би жодної різниці і в часі,
поміж тим, що було, є і що буде.
Старшими і відмінними,
робить нас тільки смерть,
життя ж – лишень старішими…
Тому з війни й повертаються старшими, -
за своїх ровесників,
за старіших від них літами,
відмінними від будь-кого,
навіть, від самих себе…
На війні вони пережили більше смертей,
і смерть зробила їх старшими…
і за власних батьків теж,
які їх колись народили та виростили…
звісно, якщо вони живі.
Бо, коли вони вже серед мертвих,
ніщо не зробить нас старшими за них,
позаяк, жодна кількість пережитих смертей,
не може зрівнятися із досвідом власної смерті -
розкладом руху часів у вічності…
