Житє

Житє

Вечір неділі. Лікарняні стіни зблідло мріли. За вікном сірий понурий вечір. Серед медичної метушні помітила маленьку постать на сусідньому ліжку. Коли усе трохи вляглося, постать перемістилась на край мого ліжка.

-Панунцю, із чим лежите?

-А таке, нутрощі не дають спокою. А ви?

-А я з тиском, панунцю. Ніц мені нема, лиш тиск докучає. Привезли мене минулого тижня, то такі тиски мала-м, най Бог хоронить. Але то, панунцю, чи нема від чого? Тяжке-м житє мала, не мож розказати.

Від крапельниць мені трохи просвітліло, у вічі впали натруджені руки, зоране глибокими зморшками чоло, запалі щоки, гострий ніс і дуже мила й добра усмішка. Ця усмішка нагадала мені якусь бабусю з дитячої казочки, аж посвітліло на душі. Я налаштувалась почути сільську історію, а бабусі, мабуть, дуже хотілось поговорити.

-Я, панунцю, сама жию. Нікого нема біля мене.

-Не маєте дітей?

-Мала-м колись п’ятеро, але вже-м трьох поховала. Чи знаєте, як то є… Тяжке житє, тяжке… Ніколи б ви не знали того житє… Як не дуже хочете спати, панунцю, я вам розповім…

Я ствердно махнула головою. Історія мене не дратувала, тим паче співбесідниця. Якимось теплом віяло від неї і спокоєм.

-Віддали мене заміж у сімнадцять літ. Я не хтіла того. Але батьки мої хтіли. А старшого брата не було в хаті. Пішов у військо служити. Як зачув, що мене віддали заміж, ледве не скрутився у тім війську. Потім до кінця життя тата й мами споминав їм то. Казав, шо скапарили мій вік молоденький. Мій чоловік був добрий, але прикрий, панунцю. У хаті чи біля дітисьок ніколи мені не поміг. А то, паннусю, знаєте. Була-м молода. Прийшла з ґаздівської хати у курну. Тепера думаю, шо мої батьки, най Бог не памнятає, хтіли виграти для мене??? Чи ґаздівство яке велике мав, чи такі багатства, бо у лісі робив?.. А таке… Утопили мій вік молоденький. Був би старший брат - не дав би, а так… Чєсом і п’яний приходив, ой, не раз ночувала-м у стодолі з дітьми, бо такі переверти робив у хаті!.. Тато мій, небіжчик, дуже мене любили. Усе потім казали мені, шо винні передо мнов. А що вже… пішло поле в ліс, паннусю… Натруджені руки звелись до маленького личка, перехрестили його.

-А чому ж ви не повернулись до батьків?

-Йой, чи то ж можна було?

- А ваші батьки знали, що вам так тяжко?

-Знали, моя дорога. Тато мій знали. Єдного разу був такий випадок. Прийшла-м із поля, а Василька зачєв боліти зуб. Знаєте, як то: наробилась у полі, у хаті худобина, вечерю треба варити, бо ґазда має з роботи прийти. Ті двоє малих переверти робили, Василько плакав та й плакав, а я узяла та й виляпала його по дупі, так, мож, і зле зробила, але така-м нервова була, страх. Прийшов ґазда. Та й малий йому пожалівся, а той трохи випив і як махнув мене в лице... Я впала, піднєтися не можу, дітиська верещат. Був би ня убив, панунцю. Такиї-м синець мала - на усе лице. Ну, то ніц. Рознеслося то по селу. Заходят єдного дня мій тато до хати. А я у хустці, стидно мені. Ну, мій тато питают, що то. А я відповіла, що впала. Тато сіли, я поклала вечеру, а тут і ґазда з лісу. Тато ніц не казали, повечеряли, а далі покликали мого надвір. Що там казали, панунцю, не знаю, але від того часу, так уже не бив мене мій ґазда, а як бив, то николи в лице. Але то вже як дуже п’яний приходив. Я крутилась як муха в мазе. Цілий день спокою не було: малі діти, роботи... А ґазда казав, що я коханців мала в селі. Вірите, як не раз піду до магазину, то так аж ся бою, аби зо мнов який мужчина не заговорив, бо як заговорить, то бду мати клопіт увечері. Так утікала-м від хлопів, що в селі стали казати, що єм здуріла зо своїм хлопом разом.

-Тяжко вам було, співчуваю.

-Ой, чи не тяжко! А дітей мала-м п’ятеро. Уже-м трьох поховала. Дівочка вродилась слаба. Де-м тілько з нев не була! Об’їздила всіх дохторів, панунцю. Ніхто не давав ліку. Шо ми казали в селі, то-м робила. І купала у мидниці, і трави запарювала, і мастила мазями. Ніц не помогло. А якось дістала запалення та й умерла. На сам Свят-вечір умерла. Думала: не пережию. Ніц не могла робити. Усе лежала. Сусіди худобу заходили, їсти варили. Аж прийшла весна, і я трохи одвелась. То на полі, то біля хати... Не забуду того дня ніколи, пані моя дорога. Як лежала на поді, дивилась тими очками, а я ніц не могла зробити… Не забуду!.. Але то клопоти з другими дітьми. Мала-м дбати про них, бо ґазда після смерти доньки запив ще більше. Пив тай пив, заки не вмер. Лишила-м сі з чотирма дітьми на руках. Але то нічо. Хоч мала спокою у хаті, ніхто ми кости не гриз. Тай помалу-помалу якось йшло. Учила-м дітей і жила.

-Не хотіли ще вийти заміж?

-Ніт, пані моя солодка, пощо? Мала-м діти. Їм присвятилась. Трафлялись мені… Але .... Діти були моя заміж. Виховала, виростила красних хлопців, як буки. 

-Але ви казали, що трьох поховали? - спитала обережно.

-Так, Василько мав двадцять п’ять літ, йшов увечері по дорозі, заїхав п’яний на нього, убив, ще й лишив го там лежати. Не пам’ятаю ті похорони. Ніц не пам’ятаю… Лиш після того стали мені тиски скакати вверх-униз. То перший раз попала-м у больницю. А Михасик заслаб на рака. Шо-м вивозила грошей із хати, пані моя солодка, до того Львова. Продала-м худобу, усе вірила, що бде му легше. Та де там! Промучивсі, та й до року пішов мій синок у сиру землю. Який красний був, милий, смирний!.. Із оздоби був подібний на вітця, але характер мав мій… То вже думала-м, що піду за ним, панунцю. Півроку лежала-м, Стефан жиє у Стрийові, то приїжджав кожен день, сусідка була біля мене. Довго я лежала, довго... Думала, що вже ся не засмію ніколи. Але родився внук у мене, то якось полівило мені, мало-помалу пішло на гаразд, та й так жию.

-Живете-таки самі? До дітей не їдете?

-А чого ся мені бояти? Найстрашніше вже-м перенесла. Хай Господь Бог сохранить усіх добрих людей. А смерти? Смерти не боюся. Маю вісімдесят штири роки, то вже й, може, чєс, панунцю.

-Не кажіть так, кожному свій час.

- Правду кажете, пані моя дорога, правду кажете… Але я вже усі смерти пережила отута, не нарікаю на Бога, так мені суджено було. Діти мала файні і маю внуки файні. Не хочу їм надокучати, бо мают своє житє, живут далеко. Як з’їдуться у свята, така-м щаслива! Дякую Богову за ту ласку. Правду треба казати, кликали не раз мене до себе. Але я не хочу, панунцю моя солодка. Пощо їм там буду заваджати? Ще маю одну коровину, а того року й телятко. Та й так, ґаздую, поки Бог сили дає. За нічим не шкодую, лиш шо мої діточки так мало пожили. Уже як я зносила такі кари, панунцю, най би я вмерла ліпше. Такі молоді пішли, такі молоді. Та шо зробити... Видко, Богові видніше. Не нарікаю, панунцю, ніц на то. Богові видніше. Але то я вас замордувала своїми байками. Чєс до молитви уже. Най вам Бог помагає, панунцю. Перебачте.

Мила усмішка освітила моє вражене лице. Скільки добра і милосердя було в тім личку, яке пережило і перебачило такі трагедії!..

Маленька постать на краєчку лікарняного ліжка зносила молитви. А сон не йшов…