Муза поета
з рубрики / циклу «Муза»
Привіт, мій Поете! Я – Муза.
Я прокинулась на дні того Озера, що недалеко від Твого дому. Прокинулась, бо зрозуміла, що Ти мене потребуєш. І відразу зрозуміла, що Ти далеко, що Ти не сидиш, як завжди, на березі Нашого з Тобою Озера, не мрієш, дивлячись у цю синь знизу і зверху. Зрозуміла, бо не відчула на вустах Твого гарячого подиху. І тим більше впевнилася, що Ти мене потребуєш, бо на березі на Тебе діяла б сила Озера, якою я наділила цю водойму з тих пір, як оселилася тут, недалеко від Твого дому. Я, Твоя Муза.
Ти потребуєш мене!
Окрилена цією думкою, я випливаю з тихого чарівного дна Нашого з Тобою Озера, піднімаюсь над синню місячної води, струшую краплини-перли, розправляю шовкові крила і злітаю у небо. Мені не потрібно довго шукати Твоє вікно – он воно, зірка світла між сплячими деревами, тендітний мерехтливий вогник, до якого тягнеться місячна доріжка Твоєї посмішки.
Твоє вікно відчинене. Ти стоїш і дивишся на сплячий світ очима відсутності пориву, натхнення і щомиті запалюєш своїм поглядом самотній ліхтар, який, певне, і живе тільки заради Твого погляду і Твоєї посмішки – як і я.
Ти мене не бачиш – я невидима, але, видно, відчуваєш, що я поряд, і брак натхнення в очах зникає. Ти посміхаєшся – і від Твоєї посмішки хочеться жити, палати, горіти, сяяти, летіти...
Я переглядаю згортки паперу на столі –з натхнення таки бракувало...
Мені дуже хочеться, щоб Ти побачив мене такою, якою я є – в легкій блакитній сукні, з квіткою в волоссі, з шовковими крилами... Я ненароком зачіпаю Тебе своїм крилом – і Ти обертаєшся. Ти відчув не шкірою, а чимось набагато глибшим...
Ти обертаєшся і помічаєш картину на стіні. Дев’ять муз, моїх сестер, танцюють у квітах... Але мене там немає. Я тут, поряд...
Нас багато, і ті дев’ять – лише найвідоміші... Бо в кожного поета, письменника, художника чи іншої людини мистецтва є своя муза. Я – Твоя.
Але Ти потребуєш натхнення. Я цілую Твої гарячі вуста – і Ти наче перероджуєшся, Ти сідаєш і пишеш такі чарівні твори, що Місяць, той самий Місяць-Фенікс Нашого з Тобою Озера, замилувано спускається до води і поринає у вічність... У вічність, яка триває до наступної ночі...
Тобі часто в уяві постає образ Твоєї Коханої і Ти пишеш чудові твори про почуття місячного світу. Але то не просто уява. Образом Твоєї коханої з’являюсь я...
Багато перетворюватись не треба – я дуже схожа на Неї, Твою Музу почуттів... А я - Муза серця... Хоча, ми інколи з Нею і міняємося ролями.
Я залітаю у Твою уяву і стаю такою, якою Ти побачив її вперше – на березі вранішнього Нашого з Тобою Озера, яке з тих пір стало Нашим з Тобою і з Нею...
Я дуже схожа на Неї. Інколи мені здається, що ми з Нею – одна казкова особа...
Ти пишеш і пишеш...
Раптом обертаєшся і схвильовано дивишся навколо. Не бійся, заспокойся. Я поряд.
І Ти знову повертаєшся до Слів.
Я поряд, я не залишу Тебе. Ще раз перечитаю Твої вірші, заколисаю Тебе подихом теплого вітру, погашу самотній старий ліхтар і полину назад, до Нашого з Тобою Озера.
Але завжди буду поряд.
Я відчую, коли Ти потребуватимеш мене.
Приходь до Нашого з Тобою Озера.
Тебе довго гойдатиме вітер на парусиновій гойдалці опалого листя, шепотітиме латаття, і...я буду поряд. Як завжди. Твоя думка. Твоя таємниця. Твоя мрія. Твоя Муза...
