23.02.2020 15:50
for all
23 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Каллистрат

ОТАМАНША



Зі сторони сходу сонця через стару греблю в село входив чималенький загін вершників.

Попереду нього гарцювала четвірка гнідих дончаків з хлопцями в сідлах такої краси, що у дівчат аж очі випадали.

За ними не спіхом сунула кавалькада із запряжених цугом вороних коней і розкішного лімузину чорного кольору.

Гордовито відкинувшись на задньому сидінні і тримаючи на виду в своїх тонких пальцях довгий перламутровий мундштук з папіроскою там возсідала сама отаманша МАРУСЯ.

Поряд з нею, обперезаний вздовж і поперек кулеметними стрічками в бушлаті і безкозирці сидів демонського виду матрос-ординарець, а поміж колін у нього теліпався до самого полу маузер в дерев’яній кобурі.

 

Такого в селі не було споконвіку, а по цьому зчинився справжній ґвалт.

Малеча збіглася докупи і лупила свої оченята на небачене ще диво на колесах. Жінки з дівчатами кинулися до пожовтілих вже люстерок і видивлялися в них на свої личка. Скрині було негайно відкрито і звідтіля нервово діставались всілякі наряди. Чоловіки ж сторожко виглядали із-за вуглів своїх хат.

Але потроху все вляглося. Чоловіки вийшли із-за хат, жінки заметушилися, бо треба ж було чимось нагодувати прибулих хлопців, дівчата ходили туди-сюди павами, а щоб догодити атаманші при столі було послано за Ганькою, яка раніше служила в городі у багатих і знала як подавати угощєніє.

 

- Мотре, Мотре, в ім’я бога пресвятого сховай мене скоріше!

- А чого ж це ви до мене прибігли? Де ваші хлопці з ревкому?

- Та вони вже втекли, скочили на коней, та тільки їх і бачили, а хіба ж я зі своєю ногою за ними встигну, та й коней більше нема.

- Ой боже, та де ж я вас тут сховаю?

- Та в тебе он хлівець стоїть, в ньому я і сяду, а не приведи господи прийдуть за мною, так я з нього і до лісу чкурну.

- Ну то вже ладно, йдіть туди. Їсти вам принести?

- Принеси дорогенька, принеси, бо зранку і ріски в роті не було.

 

Мотря злазила до себе в погріб відрізала там шмат бочкового сала, розділила надвоє хлібину, взяла дві цибулини і, заховавши все це під хвартух пішла до хлівця.

- Абрамович ви сало будете їсти?

- Все буду їсти дорогенька, все.

 

«От так і живуть люди – думала собі Мотря – коли в сраку припече, так вони і сало будуть їсти. А то бач який, жінці своїй зонтіка купив, все з неї городську мадам ліпить, а то ми як і не в селі живемо. Ще й про бога згадують – безбожники.

Сидів би вже собі зі своєю кривою ногою та й торгував хомутами, але ж ні – всенародне щастя їм подавай. Хай би той всенарод сам собі те щастя і будував, так ні у людей добро відбирають. А ви хоч знаєте як те добро єдінолічним горбом наживати? Ні? Ото ж бо й воно. Паразіти.

 

Треба сходити на вигін – заспокоювалась Мотря – та подивитися, шо там за отряд такий появився. Дівчата вже прибігали, кажуть, що ота Маруся, ну дуже вже фасонная женщіна. Ще й в штанях. Де таке видано? Боже, боже і куди нас це щастя приведе, якби ж ти тільки знав» - тут вона накрила собі голову хустиною і стежкою, стежкою попід лісом пішла на сільський вигін.

 

Народу на вигоні було як на Паску біля церкви.

Посеред площі, виблискуючі на сонці боками стояв запряжений четвіркою добрих коней «шавралєт», котрий мужики поважно називали – АВТО.

Жінки поралися з приготуванням обіду для гостей, а дівчата їм допомагали і по десять разів носили мимо прибулих хлопців воду з такою грацією, що жодне коромисло в селі такого і не пам’ятало.

Чоловіки пригоршнями відсипали вершникам тютюн, крутили цигарки, палили і неспішно розмовляли з ними про волю, про свободу, про гражданську війну, про жидівське всенародне щастя, щоб їм печінки порозривало, про ревкоми, нову власть і як-то воно далі буде….

 

Після доброго обіду Маруся вийшла на ганок, вчорашнього ще ревкому і оглянула площу.

Да, Маруся мала фасон.

Від срібних підківок на її сапожках і до кашкета на голові вона була затягнута в чорного кольору шкіру шевро. І тільки білий шарф китайського шовку показував на її жіночу стать.

Чоловіки повернули свої голови в бік Марусі і уважно її роздивлялися.

Жіноча ж половина зібрання зразу забубоніла і зашепотіла:

- Хлопці, а хлопці, а ви чого сюди прийшли, га?

- Як це чого? На АВТО подивитися…

- Так воно ж позаду вас стоїть, а ви куди свої баньки лупите? Лярву не бачили чи що?

- Та яка там вона лярва, вона ж за нашу свободу сражається.

- Та хоч за що, але лярва і все!

Мужики кидали на землю свої недопалки і повертали голови в сторону АВТО.

«От уже оці дівчата ні на що не дадуть подивитися, коли ще таке побачиш? Отак, проживеш все життя, а згадати буде і нічого. Е-х-х…»

 

Маруся ж від імені незламних борців за свободу подякувала селянам за гостину і запевнила, що як тільки вони вигонять з рідної землі совєцько - жидівську владу, так настане мир і до людей повернеться надія.

За тим віддала команду своїм бійцям вирушати далі.

Сонце повернуло з полудня і почало вже хилитися до гори, вершники сідлали своїх коней і шикувались в колону, в дівочі серця проникав легкий смуток і жаль, жінки хвилювалися, чи ж гарно вони прийняли гостей, а чоловіки запалювали скручені цигарки і думали: «Да-а, жизнь…., а шоб її!»

 

Коли перші ряди загону вже почали підійматися на гору в небо злетіла і затріпотіла крилами пісня:

 

«Ой, при лужку, при лужку, при широкім полі,

При великім табуні кінь гуляв по волі!

Ой, гуляй мій кінь гуляй, поки не спіймаю

Як спіймаю – загнуздаю шовковой уздою!……»

 

 

м. Київ, 2 лютого 2020 р.


Каллистрат цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 17 | Знайдено: 101
Автор: КАЛЛИСТРАТ
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: рассказы;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.02.2020 18:43  Анатолій Костенюк => © 

Дуже гарно! Єх, були часи і, відповідно, люди! Зникли, а Абрамовичи керують, мать їх...

 23.02.2020 15:55  Каранда Галина => ©