14.09.2019 11:04
для всіх
268
    
  - | -  
 © Сухомлинський Василь

Хочеться сказати щось ніжне-ніжне...

Хочеться сказати щось ніжне-ніжне...

Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню — якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле — і стіни, й двері. Покликали нас із мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

— Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

І аж почервонів від злості. Мені стало страшно.

Тої ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка — теж у білому халаті — лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову й сказала:

— Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та й тепла ж, мабуть... Давай скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. І коли робили укол — не боліло.

Мені вже двадцять п`ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі — й чоловік, і жінка — працюють і тепер у нашому селі. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка — на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько і сказати щось ніжне-ніжне...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!