13.08.2019 23:29
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Квітка-Основ`яненко Григорій

Сердешна Оксана

Любій моїй жінці, Анні Григорівні Квітка

Нема на світі нічого луччого і богу милішого, як серце матері до своїх діточок! Скільки б їх у неї не було, чи десятком бог благословив, чи тільки одним, одно — для неї рівні, жодного любить, усіх рівно пестує, за всяким рівно вбивається. Дев`ять здоровенькі край неї, потішають її, а одно морщиться, кисне, недуже; вже вона за ним вбивається, тужить, вже і боїться, щоб ще дужче не занедужало або щоб, — нехай бог боронить, — щоб ще і не вмерло. Вона їх обмива, обпатрює, обшива, зодяга і ніколи ж то не втомиться, ніколи не поскуча з ними, і усяка робота на діточок їй не важка. Коли з дітей є яке шалівливе, неслухняне, то батько — як батько — гримне на такого, скубне, щипки дасть, попіб`є; а мати — як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: "Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику! Так негаразд. Ти мені досаджаєш. Я, глядячи на тебе, частісінько плачу та думаю: коли б то він схаменувся, та покинув таке робити, та слухав би батькового вчення, та пожалковав би моїх слізочок, то ще з нього був би чоловік, ще б я діждала на старості радуватися, глядячи на нього".

Нехай же тепер усяк про себе згада, — бо хто не був змолоду шаловливий? — від чого більш жаль візьме? Чи від батькових скубок, або хоч і пужки, чи від материного голублення? А ще як яка часом заплаче? — так господи милостивий! Усі пакості покинеш, і на вечорниці з місяць не навідаєшся, і зробиш за трьох. Що то мати! Святе діло! Господь милосердний, як є він на небесах, так замість себе дав нам на землі родителів: батько — щоб навчав та до розуму доводив; а щоб чоловік молодий здуру не затужив та не збився з пантелику, так тут мати з такою любов`ю, як є господь милосердний до пас, грішних.

Ось против чого я трошки закинув про материнське серце і душу.

Була удова, Векла Ведмедиха, і що то жінка: на усе село! Розумна, розсудлива, богобоязна і чесного роду. Було, і сам голова частісінько до неї за порадою, і вона такий совіт добрий дасть, що не тільки голова, та і усі старики так не придумають, як вона скаже, і усе гаразд буде по її. Сама ж, було, не ходить до волості і ніколи не розпитує, чого і зачим зібралася громада. Їй і нужди мало лі до чого. Прийди ж до неї за порадою об якім хочеш ділі — так так! Вже добре навчить. Тяжко розумна була!

Була собі і заможненька. Була в неї земелька, скотинка, був і вітрячок, та як зосталася удовою, та і пороздавала усе: землю — на скіпщину, вітряк — з мірки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали її і щоб у срок зносили, що треба. Скотину попродала і стала собі з копійки жити.

Вже її Охрім вмер, а тут стала ревізія. От після Семена пішла вона до волості, почувши, що громада зібралася. От, увішедши, вона помолилась богу, поклонилась голові і усім, як довг велить, і стала казати: "А що, пане голово, і ви, панове громадо, от вже і Семена прийшло, покрови святої швидко діждемося, а десятник до мене ні разу не заходив і не згадував об подушнім".

— Та`дже твій Охрім вже вмер, — казав голова.

— І состоїть ісключенним із ревізьких казок і з общественних відомостей, — підхопив писар, мотнувши патлами, і покинув писати.

— Та знаю, що вмер, — казала Векла, — і стоїть заключенним у відомості, як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу за мого Охріма платити, аж поки жива буду. Спасибі богу, мені є з чого зносити, і буде веселіш, що я за душу Охріма, нехай царствує, буду платити, та й сама буду бодритися, що і я мов чоловік на світі, туди ж, за добрими людьми, зношу цареві і свою копійчину на військо, що нас оберіга. Та й з общестзенного не виписуйте, нехай і я буду зносити — почому там з душі.

— Та як можна, — казав голова, — щоб женська душа та платила податі?

— Казусноє діло! — обізвавсь-таки писар, штрикаючи себе пальцем у лоб. — Не іміється приміру. Треба-надобно спросити у господина ісправника розрішенія.

— Та нічогісінько сього не треба, — сказала удова. — Ти таки, пане писарю, і не розрішайся, і не казися, а ось що, панове громадо, зробіть: випишіть лишень якого каліку, або бідного сироту, а з мене справляйте. Нехай-таки я недаром житиму на світі!

— Хіба так, хіба так! — загула громада, і зробили по-Веклиному, і пішла по селу слава, що Векла стоїть у ревізії і подушне платить. "Так і треба, — Векла, було, ув одвіт каже, — лучче ж мені від достатку платити, чим з сироти та з бідності требувати. Адже ж і я у царя нашого чоловік; зможу за людьми зносити! Дочку віддам, приньмит буде, за двох буду платити".

Вже туж-туж Векла дожидала зятя. От-от після зачатія, у пилипівку, почнуть старости швандяти до неї, бо вже її дочка Оксана, як діждемо різдвяних м`ясниць, то буде їй шістнадцятий год. А що то за дівка була! Білявенька, моторненька, швидка, прудка, на річах бойка, проти усякого звичайненька. Де вона, там з неї і регіт, і сміх, і іграшки, і вигадки. Як то в матері не було ніякого хазяйства, а усе жили з копійки, то Оксані нічого і робити було. Чи вчинила хлібця, чи спекла — мерщій до подруг: там її ждуть-дожидають, як об весні ластівки, бо як защебече, як забалянтрасить, так усім весело, хоч цілий день слухав би її, а вже розсмішити — так подавай! Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то і той би розреготався, не то вже живий, що так і лягають від сміху, де вона у бесіді. На вулиці, на вечорницях, у колядці наша Оксана перед веде; без неї не знали б, що і робити.

Мати, було, почне її зопиняти: "Сиди, доню, дома; чого-таки бігаєш? Чом не робиш? Озьми лишень або пряди, або ший: нічого не вмієш".

Кинеться, було, до матері на шию, обніма її, цілує, примовляти стане: "Матусенько, ріднесенька, рибочко, голубочко, перепілочко! Не зопиняй же мене. Я ж собі ще молода; нехай же я погуляю, як та птичка па волі під небесами літає. Буду згадувати своє дівування, що я в тебе, як рибонька у річечці, гуляла, куди хотіла, туди плавала, та тебе дяковала, що ти в мене матусенька жаліслива, добра, пестувала мене. От вже як піду заміж, надіну очіпок, тогді вже нікуди гуляти, тогді вже зопинюся, тогді вже приньмусь робити; рук не покладатиму: і мужика, і діточок буду обшивати, і тебе, мамочко, що ти в мене була така добра, жаловала мене, пускала усюди гуляти".

— Коли то ще буде! — стане стара казати. — Звикла бігати та гуляти, так хто тебе присадить за роботу? Та чи вмієш що робити? Нитки не виведеш…

— І вже сього, мамо, не кажи. Я, дивлячися, як ти робиш, усього навчилася. Ке лишень гребінь сюди, — зараз вихопила у матері гребінь і почала прясти — аж хурчить веретено, а вона нитку виводить, тонку та довгу, а тут пісеньки-весняночки співа. Стара дивиться та дивується.

— А що, мамо, не вмію, скажеш, прясти? — та покине гребінь, та за рушник, що мати вишива їй же на придане, і почне такі ж квітки ставити, як і мати, і заведе весільних пісеньок. То мати аж сплесне руками, і рада б то, що таке добро росте, і весело б то їй з нею, і жалкує її зоставити біля себе, щоб не сумувала, і боїться її пускати, щоб часом… дівча молоде, щоб не загубила слави… Далі, скрізь зуби, ще тільки наміриться казати: "Та йди ж, йди…" — вже та й схопилась, вже і на шиї у матері, вже і вицілувала, вже і побігла… і дверей не зачинила… вже тільки чути — по вулиці йде і виспівує…

Нехай же коли мати хоч трохи зморщиться, що або недужа чим, або що таке, вже Оксани з хати і не виженеш, вже усе забула, і вже хоч у дружки сама перша приятелька кликатиме — не піде нізащо. Вже від матері ні на п`ядь; усе їй у вічі дивитиметься, усе питатиме: "Що в вас, мамо, болить? Чого ви бажаєте? Чи не покликати знахурки? Чи не розсердила я вас чим, та се ви не кажете, та стогнете, та жалкуєте на мене". Там уже як пристане, та й відведе від матері усяку журбу, усяку тугу, та хоч би й справді недужа була, то Оксана її розважить, розговорить, і лихо забуде.

А хоч би яка весела була, та побачить старця, каліку чи погорілого, вже вона усе покине — зараз до нього, розпитує, розпрошує, озьме за руку, поведе до себе, нагодує, обділить чим бог послав, на дорогу дасть і випроводить за село; тільки і видко її, як вона коло бідності в`ється та знай слізоньки утира. Обділила, випроводила, слізоньки втерла, біжить… вже вп`ять у бесіді, вже і верховодить вп`ять, як була.

Отсе ж тільки що весна настає і сонечко позлизує сніг де з яких горбиків на піску, вже Оксана і зібрала свою команду: шатнулась-мотнулась з кінця в кінець, веде низку дівчат і приговорює: "Та чого ви будете сидіти по хатам? Бог дає весну, сонечко пригріва, вітерець тепленький, годі вам по запічкам тулитися. Не обридла вам зима? Не докучило киснути у хаті? Будете старі, тогді ще належитеся по печам, нагримаєтесь з мужиками, налаєтесь з дітворою. А чим будете згадувать свої молодії літа? А бодай вам весело було! (Се вже в неї усім і завсегда така лайка була). Ануте лишень, побіжімо!.. а берітеся у хрещика, у ворона, поведем кривого танця, хоровода, кострубонька, у жони". Зараз і попаровала усіх. Вже усі дівчата гарні, усі прибрані, усі повиряджувані… та ба! її знати від усіх. Така баєва юпка з рукавами, така і плахотка, і запасочка, і коси так убрані, і, бачиться, й рушником так же підперезана, і усе, усе так і в неї, як на усіх дівчатах… еге! та щось усе не так. Усе на ній так штепненько, чепурненько, общипано, так усім дівкам краса, тільки б на неї одну і дивився.

Тільки почують дівчачий гомін на вулиці, то й повзуть з хат і діди, і баби, і жінки, і молодиці повибігають, та що то — і дітвора уся висипле з хат, і усі кажуть: "А ходім лишень на вдвір`я, вже Оксана розгулялася". І посідають уздовж по вулиці на завалинах, на колодках і, де можна, попід тинами. А парубоцтво ж, вирядившися по-свойому, шапки набакир, люльки позатягують, та купами ходять кругом дівчат, та аж облизуються, дивлячись на Оксану. І вони, і увесь народ, що по вулиці дивиться, одну її бачать, на одну дивляться, про одну Оксану говорять…

От і попарувались дівчата у хрещика; от і гроби стали… та й чкурнули… фіть-фіть! Не родився той чоловік, хто б Оксану піймав! Хто б гробами не став, хоч би з парубків, хто прудко біга, — і не кажи, щоб її уловити! Хто її зна! Усі бігають — то під ними аж земля стугонить, засапаються, задихаються, спотикаються, інша сторчака дасть такого, що… тільки друга біжить швидче закривати її… Побіжить же Оксана, так наудивовижу! Біжить, неначе муха летить, до землі не доторкається, тільки знай ніжками дрібненько перебира, а рученьками не мота, а тільки буцім і протягне, щоб то піддатися, та тільки що підпустить до себе близенько… дриб-дриб-дриб… вже тільки й бачив. Сама ж то не зігнеться, не згорбиться — як струночка!

Набігалась у хрещика, виморила усіх, давай хороводи водити! Повела кривого танця, так що другі дівчата! їх і не видно за нею. Як зірочка вечірня меж усіма зірками; як утінка по воді пливе, та вихиляється, та головкою поводить, та веселенько на усіх погляда… а як зведе пісеньок, знаєте, що при хороводах треба співати, так як та сопілочка або тихесенький дзвоник… Усі прочі співають на увесь рот, а вона і губоньок не роззіва, та її голосочок чуть від усіх, що так за серце і бере… усе б її й слухав…

Яково ж то було Веклі, матері її, дивитися на свою доненьку, що хоч вона була і її дитя, і що кожній матері своя дитина мила, а тут сама бачить, що її Оксана-краса усьому селу, і що усі люди зібрались затим, щоб подивитись на Оксану, і що усі, ув один голос, не перестаючи, похваляють її милу Оксану. Як прийде вже додому зовсім увечері, тут вже мати цілує-цілує свою доню, вицілує її усю, приговорюючи: "Ти — моя донечко… ти — моя ластівочко… ти — моя краса, ти — моя слава… через тебе я й весела і здорова, і від людей у почоті!… Ти мою старість веселиш, ти мене на світі держиш!…" — і усякими такими приговорками довго-довго пестує свою дитину.

А Оксана ж то й мовчить? Ну-ну! Та собі цілує матері і руки, і щоки, і голову, і собі ув одвіт: "Мамочко, голубочко, моя ріднісінька! Та я ж вся у тебе… у мене твоя натура… Аби б ти була здорова, весела та не переставала любити мене, так я землі під собою не чую, мені так легко, полетіла б, мов тая птичка. Що ти любиш мене та жалуєш, від того і я така веселенька і ні об чім не думаю, тільки б тобі вгодити, розвеселити тебе. Ти ж в мене сама, матусенька! Нема в мене ні батенька, ні братика, ні сестриці; ти мені і сонечко, і місяць, і здоров`ячко, і щастячко… Я ж знаю, що і я в тебе одна, як та порошинка ув оці; то я себе так і держу, щоб ти веселилася через мене до кінця віку свого, щоб радовалася, глядячи на мене і чуючи добру об мені славу. Матіночко, ріднесенька! Не віддавай мене заміж. Мужика треба любити, а я не хочу нікого любити, тільки тебе, матусеньку мою, зірочку мою!…"

Векла і слуха її, і не наслухається. Дивиться їй у тії оченьки, що, як небо синє, блистять, дивиться, любується, поцілує їх, перехрестить дитя своє, здихне, підведе свої очі до бога милосердного, подума: "Кому таке добро дістанеться?" — сплакне та й стане богу молитись.

Така дівка, як наша Оксана, невже ж то не вподобалась парубкам? Не знаю! Чи був же то хоч один з них, щоб не гострив зубів на неї? Жоден би заслав людей до неї поперед усіх; так боялись-бо гарбузів. Не один запитовався заньмати її, так, знаєте, на женихівське діло… так куди ж, ні приступу! У беседі зо всіма і говорить, і регочеться, і підсміює, і що хоч кажи — буде слухати. Запитайся ж зайняти її, або пхнути, або ногу підставити, щоб спіткнулась, як водиться у парубків, що залицяються до дівки… не знаю! Вона так відріже, так обсоромить усякого, що не знатиме, на яку ступити!

Деякі сміліші, так ті так, навпростець, стануть казати: "Оксано! Я тебе полюбив, щиро, кріпко полюбив! Отака і така у мене худоба, отто і то є. Підеш за мене? Присилати людей?" Вона зараз ув одвіт: "Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти мене полюбив. Мені весело, як мене люблять. А людей не турбуй. Не те що за тебе іменно не хочу: я й ні за кого не хочу".

Так, було, і матері скаже, що не хоче заміж, як до неї, до старої, прийдуть самі батьки або матері, щоб сватати Оксану за сина. Стара Векла, було, людей розвалить, почастує, та з тим і відпустить, а сама приньметься за дівку:

— Скажи ти мені, зділай милость, Оксано, де твій розум, де голова? Чому-таки ти не підеш ось за сього? Так відрізала й тому, і тому (тут усіх згада, що сватали її), от і тут те ж. Коли б, сказати, люди які-небудь, а то ж люди на усе село. Що ти з собою думаєш, моя дитино?

— А те я з собою думаю, мамочко, що не хочу заміж за мужика.

— Що се ти здумала, доню? — аж скрикнула Векла, сплеснувши руками.— Чи не здуріла ти? За кого ж ти думаєш піти?

— Ох, мамочко ріднісінька! Я й сама часто про себе думаю, що троха чи не обожеволіла я! А вже що хоч, лай мене, хоч бий, а як здумаю йти за мужика, так мені і світ немилий! Ось бач що. Як і стала я на ноги схвачуватися, і росла, і виросла, то усе і від тебе, і від людей чую, і сама бачу, що я хороша та красива, що й у селі у нас такої нема. Та як ще й натура придалась у мене така весела, що мене усі люблять, так у мене і зароїлось у голові: не хочу за мужика та й не хочу. Пішовши за мужика, треба покинути об собі думати, що як би нарядитись, як би убратися, а піти лишень на вгород, у поле, і дома возись із дітворою, товчись і тільки і знай, що дома порайся, мужикові годи, і слухай його, і поважай, а коли ще і попіб`є, так ти і терпи. Не хочу за мужика.

— Кого ж тобі треба? За кого ти думаєш піти?

— А ось, мамо, що. Коли б ми жили у городі, то я б з своєю красою швидко б знайшла собі якого панича. А як ми живемо тут, у селі, то я б пішла за купця або за поповича. Ох, матусенько моя! — та, сеє кажучи, і кинулась до матері на шию. — Якби мені таке щастя! Що то люблю, щоб у розкоші жити. Не поратись нічого, а тільки хороше жити, щоб пити, й їсти, і хороше ходити було що. Та як згадаю, що як я тебе тогді шануватиму на старості, так і себе не тямлю від радості! Буду тобі годити, буду тебе ніжити, чого забажаєш, усе поставлятиму. Сама не з`їм, не зіп`ю, а усе об тобі убиватимуся…

Довго і пильно на неї дивилась стара Векла, далі як заплаче. "Господи милостивий! — каже. — Та справді, Оксано, чи об своєму ти умі? Відкіля такі думки тобі прийшли?… Се я винна, що натолкувала тобі об твоїй красі; матері усяка дитина хороша здається. Та хоч би й так; хіба ж усі хороші йдуть за паничів або за купців? Потурай, буде хороша, як тая квітка, а таки йде за хлібороба; і у полі з ним робить, і дома порається, і краса її не пропала: вона породила діточок і дякує богу, а дівчата її теж красиві, як і вона була. Та от і я: і я була на усе село дівка. Не то що по селу славилася, та й приїжджающі пани, як уздрять мене, так аж з коляси от поти вилізе, та дивиться, та хвалить, а інший аж шапку зніме та скаже: "Здрастуй, красавиця!" Та я ж не дуже що подумала і не загордилась, а таки, як лучився чоловік з наших, пішла за твого батька, за Охріма, хоч і удовець був, та чесна душа була; і жила за ним, дякуючи бога милосердного. Ей, доню, кинь такі горді думки! Се собі смущеніє від нечистого, господи нас борони від нього! Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в погибель — нехай тебе сохранить мати божа!" Та й обняла дочку, стала її цілувати і хрестити.

Оксана й каже: "Як хоч, мамо, а поки така думка є в мене. Буду слухати, що мені казатимеш, буду й сама розбирати".

Оттак часто вони собі міркували; і стара, то просячи, то плачучи, довела дочку до того, що сказала: "Що ж, мамо, піду і за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе…"

Аж ось і лучився швидко парень важний. Один собі, ні батька ні матері, нікому буде орудувати. Сам собі хазяїн, а добра усякого, хоч скотини, хоч поля, чимало; парень молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп`ющий, і вже ні з ким ні залається, ні заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), і сама Оксана і сюди, й туди і, вже не дрочачись, сказала:

"Піду, тільки нехай об осени".— "Дарма, й підождемо".— сказала Векла, зрадовавшися.

Як тут… і розказувати не хочеться… Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на постой. Що ж тогді сталося з дівчатами!… Самі себе не тямлять з радощів!… Ой, згадаймо лишень, братця, свої молоді літа, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата, як ясочки, коло нас, і вже на своїх не хочуть і дивитись. Звісно, їх дівоча натура: сьогодні уподобала червону скиндячку, завтра — зелену, а червону під ногами топче — і байдуже. Сьогодні бажа молошної каші, а завтра вже і не треба, -давай їй коржа з салом. Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра Хведька, та ще з чужого села, то вже Стецькові й цур, і пек, і не заньмай її, і не руш її, вона тебе й знать не зна, і відати не віда; їй тільки і миліший усіх Хведько… та й то на сьогодні тільки, а завтра знов кого уподоба. А вже найпаче — як вздрять служивих!… У! До сього торгу вони пішки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів… Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані…

Так було і теперечки. На тутешніх парубків ніхто з дівчат і не дивиться: усе б їм салдати та салдати; подавай їх і на вулицю, і на вечорниці, і усюди. Так-бо царські служиві не те думають: йому треба муницію справити, мундєр налагодити, спочити; ніколи їм за дівчатами. Чимало вони світу пройшли — і усюди ж то дівчата їм на шию вішались, і вже стали ніпочому… Дівчата, бачачи, що їх постояльці не заньмають, прийнялись за свої хитрощі: порозряджуються, повбираються, так що ну! І саме у таку пору, як салдати на муштру збираються, от Мелашка ухопить відра і йде по воду якраз проти салдатів. Зострілась з Наталкою, що йде за чимсь до дядька. От як зострілися, та й давай базікати, то об скиндячках, то об черевиках, то не знать об чім; як тут гульк! Відтіля Домаха, відсіля Ївга, а там Хвеська та Педора, та ся, та та, та й назбирається їх до сина. Балакають, балакають промеж собою, та й посідають на колодах, усе балакаючи, а на салдатів буцімто і не дивляться; а в самих аж жижки трусяться, думаючи: "Коли б оттой високий та чорнявий зайняв мене!" Та так усяка сидить і дожида аж пізнього вечора. А матері самі: ждуть дочок — нема; нічого робити: сама води наносить, сама розведе, піч затопить, вечеряти варить; нехай, каже, дівка погуля.

— Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запізнилась? — питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечері.

— Де була? — одвіт дала Оксана, знімаючи свою білу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови — ленти та скиндячки і покладаючи усе гарненько що на піл, під голови собі, а ленти — заворочуючи у бумажку і ховаючи з хрестами і намистом у свою скриню. — Де була? Дивилась з дівчатами на москалів. Що то як гарно муштру викидають — як один. То все їх вчить їх старший. Кажуть, нема і у всім селі старше від нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усі слухають! Що скаже, так усі мерщій і роблять. Коли крикне на них, щоб підняли рушниці, так якраз і піднімуть, аж забрязкотить усюди… Так весело, що не можна! І куди їм скаже йти, чи направо, чи наліво, тільки крикне, так ніхто й не спорить — усі стіною так і йдуть. Що то десь розумний! А що вже красивий, так і міри!… Чи ти, мамо, солила дрова?

— Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! — крикнула Векла на дочку, що вхопила пшона у жменю та й почала по припічку посипати, мов солять страву. — Чи ти одуріла, чи обожеволіла? Що се ти робиш?

— Бач!… Тьфу! — схаменулась Оксана і покинула пшоно, та ухопила віник, та давай хату мести… Тут вп`ять мати гукнула на неї, попрікаючи, що не знать що робить. "Чи о свойому ти умі? Чи то вже надивилась на салдатів, так вони у тебе у голові?"

— Та ні, мамо, цур їм! Будто усе на них і дивитись, як їх той старший вчить… А як дуже кричить! Його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрілочка, і уси є невеличкі, чорнявий собі на виду…

— Хто там такий чорнявий? — питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума і про те тільки й розказує.

— Та то я, мамо, так собі; то я про старшого… — та й задумається… а далі вп`ять приньметься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого… розказує про Хіврю, а зведе на старшого… А мати, знавши про свою білоручку, що вже не приньметься ні за віщо, і байдуже: усе сама порається і не прислухається, що там дочка розказує.

І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха… та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший…

Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп`ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила — і веселенька. Негаразд з матір`ю пообідала — вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться…

Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері!… Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп`ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати муштрувались, а про старшого — нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом`я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп`ять за своє: поратись кинеться — то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб`є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться… та й розвадить матір.

Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить — ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита — "Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась". От і уся розмова. Мати коло неї убивається: "Може, хочеш сього, того?" — розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.

Що ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати на постій; а над ними був копитан і збирав їх на муштру надвечір, а дівчата сходилися дивитися на салдатів та розглядати б то, з якими би то опісля пожартувати. От меж ними і наша Оксана. Вона на салдатів не дуже й доглядалася, а усе дивилася на копитана: який то він бравий, який молодий, який красивий, який проворний, і усе його розглядувала, так що опріч його нікого й нічого не бачила. Отто у перший вечір так і хочеться, так і кортить її, усе про нього матері й щебетала.

На другий день вийшла зарані, а тут і охвицери вийшли, і копитан з ними, та як ще не усі салдати позбирались, так охвицери і давай з дівчатами розговорювати, та сміятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком Оксану та й почав її хвалити: "Яка то вона, каже, красавиця! Скільки, каже, не походив по світу, скільки чого не видав, та не видав такої красавиці і меж панянками. Се, каже, чудо!" Се все Оксана чула і як на вогні горіла. Далі як підійшов до самої її, так вона б скрізь землю провалилась, щезла б, забігла на край світу. Він почав її розпитовати… так що ж бо. Пита: "Де ти живеш?" А вона каже: "Оксана".— "Є в тебе мати?" А вона каже: "Позавчора". І сама не тямить, що каже. Далі погладив її по щоці, та й каже: "Не стидись, душенька! Ми познайомимось з тобою". Тут вона трохи-трохи не сказала: "Та я вже й так вас люблю". Так-бо язик в неї не повернувся, засоромилась і світу не побачила. А дівчата ж то, подруги її, аж регочуться з своїми охвицерами, не так, як Оксана, що й слова не підбере, що йому й сказати. Поки салдати муштрувались, то копитан частісінько поглядав на Оксану, а та з нього очей не зводила — так і пильновала на нього, і вже в неї серденько так і б`ється, як та рибонька на удочці; а на душі ж то так весело-превесело, що й розказати не можна! Опісля усіх дівчат пішла додому Оксана, як розійшлись салдати і як копитан, йдучи біля неї, зняв шапочку та сказав: "Прощай, красавиця!", так вона й нестямилась і отто така весела прибігла до матері.

На другий день побігла Оксана поперед усіх на муштру дивитись. Що ж?.. дивиться: аж її копитан вже з другою дівчиною стоїть, жартує, заньма її… а вона ж то і при людях, і посеред вулиці, і ще куди — ще до вечора, а вона сміється та регочеться, що вже радісінька, що її копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати — і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому… А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є…

От у такім горі вернулася додому, ледве-ледве дійшла… і усе у її на думці отта дівка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той копитан… бач який! нехай би возився з своїми салдатами; яке йому діло до дівчат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!… Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться… у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!… Оттак-то усе сердилась і на неї, і на копитана увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки… аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитан опісля посміється з неї…

Чи спала, чи не спала, а вранці ухопила відра і пішла по воду — і троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару… думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дівка снує коло неї, щоб тільки з ним побачитись… "Та вже не я буду, — аж крикнула Оксана, — коли тільки вздрю її з ним, то далебі, що матері її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усіх!"

Аж гульк!.. копитан з-за хати… і пізнав Оксану, та до неї: "Здрастуй, Оксано!"

А у Оксани і руки, і ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до землі, ні з місця, ні пари з уст…

Копитан і став до неї казати по-нашому, бо хоч і з москалів був, та, мабуть, розумний був, що й по-нашому вмів: "Што ти не виходила учора на салдацьке учення смотріть, га?"

Оксана мовчить.

— Мені без тебе скушно було.

Оксана тут би йому й сказала, що йому і без неї було весело з другою дівкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора і уночі. А як позабувала, так і мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лічить стеблинки, що під ногами.

— Скушно було без тебе. Я кращої дівки і не видав нігде… і полюбив тебе… кріпко полюбив…— Та узяв її за руку і каже тихенько: —Тільки полюби мене, я тебе щасливою зділаю.

Оксана — як у раю! Вона, що не хотіла ні за якого мужика йти, та усе думала об панстві, об розкоші, чує тепер, що її любить пан, молодий, хороший, багатий — бо по мундеру усе у нього золото; і, мабуть, справжній пан, що усі ж то салдати його слухають і бояться, і такий пан каже, що її любить і щасливою зробить; вірно, він дума її узяти за себе; от-от вона панею стане… Що ж їй тут казати? Вона від щирого серця і каже: "Як же вас ще полюбити?"

— Полюби од щирого серця… об мені думай… виходь до мене… полюби, як я тебе люблю.

— Та я ж так і… люблю… та ще й дужче!…

Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще лучче — паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться. Паничі звиклися на тих бідних, що озьмуть від батька, від матері у двір за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси і піднімуть на гребішок, що так і тирчить на голові, мов на півневі; з православної плахти та нарядять її у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на Дуняшку, із Ївги — на Євгенію, з Пріськи — на Афроську… От вона й подума, що й вона стала панночкою, і чіпляється до паничів; і як тільки побачить цілкового, то й біжить, і вішається їм на шию… Так на таких паничі, звикши, кидаються і по селянкам і обдурюють їх дуже, а опісля — хоч плач, хоч пропадай, — він і байдуже, сміється та другу підмовля…

Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива — міри нема. Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан її полюбив… Вона і в головах не покладала, щоб пан мусив збрехати… от і призналася копитанові, що любить його… Тільки се вимовила, на лихо собі, тут вже копитан, сам не свій, кинувся до неї, обняв, поціловав… йому ж невдивовижу дівчат ціловати, мов горіхи лускати; яково ж то було нашій бідній Оксані?… Земля під нею запалала, небо над нею загорілося; сонечко, як мак, почервоніло; вона, мов птиченька, піднялася від землі, щоб полетіти… швиденько вхопилася за свого копитана, обвилася коло нього рученьками, щоб не розлучитися з ним, щоб він не зостався сам без неї… обняла його, і щоб ще їй так гарно було, вона вже його поціловала… та тут і зомліла, і не відірветься від нього…

Згадайте лишень, братця, як вам тогді було, як ви зроду вперше поціловали ту дівчину, котру ви щиро любили? Чи можна ж то розказати або списати, яково вам тогді було? Не розпитуйте ж і мене, яково було нашій Оксані: хіба б жаром на полом`ї писати та іскрами засипати, так тогді б потрапив, як списати… А копитанові що? Нічогісінько. Згадаймо ж таки вп`ять, як ми, хоч і вперше, ціловали ту дівчину, котру, не люблячи, тільки піддурювали. Тільки що смачно, мов після трьох день без люльки роменського тютюну смоктнеш.

І того так не буду розказовати, що вони опісля промеж собою розговорювали (бо се вам і самим втямки); як вона, обнімаючи його, пестувала: і "копитанику мій", і "соколику", і "голубчику", і "лебедику", і усякими словами приговорювала йому; і як він, — по-нашому, як колись бувало, — казав, що він має їй дечого багацько розказати, так тепер ніколи, а просив її якомога, що "коли, каже, вірно любить, так щоб вийшла вечерком до верби, що проти їх двора". Там-то він вже усе добре мав їй розказати. Звісно, що Оксана обіщалась вийти, бо ще не наговорилася з своїм милим.

Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям: копитан — до салдатів, а Оксана — по воду… йде — й землі під собою не чує… згадує усяке слово, яке-то їй копитан казав, як її любить, як ціловав, як пригортав до себе… та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсім на край села… "Ох, мені лихо! — аж крикнула Оксана, оглядівшись. — Куди ж я отсе йду? Та, бачиться, я ж по воду пішла… де ж мої відра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зійшла, чи що?… Ох, моя годинонька!…" Аж закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, і розговорювала, і обнімалася, та й стояла як укопана. "Що то добре, — дума собі, — що не серед вулиці, а у куточку, під тином, на вуглі, що ніхто там не побачить… там же я й відра покидала… буде мені, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так він-бо розказовав, що він Катрі овсі не любить, що він її зайняв так, шутки ради, і що вже більш не буде її заньмати, бо любить мене одну… та як же кріпко любить! Як то божився, що, каже, усю ніч не спить, усе про мене дума… Що ж то увечері скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогодні… То-то, як стану панею!.. аж дух захвачує від радості!… І матір одягну, як паню, і буду її ніжити й пестувати… покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде: які юпки, шовкові спідниці, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з іванівського полотна, скрізь повимережувані шовками…"

— Чи се не твої відра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожні, і коромисло край них, — се обізвався до неї парубок Петро, йдучи зустріч їй.

Стоїть Оксана проти нього як дерев`яна і не второпа, що він їй каже. Та й як же уторопати? Вона тільки що була у своїх панських будинках, відчиняла свої скрині, показувала подругам своє добро, приміряла іванівські сорочечки, шовками повимережувані… а тут де узявсь Петро, де узялись відра, що треба, покинувши панство, та йти по воду!

Стоїть, мовчить… а далі схаменулася та таки й відбрехалася, кажучи: "Ось, бач, де вони! Спасибі тобі, що знайшов. Я се пішла по воду, так як напали ж на мене Трохимові собаки, так я як побігла від них, та й сама не тямила з ляку, куди забігла. А далі вже й собак нема, я схаменулася, та й шукаю відерець. Аж ось вони де!"

— Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж мені побіля криниці йти.

— Проведіть, спасибі вам. — От і пішли.

— А що, Оксано! — став казати Петро, поспішаючи за нею, шо мов ластівка летить і до землі від радощів не доторкається. — Чи вже ти хоч надумалася? Казала, що підеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберімося вже собі.

Яково ж то було Оксані се вп`ять слухати? Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дуже любить і без неї вмре, так вже певно озьме її за себе; от як не видно — людей від себе пришле; а тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одуріла! Вона б усе розказала Петрові, щоб вже покинув об ній думати, що вона вже піде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велів і самій матері ні слова казати. "Я, — каже, — сам опісля усе розкажу". От Оксана мовчала, мовчала, далі й каже: "Ви б вже покинули об сьому й думати".

— Ні, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано, — сказав се Петро та й пішов своєю дорогою.

Тільки що Оксана з водою у двері — мати на неї і напалася: і де вона була, і чого так довго ходила, що вже удруге у піч дровець накладала, а її нема, що вже й діжа зійшла, і усе, усе їй вичитовала. Так не на таківську-бо напала! Попереду поставила потихеньку відра з водою, далі як кинеться до матері, як стане її приголублювати, приговорювати: "Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепілочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пішла по воду, а там подруженьки зострілися, та й почали мені сміятися, що я й білоручка, як ви мене, мамо, зовете, та й я пішла по воду, та не вмію відер нести, коромисло не так держу; зовсім обсміяли; а тут Трохимові собаки як нападуть на мене, а я як побіжу, як злякаюсь! Та вже, спасибі, Петро оборонив і відра позбирав, що я з ляку покидала, та проводив мене знов до криниці…"

Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже й сама злякалася, почувши про собак, і стала кругом оглядати, чи не покусали де, чи не порвали де… "Випий, — каже, — доню, води трошки… або ляж на печі… або чи не хоч, онде молошна каша, учорашня, з`їж трошки, то й минеться… або піду я до Куцайки, нехай прийде та тобі переполох виллє… Та як же і тебе саму покинути?…" Бігає, мотається стара Векла по хаті і не зна, за що ухопитись; труситься, боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла від переляку… А дитина — як та ясочка: "Та ні, мамочко, ні, ріднісінька! Мені й нічого. Я й не перелякалась; мені ніколи так весело на душі не було, як теперечки. Я в тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш і ніжила мене змалу. Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб… усе те збулося, чого ти мені хочеш; то я тебе не покину довіку, буду тебе покоїти, ніжити, чого душа забажа, усе тобі поставлятиму…" Та так, одна другу пестуючи, одна об другій жалкуючи, забули було й об обідові. І піч погасла, і діжа перейшла… Насилу опісля сяк-так справилися.

Не біжить наша Оксана нікуди з дому. Не милі їй і подруги, і пісеньки на ум не йдуть, і щебетати перестала. Ухопила рукав від сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика зав`язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить… і спіху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стібаючи, бо знай у віконце погляда, чи високо сонечко? "Чого воно так тихенько котиться? — дума собі.— Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?… І кінця йому не видно… Вербочко густенька! розпусти своє листячко Ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?…" Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші житиме… та се то те, та се то те… От діждала і вечора… "Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там довгенько…" Та з сим словом — шасть із хати… двічі-тричі стрибнула… вже й під вербою!…

Копитана не було. Вона розгляділа усюди… нема нікого, ніч темна, ніхто не побачить… Незабаром біжить і копитан. "Чи ти тут, Оксано?"

— Тут, край твого серденька, — і припала до нього… зібрались, щоб поговорити, та нічого і не кажуть, знай цілуються… Далі вже й не іграшки… Оксана аж злякалася… Нічого їй робити, треба вириватися та випручуватись… Не бере ні цілкових, ні бумажок; плачучи, каже: "Заріж мене попереду та й роби зі мною що хоч".





Рекомендуємо також:

Художник Т. Г. Шевченко.



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Григорій Квітка-Основ'яненко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо