10.08.2019 17:13
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Гоголь Микола

Ніч перед Різдвом

Закінчення

Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п`ятнадцять, як він жив у Диканьці. Спочатку він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; а втім, було куди й влізти: бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але вшир був досить важкий. До того ж шаровари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім було не помітно, і, здавалося, горілчаний кадовб сунув вулицею. Мабуть, саме це й дало привід прозвати його Пузатим. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всі вже дізналися, що він знахар. Чи хворів хто на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Чи траплялось, що зголоднілий дворянин вдавився кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити в спину, що кістка проходила, куди їй слід, не вчинивши ніякої шкоди дворянському горлу. Останнім часом його рідко бачили де-небудь. Причиною цього була, можливо, лінь, а можливо, й те, що пролазити в двері ставало йому з кожним роком тяжче. Тоді миряни повинні були вирушати до нього самі, якщо мали яку потребу.

Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, як навмисно, врівень з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.

"Ні, цей", подумав Вакула собі: "ще ледачіший за Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей і руки не хоче підняти!"

Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалося, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, який, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизенький уклін.

"Я до твоєї милості прийшов, Пацюк!" сказав Вакула, кланяючись знову.

Товстий Пацюк підвів голову, та знову заходився сьорбати галушки.

"Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові…" сказав, набираючись духу, коваль: "я веду про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь кривди, доводишся трохи родичем чортові".

Промовивши ці слова, Вакула злякався, подумавши, що висловив все це прямо і мало зм`якшив гострі слова, і ждучи, що Пацюк, схопивши діжку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відступив трохи і затулився рукавом, щоб гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя. Але Пацюк поглянув і знову заходився сьорбати галушки.

Підбадьорений коваль наважився говорити далі: "До тебе прийшов, Пацюк, дай тобі, боже, всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції". Коваль іноді вмів вкинути модне слівце; в цьому він наламався, бувши ще в Полтаві, коли розмальовував сотникові дерев`яний паркан. "Пропадати доводиться мені, грішному! ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а доводиться просити ласки в самого чорта. Що ж, Пацюк?" промовив коваль, бачивши незмінну його мовчанку: "що маю робити?"

"Коли треба чорта, то й іди собі до чорта", відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та далі ковтаючи галушки.

"Для того я й прийшов до тебе", казав коваль, кланяючись: "крім тебе, думаю, ніхто на всім світі не знає до нього дороги".

Пацюк ні слова, і доїдав решту галушок. "Зроби ласку, чоловіче добрий, не відмов!" напосідав коваль: "чи свинини, ковбас, борошна гречаного, ну, полотна, пшона, чи ще чого іншого, коли треба буде… як звичайно між добрими людьми водиться… не поскупимося… Розкажи хоч, як, приміром сказати, потрапити до нього на дорогу?"

"Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима", промовив байдуже Пацюк, не рухаючись.

Вакула витріщив на нього очі, начебто на лобі в нього було написано пояснення цих слів. Що він говорить? безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше-ліпше слово.

Але Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев`яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки його і очі мимохіть звернулися на ці страви. "Подивимось", казав він сам до себе, "як це буде Пацюк їсти вареники. Нахилятись він, певно, не схоче, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: бо треба вареника спершу вмочити в сметану".

Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рота; подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з`їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.

"Бач, яке диво!" подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною. Відіпхнувши вареник та втерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких тільки мудростей доводить людину нечиста сила, зауваживши при тому, що один тільки Пацюк може допомогти йому. "Вклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід… Однак, що за чорт! таж сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники скоромні! Який з мене справді дурень, стою тут та гріха набираюся! назад!" і побожний коваль прожогом вибіг з хати.

А проте чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже радів, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив з нього й сів верхи йому на шию.

Мороз пішов поза шкірою у коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися… Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав: "Це я — твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш", пискнув він йому на ліве вухо. "Оксана буде сьогодні ж наша", прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха. Коваль стояв, роздумуючи.

"Згода", сказав він нарешті: "за таку ціну готовий бути твоїм!"

Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля. "Тепер уже попався коваль!" подумав він собі: "тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?" Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.

"Ну, Вакуло!" пропищав чорт, так само не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік: "ти знаєш, що без контракту нічого не робиться".

"Я згодний!" сказав коваль: "у вас, я чув, розписуються кров`ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха!" Тут він заклав назад руку — та хап чорта за хвіст.

"Бач, який жартун!" закричав сміючись чорт: "ну, годі, кинь уже пустувати!"

"Стривай, голубчику!" закричав коваль: "а ось це як тобі видасться?" При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. "Постривай же", сказав він, стягаючи його за хвіст на землю: "знатимеш ти в мене, як під`юджувати на гріх добрих людей і чесних християн". Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.

"Змилуйся, Вакуло!" жалібно простогнав чорт: "все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!"

"Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! чуєш? та лети як птиця!"

"Куди?" промовив смутний чорт.

"В Петербург, просто до цариці!" і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в душі її щось казало, що вона занадто жорстоко повелася з ним. Що, коли він справді наважиться на що-небудь страшне? Чого доброго! може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане називати її першою красунею на селі. Та ні, він мене любить. Я така гарна! він мене нізащо не проміняє; він пустує, прикидається. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба буде йому дати, ніби знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє! і пустотлива красуня вже жартувала зі своїми подругами. "Стривайте!" сказала одна з них: "коваль забув мішки свої; гляньте: які страшні мішки! Він не по-нашому наколядував: я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбас та хліба, мабуть, і не злічити. Розкіш! цілі свята можна об`їдатися".

"Це ковалеві мішки?" підхопила Оксана: "тягнімо мерщій їх до мене в хату та роздивимось гарненько, чого він сюди наклав". Усі, сміючись, схвалили таку пропозицію.

"Але ми не підіймемо їх!" закричала вся юрба раптом, силкуючись зрушити мішки.

"Постривайте", сказала Оксана: "побіжимо хутенько по санки та одвеземо санками!"

І гурт побіг по санки.

Полоненим дуже надокучило сидіти в мішках, дарма, що дяк розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, може, він знайшов би спосіб і вилізти; але вилізти з мішка при всіх, показати себе на сміх… Це стримувало його, і він вирішив чекати, злегка тільки покректуючи під неввічливими Чубовими чобітьми. Чуб сам не менш бажав волі, відчуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Та коли почув, що вирішила його дочка, то заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи, що до хати своєї треба було пройти принаймні кроків з сотню, а то ще й другу. А вилізши, треба причепуритись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки-то праці! та й капелюхи залишилися в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санках. Але сталося зовсім не так, як сподівався Чуб: у той час, коли дівчата побігли по санки, сухорлявий кум виходив з шинку збентежений і не в доброму настрої. Шинкарка аж ніяк не наважувалась давати йому набір; він хотів було дожидатися в шинку, може, таки прийде який-небудь побожний дворянин і почастує його; але, як навмисно, всі дворяни сиділи собі дома і, як чесні християни; їли кутю серед своїх домашніх. Роздумуючи про зіпсуття звичаїв та дерев`яне серце жидівки, що продавала горілку, кум набрів на мішки і став здивований. "Бач, які мішки хтось покинув на дорозі!" сказав він, оглядаючись на всі боки: "мабуть, тут і свинина є. Полізло ж комусь щастя наколядувати стільки всякої всячини! Які страшні мішки! нехай понабивано `їх самими гречаниками та коржами, і то добре; хоч би були тут самі тільки паляниці, і то смак: жидівка за кожну паляницю дає восьмуху горілки. Потягти швидше, щоб хто не побачив". Тут завдав він собі на плечі мішок з Чубом та з дяком, але відчув, що він занадто важкий. "Ні, самому буде важко нести", промовив він, "а ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!"

"Доброго здоров`я", сказав, зупинившися, ткач.

"Куди йдеш?"

"А так. Іду, куди ноги йдуть".

"Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! хтось колядував, та й покинув серед дороги. Добром поділимося по половині".

"Мішки? а з чим мішки: з книшами чи з паляницями?"

"Та, думаю, всього є".

Тут висмикнули вони похапцем із тину по кілку, поклали на них мішок і понесли на плечах.

"Куди ж понесемо його? до шинку?" спитав дорогою ткач.

"Воно б і я так думав, щоб до шинку; та проклята жидівка не повірить, подумає ще, що де-небудь украли; до того ж, я тільки що з шинку. Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки нема дома".

"Чи справді ж нема дома?" спитав обережний ткач.

"Слава богу, ми не зовсім ще без глузду", сказав кум: "чорт би поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу". "Хто там?" закричала кумова жінка, почувши гомін у сінях, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.

Кум остовпів.

"От тобі й на!" промовив ткач, опустивши руки.

Кумова жінка була такий скарб, яких чимало на білому світі.; Так само, як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа дома, а мало не цілий день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила та їла з великим смаком і билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була вдвоє старіша за шаровари волосного писаря; покрівля у деяких місцях була без соломи. З тину залишалося небагато, бо всякий, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, сподіваючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина в добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка і часто самоправно відбирала в нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у байдужому настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив з дому з ліхтарями під очима, а люба половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про побої, яких зазнала вона від нього.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач та кум таким несподіваним явищем. Спустивши мішок, вони заступили його собою й закрили полами; та вже було пізно: кумова жінка, хоч і погано бачила старечими очима, проте мішок помітила. "Ось це добре!" сказала вона з таким виглядом, у якому помітна була радість яструба. "Це добре, що наколядували стільки! отак завжди роблять добрі люди, тільки ні, я думаю, десь поцупили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз-таки мішок ваш!"

"Лисий дідько тобі покаже, а не ми", сказав, підбадьорившись, кум.

"Тобі яке діло?" сказав ткач: "ми наколядували, а не ти".

"Ні, ти мені покажеш, мерзенний п`янюго!" скрикнула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя й добираючись до мішка. Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її податися назад. Не встигли вони опам`ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою в руках. Проворно луснула коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.

"Як же це ми допустили її?" сказав ткач, опам`ятавшись. "Еге, як ми допустили! а чого ти допустив?" сказав спокійно кум. "У вас коцюба, видно, залізна!" сказав після недовгої мовчанки ткач, чухаючи спину. "Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу; дала півкопи, але та нічого… не боляче…"

Тимчасом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв`язала мішок і заглянула в нього.

Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились: "Е, та тут лежить цілий кабан!" скрикнула вона, сплеснувши з радості в долоні.

"Кабан! чуєш, цілий кабан!" штовхав ткач кума: "а все ти винен!"

"Що ж робити?" промовив, знизуючи плечима, кум.

"Як що? чого ми стоїмо? відберімо мішок! ну, починай!"

"Іди геть! геть! це наш кабан!" кричав виступаючи ткач.

"Геть, геть, чортова бабо! це не твоє добро!" казав наближаючись кум.

Жінка взялася знову за коцюбу, але Чуб у цей час виліз з мішка й став посеред сіней, потягаючись, як людина, що тільки-но прокинулася після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі мимоволі пороззявляли роти.

"Що ж вона, дурна, каже: кабан! це не кабан!" сказав кум, вирячивши очі.

"Бач, якого чоловіка кинуло в мішок!" сказав ткач, задкуючи з переляку. "Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не пролізе у вікно!"

"Це кум!" скрикнув, придивившись, кум.

"А ти ж думав хто?" сказав Чуб, посміхаючись. "Що, гарну я втяв з вами штуку? а ви, мабуть, хотіли мене з`їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось".

Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася би знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.

"Ось і другий ще!" скрикнув злякано ткач, "чорт знає, як повелось на світі… голова обертом іде… не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!"

"Це дяк!" промовив здивований більше від усіх Чуб: "от тобі й маєш! от так Солоха! посадовити в мішок… То ж то, я бачу, в неї повна хата мішків… Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому… от тобі й Солоха!"

Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка. "Нічого робити, буде з нас і цього", щебетала Оксана.

Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.

Голова вирішив мовчати, міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили й розв`язали мішок — дурні дівчата розбіжаться; подумають, що в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.

Дівчата тимчасом, дружно взявшись за руки, помчали як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішок. "Подивимось, що тут лежить", закричали всі, кинувшись розв`язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло. "Ой, тут сидить хтось!" закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.

"Що за чорт! куди це вас несе, мов очманілих?" сказав, входячи в двері, Чуб.

"Ой, тату!" промовила Оксана: "у мішку сидить хтось".

"В мішку? де ви взяли цей мішок?"

"Коваль кинув його серед дороги", сказали всі враз.

"Ну, так: хіба ж не казав я", подумав собі Чуб. "Чого ж ви злякалися? подивимось: ану, чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ім`я та по батькові, вилазь з мішка!"

Голова виліз.

"Ой!" скрикнули дівчата.

"І голова вліз туди ж", казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови до ніг. "Он як!.. Е!.." більше він нічого не міг сказати.

Голова й сам був не менше збентежений і не знав, що почати. "Мабуть, надворі холодно?" сказав він, звертаючись до Чуба.

"Морозець є", відповів Чуб: "а дозволь спитати тебе, чим ти мастиш собі чоботи, смальцем чи дьогтем?" Він хотів не те сказати, він хотів спитати: як ти, голово, заліз у цей мішок; але сам не розумів, як вимовив зовсім інше. "Дьогтем краще!" сказав голова. "Ну, бувай здоров, Чубе!" і, насунувши капелюхи, вийшов з хати.

"Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи!" промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова: "ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!., бач, чортова баба! а я дурень… та де ж той проклятий мішок?"

"Я кинула його в куток, там більше нічого нема", сказала Оксана.

"Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько… що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот".

Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев`ята.

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря у легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися у піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з`їздила, куди треба, відьма… багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори[37] кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів.

Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп`ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. "Боже ти мій, скільки тут панства!" подумав коваль. "Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються у таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може, ще й більше". Його слова перервані були запитанням чорта: "Чи просто їхати до цариці?" — "Ні, страшно", подумав коваль. "Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!" Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями. "Здорові були, панове! помагай вам, боже! осьде побачились!" сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.

"Що то там за чоловік?" запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів далі.

"А ви не впізнали?" сказав коваль: "це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам, боже, всякого здоров`я та довголіття, без малого два дні. І нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!"

"А!" сказав той-таки запорожець: "це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе бог приніс?"

"Атак, захотілося подивитись, кажуть…"

"Що ж, земляче", сказав запорожець, набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському, "што, балшой город?"

Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити нижче, він знався і сам на письменній мові. "Губернія знатная!" відповів він байдуже: "що й казати, доми балшущиє, картини висять скрозь важниї. Многії доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, чудесна пропорція!"

Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.

"Потім побалакаємо з тобою, земляче, більше, а тепер ми їдем зараз до цариці".

"До цариці? а будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!"

"Тебе?" промовив запорожець з таким виглядом, з яким говорить дядька до чотирилітнього свого вихованця, що просить посадовити його на справжнього, на великого коня. "Шо ти будеш там робити? Ні, не можна". При цьому обличчя його набрало поважного виразу. "Ми, брат, будемо з царицею розмовляти про своє".

"Візьміть!" домагався коваль. "Проси!" шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив: "Візьмімо його справді, братця!"

"Чому ж і не взяти!" промовили інші.

"Надівай же одяг такий, як і ми".

Коваль кинувся натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов із позументами чоловік і сказав, що пора їхати.

Дивно знову здалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли назад чотириповерхові будинки, а брук з громом, здавалося, сам котився під ноги коням. "Боже ти мій, яке світло!" думав собі коваль: "у нас вдень не буває так ясно".

Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали йти по сліпучо освітлених сходах.

"Що за сходи!" шепотів сам до себе коваль: "шкода ногами топтати. Які прикраси! от кажуть: брешуть казки! який чорт брешуть! Боже ти мій! що за поруччя! яка робота! Тут самого заліза карбованців на п`ятдесят пішло!"

Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була пречиста діва з дитятком на руках. "Що за картина! яке чудове малювання!" міркував він: "от, здається, говорить! здається, жива! а дитя святе! і рученята згорнуло! і усміхається, бідненьке! а фарби! Боже ти мій, які фарби! тут вохри, я думаю, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і горить! лепська робота! мабуть, грунт наведено було блейвасом[38]. Проте, хоч яке предивне тут малювання, ця мідна ручка", провадив далі він, підходячи до дверей і мацаючи замок: "ще більшого гідна подиву. Ех, як чисто вироблено! Це все, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили…" Може б, довго ще міркував коваль, якби лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав від інших. Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі бундючно походжали в золотих мундирах, заметушились і з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.

Запорожці вклонилися усі в ноги.

"Чи всі ви тут?" запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.

"Та всі, батьку!" відповіли запорожці, кланяючись знову.

"Не забудете говорити так, як я вас учив?"

"Ні, батьку, не забудемо".

"Це цар?" спитав коваль в одного із запорожців.

"Куди тобі цар! це сам Потьомкін", відповів той.

У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами і придворних у гаптованих золотом каптанах та зі жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос: "Помилуй, мамо! помилуй!"

Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з усією щирістю, на підлозі.

"Встаньте!" пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

"Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо!" кричали запорожці.

Потьомкін кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і владно шепнув одному з запорожців. Запорожці підвелися.

Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і воднораз з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.

"Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила", казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. "Чи добре вас тут приймають?" провадила вона далі, підходячи ближче.

"Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?.."

Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…

Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед: "Змилуйся, мамо! навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися у чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?.."

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.

"Чого ж хочете ви?" співчутливо спитала Катерина.

Запорожці значущо поглянули один на одного.

"Тепер час! цариця питає, чого хочете!" сказав сам до себе коваль, та й упав раптом на землю.

"Ваша царська величність, не веліть карати, а веліть милувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевички, що на ногах ваших? я думаю, жоден швець, у жодному царстві на світі не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася у такі черевики!?"

Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурився і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з`їхав він часом з глузду.

"Встань!" сказала ласкаво цариця: "якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Ось вам", провадила цариця, звертаючи погляд до повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, який показував, що він не належав до придворних: "річ, гідна дотепного пера вашого!" "Ви, ваша імператорська величність, занадто ласкаві. Тут потрібен принаймні Лафонтен[39]", відповів, уклонившись, чоловік із перламутровими ґудзиками.

"Щиро скажу вам: я й досі без пам`яті від вашого Бригадира. Ви напрочуд гарно читаєте! Однак", казала далі Цариця, звертаючись знову до запорожців: "я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться".

"Як же, мамо!` Адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити", відказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить із царицею, начебто навмисно, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. "Хитрий народ!" подумав він собі, "мабуть, недарма він це робить".

"Ми не ченці", провадив далі запорожець: "а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; є такі, що мають жінок і в Туреччині".

У цей час ковалеві принесли черевики. "Боже ж ти мій, що за прикраса!" скрикнув він радісно, ухопивши черевики. "Ваша царська величність! Що ж, коли черевики такі на ногах, і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж повинні бути самі ніжки? Думаю, що принаймні з чистого сахару".

Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент із уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.

Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі — але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: "Винось мене звідси хутчій!" та й опинився раптом за шлагбаумом.

"Утопився! їй-богу, утопивсь! от: щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопивсь!" лепетала товста ткачиха, стоячи в гурті диканських баб посеред вулиці.

"Що ж, хіба я брехуха яка? хіба я в кого-небудь корову вкрала? чи кому хіба наврочила, що мені не ймуть віри?" кричала баба в козацькій свитці, з фіолетовим носом, розмахуючи руками. "От щоб мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила на власні очі, як повісився коваль!"

"Коваль повісився! от тобі й на!" сказав голова, який, виходячи від Чуба, спинився й протиснувся ближче до тих, що розмовляли.

"Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п`янюго!" відповіла ткачиха: "треба бути такій божевільній, як ти, щоб повіситися! він утопився! утопився в ополонці! Це я так само знаю, як те, що ти була оце в шинкарки!"

"Соромітнице! бач, чим стала дорікати!" гнівно відказала баба з фіолетовим носом. "Мовчала б, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора".

Ткачиха спалахнула.

"Що дяк? до кого дяк? що ти брешеш?"

"Дяк?" проспівала, пробиваючись до тих, що сперечалися, дячиха у заячому кожусі, критому синьою китайкою. "Я дам знати дяка! хто це каже дяк?"

"Та ось до кого ходить дяк!" сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.

"То це ти, суко", закричала дячиха, підступаючи до ткачихи: "то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш нечистим зіллям, щоб ходив до тебе!"

"Відчепись від мене, сатано!" говорила, задкуючи, ткачиха.

"Ач, проклята відьма, бодай ти не діждала діток своїх бачити, негіднице! пху!.." тут дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі зробити те саме, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протовпився до тих, що сперечалися. "А, погана бабо!" закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Цей рух примусив усіх розійтися, лаючись, в різні кінці. "Така мерзота!" повторював він, усе ще обтираючись. "То коваль утопився! Боже ти мій! а який знаменитий маляр був! які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! яка сила була! Еге ж!" провадив він далі, замислившись: "таких людей мало в нас на селі. То ж бо я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що бідолаха був у дуже недоброму настрої. От тобі й коваль! був, а тепер і нема! а я збирався був підкувати свою рябу кобилу!.." і, сповнений таких християнських думок, голова тихо Поплентався у свою хату. Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Переперчихи та бабським теревеням, вона знала, що коваль надто побожний, щоб зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! він довше за всіх зносив її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути. То, розкидавшись у чарівній наготі, яку нічна пітьма ховала навіть від неї самої, вона майже вголос картала себе. То, притихнувши, вирішувала ні про що не думати — і все думала. І вся горіла; і на ранок закохалася по самі вуха в коваля.

Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки заповняло одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.

Настав ранок. Уся церква ще до схід сонця була повна людей. Літні жінки в білих намітках, в білих сукняних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки в зелених і жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими позаду вусиками, стояли поперед них. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиї намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитися ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і прості селяни з вусами, з чубами, з товстими в`язами і щойно виголеними підборіддями, здебільшого все в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято; голова заздалегідь облизувався, уявляючи, як він розговіється ковбасою; дівчата подумували про те, як вони будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Одна тільки Оксана стояла ніби сама не своя… І молилася і не молилася. На серці в неї зібралося стільки всяких почуттів, одне від одного болючіших, одне від одного сумніших, що обличчя її виявляло саме тільки велике збентеження; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли збагнути причини цього й не підозрівали, що винен був коваль. Однак не сама тільки Оксана думала про коваля. Усі миряни помітили, що свято — ніби й не свято; що все начебто чогось бракує. Як на лихо, дяк, після мандрування в мішку, охрип і деренчав ледве чутним голосом; щоправда, приїжджий півчий гарно-таки брав баса, але далеко краще було б, якби був і коваль, який, завжди бувало, як тільки співamp;™ "Отче наш" або "Іже херувими", йшов на крилас і виводив звідти на той самий глас, на який співають і в Полтаві. До того ж він один правив у церкві за титаря. Уже відійшла утреня; після утрені відійшла обідня… куди ж це, справді, подівся коваль?

Ще швидше наостанку ночі чорт мчав із ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. В цей час проспівав півень. "Куди?" закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти: "стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі". Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав засідатель. Отож, замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. "Я проспав утреню й обідню!" Тут побожний коваль засмутився, міркуючи, що це, певно, бог, навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого свята в церкві. Та проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається у цьому попові і з нинішнього дня почне бити по п`ятдесят поклонів цілий рік, заглянув він до хати; але в ній не було нікого. Як видно, Солоха ще не поверталась. Обережно витяг він з-за пазухи черевики й знову здивувався з дорогої роботи та дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся у те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку з решетилівського смушку з синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.

Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв`язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом: "змилуйся, батьку! не гнівайся! ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сільїли й могорич пили". Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п`ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині. "Ну, буде з тебе, вставай! старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?"

"Віддай, батьку, за мене Оксану!"

Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче: добре!присилай сватів".

"Ой!" скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.

"Поглянь, які я тобі приніс черевики!" сказав Вакула: "ті самі, що носить цариця".

"Ні! ні, мені не треба черевиків!" говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей: "я й без черевиків…" далі вона не договорила й зашарілась.

Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілось, і вона стала ще краща.

Проїздив через Диканьку блаженної пам`яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою. "А чия це така розмальована хата?" спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей. "Коваля Вакули!" сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це саме була вона. "Славно! славна робота!" сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах. Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: "он бач, яка кака намальована!" і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.

 Приблизно 1830-1832 рр.




Рекомендуємо також:

Переклав А. Хуторян.
Художник Тарасенко, 1887 р.



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Микола Гоголь

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо