Збирач душ
***
Північ… Казкова для всіх мить наступила. Салюти звітували про настання Нового року, а щасливі люди веселились у своїх домівках. Але ніхто не помітив головного дарунку природи… лише один хлопчик, для якого ця ніч аж ніяк не була щасливою. Для нього це була лише єдина казкова мить… Сніг, який випав вранці, ще не розтанув і пишно вкривав голі крони дерев. Легкий морозець пощипував ніс і щоки, але не малював на вікнах свої прекрасні картини, а жаль… Цих шедеврів уже не було декілька років, а їх так не вистачає моїй душі… Снігові шапки ще не зсунулися з дерев-велетнів і з дахів сусідніх будинків, тому більшість речей було покрито білим покривалом. А коли місяць визирнув з-за хмар, людським очам могло відкритись казкове видиво: усе мерехтить, блищить, маниться. Дерева з гнітючих чорних скелетів перетворились в прекрасних королівен. Здається, що Снігова Королева була списана саме з них. А зорі... Мільйони їх там, на небі, і всі вони привертають мою увагу. Просто не можу не дивитись на них, будучи надворі в ясну ніч, і тому часто спотикаюсь, бо мій погляд прикутий до них. Вони утворюють цілі картини й візерунки, але найбільша їхня краса полягає в таємничості. Коли споглядаю зоряне небо, у мене виникає багато питань: що вони приховують за собою? звідки ми прийшли? чи хтось стежить за нашими вчинками зверху? І нема відповідей... А зимою зорі найбільш чарівні. Разом з мерехтливим снігом вони вступають у неймовірний резонанс: частку своєї містичності небо передає навколишньому світу... і здається, що ти потрапив не на звичне та брудне подвір’я свого будинку, а в казку – у палац Снігової Королеви. Кожний твій нерв перебуває в напружені й чекає, коли вигулькнуть за рогу вулиці Її сані або коли вибіже Герда та почне кликати Кая. Навіть дивним не виглядало б, як би вискочив з кущів чорт і полетів би викрадати місяць з неба. Казка... І її руйнує буденність! Мріють про неймовірну красу й не помічають її перед своїм носом!
***
Хлопчик сидів на своєму ліжку, закутавшись у порване одіяло, і любувався природою. Йому було лише вісім років, але він пережив більше лих ніж хто-небудь з дорослих. Холодно… Руки мерзнуть, ноги теж, навіть крізь одяг пробирався холод. Здається, звуки з кухні вже припинились. Значить, заснули й тому не зможуть його почути. Злізши з ліжка, окутаний у покривало, він перейшов у сусідню кімнату. Так, він був правий: його батьки були настільки п’яні, що вирубились від алкоголю. Глянувши на стіл, дитина побачила порожні тарілки й миски. А в холодильнику? Може, там щось є? Але знаючи відповідь наперед, він все одно відкрив його та побачив пусті полиці. Надія вмирає останньою... Забурчав живіт, а в голові почав прокидатись відчай – звичний друг. Хлопчик відвернувся від холодильника, підійшов до столу та взяв табуретку, яку поставив біля кухонного шкафчика. Далі дитина залізла на її та зазирнула на верхню полицю. У його очах промайнула іскра щастя: у куточку лежав окраєць хліба. Усе не так погано, як здавалося спочатку. Він схопив його й почав пожадливо їсти. Так, трохи зачерствів, але їсти можна... Зістрибнувши з табуретки та все ще гризучи хліб, хлопчик пересунув стільчик до груби й сів на нього. Тепло... Він уже почав відчувати свої задубілі руки й ноги. Рай! Щоб так тривало вічно!
***
Хлопчик лежав у ліжку, закутавшись в одіяло. Його обличчям текли струмки сліз. Сльози ненависті чи болю? Ні, швидше образи. Він просидів на своєму комфортному місці лише десять хвилин. А згодом прокинувся батько. Він дивився туманними очима на нього й почав кричати на його адресу різні лайливі слова. Від крику прокинулася мати. Та спросоння глипнула на дитину й кинула на підлогу пусту пляшку з-під горілки. Кусочки битого скла розлетілись по всій кімнаті. Запанувала тиша... Встав батько. Він підійшов, незважаючи на гострі скалки, до хлопчика і дав йому ляпас. Від цього дитина похитнулась і впала вбік. Чоловік на додачу копнув його декілька разів та звелів йому встати. Важко дихаючи, хлопчик повільно встав на ноги й невпевнено тримався на своїх двох. Батько злісно глянув на нього, міцно взяв його за лікоть і штовхнув його до дверей, крикнувши: «Іди хутчій у свою кімнату та лягай спати! Без усіх тих викрутасів! Ми з матір’ю прийдемо через декілька хвилин і подивимся, як ти нас послухав!» Дитина від усього цього не витримала рівновагу і впала прямо на скло, проте швидко встала й вибігла з кімнати. Під час всієї цієї сцени з його вуст не пролунало жодного крику, жодного слову протесту...
Хлопчик забіг у свою кімнату та кинувся на ліжко, заховавшись під одіяло. Знову холод... Холоднеча знову почала пробратися до самих кісток, але він на неї не зважав, трусячись від переляку.
Через декілька хвилин батьки й справді прийшли. Спочатку мати напіввідчинила двері й зазирнула в кімнату, проте, на лихо дитини, помітила, що він все ще був у одежі. Тоді вже батьки повністю зайшли в кімнату та заставили його роздягнутися для сну. Без протестів, ковтаючи гіркі сльози, хлопчик зробив те, що від нього вимагали. Коли ті вийшли, щільніше окутавшись в одіяло, він заплакав. Йому здалося, що в очах його батьків світилась підла радість. Вони насолоджувалися його мукою. Від цього їм на душі ставало приємно.
***
У будинку все затихло: батьки хлопчика вже вкотре заснули, тому пиятика на деякий час припинилась. Дитина все ще лежала без одягу. Він не наважився ще раз ризикнути та піти проти волі дорослих. Хоча хлопчик не спав, але його розум перебував у полоні уяви. Що було б, як би батьки не пили? Вони б купили мені нову зимову куртку? Ми б проводили разом увесь вільний час? Щоб так сталось! Мабуть, він був би тоді щасливий...
Місяць ярко світив у вікно, наповнивши кімнату крижаним промінням. Раптом у цьому світлі промайнула срібна нитка, яка блиснула в повітрі та зникла. Декілька хвилин хлопчик у німому здивуванні очікував ще чогось, якогось чарівного продовження, але вирішивши, що це гра уяви, він відвернувся від вікна до стіни. Після цього в промінні появилась знову нитка, і ще одна, і друга... Їх було там сотні. Ні, мільйони. Вони не були одним цілим або однаковими, а кожна мала різну довжину, а деякі – товщину.
Раптом нитки почали скупчуватись і плестись одна між одної, утворюючи спочатку розмиту і широку фігуру, а згодом щільний і чіткий силует людини. Через декілька секунд появились деталі – очі, рот, вуха, одяг тощо. Срібна істота не стояла на місці: спочатку вона підняла до свого обличчя руку та порухала на ній пальцями, а потім, повернувшись усім тілом до вікна, простягнула руку вперед і... піймала промінь світла. Рука істоти стиснула міцно місячне сяйво, готова за любу ціну не відпустити здобич, але раптом вона розслабилась, ніби річ, яку тримала, розчинилась у повітрі. Після цього, немов за помахом чарівної палички, форма з ниток почала набувати кольору: спочатку долоня й пальці, які декілька секунд назад тримали світло, стали тілесної барви, а потім поступово палітра поширилась на сусідні частини тіла.
Такий процес зайняв не більше двох хвилин, і посеред кімнати стояв чоловік міцної статури та високого зросту. Його доволі довге волосся було злегка посивілим. Засмагле обличчя, з міцним квадратним підборіддям й орлиним носом, було втомленим. На лобі й у кутках рота вже появились перші зморшки. На щоці виднівся довгий і темний шрам. Очі випромінювали, попри сувору зовнішність, добро й ласку так, що кожна людина довірилась би цьому незнайомцю. На тонких губах грала сумна посмішка. Одягнутий він був у сіре довге пальто, яке на той момент було розщібнутим, у білосніжну сорочку з краваткою та в чорні брюки. На його ногах поблискували лаковані туфлі. Проте від цього незнайомця не падала тінь.
Чоловік розвернувся назад до ліжка хлопчика й поклав руку на його плече. Дитина здригнулась від страху та завмерла в очікуванні, проте зразу замислилась. Ні, це не батькова і не материна. Ця долоня набагато лагідніша й приємніша, а ще від неї віє теплом і любов’ю. Разом зі спокоєм прийшла й цікавість, тому хлопчик глянув уверх на незнайомця, прямо в його вічі. Очі незнайомця переливалися різними відтінками синього й дивилися крізь тіло в душу. У них не було й сліду ненависті чи огиди, вони випромінювали лише тугу, жалість і співчуття. Приємно й тепло стало у душі. Він не боявся цього чоловіка, а полюбив його з першого погляду й тому був готовий зробити все, що той скаже.
– Нам потрібно йти. Давай я візьму тебе на руки, – сказав приємним і спокійним голосом незнайомець.
– Добре, але дайте я одягнусь, – відповів хлопчик. Він хотів уже встати і взяти свої штани, але невідомий чоловік зупинив і взяв його на руки. Дитина не пручалась, а спокійно стежила за подальшими його діями.
– Ти готовий до подорожі? – спитав незнайомець.
– Так, – майже шепотом промовив хлопчик і боязко спитав: – А куди ми підемо?
– У кращий світ, – відмовив той. Він розвернувся до вікна з хлопчиком на руках і підійшов до нього. Раптом у незнайомця на спині появились білі крила. Чоловік змахнув ними і пролетів крізь вікно, не розбивши скло.
***
На наступний день хлопчика найшли мертвим у ліжку. Спочатку батьки нічого не зрозуміли і думали, що він так спить. Тільки після другої години дня розлючена мати пішла його будити. У ліжку дитина виглядала мирною та живою, але щось було не так у цій картині. Після декількох штурманів і ляпасів вона зрозуміла, що він холодний. І здійняла паніку. Через годину хлопчика забрали в лікарню, де встановили причину смерті – запалення легень.
***
На розі вулиці, спершись об паркан, стояв чорт. Замість носа, у нього був п’ятак, на копиці брудного чорного волосся виднілись роги. Обличчя в нього було вимазане сажею та худим, з гострим підборіддям. В очах світився підлий вогонь, і губи в нього не усміхалися, а шкірились. На довгій шиї висіла чорна торбинка, у якій зберігалися різні темні амулети. Верхню частину тулуба прикривав лише перевернутий кожух, і було видно його волохаті брудні груди та плаский живіт. Ноги й таз у нього були вкриті густою шерстю, а ступні увінчували копита. Із його заду стирчав хвіст, який обмотав його ліву руку, на котрій були довгі чорні кігті. По його виду можна було здогадатися, що цей диявол когось чекає. Нарешті з тої вулиці, яку він не міг бачити, вийшов наш знайомий ангел зі сплячим хлопчиком на руках.
– Ей, крилатий, хто там такий у тебе? Зазвичай, ви нікого не проводите до пекла, – засміявся чорт від своєї вигадки.
– Це невинна дитина, і вона по закону Божому має власне місце в раю. Ти це знаєш, тому не роззявляй рота на чуже, – відповів спокійно ангел, продовжуючи йти своєю дорогою.
– Ах, нарешті ти знайшов собі роботу! – удавано радісно сказав демон, а потім захихотів, йдучи біля ангела. – А я думав, що ви по простих смертних не приходите, навіть якщо вони безгрішні. То звідки взявся цей виняток? Чи святош настільки поменшало, що ви вирішили зробити усім такий привілей? Ну, звісно! Це й має бути правдою! У нас там у низу така туса...
– Ще існують праведні люди, тільки ви їх не бачите, – перервав його ангел. – Так, кількість населення збільшилась, тому зросло й число грішників. Праведних, попри усі нові гріхи, також достатньо. Отож, пропоную завершити нашу суперечку на такій ноті. Щодо душі... Ця дитина вже хрещена, але не є достатньо дорослою, щоб самостійно дістатись раю. Тому їй потрібна допомога, а то заблудиться на шляху між едемом і землею.
– І не зіпсована! – здивувався чорт і глипнув на хлопчика. Його здивування як рукою зняло. – Ясно все. Сімейне лихо... Один з тих випадків, коли дитина попри побої любить своїх батьків і її серце не зіпсували гнів та ненависть. Зрозуміло... Яблуко не нашої яблуні.
– Вибач, але мені потрібно спішити, – вирішив урвати розмову ангел.
– Постривай! А чому ти відразу не полетів на небеса? – глузливо й хитро спитав диявол.
– Погана річ – заставляти когось чекати, ким він тільки не є, – відповів ангел, розправив крила й злетів у небеса з дитиною на руках, крикнувши слова прощання. Чорт застиг на місці з ненавистю на обличчі. Достали його ті ангели зі своєю добротою та терпінням.
23.02.2020
