13.12.2019 02:28
для всіх
336
    
  7 | 7  
 © Каранда Галина

П’ятниця, 13-те

П’ятниця, 13-те

В ніч на Андрія, або як написати жахастик

«У лісі-лісі темному… Ні, не так. У темному-темному лісі… О, вже нормально. Десь вдалині вили вовки. Верхівки сосен гойдалися на тлі темно-синього неба… Ні, не прокатить!»

Андрій закрив ноутбук і відкинувся на спинку крісла. Оповідання не йшло. Ніяк. Зовсім. За дві години – пару речень. Такого з ним ще не було.

Хлопець вийшов на кухню, поставив варитися каву і відкрив кватирку.

- В тебе мала турка, - почув він за спиною.

Андрій завмер. Що за?... Повільно повернувся. За столом сидів чоловічок. Середнього зросту, непевного віку. Трохи схожий на Карлсона. Аж захотілося обійти його і подивитися, чи немає в того ззаду пропелера.

- Що?

- Турка в тебе малувата, - повторив той.

- І?...

- Ну що – і?! Я теж каву буду!

- А… А ти… А ви, власне, хто?

- Я твій муз.

- Хто?

- Муз.

Андрій пирснув в кулак. Ситуація була вкрай безглуздою, але бажання викликати поліцію чомусь не викликала.

- Та я якось не по тій часті… ну, теє, не з тих… Короче, мене МУЗ якось не того… не надихає…

- Ого, як ти заговорив… а ще письменник! Ай-яй-яй – отак мову ламати!

- Та тут і язика зламаєш, не тільки мову! – розсердився Андрій.

На плиті зашипіла кава, і хлопець кинувся її рятувати.

- Дві цукру, будь ласка! – як ні в чому не бувало, мовив чоловічок.

Брови в Андрія поповзли вгору. Він зітхнув, дістав з полички дві чашки, налив в одну кави, виставив на стіл цукорницю, сполоснув турку і поставив варитися другу порцію.

- От бачиш! Муз тебе не влаштовує! А яка ж Муза до тебе залетить, якщо тобі навіть кави відразу на двох зварити ніяк!

- Так. Ще раз: хто ви такі і як ви зайшли?

- Слухай, давай тільки не «викай» мені… Не такий я вже й старий. Я ж сказав – муз твій. Натхнення, так би мовити. Або чарівний пендель – це вже як тобі зручніше.

Андрій знову пирснув. Підсунув чоловічкові цукор.

- Самообслуговування.

- Коротко і ясно. Молодець! – сказав чоловічок. Ти б ще оповідання так писав – ціни б тобі не було!

Андрій завмер на мить, глянув підозріло з-під лоба і повернувся до плити, аби зняти каву.

- А я як пишу?

- Ну, як… не дуже… А ти що, без цукру п’єш? – з недовірою запитав «муз». Економиш? Чи на дієті?

- Та ні… люблю так…

- А! так от чого ти так пригальмовуєш! Тобі глюкози для роботи мозку не вистачає!

Брови Андрія вже звично поповзли вгору. «Ну й нахаба», - подумав він. «Але ж – правда! Я щось дійсно не в собі… Що це за опудало, і як воно опинилося в моїй хаті?! Дурдом якийсь… ». Хлопець встав і підійшов до дверей. Вони були замкнені.

- Ну, я ж міг зайти і замкнути їх за собою, - сьорбаючи каву, сказав чоловічок.

- Міг. Але я точно замикався. Я це пам’ятаю добре.

- Не варто аж так покладатися на свою пам’ять.

- Добре, не буду. Хто ти такий?!!!

- Я ж назвався.

- Ну, блін! Краще б Карлсоном назвався! Було б ясніше! Он і солоденьке любиш!

- Кажу ж – солодке стимулює роботу мозку. І стрес знімає. Думаєш, легко з вами, з письменниками, спілкуватися?

- Га? З письменниками? То ти не тільки мій муз? Вже легше! – Андрій засміявся

- Та да. Вас же розвелося, де ж нам на вас усіх набратися?

- Ну-ну! Ти полегше на поворотах!

- А то що? Я, до речі, допомогти тобі прийшов!

- Допомогти? В чому? Поки що тільки заважаєш… Мені зосередитися потрібно, в образ ввійти. Для цього й вийшов, каву поставив… А тут ти… Муз, блін… Карлсон ти, а не муз! А я, як отой дурний Малий, розмовляю з тобою, замість того, щоб в поліцію дзвонити.

- Тю! А поліція тут до чого? В тебе щось пропало? Чи я на тебе накинувся?

- Та ні… Ти незаконно проник в мій дім.

- Ой, які ми ніжні… Давай ближче до діла! Тобі оповідання на коли потрібне?

- На завтра… - здивовано мовив Андрій.

- Ну ти й дотіг до останнього…

- Та, так вийшло… я ж завжди писав за одну ніч. Думав, устигну. А воно щось не йде.

- А що тобі потрібно? Драма? Комедія? Детектив?

- Та ні. Жахастик…

Чоловічок почухав потилицю.

- Ох ти, Стівен Кінг доморощений… Ну да… Це тобі не хухри-мухри… А яка ідея?

- Та в тім то й проблема, що ідеї немає ніякої! Ну, гуляв чувачок по лісу, заблудився, ніч, темно, сови кричать, сосни хитаються… А що далі з тим чувачком робить, ще не придумав.

- Ех, аматори… Не придумав… А як же «тема, ідея твору»? План, в кінці-кінців? Це ж твоєму ЛГ сказитися можна – хто знає, куди ти його наступної миті поведеш?

- Та йди ти…

- Та ладно, жартую я, не психуй! Насправді такі педанти рідко трапляються! Це з тих, що перевчилися! А ти сам колись вночі по лісу блукав?

- Та ні…

- Так а що ж ти хочеш? Як ти можеш писати про те, про що не маєш жодного уявлення?

- Та всі так пишуть…

- Безтолочі так пишуть! І такі ж безтолочі їх читають!

- Та ти що?! Так, муз, а не пішов би ти…

- Я? Ні! А от ти зараз в мене підеш! По лісу блукати! І не повернешся, поки оповідання не допишеш!


У лісі дійсно було темно. Зірки були, але десь так глибоко в небі, що, здавалося, тільки підкреслювали його чорно-синю темінь. Верхівки сосен важко хиталися, затіняючи собою зірки. Дороги не було. Принаймні, Андрій її не бачив. В траві щось підозріло шурхотіло.

- Чорт, де це я? Якісь галюцинації всю ніч… - Хлопець спіткнувся і впав. Забите коліно заболіло.

- Блін, таки не сниться… Чортів Муз… Агов, Музе… Муз, чи як там тебе… Все, я усвідомив! Писатиму тільки про те, що знаю! Верни мене назад!

Щось махнуло крильми майже перед самим лицем Андрія. Сова? Летюча миша? Що тут взагалі водиться? Де взявся цей ліс? Які, в лиха, сосни в наших краях???

Андрій прихилився спиною до якогось стовбура. Так наче не так страшно. Що далі? Який сенс кудись іти, якщо все це не насправді? Хлопець добре розумів, що вийти звідси можна тільки так, як потрапив – з доброї волі пришелепкуватого незнайомця, що спокійнісінько попивав його каву на його кухні.

Завив вовк. Андрій ніколи не чув, як насправді виють вовки. Чому він вирішив, що це вовк? – Хто-зна… Але він побіг. Щодуху. Виставивши поперед себе руки, ловлячи щоками хльосткі удари якоїсь лози. Звідки вона в сосновому лісі? Напоровся на стовбур. Став. Прислухався. Виття вже було чути з іншого боку. З того, куди він біг. Бігти не було сенсу. Це гра. Це не насправді.

- Муз, дідько б тебе взяв!

Пугукнуло. Схоже на сову. Але Андрій ніколи не чув сову вживу. Тільки в кіно. Чому сценаристи завжди лякають глядачів совами? Сова ж не вовк… Не з’їсть.

Вовк завив десь вже зовсім близько. Андрій побіг. Вжух! – провалився в якусь яму.

- Аааааааааа! – Під ногами хруснуло, чваркнуло… кинулося врізнобіч. Він приземлився на щось живе. Миші? Щурі? Темно, хоч око виколи!

Щось засичало. Змія? Гадюка? Господи, в сосновому лісі бувають гадюки? Де я?!

- Муз, падло! Верни мене назад!

Пішла луна.

Хіба в лісі можна почути луну? Сидячи в ямі? З гадюками… чи мишами… чи щурами…

Щось швидке пробігло по нозі… Андрій стрепенувся. Він же у в’єтнамках на босу ногу… Правильно, він просто вийшов зварити каву. У власній кухні. Щоб впіймати натхнення… Щоб написати оповідання. Яке йому потрібно відіслати завтра в редакцію журналу… Впіймав, називається!

- Та що воно тут по мені бігає?!

Андрій з жахом і огидою струсив з себе невідомих тварей і почав дряпатися по стінках ями. Височенько… Став навшпиньки – ледь-ледь дотягнувся кінчиками пальців рук до поверхні землі. Спробував підскочити і підтягнутися. Не вийшло… Ех, треба було таки ходити до спортзалу…

Щось слизьке ковзнуло по нозі.

- Аааааа!

Отямився вже вгорі, важко дихаючи, спираючись рукою на стовбур. Верхівки сосен хитаються вже швидше. Розбирається вітер? Холодний піт стікає із лоба. Ноги трусяться. Треба йти… Куди???? І головне – для чого? Це ж не насправді. Це несправжній ліс, несправжні сосни, несправжнє небо. Це все муляж. Декорації, в які його закинув Муз… Головоломка, яку потрібно розгадати, аби вибратися звідси. Не потрібно нікуди бігти. Потрібно думати… Думати… Дефіцит глюкози, кажете?...

Пронизливо, натужно завив вовк. Андрій побіг. Він біг довго, час від часу перечіпаючись через якісь корчі, падаючи, підхоплюючись, знову падаючи, дряпаючи об колюче гілля руки і лице. В’єтнамки давно порвалися і десь загубилися. Босі ноги втрапляли то в якусь калюжу, то на грудку. З-попід ніг тікало щось живе – м’яке і волохате. Іноді – слизьке. Брррр… Гидота. Моторошна гидота!

Андрій зовсім вибився із сил і зупинився. Хотілося сісти, але думка про те, щоб у цілковитій темряві опуститися на траву, в якій постійно щось шаруділо, жахала. Він руками намацав товщого стовбура і важко обперся об нього спиною. Отак найбезпечніше. Наче…

Серце потроху знижувало свій ритм, паніка відступала.

Так, повертаємося назад: немає ніякого лісу, ніяких вовків/гадюк/пацюків/сов/сосон. Немає нічого страшного. Немає ніякого Муза. Я сиджу собі вдома на кухні, п’ю каву… Ні – я сиджу за ноутбуком. Пишу оповідання. На завтра… Для журналу. В розділ фантастики. Жахастик для домогосподарок… Мій ліричний герой заблукав у лісі. Серед ночі. Чого він взагалі туди поперся? Не важливо… Що я з нього хотів? Що мало бути далі? Він би просто тинявся по лісу і жахався кожного шороху? Як довго? Чому хтось має лякатися, коли чорні верхівки сосен гудуть і хитаються на тлі темно-синього неба? А зорі – глибоко-глибоко… І холодно. І вітер розбирається все дужче і дужче… Вовки? Так, вовків дійсно треба боятися. Коли ти в лісі, серед ночі. Вовки – це страшно. Але якщо ти просто читаєш журнал, сидячи в комфорті в своєму кріслі, під пледиком, з чашечкою чаю – чого тоді боятися виття вовків, якого ти насправді не чуєш? Ти лише читаєш, що воно є, але ти його не чуєш… Чому читачеві має бути страшно? Я ж, коли пишу про це – не боюся. Я не можу налякати когось тим, чого не боюся сам… чи можу? А як же Стівен Кінг? Хіба він боявся сам, коли писав свої романи? Це ж не оповіданнячка, це цілі романи… Так же зі страху й померти можна, доки напишеш. А він їх пачками видавав. Ні, не міг він боятися. «Проживати» своїх літературних героїв – то все … херня то все! Цього ніякі нерви не витримають.

Щось тихо доторкнулося до Андрієвого плеча. Він дико закричав і побіг. Біг, доки вистачило сили. Потім впав на землю і заплакав.

Ну що я дійсно хотів зі свого героя? Яким мав бути сюжет? Я ж уявлення не мав, про що має бути оповідання. Я сам ніколи не був у справжньому лісі. В дикому, де виють вовки, де столітні сосни застують небо… Що саме мав переживати мій герой? Чому читач мав йому співпереживати? Я хотів, щоб читачеві було страшно. З нічого. Просто страшно.

Але страшно зараз тільки мені. Ірраціонально, панічно страшно. Я знаю, що все це не насправді. Я знаю, що зі мною нічого не може статися. Я застряв посеред якогось театру абсурду. Можливо – посеред власного ненаписаного оповідання. Яке завтра (чи вже сьогодні? – котра зараз година?) потрібно здати. І – о диво! Мене лякає не те, що я не виконав замовлення. Мене лякає уявне виття уявних вовків, яке я сам собі (своєму героєві? своєму читачеві?) придумав. А сам я зараз, певно, на кухні. З цим недоробленим карлсоном… Який щось робить з моєю свідомістю… Гіпноз? Як можна вийти з гіпнозу? Що там казав Кашпіровський?... Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю… А, згадав… ні, не слова Кашпіровського… Муз! Муз казав, що я не повернуся, доки не допишу оповідання! То я, все таки, зараз просто пишу своє оповідання! Немає ніякого лісу! Немає ніяких вовків!

Я нічого не боюся! Ура! Потрібно тільки завершити… як? Чим уся ця галіматья має закінчитися? Як вивести з лісу свого героя? Де він, власне? Лежить на землі, тремтить і плаче? Чи то я там?

Знову по колу… Хто це мене обнюхує?! Завмерти? Прикинутися мертвим? Вовки ж не їдять падаль? Чи їдять? Чого я нічогісінько ні про що не знаю??? Як я при цьому взагалі умудряюся писати???

Вовк сів поряд, підняв голову до неба і завив.

Ні, я більше не побіжу. Я взагалі більше на це не поведуся. Ніколи. Ніяких жахастиків. Гуморески! І тільки гуморески! Краще всю ніч сміятися, ніж тремтіти від страху. Коли прийде Муз … Коли знову прийде Муз, то хоч поржу! Трясця його матері!

Андрій поставив останню крапку. «Зберегти документ як…».

Як же його назвати? Хай поки побуде Doc1… Подумаю ще.

Вийшов на кухню. Звісно, там нікого не було.

Прохолодно щось…

Закрив кватирку. Погляд упав на раковину. Дві чашки, немита турка. Став пити забагато кави по ночах…

На підлозі валялися в’єтнамки. Чомусь порвані.

Посеред столу – цукорниця. Він же вже років три п’є каву без цукру… А то що за папірець? Записка. Кривуватими літерами написано: «Ти абсолютно правий! Краще сміятися, ніж плакати! Краще смішити, ніж лякати! З іменинами!»

З якими такими іменинами? Що за … Знову дурня якась!

Андрій повернувся в кімнату. Інформер на екрані ноутбука байдуже повідомляв: «П’ятниця 13 грудня, свято Андрія Первозванного». А… дійсно – іменини… Це ж в ніч на Андрія дівчата ворожать і всякі дива трапляються? Та ще й п’ятниця, 13-те… Здається, я знаю, як назву своє оповідання…



Лубни, п`ятниця, 13 грудня 2019 року

Каранда Галина цікавиться

  • Каранда ГалинаМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 12.02.2020 23:48  Галина Нечесна => © 

Ваша Муза працьовита. Сподіваюсь, вона до Вас таких прийомчиків не застосовує?

 16.12.2019 08:26  Самотній Кіт => © 

+)

 14.12.2019 17:35  Шепітко Олександр => © 

Розбирається вітер? - це як?
Оповідання супер! І назва супер - "Лубни п`ятниця, 13 грудня 2019 року" - просто, але оригінально.
Скажіть, що це експромт? Сіли отак, як ваш герой, і забабахали)). До Кінга далеко, але й не треба, бо Кінг-2 не звучить, а от Каранда...
Отримав задоволення, дякую)))

 13.12.2019 23:46  роман-мтт => © 

Вогонь текст! Радий прочитати щось свіженьке від вас!

 13.12.2019 06:44  Каллистрат => © 

Та да))) "Тринадцатая пятница" задаёт всем жару)))
Спасибо за рассказ пани Галина!
Можно смеяться, но я из Стивена Кинга так ничего и не прочёл, а теперь вижу, что уже и не надо)))

 13.12.2019 02:46  © ... => Ницик Андрій 

Агов! З іменинами!) Де ти подівся?!((((