Коли перевалило за північ старий тихо встав зі своєї лежанки і підійшов до широкого дощаного ліжка на якому спала його старша дочка з дітьми.
- Доню вставай – легенько взяв він її за плече – просипайся.
- Ой боже, тату, шо таке, з дітьми шось?
- Та ні, діти сплять, не буди їх. Тихенько одягайся і виходь у двір.
- Тату та шо сталося?!
- Та нічого доню. Я хочу шо б ти зі мною посиділа за хатою до ранку. Сьогодні вночі повинно бути знамєніє на небі, так мені треба його побачити. А ти візьми собі шось на плечі накинути, бо під утро буде свіжувато.
- Тату, та шо то за знамєніє? Шо ви хочете побачити?
- Та-а…. Хочу побачити чим ця війна закінчиться….
- Та хіба воно вам таке покаже коли до нас ще й німці не дійшли?
- Все покаже…. Давай посидимо та подивимось.
- А з якої сторони воно буде?
- З сєвєра…. Пішли за хату там і будемо чекати.
Зайшовши за хату вони сіли на широку глиняну призьбу вздовж глухої стіни і почали ждати.
Сиділи мовчки. Через деякий час дочка тихо задрімала, а старий все думав і думав, а про що, того ніхто не знає.
Десь мабуть через годину - півтори чекання все і почалося.
Старий своїм плечем злегка штовхнув доньку і схвильовано зашепотів:
- Дивись, дивись, починається! Наліво, наліво дивись, бачиш он там маленькі вогники вискакують, оце воно й є.
Вогники дійсно вискакували із-за обрію спочатку маленькі, а потім виштрикуючись все сильніше й сильніше, перетворювались на якесь мерехтливе сяйво і виростаючи, почали рухатись із заходу на схід.
Старий напружено слідкував за ними і щось шепотів до себе.
- Зупиняться чи не зупиняться – не звертаючись ні до кого питав він, нервово стискаючи свої сухі пальці в кулаки.
А заграва все рухалась і розгорялась, але коли досягла якогось небесного порогу, то завмерла на місці не наважуючись зробити ще хоча б один крок.
- Все! – з полегшенням видихнув старий – Остановимо!
- Дивись – звернувся він до доньки – Якщо вона зараз поверне назад, то війна закінчиться там, звідки і почалася. В Германії!
Через декілька хвилин напружене сяйво почало потроху блякнути і поволеньки, поволеньки спадати туди звідки воно і виникло.
Назавтра старий вже сидів біля колгоспної кузні серед таких як і він мужиків і крейдою малював для них на заржавілому листі заліза таку-сяку карту з фронтами, річками і натхненно пояснював ход собитій. А головне, стверджував, що наступ німців наші остановлять на Волзі, а вже звідти погонять обратно в Германію.
Мужики пахкаючи смердючим самосадом слухали його і думали: «Василь вже зовсім став важкий на голову. Ми того німця ще й не бачили, а він нам каже куди його погонять. От що роблять книжки з людиною, не приведи нас господи!»
Коли все відійшло і воронки від снарядів позаростали бур’янами старі люди згадували: «Та ми з самого початку все знали: і шо буде, і де ця війна закінчиться, і куди того німця попруть. Був тут у нас такий Василь, которий усе знав, бо книжок багато читав, може там все й було написане, хто ж його відає? І стіхи він сочиняв, то може у нього ще й від того шось трохи було. Знали ми все, шо тут і казати».
