Темна ніч
Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей.
— Ой, які нетрі!
— Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?
Мовчки, рішуче йдуть; хтось ядовито посміхнувся, вилаявся на ліщину, що шльогнула його по обличчю, поправив на плечі рушницю і ритмічно ступав у такт за своїми товаришами.
— А він, кажеш, сидить і жде... Паски?
Мовчать.
Під ногами шелестить листя, хрускає ломаччя...
— Партійний?..
А якийсь злий голос:
— Побачиш... Ой, щирий, як коняка: карточка партійна ще з дванадцятого року...
Сміх.
Підходять до садка, що розкинувся он на горбах, вище калини, і манячить назустріч своїм зелено-сизим листом.
— Цс-сс, тихо, хлопці... Треба пропуск, а то кривий чорт угатить.
З кущів калини почувся нервовий голос:
— "Огарок"?
І легко стукнула об корч рушниця.
— "Іскра"!
Басом покотилась луна до калини.
— Ну, що?.. Сидить?
— Ага... не признається, хто з наших там?
— Гадиянова душа!..
— Тихо, ради бога!
Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні хвіртка...
— Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце...
— Ведіть його до хати. Так, значить... А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, нітелень!
— Слухаю, зараз...
— Ну, до хати!
Сріблястим листом поклонився явір коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерті криваве...
Поклонився і зажурено зашелестів.
— Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу!
— Ха-ха-ха!
На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські...
...Врізалось в пам’ять: "Ой, брате, брате, та де тебе взяти..."
— Хі-хі!
— Ти ж кажеш нам, товаришу, що ти канівський?
— Значить, українець, хоч і проданий...
— Галько, чарку і до чарки!
Злякано метнулась молодиця по хаті, заторготіла ложками, перегнулась коло печі... Потім до чоловіка:
— Печеню чи капусту?
— Капусту.
На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок, здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут же, коло столу, і поважно різав скибками хліб.
Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом` невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході...
"Чудний якийсь чоловік, кумедний, — думав собі Щербачок, — очі горять, а, видно, людей не бачить... Хоч і комуніст..."
Крутнув головою:
"Видима смерть — кожному страшна..."
— Внеси ще, Галько, гірків.
Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печі:
— Ма-м-о-о, я боюся! Ай-сй...
— Чого ти, Митька? Я зараз вернуся. От дурень, тато ж у хаті...
Криво посміхнулась і — майнула спідницею з хати.
Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози...
— Журишся, товаришу?!
Мовчить і шепоче щось собі.
— Ех, приборкали нашу волю... Тліє душа, болить... Смерть, Сашо, смерть, Сашо...
Коло порога стояли з рушницями; на лаві ж сиділи у чорних шинелях, заряджали "Нагана" і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-більшовик.
— Розстебнув гімнастерку, червона юшка тече... І на грудях мідний хрест... хі-хі!
— Що ти, товаришу дорогий, шепочеш; може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, а боротьба: ми, як ти казав на сході, "вороги"...
— А наша партія, товаришу, "темна ніч"... Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти ж українець!..
Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл; Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились.
— Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою...
— В Я синове!
— Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш...
І пили, і сміялися-сміялися...
Пив і Байденко, маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика.
— Ну, скажи нам, — питали Байденка, — чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову?
Посміхався, як з давніми приятелями:
— Вірю.
Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке страшне слово — смерть...
— А скажи, товаришу, ти великий трус?
І весело одповідав він: "Ні".
Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце.
— Жди, тобі твоє буде...
Байденко:
— Востаннє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі" бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий...
Слухали.
— Хай каже... Цікаво, як п’яний... хі-хі!
А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він...
— Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і я хочу... отой білявенький хлопчик...
Клацнули скивиці... На настільнику змішалась з кришками хліба червона кров.
І гостро-гостро врізалось у пам’яті: "Ой брате-брате, та де тебе взяти?"
— Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає!
— Хлопчика... білявенького... Комуну щепить будеш?!
Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіра хижого затанцював на чоловічках...
— В Ясинове — прикладами!
Вийшли з хати гості.
І вдруге ще нижче поклонився сріблястим листом явір коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерті криваве...
Поклонився і зажурено зашелестів.
1922 р.