Подорож до Ельфанії
Частина 3 з рубрики / циклу «Подорож до Ельфанії»
Міккі з Бімом йшли дном глибокого яру, куди крізь переплетення густих гілок ледь пробивалися рідкісні промені сонця. Навколо них пурхали маленькі різнокольорові метелики, кружляючи в повільному танці. Бліді ліани дерлися по стовбурах дерев, намагаючись дістатися до цілющого сонячного тепла. Густі папороті і лісова ліщина надійно переховували від цікавих очей численних мешканців лісу.
Почувши тихий кришталевий дзвін, який поступово ставав голосніше, щеня здивовано зупинилося і, піднявши одне вухо, зацікавлено спитало:
- Міккі, що це дзвенить?
- Не хвилюйся, це мій кришталевий дзвіночок, - відповів хлопчик.
- А чого це він розшумівся, та ще так тривожно?
- Можливо, про щось попереджає...
Раптом Бім насторожився, пригнув голову і застережливо загарчав. Дзвіночок на грудях у Міккі тривожно загув. Пролунав шелест сухого листя, тріск гілок, і з лісу вискочили величезні сірі вовки, оточивши друзів з усіх боків. Вперед вийшов ватажок зграї з випаленою плямою на грудях.
- Ти хто, малий? Відповідай! - хрипко прогарчав він.
- Я - Міккі, простий іграшковий хлопчик. А це - Бім, мій товариш.
- Здається мені, ти не звичайний іграшковий хлопчик...
- Чому ви так вирішили? - здивувався Міккі.
- Тому що ти володієш Гудбеллом, - шанобливо відповів ватажок.
Хлопчик здивовано оглянув себе, знизав плечима, а потім вийняв кришталевий дзвіночок.
- Нічим я не володію. Крім цього дзвіночка у мене більше нічого нема...
Ватажок переступив з лапи на лапу і шанобливо кивнув.
- О! Це і є легендарний Гудбелл! Той, хто володіє ним, цілком перебуває під його захистом... Ніхто з лісового братства не сміє заподіяти шкоду хазяїну кришталевого дзвіночка.
- Р-гав! - зрадів Тім. - Схоже, що Гудбелл - чарівний дзвіночок!
- Саме це я й хотів сказати, - погодився ватажок.
Решта вовків дружно закивали.
- А я ні про що і не знаю. Якщо вам що-небудь відомо про Гудбелл, розкажіть, будь ласка, - попросив Міккі.
Вовк сів на задні лапи і з жалем пояснив:
- У-у... Це дуже давня легенда! Я і сам чув її від свого батька, коли був ще зовсім маленьким вовченям, і вже не пам`ятаю... знаю тільки, що Гудбелл сам вибирає собі господаря.
- Цікаво, чому дзвіночок вибрав саме мене? - задумливо промовив іграшковий хлопчик.
Ватажок зграї здивовано похитав головою:
- Ну... наскільки мені відомо, господарем Гудбелла може бути тільки той, у кого чисті помисли і добре серце. Напевно, ти такий...
- Але ж у мене навіть немає серця... вірніше, воно у мене є, але не справжнє, а ганчіркове... - зніяковіло зізнався Міккі.
- Хм... Гудбелл свої справи не пояснює. Ніхто не знає, як він вибирає господаря, але, як відомо, ще жодного разу не помилився у своєму виборі.
Іграшковий хлопчик дбайливо сховав дзвіночок під сорочку і знову звернувся до ватажка:
- А скажіть мені, будь ласка, чи знаєте ви що-небудь про чаклуна Блекфаєра?
Вовки грізно забурчали, а ватажок зграї наїжачився і глухо загарчав:
- Ще б пак! Мені не знати про цього лиходія?! Бачиш обгорілу пляму на моїх грудях? Це опік, який залишився у мене на пам`ять про дні, проведених у нього в неволі...
- Невже цей чаклун катував тебе вогнем?! - обурився Бім.
- Так, щеня! - завив ватажок. - Блекфаєр - відомий злісний палій!
- Вибачте, але може, ви знаєте, де його зараз можна знайти? - з надією запитав Міккі.
- А навіщо він тобі знадобився? - з підозрою насторожився вовк. - З чаклуном ніхто зустрічі не шукає. Хіба тільки...
- Ні-ні... - поспішив його заспокоїти іграшковий хлопчик. - Просто у нього в полоні наші друзі.
- Ми повинні перемогти Блекфаєра, щоб врятувати Росану і Тіма! - додав Бім.
- Але ви ж такі маленькі, - з сумнівом сказав ватажок. - Як ви з ним впораєтеся? Гм... щоправда, з вами Гудбелл, та й хоробрості, судячи з усього, вам не позичати.
- Так де ж нам шукати цього палія? - не витримав Бім.
- Останній раз я бачив його далеко від цих місць, та й було це дуже давно, - з сумнівом зізнався вовк. - Ні, де зараз Блекфаєр, я не знаю.
- Може, ви хоча б підкажете, де проходить стара дорога, яка веде в Ельфанію? - припустив Міккі.
- Звісно! - з радістю вигукнув вовк. - Ідіть за мною, я проведу вас прямим шляхом...
Ватажок, а слідом за ним Міккі і Бім пройшли крізь стрій вовків, які шанобливо схилили голови перед господарем Гудбелла. Бім при цьому крокував з гордим виглядом, важливо помахуючи хвостиком.
Довго чи коротко пробиралися мандрівники хащами, а нарешті дерева скінчилися, і всі опинилися на краю лісу. Неподалік виднілася стара закинута дорога. Вдалині друзі побачили високі білосніжні гори. Їх верхівки сяяли сліпучим блиском, немов посипані алмазами. Сивими велетнями, що охороняють спокій чарівної країни, височіли гори над навколишнім світом. Широка дорога рівною стрічкою бігла навпростець до підніжжя гір. З усього було видно, що цією дорогою вже давно ніхто не користувався, місцями вона заросла чагарником і травою.
- Ось ми і дісталися, - сказав ватажок. - Ідіть по цій дорозі до самих гір, а за ними вже знаходиться Ельфанія.
- А в горах є прохід? - занепокоївся Бім.
- Цього не скажу, - відповів ватажок. - Ми, вовки ніколи не бували в чарівній країні, але, якщо є дорога, значить, повинен бути і прохід.
- Ну що ж, спасибі за допомогу! - подякував Міккі. - Далі ми вже не заблукаємо. Прощавайте!
- Спасибі! - гавкнув Бім.
- Удачі вам, сміливці! - дружно побажали вовки і швидко зникли в лісовій гущавині.
* * *
А в цей час в своєму похмурому палаці чаклун Блекфаєр намагався лестощами і брехнями завоювати довіру лісової феї і Тіма. Розкинувшись на троні, він нахабно розглядав своїх бранців. Напроти нього в маленькому кріслі сиділа Росана, склавши на грудях руки і сердито дивлячись вбік. З-за неї насторожено визирав Тим.
- Росано, зіронька моя, ну чому ти так пручаєшся? - вкрадливо говорив чаклун. - Моє серце палає любов`ю до тебе. Посміхнись... одне лише слово - і я кину до твоїх ніг весь світ!
- А чи не надірвешся? - єхидно поцікавилося кошеня.
- Я не вірю тобі, Блекфаєр! - гнівно вигукнула фея. - У тебе немає серця! Ти - безжалісний палій!
Підхопившись з трону, чаклун молитовно склав руки на грудях і з жаром промовив:
- Це не правда! Ну чому ти мені не віриш?! Мене обмовили! Кругом лише заздрісники - вони заплямовують моє добре ім`я!
- Якщо ти такий добрий, відпусти нас і ніколи не роби зла!
Блекфаєр схопився за голову, зображуючи обурення.
- Та хіба ж я роблю зле?! - удавано здивувався він. - Єдине, чого я хочу, це наведення порядку. Цьому світові потрібен господар!
- Чи не ти хочеш їм бути? - знову не втримався Тім.
- А хто ж ще?! - самовпевнено заявив чаклун.
Увійшовши в роль, Блекфаєр доклав руки до грудей і почав розповідати вкрадливим голосом:
- От всі кажуть, що я злодій, але по суті я - Прометей! В цілому світі немає нікого добріше за мене...
- Скоріш, підступніше й нахабніше! - передражнив його Тім.
Непомітно відштовхнувши ногою кошеня так, щоб не помітила Росана, Блекфаєр продовжив:
- Я хочу змінити весь світ і встановити свій порядок!
- Щоб підкорити всі народи? - знову поцікавився Тім.
- Та ні! Тільки щоб дарувати вогонь душі!
Блекфаєр самовдоволено посміхнувся і, задоволено потираючи долоні, перевальцем попрямував до трону.
- Невже і тепер, після мого настільки красномовного визнання твоє серце не потеплішає до мене?! Прийди ж в мої обійми!
- Ні! Ти - підступний лиходій! - відповіла Росана. А твої обійми - це спопеляючий вогонь...
Нахабно посміхнувшись, чаклун заперечив солодким голосом:
- Краще миттєво згоріти яскравим полум`ям в горнилі пристрасті, ніж все життя тліти головешкою! Втім... у тебе ще є час подумати. Я не хочу нав`язувати своє кохання силою, хоча сила мого кохання повинна тебе переконати! А поки...
Хитро примружившись, Блекфаєр плеснув у долоні.
Негайно відчинилися двері і з`явилася пришелепувато усміхнена пацюка, яка поглядала на Тіма захопленими очима. Не помічаючи цього, чаклун оголосив:
- Чара, проведи наших, поки все ще гостей, в їхні покої. Нехай подумають ще трохи...
Пацюка спробувала взяти Тіма за лапу, але той відстрибнув від неї і сховався за Росану. Тоді Чара попрямувала до дверей, запрошуючи бранців слідувати за собою. Блекфаєр провів їх самовдоволеною усмішкою. Підійшовши до дзеркала і потираючи руки, він звернувся до власного відбиття:
- Подивимося-подивимося... ще є час. Моя палка промова мала навіть кригу розтопити! Так... сьогодні я був неперевершений...
* * *
Іграшковий хлопчик і щеня крокували по старій дорозі, яка була вимощена потрісканими плитами. З кожним кроком вони наближались до білосніжних гір. Дивна річ - дерева і чагарники, що оточували дорогу, виглядали похмуро і насторожено. Панувала тривожна тиша. Не було чутно навіть співу птахів.
- Послухай, Бім, ти помітив, що навколо нікого немає? - стурбовано запитав Міккі. - Цікаво, чому все навколо виглядає таким занедбаним?..
- Напевно просто тому, що тут ніхто не живе, - припустило щеня.
- Але я думав, що біля Ельфанії все повинно бути радісним і веселим, - з сумнівом заперечив іграшковий хлопчик. - Дивно це...
Раптово дзвіночок почав тривожно гудіти. Хлопчик зупинився і озирнувся на всі боки.
- Що трапилося? - негайно насторожився Бім.
- Он там, бачиш колоду? - відповів Міккі, вказуючи на шмат деревини, що лежала трохи осторонь дороги.
- Бачу, звичайно. Важко не помітити таку здоровенну ломаку, оброслу мохом. А що?
- Біля колоди щось поблискує. Цікаво, що б це могло бути?..
- Зараз я принесу, - з готовністю запропонував Бім.
Швидко піднявшись на колоду, він побачив ланцюжок і, потягнувши його, витягнув з болота медальйон. Бруд скотився з нього, і медальйон залишився чистим і гладким, як дзеркало. Кришталевий дзвіночок негайно заспокоївся і замовк. Міккі взяв у Біма незвичайну знахідку і почав уважно розглядати.
- Що це таке? - не витерпів песик.
- Старовинний срібний медальйон, - почав пояснювати хлопчик. - Бачиш, з одного боку зображений орел з розкритими крилами, а з іншого - гірські вершини.
- Мені здається, що ці вершини дуже схожі на ті білосніжні гори, куди ми йдемо, - припустив Бім. - Сам подивись...
Міккі перевів здивований погляд з медальйона на снігові вершини.
- Так... схожість тут, явно не випадкова... - погодився він.
У ланцюгу гір, що оперізували Ельфанію, чітко виділялися три вершини, точнісінько такі, як на медальйоні.
- Дивна річ... цікаво, хто її загубив? - поцікавився Бім.
- Не знаю. Але мені чомусь здається, що цей медальйон не простий...
- І що будемо з ним робити?
- Поки візьмемо з собою. Може, зустрінемо його господаря, тоді зможемо повернути медальйон законному власнику. А поки - вперед...
Прагнучи швидше потрапити в чудову країну, Міккі і Бім з нетерпінням крокували вперед і незабаром опинилися біля підніжжя гір. Але прохід в Ельфанію виявився заваленим величезними каменями.
- Ну ось, прийшли називається, - засмутилося щеня.
- Судячи з усього, Ельфанія повинна бути за цим завалом, - розгублено сказав іграшковий хлопчик.
- А як же його подолати? Я, наприклад, літати не вмію...
- Ну що ж, робити нема чого, доведеться лізти через гори, - підсумував Міккі.
- Ох, адже це небезпечно, - злякано опустив вуха Бім.
- Я знаю, - погодився Міккі. - Але ми повинні врятувати Росану і Тіма. Якщо не ми, то хто їм допоможе?!
- Так, у нас немає вибору. Потрібно йти!
Друзі знайшли ледь помітну стежку, що вела в гори, і почали по ній підніматися. Чим далі вони йшли, тим менше було рослинності на схилах. Невдовзі з усіх боків мандрівників оточували одні лише камені.
До полудня дісталися до невеликого майданчика. Міккі подивився вниз і здивувався тому, який величезний шлях вони пройшли. Он там видніється стара дорога, по якій вони прийшли до гір. Ще далі - зелений віковічний ліс, на якому страшною раною виділялася чорна обвуглена пляма. За лісом несла свої могутні води широка річка, де друзі мало не стали здобиччю величезної щуки. І вже зовсім далеко, так далеко, що звідси і не видно, залишився рідний дім.
Іграшковий хлопчик відчув якесь хвилювання. Йому здалося, що його ганчіркове серце стислося, і на очах виступили сльози.
"От дивно, - подумав він. - Невже я можу заплакати?"
Раптом величезна тінь накрила мандрівників. Пронісся сильний порив вітру, і на майданчик опустився орел. Він був таким великим, що здавалося, закрив собою півсвіту. Орел склав крила і суворо запитав:
- Ви хто такі і навіщо сюди прийшли?
Міккі ступив уперед і вклонився.
- Шановний орел, вибачте, не знаємо вашого імені, - почав хлопчик. - Ми йдемо в чарівну країну Ельфанію. Мене звуть Міккі, а це - мій приятель Бім. Ми не хотіли порушити спокій ваших володінь і нічого поганого не задумували.
Орел злегка здивувався, почувши таку ввічливу відповідь від маленького хлопчика.
- Моє ім`я Елоун, - відрекомендувався він і поцікавився: - Скажіть, звідки ви прийшли, відважні мандрівники?
- Ми прийшли здалеку, - квапливо повідомило щеня. - І багато чого цікавого бачили в дорозі...
- Але про це розповідати можна дуже довго, - зупинив його Міккі. - А часу немає. Ми повинні звільнити друзів, які потрапили в біду.
- Що ж, в такому разі не буду вас затримувати. Дайте відповідь лише на одне питання: ви часом не знаходили на шляху медальйон?
Бім радісно підстрибнув і, ледь не захлинаючись від захвату, повідомив:
- Звичайно, знаходили! Він такий гарний, блискучий і на ланцюжку... тільки ми не знаємо, чий він. А вам відомо?
- Цей медальйон належав моєму батькові, коли він був ватажком орлиної зграї.
- А де зараз ваш батько? - зацікавився Міккі.
Орел гордо випнув груди і урочисто промовив:
- Він загинув під час битви з військом чаклуна Блекфаєра. А медальйон зник. З тих пір наша зграя розпалася на окремі сім`ї. Я довго шукав медальйон, сподіваючись об`єднати орлів тутешніх гір, та так і не знайшов його...
- Виходить, це не просто прикраса, а якийсь незвичайний медальйон? - здивувалося щеня.
- Так і є, - зітхнув Елоун. - Дуже давно, коли земля була ще зовсім молодою, рада наймудріших чарівників створили гори навколо Ельфанії, щоб захистити її від темних сил зла. Тоді ж був викуваний з місячного срібла цей медальйон, як символ влади. Рада наймудріших вручила його ватажкові орлиною зграї.
- Так твій батько був правителем Ельфанії? - здивувався Бім.
- О ні! Медальйон - символ головного охоронця цих гір. Він передавався від батька до сина з покоління в покоління. Орли несли вартову службу, і ніхто не міг потрапити в Ельфанію без їх відома. Але, на жаль, все це було давно...
Орел замовк. Запала тиша. Тоді Міккі ступив уперед і, піднімаючи над собою медальйон, урочисто промовив:
- Елоун, ось - візьми... ми повертаємо тобі священний символ. Нехай він допоможе відродити велич і славу орлиного племені!
З цими словами Міккі надів медальйон на шию орлу.
- Дякую вам, друзі! - нахилив голову Елоун. - Але шлях через гори важкий і небезпечний навіть для таких відважних мандрівників, як ви.
- Що ж робити? - засмутився Міккі. - Нам все одно потрібно пробратися в Ельфанію. Від цього залежить життя наших друзів.
- В такому разі вам потрібно просто перелетіти через гори.
- Але я ж не вмію літати, - проскавчало щеня. - Я боюсь...
- Не хвилюйся, малюк, - втішив його Елоун. - Я перенесу вас. Сміливо забирайтеся до мене на спину і тримайтеся міцніше...
Міккі і Бім влаштувалися на спині орла і міцно обнялися. Елоун змахнув могутніми крилами і почав поступово набирати висоту.
Білосніжні вершини залишилися далеко внизу. Десь біля самого краю горизонту виднілося безкрає дзеркало Великого океану, над яким займалася ранкова зоря. А з протилежного боку вже наступав вечір, і темні сутінки м`яко стелилися по землі. Яскравим і різнобарвним був мир з усіх боків. Але всередині кільця гір нічого не було видно з-за густого туману. Сіра імла покривала чарівну країну від краю і до краю. Елоун пірнув у туман і незабаром торкнувся землі.
- Ми на місці, - повідомив він.
Тривожна тиша панувала в Ельфанії. Не було чути жодного звуку. Навколо лежали валуни, уламки скель і каміння подрібніше. Лише де-не-де виднілися такі самотні і слабкі паростки, що здавалися неживими.
- Куди це ми потрапили?! - вигукнув Бім. - Не може бути, щоб в Ельфанії все було таким сірим і похмурим.
- Дивно, - підтримав його Міккі. - І чому тут так тихо?
- Цього я не знаю, - відповів Елоун. - Ми, орли живемо високо в горах і сюди ніколи не залітаємо.
Міккі подивився на всі боки і задумливо промовив:
- Де ж нам шукати Вілеміру і в який бік іти?
- Наскільки я знаю, тут всі дороги ведуть в Місто квітів. Ідіть будь якою з них і потрапите до чарівниці. А тепер, друзі, прощавайте! Я повинен повернутися і знову зібрати орлину зграю.
- Прощавай, Елоуне!
- Спасибі тобі! - посміхнувся Міккі. - Цей чудовий політ я не забуду ніколи!
Орел змахнув крилами і зник в сірій імлі.
- Ну от, Біме, і знову ми з тобою залишилися удвох...
Щеня почало обнюхувати землю, бігаючи по колу і бурмочучи:
- Цікаво, в який бік нам іти? Через цей туману нічого не видно...
- Не хвилюйся, Біме. розберемося. Давай роздивимось околиці, може, кого зустрінемо і розпитаємо...
- Якось мені тут неприємно, навіть страшнувато... - зізнався цуцик. - Давай підемо звідси швидше.
Раптово він завмер, принюхався і радісно заявив:
- Ой, постривай... здається, я чую запах житла...
- Де? - зрадів Міккі.
- Іди за мною, зараз знайдемо!
- Стривай! - насторожився хлопчик. - Щось мені ці звуки не подобаються. Здається, я чую кроки... давай поки сховаємося за тим каменем...
Ледве друзі встигли присісти за величезним валуном, як з густого туману вискочила ціла зграя сірих пацюків. Разом з ними з`явилися охоронці з чорними металевими кільцями на шиях. Вони протопали повз каменю і знову зникли в тумані.
Пацюк, що йшов останнім, раптом зупинився. Він підвівся на задні лапи і підозріло принюхався. Але в цей момент з туману почувся сердитий окрик начальника, і пацюк, здригнувшись, квапливо побіг за іншими.
Минуло кілька хвилин, перш ніж Міккі і Бім зважилися перевести подих. Вони з побоюванням перезирнулися.
- Ого, цілий загін пацюків... - прошепотів Бім. - Вони схожі на ту, яка викрала Росану і Тіма.
- А з ними ще якісь розбійники з палицями! - додав іграшковий хлопчик. - Ох, не подобається мені тут... може, це слуги Блекфаєра?!
- Дуже схоже... і здається, вони когось шукають.
- А якщо нас? - припустив Міккі. - Потрібно бути обережними.
Він задумливо подивився слідом зниклому загону і додав:
- Тільки я не зрозумію, звідки в Ельфанії з`явився Блекфаєр? І де тоді чарівниця Вілеміра?
Від несподіваної здогади Бім завмер, а потім радісно вигукнув:
- Якщо Блекфаєр тут, то Росана і Тім теж десь поблизу!
- Правильно, - погодився Міккі. - Ми повинні їх відшукати. Але спершу потрібно знайти місцевих жителів і про все у них дізнатися.
Друзі вийшли з-за каменя на стежку і пішли в сторону, протилежну тій, куди побігли щури.
Через деякий час стежка стала розширюватися. Нарешті мандрівники розгледіли в тумані неясні контури будівель. Це було місто. Біля воріт на буром камені дрімав, товстий охоронець з величезним дрючком в руках. Друзі тихенько пройшли повз і опинилися в місті.
Ймовірно, колись тут було дуже красиво. По обидва боки вулиць стояли будинки різної висоти і форми. І не було серед них двох однакових. Мабуть, раніше всі вони були пофарбовані у веселі і яскраві кольори. Але зараз ці будинки брудні і покриті кіптявою мляво дивилися розбитими вікнами. Всюди росли квіти. Але не ті, тендітні і запашні, які любить кожен з нас. Це були страшні чорні рослини, суцільно вкриті шипами, з яких капав на землю отруйний сік.
Міккі і Бім вийшли з провулка і зупинилися біля кам`яної чаші у формі квітки. Судячи з усього, раніше тут весело дзюрчав фонтан. Тепер же чаша була заповнена сміттям і брудом. Тужлива тиша стояла на вулицях.
Раптом ззаду почувся чийсь квапливий шепіт:
- Гей, ви, йдіть сюди. Швидше!
Мандрівники озирнулися. З прочинених дверей з`явилася рука і поманила їх. Міккі підійшов першим, і негайно рука втягла його всередину. Бім кинувся за хлопчиком. Двері за друзями зачинилися, і вони опинилися в повній темряві.
Поруч тріснув сірник, і при світлі спалахнулої свічки іграшковий хлопчик і щеня побачили зморшкувату стару з довгим носом. Вона була горбата і потворна, але її блакитні очі світилися добротою і сумом.
- Поводьтеся тихо, - порадила вона. - Якщо почують слуги Блекфаєра, то всім нам буде погано.
- А ви хто, бабусю? - запитав Міккі.
- Спершу розкажіть, навіщо ви сюди прийшли?
- Ми прийшли по допомогу до чарівниці Вілеміри. Але, здається, тут скоїлось якесь лихо?
- Ми думали, що Ельфанія - це весела і щаслива країна, а тут похмуро і страшно, - поскаржився Бім.
- Ви прийшли з зовнішнього світу і нічого не знаєте про те, що тут сталося, - сказала стара.
- Ми бачили в Ельфанії слуг чаклуна... але як Блекфаєр зумів сюди пробратися? - здивувався Міккі.
- За допомогою хитрощів і підступності чаклун проліз в Ельфанію і одної темної вночі наклав на сплячу правительку закляття, позбавивши її чарівної сили... тепер тут править Блекфаєр... - зітхнула стара і сумно похилила голову.
- Але де ж мешканці Міста квітів? Чому їх ніде не видно?
- Кого зловили прислужники чаклуна, тих відправили на роботу в каменоломні, а решта поховалися - хто де...
- Ех, де ж нам тепер шукати чарівницю Вілеміру? - засмутився Бім.
- А навіщо вона вам? - поцікавилася стара.
- Ми хочемо попросити у неї допомоги, - пояснив Міккі. - Колдун Блекфаєр викрав наших друзів. Ми повинні їх врятувати.
- На жаль, Вілеміра не зможе вам допомогти...
- Ну чому ж? - занепокоїлося щеня. - А якщо ми її добре попросимо?
- Справа в тому, що Вілеміра - це я, - з гіркотою зізналася стара. - Чаклун позбавив мене сили і наклав закляття старості.
- Виходить, все було марно? - скавульнув Бім. - А я так сподівався...
Раптово пролунав тихий дзвін кришталевого дзвіночка.
- Стривайте засмучуватися, - пожвавішала Вілеміра. - Що це у тебе там дзвенить, малюк? Будь ласка, покажи...
Міккі дістав з-за пазухи сяючий Гудбелл.
- Це кришталевий дзвіночок.
- О, це не просто дзвіночок, а легендарний Гудбелл! - зраділа бабуся. - Він допоможе нам!
- А ви знаєте легенду про нього? - запитав Міккі.
- Ну звичайно.
- Розкажіть, будь ласка!
- Що ж, слухайте... Ще у сиву давнину, коли люди, птахи і звірі розмовляли спільною мовою, на землі не було місця злобі і ворожнечі. Добрі чарівники вивчали науки і вдосконалювали чарівницьке мистецтво, щоб допомагати людям. Свої наради вони проводили за круглим столом з білого мармуру і тому їх називали чарівниками Білого кола.
Але одного разу зі світу тіней сюди прийшли темні сили, покриваючи все навколо мороком безмовності. Люди, звірі та птахи були безсилі перед спільною бідою. Навіть добрі чарівники не могли нічого вдіяти. Тоді дев`ятеро наймудріших з них спустилися священною печерою до серця Землі і принесли звідти великий кристал життєдайного кришталю. З усіх земель закликали наймайстерніших різьбярів дорогоцінних каменів. З них вибрали майстра Фрідома, який протягом одинадцяти днів і ночей обробляв кристал, надаючи йому форму дзвіночка, а потім вирізав на ньому чарівні письмена. Коли майстер закінчив роботу, то впав непритомний.
Тоді за справу знову взялися чарівники. Сім днів і ночей вони співали по черзі магічні заклинання, щоб наповнити дзвіночок життєвою силою. І ось на восьмий день він тихо завібрував і налився магічним сяйвом. З дзвіночка вдарив блакитний промінь і, торкнувшись неживого майстра Фрідома, оживив його. З тих пір його нарекли Гудбеллом.
Чародії Білого кола виступили із замку, щоб битися з темними силами. Наблизившись до кордону мертвих земель, вони розташувалися на вершині високого пагорба. Чорні тіні клубочились, обтікали пагорб і повільно повзли по схилу, піднімаючись все вище і вище. Тоді Фрідом підняв над головою кришталевий дзвіночок, який завібрував, випромінюючи яскраве сяйво. Промені світла вдарили в темряву. Чистий кришталевий дзвін поплив над землею, дроблячи і руйнуючи безмовність, і морок почав танути.
Багато днів і ночей чарівники переслідували темряву, виганяючи її з нашого світу. І коли всі землі знову стали вільними, Гудбелл примістили в храм світла і добра в замку чарівників. З тих пір пройшло багато століть. Не раз приходила в наш світ біда, але у важкі часи Гудбелл завжди приходив на допомогу...
Вілеміра замовкла.
Міккі сидів, не помічаючи нічого навколо, і думав: "До чого ж все несподівано. Я вирушив у путь, щоб знайти Господаря для будинку. Спершу я був один, а тепер зі мною друзі. І подорож затяглася - вже скоро осінь. А тут ще виявляється, що від мене залежить благополуччя Ельфанії... "Міккі згадав свій будинок і всіх, хто з нетерпінням чекав його повернення. Він уявив собі, що з ними може трапитися, якщо Блекфаєр захопить весь світ. Іграшковий хлопчик здригнувся і струснув головою, відганяючи страшні думки. Діставши дзвіночок, він задумливо сказав:
- Для того щоб врятувати Росану і Тіма, ми повинні врятувати Ельфанію - звільнити її від Блекфаєра! Ех, знати б його слабке місце...
Вілеміра нахилилася до Міккі і довірливо повідомила:
- У Блекфаєра є чорна чаклунська куля, за допомогою якої він і робить свої темні справи. У цій кулі зібрані всі сили зла. Лише тільки Гудбелл здатний її зруйнувати.
- А як... як він може це зробити? - підстрибнув від нетерпіння Бім.
- Для цього дзвіночок повинен перебувати поруч з чорною кулею.
- Але спершу потрібно потрапити до палацу Блекфаєра! - сказав Міккі.
- А ми навіть не знаємо де він знаходиться... - засмутився Бім.
- Чаклун побудував свій палац на високій скелі посеред згубного болота, яке сам і створив, та ще населив чудовиськами, - повідомила Вілеміра.
- Ну от! Як же ми туди потрапимо?
- О, я знаю таємну стежку, по якій можна перейти болото.
- А як ми потрапимо до палацу, якщо скеля, на якій він стоїть, неприступна? - задумався іграшковий хлопчик.
Стара посміхнулася і довірливо повідомила:
- Внизу скелі серед заростей терну є хід, про який ніхто не знає. Він веде прямо до палацу!
- А тобі звідки відомо, якщо ніхто про це не знає? - поцікавилося щеня.
- Мені розповів один знайомий кажан, який зі своїми друзями там живе.
- Тоді чому досі ніхто не пробрався цим ходом і не подолав лиходія? - здивувався Міккі.
- Тому що здолати Блекфаєра може тільки господар Гудбелла. До того ж хід такий вузький, що доросла людина не може в нього влізти.
- То нам буде якраз впору! - зрадів песик.
- Що ж, раз так, то не будемо затримуватися. Потрібно вирушати.
- Добре. Йдіть за мною, тільки обережно...
Вілеміра закрехтіла, підвелася і, спираючись на палицю, попрямувала до виходу.
Сира туманна імла на вулиці почала розсіюватися. Зловісні тіні поступово танули і розповзалися по темних закутках. Почулися грубі крики і лайка наглядачів, свист і клацання хлистів, плач і стогони людей, яких виганяли на каторжні роботи. Багатоголосий шум заполонив вулиці. Але ось він почав потроху стихати. Голоси віддалилися, і запанувала тривожна тиша.
Вілеміра обережно вивела Міккі і Біма на околицю міста, де уламки скель утворювали химерний кам`яний ліс.
Попереду, нашорошивши вуха і принюхуючись, крався Бім. Вілеміра і Міккі слідували за ним, намагаючись не шуміти. Обережність виявилася не зайвою. Одного разу друзі ледь встигли сховатися за камінням. Великий загін сірих пацюків пробіг в тому напрямку, звідки вони прийшли.
Через деякий час вийшли на край трясовини.
- Фу, яке мерзенне болото! - з огидою пирхнуло щеня.
- Тихіше, маля, - застерегла стара. - Тут не можна шуміти! В болоті повнісінько чудовиськ, з ними краще не зустрічатися!
- Невже в такому бруді хтось може жити?! - недовірливо пробурчав Бім.
Неподалік пролунав гучний сплеск. Все стрімко обернулися і завмерли від жаху. З трясовини повільно піднімався горб. Він ставав більше і більше. З`явилася потворна голова, що нагадувала жаб`ячу морду гігантських розмірів. З її пащі на всі боки стирчали ікла, а голову вінчала корона з кривих рогів. Очі болотного чудовиська палахкотіли злісним багряним полум`ям. Поруч з ним з`явилося друге. Вони глухо загарчали і почали наближатися.
- Який жах! - зіщулився песик.
- Ми пропали! - в розпачі вигукнув іграшковий хлопчик.
- Ще не все втрачено, Міккі, - квапливо сказала Вілеміра. - Швидше діставай дзвіночок!
Хлопчик вихопив Гудбелла і високо підняв його над головою. Дзвіночок загудів, навколо нього розгорнулася сяюча спіраль. Чудовиська завмерли, втупившись в неї зі здивуванням, і в цей момент спіраль лопнула, розсипавшись блакитними іскрами, які впали на болотних чудовиськ, і ті негайно скам`яніли. По їхніх тілах розповзлися тріщини і, розсипавшись на шматки, кам`яні монстри занурилися в трясовину.
Друзі полегшено зітхнули. Міккі погладив принишклий дзвіночок і дбайливо сховав на грудях.
- Швидше, не витрачайте час! - нетерпляче махнула рукою Вілеміра.
- А нам ще довго йти? - поцікавився хлопчик.
- Залишилось зовсім небагато. Он за тими очеретами вже починається острів.
Міккі обернувся до Біма і підбадьорив його:
- Не відставай, Біме, болото ось-ось скінчиться.
- Скоріше б, а то я вже від цієї мокроти... мабуть, черепашками обросту... - невдоволено буркнув цуцик.
Вілеміра підвела друзів до скелі, оброслої кущами терну, і, обережно визирнувши з-за них, беззвучно покликала.
Ліворуч вдалині вони побачили величезну дорогу на підпорах, по обидва боки якої сиділи лускаті дракони. Їх величезні крила коливалися, а пазуристі лапи нервово розпорювали землю. По дорозі вгору і вниз снували щури і слуги Блекфаєра. А по самому краю тягнулася низка рабів, що згиналися під важкою ношею. Грубі голоси наглядачів, свист батогів, брязкіт кайданів і стогони невільників зливалися в неймовірний гул. Ця жахлива дорога тяглася над болотом і, піднімаючись вище і вище, зникала в величезних воротах чорного палацу, який був схожий на чудовисько з витріщеними очима. Його роззявлена паща була воротами. Злобою віяло від палацу і, здавалося, немає в світі сили, здатної його зруйнувати.
- Ось ми і прийшли. За цим кущем знаходиться вхід у підземелля, - повідомила стара. - Міккі, тримай дзвіночок в руці і не випускай його ні на мить. Блекфаєр дуже підступний!
- Дякую за допомогу і за добру пораду!
- Поспішайте - скоро стражники будуть робити обхід. Бажаю удачі!
Вілеміра сховалася в очеретах, а Міккі і Бім, розсунувши кущі, швидко шмигонули в темряву проходу. І вчасно. Поблизу пролунали голоси стражників, що наближалися. Вони були захоплені розмовою і не звернули увагу на те, що гілки куща злегка погойдувалися.
Одеса, 2020