Старі вже були і мали вони корову Зорьку. Та їм молоко давала, а вони з нього і сметану збирали, і масло збивали, і сир творили, добре було.
Але ж роки, роки… І колгосп став ні к чорту. Мужики вже зранку «під градусом» ходили, жінкам і свого клопоту хватало, а те – колгоспне було десь далеко поза увагою, та й на біса він всім здався той колгосп. Горя ще не хватало.
А по цьому і корів стало важче годувати. Кормів в колгоспі майже не було, а накосити сіна у діда уже і сил не хватало. От і рішили старі віддати свою Зорьку в гарні руки і загадали вони її на продаж, може кому треба буде добра корова.
Неділі через дві-три прийшов до них чоловік у городському костюмі, але без галстука і штиблетах в міленьку дірочку. Ввічливий такий і на лице непоганий.
Подивились на нього старі, та й подумали - мабуть, що добрий і віддали йому свою Зорьку.
А десь через місяць в середині літа, коли вже й сонце із-за гори піднялося, стара й каже діду:
- Старий ти чуєш?
- Ні, а шо?
- Та шо. Вроді як наша Зорька надворі реве!
- Та де там вона реве. Ти або вже стара, або «брехунця» переслухала, Зорька їй реве.
Але баба підійшла до вікна відхилила занавіску, тихо охнула і вибігла надвір.
Серед двору стояла їхня Зорька і з її очей котилися сльози.
І в дворі заголосило - залунало:
- Ой боже мій боже! Та чи вони тебе не кормили! Та чи вони тебе не поїли! Та чого ж це ти до нас прибігла! Та невже ж вони тебе били!
Дід підхопився і теж вискочив надвір. Стара обіймала руками Зорьку за шию і сльози у обох текли, як дощова вода по вулиці.
Старого затрясло, але він був фронтовик і по тому скомандував:
- Не кричи на все село! Відведи її в стійло та нагодуй і дай води. Розкричалася.
А сам вскочив до хати, витяг зі старого валянка сховану там чвертку, зубами зірвав з неї «безкозирку» і хлюпнув собі горілки в стакан. Хекнувши випив. Серце трохи відпустило. І він вийшов на двір.
Разом зі старою доверху наклали в ясла корму, принесли води, почистили і вимили свою Зорьку.
Дня через три до них прийшов і новий хазяїн Зорьки. Він звинявся, розводив руками і все говорив як добре було у них Зорьці і як він всі ці дні її шукав.
Баба краєм фартуха витирала собі сльози, дід тупцював на місці і все дивився кудись вбік.
Забрав хазяїн Зорьку і знову повів її на вихід із села.
В кінці вулиці Зорька в останній раз повернула свою голову до діда з бабою і тричі тужливо і протяжно проревла.
Бабу знову вдарило в сльози, дід матюкнувся, махнув рукою і згорблений підтюпцем побіг в інший бік вулиці.
« Ой боже, куди ж це його чорти понесли, невже до магазину? Та хоча б там нікого не зустрів та не напився, а то буде мені горе. Господи, хай краще додому прийде. А я зараз гляну, може вже й свіжі яйця є, та треба йому з погреба огірків солоних дістати, він же мужчина. Картоплю вчорашню розігрію, та ще шось приготовлю, хай тільки повертається» і баба метнулась до хати.
Дід повернувся додому з пляшкою горілки.
Мовчки поставив її на вже накритий стіл. З шафки дістав чарочку і два «наркомовських» стакани. Нігтями зірвав з головки пляшки «безкозирку» і розлив горілку в стакани і чарочку.
Чарочку подав своїй бабі, один стакан підсунув до себе, а другий мовчки накрив скибкою хліба.
Стара і хотіла щось сказати, але промовчала, дід у неї був фронтовиком.
