Хочеться сказати щось ніжне-ніжне...
Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню — якийсь укол зробити.
Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле — і стіни, й двері. Покликали нас із мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:
— Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?
І аж почервонів від злості. Мені стало страшно.
Тої ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка — теж у білому халаті — лікар.
Вона ласкаво поклала мені руку на голову й сказала:
— Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та й тепла ж, мабуть... Давай скинемо її.
Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. І коли робили укол — не боліло.
Мені вже двадцять п`ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі — й чоловік, і жінка — працюють і тепер у нашому селі. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка — на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько і сказати щось ніжне-ніжне...