Зів’ялі троянди з її могили
***
Бабах! Пролунав гучно грім. Через декілька секунд небо перетнула блискавка та кімната наповнилась холодним світлом. Знову гримнуло, але тепер трохи далі. Дощ могутнім потоком тарабанив у вікна, а вітер із шаленою швидкістю гуляв надворі, однак це ще не назвеш бурею. Надворі було темно не тільки через грозу, а через те, що була уже пізня ніч.
Клац! Чоловік у вітальні виключив телевізор. Він сидів на широкому дивані, укривши ноги покривалом. Йому не даси більше тридцяти років, та й на тридцять він не виглядав, швидше на двадцять п’ять. Проте горе завжди старить людину. Молодик був високий і сухорлявий, проте мав доволі широкі плечі. Русяве волосся не було занадто довгим чи коротким, але неохайна зачіска, яка стирчала де-не-де, кидалась відразу у вічі. Сіро-зелені очі вельми почервоніли від сліз, а під ними виднілись великі мішки від безсоння. Тонкі губи були судомно стиснуті, а по блідих щоках текли струмки сліз. На широкому лобі від горя утворилась вже перша зморшка, така недоречна в його віці. Його біла футболка, заправлена в чорні спортивні штани, була дуже пом’ятою та брудною, а біля шиї – вологою.
«Казали мені розслабитись і попробувати забути її хоч на хвилинку. Яким чином тут забудеш щось, коли йде по телевізору її улюблений серіал. Як вона сміялась, дивлячись його, як хвилювалась за долі героїв! Скільки часу ми провели тут, переглядаючи різні телепрограми!.. Вона любила комедійні драми, а я – бойовики. Боже, вона говорила, що там лише вбивства й нема ніякої психології, а я їй у відповідь казав, що в її улюблених серіалах нема сенсу. Який тоді в неї був вираз обличчя – штучно ображений! А потім вона засміялась своїм гучним лагідним сміхом. Ох, ми були такі щасливі разом!
Можливо, нашому життю була притаманна бідність, але не крайня злиденність. Всі новоспечені сім’ї мають проблеми з фінансами. Проте ми залишались оптимістами до останнього, мріяли стати самостійними, бажали бути батьками... Клята дитина! Ми могли б бути щасливими й без неї, ми могли б жити разом до старості й без неї. Але появилось немовля – і зникла ти. Навіщо мені дитина без тебе? Навіщо мені сім’я без коханої людини?..
Як тебе забути, коли ти витаєш привидом навколо мене? Ти в моїх думках, моїх словах, моїх вчинках...Я тебе завжди відчуваю за собою, але повертаюся назад – тебе нема. Я чекаю хвилинами, коли ти вийдеш зі своєї схованки та засмієшся. А тебе нема... Сиджу за кухонним столом за вечерею і жду, коли спитаєш, як там справи на роботі. Але тебе нема... Нема... Просто зникла, залишивши мене самого, твого улюбленого чоловіка...»
Сльози вирвалися з очей могутнім потоком. Почулось важке схлипування, здавалося, що він задихнеться від своїх сліз. Прикривши лице долонями, молодик зігнув коліна та сперся ліктями на них. Легені високо піднімались і здіймались, судомно вбираючи повітря, наче насоси. Руки й лице конвульсивно здригалися від важких сліз. Покривало сповзло та впало на підлогу.
***
Заспокоївшись, молодик встав з дивана й підняв покривало. Він кинув короткий погляд на телевізор і вийшов із вітальні в коридор. Перейшовши в іншу частину будинку, чоловік зайшов у дитячу кімнату та підійшов до колиски. Пуста... Батьки забрали немовля на місяць до себе.
А як вони раділи й ревно готувались до народження дитини! Відкладали та збирали останні копійки, щоб купити все необхідне! Часом, особливо минулого місяця, доводилось нехтувати всім необхідним. А скільки радості було, коли вони купили колиску!.. Для них купити її було неймовірним досягненням, адже вона коштувала купу грошей. А в її очах... Було стільки щастя майбутнього материнства. Чи раділа б вона так, як би знала, що чекає на неї далі?
Відійшовши від колиски, чоловік підійшов до книжної полиці, яку планували перенести, коли дитина почне ходити. Він хотів почитати щось, надіючись відволіктись від поганих думок, але йому потрапив на очі томик віршів Єсєніна – його перший подарунок їй. Вона так захоплювалася російськими поетами, що він вирішив купити як подарунок на Восьме березня збірку віршів Єсєніна – однин з небагатьох поетів, який йому сподобався. Взявши книжку, він сів на сусіднє крісло, відкрив її, але не став читати. Задумався...
«Спогади... Вони линуть до мене, а я не опираюсь їм... Бо не хочу... Вони такі болячі, але такі солодкі! Нестерпна мука, яка приносить, крім болю, задоволення!.. Моральний мазохіст...»
На його устах появилась іронічна посмішка.
«Пам’ятаю той незабутній день, коли ми зустрілися. Ніби це відбулося вчора. Ти сидиш за столиком у кутку кафе зі своєю подругою. Ви щось шепочитесь і смієтесь, проте твої очі прикуті до мене, і ти розумієш, що я це помітив. Та я був не зовсім безгрішним: коли ми увірвались з друзями у кафе, першою річчю, яка мені потрапила у вічі, була ти. Я відразу зрозумів, що це любов з першого погляду. Проте моя сміливість враз зникла, бо я боявся підійти до тебе та заговорити з тобою. Коли наші очі зустрічалися, я відводив свій погляд чим подалі – і спалахував. І так кожного разу. Ти так вбивала мене, однак знала, знала, добре знала!.. Але ти сама не розуміла, як це припинити, бо твої очі не могли не дивитись на мене, як і мої на тебе...
Друзі зрештою помітили зміну в моїй поведінці: я не сміявся з їхніх жартів, майже не говорив, половину розмови просто пропустив крізь вуха, нічого не розуміючи з почутого. А коли я почав відводити очі й червоніти, дехто вже встиг зрозуміти причину цієї зміни та почав шукати поглядом серцеїдку. Можливо, твоя поведінка нічим не відрізнялася від звичайної, але навіть твоя подруга відчула тонку зміну. Вона простежила за твоїм поглядом та глипнула прямо на мене, а на її обличчі застиг вираз здивування. Дивлячись на вас, я не помітив, як друзі про щось шепотілись між собою. Раптово вони всі встали, і це неймовірно приголомшило мене. Мені було достатньо лише поглядів, а на щось більше зважитись я не хотів. Застиг на місці, але хтось з друзів поставив мене на ноги й легенько підштовхнув до вашого стола. Ставши перед тобою, я зашарівся та не зміг вимовити бодай слово. Добре, що зі мною був дехто з нашої компанії, і бажана розмова зав’язалась.
Під час розмови заціпеніння зникло й ми почали потрохи говорити. Звісно, не було там нічого сказано про наші почуття, але й без цього було все зрозуміло, тільки ми боялися сказати це вголос. Ми так забалакались, що не помітили, що наші друзі перейшли на півшепіт та обговорювали нас. Тоді не існувало нічого, крім нас. Я ловив кожне твоє слово, кожну твою думку, кожний твій порух. Я хотів дізнатися про тебе більше, але боявся спитати лишнього. Мої очі не відривалися від тебе, намагаючись запам’ятати кожну деталь твоєї краси. Та й ти відчувала те саме, проте була більш розкутою, що збивало мене з пантелику, а також... збуджувало. Я відчував, що за цією непроникною маскою ховається щось більше, однак було зарано її зривати. Вистачало й того, що я зрозумів: ти також відчула це почуття, незрозуміле нам обом.
Під кінець розмови ми обмінялися номерами телефонів, а наші друзі задоволено усміхалися. Проте я не міг наважитися подзвонити тобі. Не міг уявити, щоб першою подзвонила ти, бо перший крок завжди залишається за чоловіком. Я соромився, боявся, не міг розібратися у своїх емоціях. Моя пристрасть горіла яскравим вогнем, але її охолоджувала моя песимістичність. Все ж таки я потратив півдня, щоб знайти твою сторінку в соціальних мережах. Тоді написати тобі виглядало для мене набагато простішим ніж подзвонити. І ти відповіла... Спитала, чому не подзвонив, а я збрехав, що загубив твій номер телефону. Потім, через рік після нашого знайомства, я сказав тобі правду, а ти розповіла, що цілий той тиждень провела в тривозі та була вже на грані відчаю...
Перше побачення... Друге, третє... Я вже був збився з ліку, і всі вони закрутились у вирі пам’яті. Але точно знаю, що під час кожного дарив тобі троянди, твої улюблені квіти. Кожного разу ти говорила, що мені не варто витрачати стільки грошей, але я знав: тобі це подобалося.
Місяць минав за місяцем. Пройшов рік, потім – другий, і вже наближався третій. Ми знали про свої почуття, але все ж таки не наважувалися зробити головний крок. Спочатку потрібно було закінчити інститут і тому батьки були проти, а потім на деякий час у наших стосунках запанувала боязнь та невпевненість. Подолавши всі свої страхи, я запропонував тобі обручку та власне серце. Мені довелося цілий місяць важко працювати по декілька змін, а потім потратив усі зароблені гроші, щоб організувати той чудовий вечір, щоб стати для тебе принцом. І це справді вдалось. Ти висіла на моїй шиї та плакала від щастя, називала мене своїм маленьким дурником, бо стільки грошей викинув на вітер. Проте я знав: ти була тоді неймовірно щасливою і стала на мить моєю принцесою.
Нарешті настала мить, коли я повів тебе до вінця. Ти була казково красивою: біле весільне плаття підкреслювало твій прекрасний стан, а його шлейф тягнувся за тобою, наче хвіст за голубкою. Тонку шию прикрашало біле намисто, в якому відбивались наші погляди. Біла пишна фата гармонійно контрастувало з твоїм чорним волоссям, і це мене виводило з розуму. Ніжні руки були без рукавиць лише через мою примху, бо в цей чарівний день я хотів відчувати тепло твоїх рук, а не холодний доторк тканини. Однак мене вразило твоє обличчя: такого виразу щастя й радості на твоєму лиці я ніколи не пам’ятав, і це прикрашало тебе набагато краще ніж весільний макіяж. Дивлячись на тебе, я присягнув тоді перед усіма святими, що ніколи не завдам тобі навмисного болю. І недавно я зламав цю клятву... Вбив тебе! Скільки б мені не говорили, щоб не звинувачував себе, але все одно я знаю: це через мене ти померла, це через мене ти захотіла дитину, це через мене ти дала йому життя ціною власного!!! Я, я, і тільки я винний у цьому!..»
Молодик знову заплакав. Він хотів витерти рукою сльози на щоках, але випадково перекинув книжку. З глухим стуком вона впала на підлогу, і з неї висипалися пелюстки зів’ялих троянд. Чоловік вирячився на них, миттєво переставши схлипувати. На його обличчі спочатку був вираз здивування, який переріс у гримасу страху. Він підвівся з крісла та швидко вибіг з кімнати, залишивши все на своєму місці. Це були пелюстки троянд, які він поклав на її могилу...
***
Чоловік підійшов до дверей спальні. Їхньої спальні. Він простояв перед входом декілька хвилин, про щось розмірковуючи, а потім підняв ногу, щоб зробити крок вперед. Проте натомість поставив її назад на місце. Ні, він не зможе зробити цього. Не зможе спати там, де тільки зовсім недавно спала вона. Після неї все ще залишились сліди: де-не-де видніється її волосся, її подушка пахне її улюбленим шампунем, на її стороні ліжка залишились вм’ятини після неї, а від одіяла віє ароматом її тіла.
Після дня її смерті він пробував заснути на тому ліжку, але не зміг... Йому весь час ввижалось, що вона там, на своєму місці. Здавалося, що чує її дихання, її сонне бурмотіння, її зітхання. Одного разу йому уявилось, що вона перевернулась на іншу сторону. Але кожного разу, коли молодик повертав голову, щоб побачити її, щоб усміхнутися їй, щоб побажати їй доброї ночі, він помічав порожнє місце, бо вона кожного разу кудись зникала, розчинялась у повітрі, а тоді згадував, де вона спить, і його охоплювала нова хвиля відчаю. Чоловік тоді не спав цілу ніч, очікуючи на її повернення. Але вона не прийшла до нього...
Він не вірив до останнього в її смерть, поки не поклали її в могилу. Тоді потрясіння минулось, прийшло розуміння – і його понесло... Коли її почали закопували, він кинувся на людей з лопатами, кричав, бився, історично ревів. Близькі відтягнути його подалі, а він вирвався, та все ж таки впав безсило на коліна позаду юрби людей, що стояли скраю її могили. Ні, молодик вже не намагався чинити опору, а дивився крізь ноги натовпу, як закидали її труну землею, і плакав, плакав, плакав...
Під час поминок у ресторані також не обійшлося без сцени. Він спочатку сидів сумирно та мовчки, але безперестанку пив. Перед її смертю чоловік майже не вживав спиртного, але тоді воно давало таке бажане забуття... Проте ненадовго. Через годину він почав звати її, кричав, щоб вона перестала ховатись і вийшла до нього, благати й давати клятви, що буде виконувати всі її забаганки, коли вона вернеться. Але вона не виходила до нього, а він чекав її, чекав... Тоді молодик почав буйствувати: перекинув два – три стільця, розбив декілька тарілок і намагався перекинути стола, проте прийшли на допомогу знову близькі. Його батько і дехто з друзів завезли його додому, а він ревів на задньому сидінні авто. Навіть в першу ніч після її похорону ніхто не наважився залишити його в самоті.
«І як я буду спати там без неї... Ніяк. Просто потрібно змиритися. Її немає й ніколи не буде. Потрібно звикати. Але як звикнеш, коли скрізь бачиш її? Тут стоїть її улюблена чашка, а там їй подобалось читати, на комп’ютері все ще вибиває історію відкритих нею сторінок, і навіть її улюблена гра все ще залишається відкритою, з полиць на тебе дивляться її фотографії, а де-не-де видно відбитки її пальців... Але це ще половина біди, бо я відчуваю її, відчуваю її дух. Чую шарудіння її кроків, помічаю, як її дух прочиняє двері, а через декілька секунд падає на моє плече чиясь невидима рука, її рука. Вона не хоче мене покидати, як і я її.
Або... Або... Вона не йде, бо хвилюються за мене та нашу дитину... Але вона знає, знає, добре знає, як я ненавиджу це дитя! Бо воно її вбило... Не потрібно було нам дитини, не потрібно було її зачинати, тому що воно забрало наше щастя... Тому це ліжко мені ненависне... А вона ще й тому раділа! Боже! А на яку руїну вона через це перетворилась!.. А її нема... Лише дитина...
Однак, дивлячись на немовля, я бачу в ній лише вбивцю, адже на ньому лежить печатка смерті його ж матері!.. Деколи мені здається, що головна причина моєї ненависті полягає в тому, що воно нагадує, що я також убивця... Адже через мене вона померла... Я міг би порятувати її, коли б не погодився на дитину, але ж ні! Моє самолюбство було вище за дійсність!.. Можна було б вигадати стільки правдоподібних виправдань, яким би вона повірила, можна було б відтягнути неминуче на потім, але... Все це рано чи пізно сталося би...
Тільки які егоїсти всі навколо! Думають, що коли є дитина, то мені легше... Аж ніяк не легше... Мені потрібна не дитина, а вона. Тільки вона! Вони не розуміють, що я буду поганим батьком без неї, адже немовля буде для мене винним завжди. Буду зганяти на ньому свою злість... Або стану зовсім байдужим до нього, а це ще гірше для дитини... А вона це знає, бо й досі тут, а я це добре розумію сам....»
Молодик все ж таки зайшов до кімнати, щоб поправити її подушку, яка загрозливо похилилась набік. Підійшовши до ліжка й вхопивши подушку, він прикипів поглядом до місця, де ще недавно лежала її голова. Троянда... Там була зів’яла троянда з її могили... Проте на відміну від попереднього разу, він не втік, а підняв її та підніс собі до очей. Ай! Чоловік випадково вколов собі палець об колючку й впустив її на підлогу. Потекла кров... Ні, не з пальця, а з зів’ялої троянди.
***
Молодик постелив собі на ніч на дивані та вже лежав на ньому, укрившись одіялом і підклавши руки під голову, проте не зміг склепити очей. Не хотілось спати, та ще й думки роєм гудуть в голові. Хіба тут заснеш? Гроза вже давно припинилась, але по вікнах досі тарабанив маленький дощик.
« „Як так померла?!” – крикнув я, коли мені сказали, що вона померла. Вони щось говорили про дитину, яка верещала в сусідній кімнаті, але я на неї не заважав, бо думав тільки про неї. І досі не можу повірити, що медицина в наший час не змогла її врятувати. Чому вони не могли врятувати одну жінку, коли їх рятують тисячами?! Чому?! Чим моя дружина гірша за інших?! Вона на таке не заслужила!
Декілька хвилин я простояв у заціпенінні, не вірячи своїм вухам. А потім побіг... Але не до дитини, а до неї. Мені здавалося, що всі мене обманюють, що в мене хочуть забрати мою дружину. Я не вірив їм, хотів побачити все власними очима, хотів побачити, як вона дивиться на мене і щасливо усміхаються. Однак побачив лише її холодний труп.
Я плакав, я намагався її розбудити, але все одно у глибині душі знав, що вона не проснеться... Стояв над нею зі сльозами на очах, поки мене не випхали в коридор санітари. А там батьки забрали мене додому, заціпенілого...»
Стук-стук! Хтось постукав у вікно. Чоловік напівприсів, спершись на лікоть, і поглянув крізь шибку в непроглядну тьму. Нікого... «Мабуть, якась гілочка впала на вікно, - пробував придумати якесь виправдання чоловік, - або якийсь птах постукав дзьобом об шибку. Всяке буває». Але попри запевнення по його тілу пробігли мурашки, і його охопило занепокоєння. Молодик вже хотів вмоститись назад, однак...
Продзвенів дверний дзвінок. «Кого присунуло в таку пізню пору? Знову якийсь алкаш! » - він попробував зобразити на обличчі гнів, проте нічого не виходило: на лиці можна було прочитати вираз паніки. Чоловік встав з дивана та пішов у коридор до вхідних дверей. Там він простояв декілька хвилин зволікаючи та надіючись, що незнайомець піде геть, але хтось невідомий ще раз нажав на дверний дзвінок і весь будинок залило мелодією. Двері не мали спеціального вічка, крізь яке можна було заглянути зсередини, тому йому довелося відчинити їх, щоб побачити її...
Вона... Там стояла вона... Така ж красива, як до смерті, тільки рум’яні щоки зблідли, губи мертво посиніли, карі очі стали скляними, а також від неї віяло могильною прохолодою. Все інше залишилось таким самим. Легке біле ситцеве плаття, в якому вона була похоронена, підкреслював її струнку фігуру, навіть після родів її стан не зіпсував легкий животик. Довге чорне волосся чарівно падало на її плечі. Ніжні білі руки були зчеплені позаду її спини. Довгу струнку шию прикрашав золотий ланцюжок, який він подарив їй перед весіллям. А худорляве кругле лице усміхалось йому... мертвою посмішкою. Але він на це не заважав, бо вона нарешті повернулась до нього. Єдине, що молодик помітив, це вінок із зів’ялих троянд, що увінчував її голову.
Чоловік боязко зробив один крок до неї, ще один... А потім побіг і обняв її, заплакавши від щастя. Вона спочатку була здивована, але через декілька секунд обняла його у відповідь, м’яко зімкнувши руки за його спиною, і мило усміхнулась.
– Нарешті ти вдома! – молодик скрикнув від щастя і миттєво заснув, повиснувши на її шиї. Нарешті до нього прийшло таке бажане забуття! А від неї віяло запахом зів’ялих троянд, з її могили...
24-28.02.2020
