Розкажи мені казку
Частина 1 з рубрики / циклу «Збірка оповідань»
– Мамо, розкажи мені казку!
– Яку таку казку? Ти вже давно маєш спати, – озвалася мама.
– Казку перед сном. Ти обіцяла. Ти сама кажеш, що від казок краще розвивається уява.
– Добре. Буде тобі казка, – мама ніжно пригорнула своє чадо. – І про що тобі розповісти казку?
– Не про що, а про кого. Хочу казку про Першого Дракона.
– А не рано тобі про Першого Дракона?
– Ну будь-ласочка, – занило дитинча.
– Добре-добре, – погодилась мама. – Колись, дуже давно, коли на світі існувала лише темрява і каміння…
– І про Зірки. Хочу, щоб ти розповіла про Зірки.
– Закрий очі. Діткам треба відпочивати. Буде тобі про Зірки. Та от, було це коли в небі загорілися перші Зорі. І були вони так далеко одна від одної, і були такі самотні, бо навколо не було нічого, що не мали чим зайнятися. І тоді перші Зірки…
– А коли вже буде про Першого Дракона?
– Щойно ти закриєш очі.
– Вже.
– Що вже?
– Вже закрила. Розповідай.
Мама важко зітхнула:
– Як же з тобою важко, вогнику мій. То розповідати?
– Так!
– Тільки не перебивай. Добре? На чому ми зупинилися?
– Як завжди, на Зірках, – підказало дитя.
– Перші Зірки занурилися самі в себе… Не перебивай. Подумки занурилися, подумки. Тоді вони зрозуміли, що можуть мислити. І кожна Зірка вважала, що вона одна в цілому світі. І жили самотньо… Ну добре, світили самотньо. А деякі Зірки дуже тужили від своєї самотності і від темряви, і порожнечі, що їх оточувала, тож захотіли…
– А ти раніше не розповідала про самотність. Ти казала, що вони вибухнули від старості.
– Цього разу буде так. І як гадаєш, чи лишиться, бодай у когось в світі, сил на старості вибухнути? Ото ж. … і ти обіцяла не перебивати. …тож захотіли наповнити собою, хоча б на одну коротку мить увесь світ і – вибухнули. І не просто спалахнули світлом, а розквітли величезними вогняними квітами. А, оскільки кожна Зірка могла мислити і через це була особистістю, то й квіти, якими вони вибухали, були неповторними. А коли інші Зірки побачили в далечині яскраві спалахи, то захотіли дізнатися, що там відбувається, бо завжди сподівалися, що вони не одні в темному небі. Що таке? Кажи вже.
– І тоді з’явився Перший Дракон.
– Ні, ще рано. Жодна Зірка не могла взяти і полетіти, куди їй заманеться, а дізнатися дуже хотілося. І стали вони кидати в бік спалахів, у кого що було під боком, хто камінь, хто лід, хто вогняні кулі.
– І комети?
– Хай будуть комети. Не всі з них були кометами, але… Тож відправилися блукачі у далеку путь. Дуже далеку. Довго летіли. А коли нарешті дісталися до величезних вогняних квітів, то зрозуміли, що є великий Всесвіт, є Зірки і їхні загиблі сестри, але самі небесні посланці не знають хто вони такі, і вирішили шукати таких же блукачів, як самі, щоб дізнатися від них, хто ж вони насправді. А один посланець, з великим вогняним хвостом, виявився дуже цікавим, і захотів побачити всі спалахи і відправився далі, до іншого спалаху. І літав він так довго і бачив стільки всього, що зрозумів, може бути ким захоче…
– І став Першим Драконом?
– Ні, став просто Драконом. Тобто, тоді навіть і слів таких не було, тож став тим, ким хотів бути, і по суті був.
– А коли став Драконом?
– Він ним і був. Тільки, щоб мандрувати від Зірки до Зірки, уявив собі крила, якими ловив зоряний вітер…
– Я хочу теж ловити зоряний вітер…, – не вгавало дитя.
– І я теж, моя манюня, – зітхнула мати. – А коли…
– А коли він зрозумів, як себе називати?
– А коли він зустрів інших блукачів, зрозумів – він Дракон. А інші блукачі вирішили, що вони теж Дракони. Так він став Першим Драконом.
– А чому саме він зрозумів, що він Дракон?
– Бо увібрав в себе мудрість всіх загиблих Зірок.
– Але ж Зірки не знали, хто він такий. І не могли йому розповісти, бо Драконів взагалі не існувало.
– Спи.
– Мамо! – закомизилося дитя.
– Все. Кінець казки. Спи.
– А далі.
– Перед наступним сном.
Малеча покрутилася на місці, згорнулася калачиком і закрила очі. Мама полегшено зітхнула, обгорнулася навколо маленької драконки, вкрила своїм крилом і теж закрила очі. З малечею стільки клопоту, але поки зовсім не стемніє, можна відпочити. Наступну казку нехай розповідає тато.
***
– Мамо, а навіщо тато вкрав принцесу? – маленька драконка з цікавістю розглядала на смерть перелякану дівчину, яка забилася в куток і виставила перед собою ратище від зламаного списа.
– Я не крав принцесу, – тато-Дракон розчаровано видихнув дим з ніздрів. – Я думав це вівця. Вона ж в білому платті, а я не приглядався з висоти. Вхопив і поніс. Тільки на висоті почув, що воно зовсім не так звучить, як вівця.
– І що тепер з нею робити? – мама з висоти свого зросту стежила, щоб підступне людисько не повиштрикувало небезпечною дерев’яхою очі її дитяті.
– Якщо це принцеса, може прибуде якийсь принц її рятувати, – тато розгублено стенув крилами, сподіваючись на чудо.
– На коні, я хочу щоб він був на коні! – зраділо і замахало хвостом дитятко. – Принци мають приїздити на коні. Коні такі смачні!
– Не факт, – скривився тато. – Якби на півдні, то приїхав би принц на слоні. Там людей багато і принців багато. А тут знову приженуть селян з вилами. Принци і барони таке люблять. А спалиш тих бідолах, рідня начепить баранячу шкуру на барило із смолою, і чекатимуть поки не полетиш на полювання і не вчепиш. Підступні немочі.
– Ти чіпляв? – чомусь розвеселилося дитя.
– Лише одного разу. А старому Подертокрилу підсунули тухлу корову. Поставили в полі на чотири палі, щоб не падала.
– І він купився? – мама і надалі не зводила очей з дерев’ячки в руках принцеси.
– Аякже. Ти ж знаєш такі натури. Лише за день, коли голова стала паморочитися, зрозумів, що він жер. Місто шкода, – зітхнув Дракон.
– А що з містом, – Драконка, не повертаючи голови кинула оком на чоловіка.
– Вимерло. Подертокрил прилетів і все, на що перетворилася та корова в його череві, вивернув на місто. Через кілька тижнів стояло пусткою.
– Ти не розповідав. А чому шкода?
– Там були гарні музики. Не оці їхні, – Дракон вказав на перелякану принцесу, – барабани і труби – ревище і гупання, а справжня музика.
– Правильно зробив. Може її назад віднести? – між іншим вставила Драконка. – Туди де взяв. Поставити на місце.
– Навряд щось вийде. Спалять.
– Кого? – здивувалась дружина.
– Її. Її спалять. Скажуть, якщо Дракони не з’їли – значить відьма.
– Яка дикість, – сказала дружина.
– Яка дикість, – луною повторило дитя-дракончик і сіло навпроти принцеси, по котячому обгорнувши лапи хвостом.
– А віднести подалі?
– Дикість всюди, ти ж знаєш. Ще на людожерів потрапить. Хай побуде кілька днів. Може й справді який лицар трапиться, – Дракон обтрусився і між лусочками на його шкірі спалахнуло мереживо маленьких блискавок. – Може щось в морі вполюю, там ніхто не тиняється в білих платтях.
Величезний звір з докором поглянув на перелякану принцесу, розправив крила і стрибнув зі стіни, а за мить легкою тінню полинув над водою.
Принцеса полегшено видихнула, але уламок ратища не опустила. Вона впевнилась, що молитва допомогла прогнати страшну потвору. Іншої причини, чому її досі не з’їли, принцеса не бачила. А тому почала молитися голосніше, співаючи слова, як це роблять платні служки в храмах.
Маленька драконка завмерла, дослухаючись до незнайомих звуків.
– Справді, на вівцю не схоже, – зробив висновок за трохи. – Але галасує так само. Чому вона з нами не говорить?
– Вони не вміють, – відповіла мама-Драконка.
– Хто – вони?
– Люди. Ніхто з них не вміє.
– Але навіть вівці вміють. Щоправда від них чути лише одне слово. Але, як можуть люди не вміти? Як же вони спілкуються?
– Отак і спілкуються. Чуєш? Це їхня мова.
Маленький і великий Дракони нахилилися до принцеси, яка з переляку стала співати ще голосніше, від чого її голос став ще більше схожий на перелякане бекання вівці.
– Але голосом незручно спілкуватися, – дивувалося дитя. – Тато казав, що під час польоту в рот може щось залетіти.
Мама-Драконка посміхнулася, що принцеса оцінила, як лиховісний вишкір і стала згадувати, які ще молитви вона знає.
Монотонні стогони швидко набридли маленькій драконці і вона повернулася до матері, шукаючи нової розваги. Принцеса, яка втомилася стояти на зігнутих ногах, виставивши вперед деревину, очікуючи неминучого, як вона вважала, нападу, випрямилась і розігнула спину. І одразу впала на коліна, і закрила голову руками, бо голова матері Драконки блискавично з’явилася між нею та крилатим дитинчам і дихнула димом із ніздрів.
Драконка зубами обережно взялася за зламане ратище і вийняла його з обіймів принцеси, як свічку з іменинного торту, і кинула подалі.
– Ніколи не повертайся до людей спиною, – напучувала дитину мати. – Ніколи. І животом теж. І взагалі, найкраще, коли між тобою і людьми буде твоє полум’я. Це посилює їх страх і пробуджує уяву, а уява дуже потрібна цьому світові.
Маленька дракона крутнула хвостом і побігла до пролому в стіні виглядати татка з полювання.
Принцеса, не дочекавшись з’їдення, виснажена страхом і напруженим стирчанням в незручному положенні, звалилася на підлогу і заплакала. Ну чому, чому їй так не щастить. Чому, коли вона зібралася покінчити з цим осоружним життям, її викрадає дракон і, як на зло, не з’їдає одразу, а продовжує муки, полишаючи, немов іграшку, своєму страшному чаду. А яка могла вийти прекрасна смерть, якби в неї вдарила блискавка. Вона ж саме для цього й одягла своє найкраще плаття і піднялася на пагорб. Якби ж не погода. От чому саме сьогодні на обрії жодного спалаху? Вона й заснула там на пагорбі, очікуючи на, бодай, малесеньку громовицю. А прокинулася вже в пазурах дракона. І, здається, кричала всю дорогу. А якби дракон впустив її?
По тілу принцеси пробігли дрижаки. Сьорбаючи носом, вона витерла сльози і спробувала вгамувати цокотіння зубів. Плакати і цокотіти зубами, якось, не гарно і не красиво. І зовсім не благородно.
Отже її не з’їли. Принаймі, поки що.
Дівчина оглянула залу – можливо вдасться непомітно вислизнути і десь заховатися. Підіймаючи руками подерту кігтями дракона спідницю, обережно переступаючи розкидані уламки стін, розбитих вікон та меблів, їй вдалося вислизнути в бокові двері. Чорний коридор, в якому вона опинилася, виявилось, від підлоги до склепінчастої стелі вкритий масною кіптявою. Товсті двері з країв перетворилися на вуглинки і неприємно хрупнули під руками, коли вона намагалася їх розкрити ширше. Двері піддалися з голосним риком, який швидко рвонув порожнім замком, відлунюючи від стін. Принцеса завмерла дослухаючись до звуків у тронній залі, а тоді зірвалася з місця, сподіваючись заховатися у котромусь переході.
***
– Тату, розкажи мені казку, – маленька драконка притулилася головою до шиї тата-Дракона і хитро зазирнула в очі.
Тато повернув голову і скосив одне око, щоб бачити своє дитя.
– Краще після того, як ти поспиш. Вечірні сутінки – найкраща пора, щоб спати маленьким драконкам.
– Але з казкою я швидше засинаю, – наполягала малеча. – І мама сказала, що сьогодні твоя черга.
– Не знав, що для цього треба стояти в черзі.
– Ну тату! – занявчало дитя.
– Гаразд-гаразд. Якщо ти одразу ляжеш.
Мала драконка радісно форкнуло і закрутилася на місці, вибираючи, як вкластися зручніше, за кожним колом чіпляючись крилами за гострі нарости на батьковій голові. Дракон відвернувся, очікуючи поки мала дзиґа нарешті вляжеться.
– Жила собі малесенька драконка…, – розпочав тато.
– Ні, тату. Ти хіба не знаєш, ми зараз розповідаємо про Першого Дракона?
– Хто це ми, – не зрозумів тато. – А, ну добре, буде про Першого Дракона. Було це тоді, коли Зірки щойно навчилися розмовляти…
– Ні, тату. Почни, коли він щойно уявив собі крила, якими ловив зоряний вітер.
– Добре, хай буде про крила. Перший Дракон уявив собі крила і полетів мандрувати. І все що він бачив на початку, це порожнє небо і одинокі Зірки.
– І Дракони, – не відкриваючі очі додала донька.
– Інших Драконів він став зустрічати пізніше, але нехай будуть і Дракони. Бачив він Зірки великі, бачив маленькі. Одні Зірки співали, інші кричали, або шепотіли, а ще були такі, що зовсім мовчали. Перший Дракон був готовий вислухати усіх, в кого гостював. І переказував старим і молодим Зіркам, все, що чув на своєму шляху. Чим довше він був в дорозі, тим довшими ставали історії, які він носив із собою. Ще через якийсь час, він почав плутати в яких Зірок він гостював, а в яких ні, бо чув від деяких схожі між собою історії. Тоді він став розповідати Драконам, яких зустрічав, які вже стали Драконами, що є Зірки, які говорять однією мовою, розповідають схожі історії і однаковими очима дивляться на те, яким є Всесвіт, хоча вони різні за віком, кольором, статтю і розмірами, і якщо блукачів влаштовує така компанія, то хтось би мав передавати повідомлення між Зірками однодумцями. Так Першому Дракону вдалося поєднати Зірки і знайти кожній доброзичливих співрозмовників. І так утворилися сузір’я.
***
Порожній замок навіював тривожний смуток. З дитинства знайомі стіни здавалися недавнім сном, який починався, як гарна казка про її дитинство, а закінчився, зовсім нещодавно, жахливим пробудженням і усвідомленням крихкості її особистого світу.
Світу який розлетівся на дрібні скалки, як порцелянова статуетка, що з тонким зойком падає на кам’яну підлогу, коли над замком її батька закружляли дві величезні крилаті істоти. Вона їх помітила першою і показала сестрам, а ті й рознесли новину. Спочатку подивувалися, що орли залетіли так високо, а потім забули. Лише королівський сокільний до вечора ламав собі шию, задираючи догори голову. Він же першим і зник із замку. Але через кілька днів дракони стали кружляти нижче і мешканці замку оцінили їх справжні розміри. Батько-король, який ніколи не вірив у жодні чари, оголосив ширяючих потвор видінням, насланим чаклунами і наказав не зважати на них. Мати-королева без зайвих пояснень зібрала дітей і відправилася до свого брата, рівнинного барона, більше довіряючи своєму серцю, ніж порадам. Так колись мати не повірила гарним новинам про перемогу короля і стала готувати не бенкет, а зібрала знахарів з усіх околиць і лише так врятувала чоловіка від нагноєння ран, отриманих в битві. А все тому, що вколола голкою для вишивання палець в той день, коли батько виступив у похід.
– Вони хочуть зробити собі гніздо і обрали для цього замок короля, – сказала мати щойно вони від’їхали достатньо, щоб бачити одночасно замок і ширяючих у височині над його вежами чудовиськ. Чому королева так вирішила, ніхто не знав, але саме так і сталося.
Король, який змушений був залишити фортецю, яку не зміг взяти штурмом жоден ворог, став наче й не король. Двічі він збирав військо і намагався відбити знелюднілу фортецю. Першого разу навіть вдалося перейти підйомний міст і добігти до палацу, але дракон викурив їх із замку, як бортник викурює бджіл із колоди з медом. Вдруге – війську не вдалося навіть наблизитися, бо по ночах з валки стали зникати воли і коні, а поблизу замку дракон спалив рештки провізії, яку вдалося довезти. Військо розбіглося, а ті, хто добіг до мурів фортеці розповідали, що підйомний міст зруйнований вогнем. Більше повертати замок ніхто не збирався. Серед баронів пішли розмови про обрання нового короля, тож щоб зміцнити своє хитке становище вінценосний пообіцяв віддати старшу доньку заміж за старого графа, сподіваючись знову отримати його підтримку на з’їзді васалів. Принцеса і була обіцяним призом для старого облудника, про походеньки якого розповідали різне, але неодмінно додавали, що він зжив зо світу всіх своїх дружин. Що такого дізналися, чи побачили покійні дружини невідомо, але ставати однією з них принцеса не хотіла і віддалася на волю неба: якщо її спопелить блискавка – так тому і бути, а якщо ні – вона зачекає, сидячи на пагорбі, – залізний батьків характер, на диво, передався доньці, а не синам.
Блукаючи порожнім замком, зазираючи в полишені поспіхом кімнати і комори, принцеса шукала, де б можна було заховатися, якщо голодні дракони візьмуться її шукати. В арсеналі та казематах почувалася, наче в пастці, в стайнях, крім осмаленої деревини не лишилося геть нічого, а в святилищі було багато висохлих людських решток, туди навіть заходити було страшно. «Молитви їм не допомогли», – відмітила подумки дівчина. Мертві тіла час від часу траплялися в різних закутках, але були вони обгорілими, або вкриті шаром всюдисущої сажі. І всюди помітно сліди вогню.
Щоб вибратися назовні, за стіни фортеці, не було навіть мови – від мосту з товстих колод лишилося саме вугілля. Але можна піднятись у барбакан над брамою, звідки видно аж до підніжжя гори, на якій розташовано замок, і зачекати, можливо, її вже шукають і сюди мчить молодий лицар. Битися з драконом за неї не потрібно, бо це вірна смерть, але він може допомогти вибратися з замку. І відвезти до батька. Щоб той віддав її заміж. І тоді вона знову піде на пагорб…
Відро, яке хтось забув біля джерела, розсохлося, довелося шукати посуд, з якого можна було напитися. Поки виглядала з бійниць на дорогу, сонце схилилося до обрію і в дворі запанували тіні. Довелося повертатися в палац і спробувати там влаштуватися на нічліг.
***
– Тату!
– Ти ще не спиш? Що, знову казку?
– Так. Але не таку, як ти завжди розповідаєш.
– Чому це? Що не так з моїми казками?
– Ти їх так розповідаєш, ніби це все було насправді.
– Он як, – тато розгублено поглянув на маму, шукаючи підтримки, але та вдала, що не помітила. – І як же розповідати?
– Вдавай, ніби ти вигадуєш.
Тато погойдався з боку в бік, ніби потрібна думка срібною кулькою мала закотитися в потрібне гніздо.
– Знову про Першого Дракона?
– А є ще казки про Першого Дракона? – здивувалася мала драконка.
– У Драконів всі казки про Першого Дракона, – зітхнула мама.
– А немає про Драконів і принцес? І про біле плаття, – дитя ніяк не хотіло вкладатися спати.
– Я таких не знаю. Може ти нам розкажеш? – спитав тато у доньки.
– Я? Я ще не вмію, – розгубилася мала, але одразу знайшлася, – і я не знаю що їдять принцеси.
– А я не знаю, що їдять Зірки, але ж розповідаю про них, – удавано обурився тато і одразу знітився під гнівним поглядом дружини. – Ну добре. То хто розповідає казку?
– Ти, – одноголосно заявило Драконське жіноцтво.
Тато з хвилину покопирсався на поличках спогадів, а тоді розпочав:
– Після того, як Перший Дракон об’єднав Зірки в сузір’я… Хоча, ні… Тоді, як він покликав на поміч інших Драконів, щоб невидимими ниточками поєднати Зірки у сузір’я, то від деяких блукачів почув про світила, які не бажали ні з ким спілкуватися і захотів сам на них поглянути. Тоді він став зустрічати Зірки, які вигадували собі супутників, точнісінько таких, як вони самі, бо вважали себе досконалими і хотіли дивитися на когось, як в дзеркало, і щоб хтось казав їм, які вони прекрасні, і кружляли зі своїми близнюками в шаленому танку, поки не помирали, або розчинялися в своїх копіях. Зустрічав Зірки, які населяли навколо себе неймовірну кількість розумних істот, вкладаючи в них власну свідомість, яку відщеплювали від себе шматочок за шматочком, поки не втрачали усю свою мудрість. Траплялися Зірки, що вигадували цілі світи і тільки те й робили, що постійно ті світи вдосконалювали, але натомість спопеляли своєю увагою.
– А як Перший Дракон вигадав собі крила? І як Зірки собі вигадували світи? – підняла голову
– Тоді Всесвіт був дуже молодий і був насичений творенням. Варто було лише уявити і забажати, і ти отримував, що хотів.
– А цей, наш світ – молодий?
– Не знаю, дитинко.
– А я зможу відростити крила, щоб мандрувати до Зірок, як Перший Дракон?
– Тобі вже час спати.
– Але я не хочу спати.
– Якщо не будеш спати, в тебе не виростуть крила і ти не зможеш літати.
Мала драконка закрила очі і сильно притиснула голову до землі, бажаючи швидше заснути.
***
Принцесі наснився дивний сон – ніби вона летіла в нічному небі повному зірок, над гладкою поверхнею води, де відбивалися небесні світила, але не відбивалася вона. І розправивши крила, невидимим птахом неслася крізь простір, і лише знала це, але ніяк не могла побачити в темряві де пролітає. Далекі вогні манили її, шепотіли до неї і говорили з нею. Лише з нею одною. І усвідомлення польоту возвеличувало її і п’янило, і відчуття того, що світ прекрасний, і вона прекрасна наповнювало її і додавало лету потаємного значення і сили. І додавало швидкості… і прекрасні зірки зростали на очах… поки не перетворилися на…
Принцеса зрозуміла, що вже не спить, а сидить в ліжку і дивиться на два синьо-зелені вогні з жовтою і темно-червоною облямівкою. Вона дивилася в очі. Дивилася в очі дракона. В очі маленького дракона.
– Іди геть! – принцеса з силою жбурнула подушкою і та вдарилася в стіну за спиною дракончика.
Вогні очей щезли і в темряві лише було чути неквапливе пошкрібування драконських кігтиків по підлозі, що віддалалися.
– Взяв, розбудив, потвора, – тамувала переляк неголосним бурчанням принцеса.
Пошкрібування на мить припинилося.
– Іди геть! – знову вискнула дівчина і заховалася під ковдру.
«Аби лише старших не привів», – сполоханою пташкою билася в голові думка. Та в палаці було тихо: мала потвора не наробила галасу і більше не дріботіла по коридору своїми гидкими кігтиками.
Прокинулася принцеса від голосного гарчання і кумкання в животі. Сонце стояло високо і відверто витріщалося у вузеньке вікно, підсвічуючи зграйки пилинок. Міріади маленьких вогників одразу нагадали про нічний сон, але в спогади безсоромно втрутилося голодне урчання і повний рот слини.
Водою втамувати голод не вдалося і єдине, що лишилося – подивитися чим вечеряли крилаті потвори. В порожній залі лежала об’їдена туша якогось морського створіння. Знайденим на кухні ножем принцеса відрізала шматок, де було менше слідів зубів і зібралася вже йти геть, як денне світло закрила чиясь тінь і через пролам у стіні до зали ввалився дракон. Принцеса розуміла, що не встигне сховатися і, не бажаючи розлучатися, нехай з несвіжою, але здобиччю, вхопила уламок якогось крісла і виставила перед собою. Дракон наче й не здивувався їй, але здивувався продовгуватій дровенячці в руках людини. Потім, принцесі здалося, дракон, немов ляснув себе долонею по лобі, згадавши щось, витягнув шию і плюнув вогнем. Деревина в руках спалахнула невеликим смолоскипом, не опаливши навіть волосини на голові дівчини. Дракон задоволено рикнув і побрів із зали боковим коридором. Принцеса стояла і дивилася йому вслід, не наважуючись зрушити з місця.
***
– А мені здається – я зрозуміла, що вона хоче, – мала драконка весело махнула хвостом і всілася навпроти матері.
– Я теж зрозуміла. Щоб ти лишила її в спокої, – зітхнула мати.
– Ні вона хотіла, щоб я від неї пішла. Віддалилася.
– Оце й означає – лишити в спокої.
Мала нерішуче потопталася на місці.
– А коли тато прилетить?
– Ти й сама можеш в нього спитати, він не настільки далеко.
Дитя ще покрутилося навколо себе.
– А казку розкажете?
– Тобі правдиву, чи неправдиву? – посміхнулася драконка.
– Саму правдиву, яка тільки є, – зраділа малеча.
– Розкажемо. Аби ти хотіла їх слухати.
Дуже сумно стало Першому Драконові, коли він відвідав Зірки, які не хотіли спілкуватися ні з ким і жили лише у власному світі. Він бачив, як вони швидко старішають і втрачають своє світло. І як помирають. А якщо не помирають, то залишаються висіти в небі несправжніми бездушними світилами і світло їхнє не світить нікому, і нікого не гріє їхнє тепло, а лише сліпить і палить невідомим досі вогнем. Тому вжахнувся перший блукач, коли почув про Драконів, що вподобали світи створені Зірками і лишилися там, щоб творити свої світи, і не літають між Зорями. Вирішив врятувати відступників та повідомити їм, яка доля спіткала гордівливі світила. Але Дракони, що опанували нові світи, не хотіли повертатися до кочового життя, бо життя блукача самотнє і ніколи не знати куди занесе чужа потреба передати повідомлення. І сказали відступники, що в цих світах вони не одинокі і хочуть віддати знання, які в них є, всьому живому навколо. Перший Дракон хотів їх застерегти від помноження душ, але Дракони не хотіли слухати, а казали, що занадто довго він блукав, і не знає, що таке Життя. Від тих слів розізлився Великий Дракон і розгорілося сильно його полум’я, впав він на відступників і побив їх, рятуючи від того, що гірше за смерть. Та інші відступники, бачачи таке вбивство, стали битися з Першим Драконом і його однодумцями, і велика то була троща і вогонь.
Багато Драконів перестало Бути тоді. Багато розлетілося, рятуючись від битви. А Перший Дракон, узрівши, що накоїв, полетів на край Всесвіту, подалі, бо боляче йому було за загиблих братів і соромно.
***
День принцеси, весь в клопотах і вигляданні порятунку, пролетів надзвичайно швидко. Мусово було потурбуватися про їжу і воду, про дрова, про одяг, і про постіль на наступну ніч. По неї прийдуть, але мабуть не сьогодні. Можливо, що й не завтра. Але прийдуть. Буде це сто лицарів, чи десяток – важко вгадати. Але не може бути, щоб батько король забув про неї. Поки що вона мусить сама подбати про себе. Як старшу дитину її кілька разів брали на полювання, тож вона знала, як накладати стрілу на тятиву і як смажити м’ясо. А останнім часом доводилося частенько зазирати на куховарню в дядьковому палаці, щоб поцупити щось смачненьке для молодших братів і сестер. А тут, в її рідному домі вона повноправна господиня. Звичайно, якщо не зважати на крилатих потвор…
Хоча… Чому власне потвор? На ній і досі жодної подряпини. За нею не женуться, як коти за мишею в коморі. Поділилися їжею і вогнем. І… і не замикають у кімнаті, як це зробив її любий батечко, коли вона відмовилася виходити заміж за огидного старця.
І все ж, раз по раз принцеса піднімалася на свій спостережний пост, щоб кинути погляд на порожню дорогу.
Ніч обіцяла принести полегшення. Але, опинившись в ліжку під ковдрою, замість заснути і дивитися сни – розридалася, як малесенька дівчинка: вона одна в порожньому замку, ніхто не прийде її рятувати, а якщо й порятує… Їй немає місця в цьому світі…
Крадучись, сон заколисав принцесу і поніс на широких крилах над темною водою, в якій відбивалися величезні перлини зірок. Та цього разу не було в польоті величі і краси. Злість закипала в ній нестримною силою і вивергалася потоками вогню на залиті денним сонцем ліси і поля, над якими тепер пролітала, на міста і села. Вона боялася своєї злості, свого вогню і руйнувань, які залишала за собою.
Вона боялася – якою вона стала. І ким вона стала.
День змінився на ніч, і знову перед нею в темряві світилося два вогні. Щойно вона випалювала із нелюдською люттю землю, та одразу, не виринаючи зі сну, опинилася в кімнаті, де заснула. Блакитно-зелені з жовто-червоною облямівкою вогні пригасли, а потім зовсім зникли, немов хтось замружив очі.
– Я знаю, що ти там. Ходи сюди, я не серджусь.
Тонка тріска зайнялася від жарини в коминку і запалила знайдену вдень свічку. Маленький, не більше мисливського пса, дракон, погойдуючись і притискаючи крила, зайшов до кімнатки. «Це лише сон, нема чого боятися», – переконувала себе принцеса.
Все дивне в цій істоті: довга шия, перетинчасті крила і дрібна луска по всьому тілу. А найдивніше – очі. Мінливі: від білого і блакитного, до зеленого і темно-синього в центрі; від світло-жовтого, солом’яного кольору, до червоного і темно-червоного з країв. Від тих очей неможливо було відвести погляд, бо хотілося поринути в загадку їх кольору і глибини. Хотілося дізнатися, куди вони дивляться і хто там, по той бік великих кольорових озер.
– Мир твоїм крилам, – звернувся до дівчини дракончик і вона відчула, як наповнюються набігаючими потоками перетинки крил, і як висхідні потоки піднімають її все вище в небо.
– Ти розмовляєш? Не можу в це повірити! – принцеса вирішила здивуватися, не зважаючи на те, що це сон, а уві сні можуть відбуватися різні дивні речі.
– Ти теж розмовляєш, – відповів дракончик, а дівчина побачила в своїй уяві дракона і людину, які кидали один одному м’яча.
– Люди розмовляють, – взялася пояснювати принцеса, – а тварини…
– Дракони не тварини, – урвав її, анітрохи не сердячись, маленький дракон.
Уява дівчини вже зобразила дракона, який з лету підхоплює вівцю і несе в своє лігво, щоб там випатрати і з’їсти. І одразу вона згадала, як сама летіла, відчайдушно борсаючись, в кігтях великого звіра.
– І люди не тварини, – додав дракончик і смикнув шиєю, ніби йому муляв комір сорочки.
– Що там? Що там таке? – принцеса взяла свічку і піднесла до лускатої шиї. Тонкий шнур з гардин врізався в шкіру малого, піднявши м’які лусочки і надійно фіксуючись об’ємною китичкою. Хотів він того чи ні, але вештаючись палацом дракончик сам усунувся в той зашморг і волочив за собою достатньо тканини, щоб та могла стати його саваном.
– Це треба зняти, – принцеса запалила ще одну свічку і розшукала ножа, роздобутого на кухні.
Малий схилив голову, готовий дременути будь-якої миті, і не зводив очей з потемнілої сталі.
– Треба перерізати мотузку, – повільно і якомога спокійніше мовила принцеса і показала, як саме буде перерізати – лезом до себе.
Малий, дивлячись скоса, відвернув голову набік, щоб дати дістатися до зраненої шиї. «До старого я б так не підійшла, – думала принцеса, пиляючи мотузку. – А малий довірливий. Це ж так легко – взяти і встромити ножа в шию». Щойно з тріском розірвалася остання нитка малий відсахнувся від ножа, застрибав, заметушився і сполоханим курчам вистрибнув в коридор. Слухаючи, як, віддаляючись, сполошено цокотять по підлозі кігтики, принцеса загасила свічки і забралася під ковдру. Нехай сон, нехай дивний, але навіть уві сні, чомусь, хочеться заплющити очі і дочекатися справжнього пробудження. Такого справжнього, коли прокидаєшся в своєму ліжку серед людей, а не серед спогадів, які неприрученими привидами блукають замком.