10.04.2021 13:42
for all
22 views
    
rating - | no usr.
 © Анатолій Валевський

Подорож до Ельфанії

Подорож до Ельфанії Частина 1

У нашому житті часто буває так, що найнеймовірніші історії відбуваються зовсім поруч, але ми, зайняті своїми справами, не помічаємо їх. Про одну таку історію я і хочу вам розповісти. А почалася вона так...

На самій околиці, там, де проходить стара дорога, стояв самотній занедбаний будинок. Люди, які жили в ньому раніше, переїхали в нові квартири, а двері і вікна старого будинку забили хрест-навхрест дошками. І ось тепер стояв він один-однісінький і згадував колишні веселі дні, коли галасливе і радісне життя наповнювало його зверху до низу. Дрібно стукотіли каблучки по сходах, на кухні хвацько свистів закипаючий чайник, а у верхній кімнаті щосили виспівував радіоприймач.

А коли денний шум і гам змінювався вечірнім спокоєм, в домі западала тиша. Дітлахи, втомившись за день, мирно сопіли носиками, навколо яких кружляли казкові сни. Так... гарне було життя! Але все пройшло, і тепер спорожнілий старий будинок жив одними лише спогадами і, скаржачись на свою долю, поскрипував і кректав, як старезний дід.

Одного разу у верхній кімнаті, там, де колись грав радіоприймач, старі речі завели розмову про те - про се. Слово за слово - і вечір пролетів. Ось і перша зірочка запалилася в отворі розбитого вікна, місячна стежинка пробігла навскоси по запиленій підлозі і розчинилася в далекому темному кутку. Тиша запанувала в кімнаті, лише було чутно, як скрекоче десь на горищі невгамовний цвіркун.

Несподівано пролунав сухий шерех, тріск, і спалахнуло зелене вічко старенького радіоприймача, з якого пролунали уривчасті голоси різних дикторів:

- ... гроза, що вирувала вчора, зірвала в деяких районах... успіх видатного артиста довів... Удар! Ще удар! Го-о-ол!!!

Радіоприймач роздратовано підстрибнув, всередині нього щось брязнуло, і голоси дикторів замовкли.

- Ех, давненько вже я нічого не транслював, - зітхнув Радіоприймач. - А пам`ятаєте, як раніше було?

- Так... - погодилася Настільна лампа. - Ну й нудота, не те, що в старі часи... ось нехай хоч Крісло скаже.

- Ох, куди ж поділися ті давні дні? - сумно проскрипіло кульгаве Крісло з вилинялою спинкою, з якої стирчала грудка старої вати. - Бувало, колишній Господар любив влаштовуватися зручніше і читати різні розумні книги. Доречі, я при ньому стільки цікавого дізналося...

- Ну а що нам з того? - сумно зітхнув Чайник зі зламаною ручкою. - Все одно ми більше нікому не потрібні, так і пропадемо в цьому занедбаному будинку.

- Що правда то правда! - тут же відгукнулася балакуча Настільна Лампа, яка стояла по сусідству з Чайником на тріснутий табуретці. - Ось я, наприклад, всім була потрібна, а варто було мені зламатися, як тут же про мене і забули!

- Кхм, кхм... - прокашлявся зазвичай мовчазний Камін і пророкотав прокуреним басом: - Все скаржитеся та скаржитеся, а кому? Краще б подумали про те, як далі жити будемо. Літо пройде, за ним осінь, а там вже і зима не за горами.

- У нас в будинку вікна побиті, кругом протяги та сирість, і топити нічим. Ох, пропадемо... - прошелестіли пошарпані Книги, які сиділи на облізлій етажерці, немов кури на сідалі.

- Так я ж про це і кажу, - з натхненням підхопило Крісло. - Господар нам потрібен. Він і будинок до ладу приведе, і дрова на зиму приготує, і про нас подбає.

-А де, де... - загомоніли Книги. - Де ж нам його взяти, отого Господаря?

- Розкудкудакались... де взяти, де взяти... - буркотливо передражнив їх Радіоприймач. - Шукати треба!

- Добрий Господар на дорозі не валяється, мабуть, уже всіх розібрали... - обережно вступив в розмову розважливий Чайник. - Та й хто піде його шукати? Нам-то з дому ходу немає...

Тихо-тихо стало в кімнаті. Зажурилися старі речі, навіть невгамовний цвіркун за комодом замовк, немов злякався власного голосу.

- А хай йде Міккі, - несподівано запропонувала Настільна лампа. - Йому ж не звикати! Адже він часто подорожував по дому з онукою колишнього Господаря. Егей, Міккі, вилазь!

Під ліжком почувся якийсь шурхіт, щось голосно тріснуло.

Старий хитрий павук Філя від несподіванки звалився з шафи, де тихенько дрімав. Він підскочив, смішно перебираючи волохатими лапками, забрався в самий темний дальній кут і зачаївся там, вишукуючи очима джерело шуму.

З-під ліжка вибрався маленький хлопчик і, невпевнено озираючись, вийшов на середину кімнати. Звичайно ж, це був не справжній хлопчик, а іграшковий. Його зробила колись стара господиня будинку для своєї улюбленої онучки. Довгими зимовими вечорами вона робила іграшку, вкладаючи в неї тепло своєї душі і, напевно, тому хлопчик вийшов, як справжній. Коли він був готовий, господиня взяла червоний клаптик, викроїла з нього сердечко і пришила в тому місці, де у людей знаходиться справжнє серце.

Дівчинка полюбила іграшкового хлопчика і дала йому ім`я - Міккі. Вона всюди брала його з собою. Але час минав, дівчинка виросла і забула про свою іграшку, а потім і зовсім кудись поїхала.

З тих пір лежав іграшковий хлопчик в картонній коробці під старим скрипучим ліжком і мріяв про те, що коли-небудь його самотність закінчиться, і він знову буде подорожувати, як колись, зі своєю маленькою господинею.

- Послухай, малюк! Наші справи зовсім кепські, - промовив Камін. - Може, ти підеш на пошуки Господаря, який зможе подбати про нас?

- Але я навіть не знаю куди йти, і де його шукати? - зніяковіло заперечив Міккі. - Мабуть, нічого у мене не вийде...

- А я знаю, хто нам може допомогти! - радісно вигукнув Радіоприймач.

- Ну і хто ж, хотілося б знати? - поцікавилася Настільна лампа.

- О! Якось одного разу в радіопередачі для дітей розповідали, що за дальнім лісом знаходиться чудова країна Ельфанія, якою править добра чарівниця Вілеміра. Якщо вона дізнається про нашу біду, то обов`язково допоможе.

- Це все брехня, дитячі казки! - недовірливо пирхнув Чайник. - Ніякої Ельфанії насправді не існує!

- Як би не так! Існує! Я ж сам транслював цю радіопередачу!

- Але це, напевно, дуже далеко... - тихенько шелеснули Книги.

- Шкода, що у нас телефону немає, - зітхнуло Крісло.

- А навіщо він тобі знадобився? - здивувався Чайник.

- Могли б подзвонити в довідкове бюро та дізнатися.

- Ага, стане хтось розмовляти зі старим кульгавим кріслом...

Але тут сперечальників перервав Камін. Голосно кахикнувши, він рішуче сказав:

- Досить сперечатися! Є справи важливіші. Нам зараз потрібно вибрати супутників для Міккі, щоб йому не було самотньо в дорозі. Хто з ним піде?

Всі відразу притихли.

- Крісло, може, ти?

Крісло навіть стислося з переляку.

- Що ви... що ви... я ж з дому ні ногою... від мене ніякого толку не буде. Я ж кульгаве, тільки буду затримувати в дорозі... Нехай краще Чайник йде - йому не звикати. Колишній Господар часто брав його з собою на риболовлю.

Чайник презирливо пирхнув.

- Ех ти, ватяні мізки. Як же я піду, якщо у мене ніг немає? Господар мене за ручку носив, та й та зламалася. Нехай іде Настільна лампа.

- Знову-здорово! - вигукнула Лампа. - У мене ж теж ніг немає. До того ж, я без розетки - нікуди!

- І я теж! - квапливо підхопив Радіоприймач.

Запала мовчанка, і тоді знову заговорив Камін:

- Мда... малюк, судячи з усього, випадає тобі далека дорога до правительки Вілеміри. Тільки ось яка біда - супутників серед нас тобі не знайти. Може, ти зустрінеш в дорозі нових друзів, з якими буде легше і веселіше в далекій дорозі.

Іграшковому хлопчикові було боязно, але він вирішив цього не показувати. Раз вже його обрали посланником, потрібно було йти. Адже на нього всі так сподівалися.

- Між іншим, тут хтось стверджував, що у мене мізки ватяні, - несподівано ображено заявило Крісло. - А самі-то забули, що в будинку всі вікна і двері забиті. Як же Міккі назовні вибереться? Відкрито лише горищне віконце, але і воно дуже високо від землі...

- Мда... - зітхнув Камін. - Як же бути?

Скромна Парасолька, що мовчазно стояла у кутку, соромливо кахикнула і сказала:

- Я допоможу! Міккі буде триматися за мене і спуститься вниз, як на парашуті.

- Молодець, Парасолька! Здорово придумала! - вигукнула Настільна лампа, але тут же насторожилася. - Стривай... а як же ти сама повернешся назад?

- Не хвилюйтеся про це. Зараз найголовніше - допомогти Міккі. Коли він знайде нам господаря, то все знову стане добре. А якщо Міккі не зможе вибратися з будинку, тоді ми всі тут згинемо...

- Це правда, - погодився Чайник і сумно зітхнув.

На етажерці завозилися Книги. Одна з них, сама пошарпана, стурбовано заявила:

- Дивіться, вже світанок настав.

- Що ж, настав час прощатися, - сказав Камін, - Легкої тобі дороги, Міккі!

Іграшковий хлопчик взяв Парасольку і почав підніматися по сходах, що вели на горище. Йому було дуже страшно, але він розумів, що від нього залежить доля всіх його друзів. З верхньої сходини він окинув їх прощальним поглядом і сказав:

- Чекайте мене. Я обов`язково повернуся з Господарем!

- Бажаємо тобі вдачі, Міккі!

- Будь обережний!

- Підшукай собі надійних супутників!

- Ми чекаємо тебе, повертайся з Господарем!

Може, старі речі ще довго галасували б, даючи корисні поради та настанови, але Міккі рішуче виліз на підвіконня горищного віконця, розкрив Парасольку і сміливо ступив з вікна прямо назустріч сонечку.

Сильний вітер підхопив маленького героя, закрутив і поніс до темного лісу, що виднівся за дальнім поворотом старої дороги.

Велика напівсонна гава, яка дрімала на скривленому телеграфному стовпі, навіть дзьоба роззявила від подиву і мало не впала на землю.

- Ну і справи! Лялька на парасольці... Дива дивні! Кошмар-р! Кар-кар! - прокаркала вона, та так і залишилася сидіти з роззявленим від подиву дзьобом.

Тим часом вітер з величезною швидкістю ніс Міккі на гострі гілки напівзасохлого дуба, які, немов списи, загрозливо стирчали назустріч. Парасолька намагалася вирівняти політ, лавіруючи з боку в бік, але безуспішно - сухі гілки невідворотно наближалися.

- Що робити, Парасолько? Ми зараз розіб`ємося! - прокричав Міккі.

- Стрибай! - вигукнула Парасолька. - На тебе вся надія! Ти повинен потрапити в Ельфанію!

- А як же ти?

- Про мене не турбуйся - стрибай швидше!

Міккі було шкода кидати Парасольку, але іншого виходу не було.

- Прощавай! - сказав він і, відпустивши ручку, полетів шкереберть прямо в кущі. Вітер підхопив Парасольку і потягнув вгору.

- Ми ще зустрінемося, Міккі. Знайди господаря... - долинув здалеку затихаючий голос Парасольки.


* * *


Вибравшися з кущів, Міккі обтрусився і попрямував до темної стіни дерев, що виднілася попереду. Через деякий час він вже бадьоро крокував по лісовій стежці, співаючи пісеньку, яку сам на ходу і складав.

Лісові звірятка проводжали іграшкового хлопчика здивованими поглядами - ніколи ще вони не бачили такого маленького відважного мандрівника. Пташки-щебетухи, весело підхопили його пісню і перелітали з гілки на гілку, проводжаючи Міккі.

Ось стежка побігла на порослий шовковистою травою пагорб, замислилася на мить і, раптово зірвавшись вниз, покотилася, закрутила серед стовбурів високих дерев і пірнула в глибокий темний яр. Але незабаром знову вибралася на простір. Попереду за деревами і кущами Міккі помітив чорну випалену галявину. Безшумно розсунувши гілки чагарника, він обережно визирнув.

Величезна галявина подекуди ще диміла. То тут, то там виднілися обгорілі стовбури дерев і почорнілі пеньки. На самому краю галявини біля обгорілого пня, сиділа розпатлана дівчинка зі слідами сажі на симпатичному личку і тихенько плакала.

- Хто ти? І чому плачеш? - обережно гукнув Міккі, виходячи на галявину.

Дівчинка здригнулася від несподіванки і, притискаючи до грудей руки, недовірливо відказала:

- А ти хто такий, і яке тобі діло?!

- Не бійся! Я - Міккі, іграшковий хлопчик.

- Мене звуть Росана, і я зовсім не боюся! Просто мені спочатку здалося, що ти прислужник Блекфаєра.

- Нічий я не прислужник...

- Тепер-то я і сама бачу, що помилилася.

- А хто такий цей Блекфаєр? - поцікавився Міккі.

- О, це жахливий чаклун, володар вогню!

Очі дівчинки потемніли, і вона повідала про те, що тут сталося:

- Багато-багато років на цьому місці стояв прадавній гай. Він був прабатьком усіх лісів. Тут жив чудовий народ. Їх називали по-різному, але найчастіше - друїдами. Вони жили в мирі та злагоді з природою: доглядали за хворими деревами, вирощували молоді саджанці, розчищали старий ліс. І все було добре, поки в тутешніх краях не з`явився злісний чаклун. Він зажадав, щоб лісові жителі визнали його володарем...

Затнувшись на мить, дівчинка зніяковіло додала:

- А мене він хотів забрати в свій палац...

- А ти?

Росана обурено взялася в боки і тупнула ніжкою:

- Ніколи лісова фея не стане подругою злобного палія!

Від несподіванки іграшковий хлопчик ледь не гепнувся на землю і закліпав очима.

- Так ти лісова фея?! - здивувався він.

- Саме так! Коли я відмовилася, Блекфаєр розлютився і спопелив всі дерева. Якби ти тільки знав, яка тут вирувала жахлива пожежа! Без прадавнього гаю загине весь ліс... і мене чаклун теж так просто в спокої не залишить...

Міккі почухав потилицю, задумливо пройшовся перед Росаною, а потім радісно вигукнув:

- Слухай, а що якщо ми разом вирушимо до чарівниці Вілеміри?! Може, вона і тобі допоможе?

- Ти готовий взяти мене з собою? - недовірливо посміхнулася дівчинка. - Правда?!

- Звісно. Адже разом буде веселіше!

Взявши маленьку лісову фею за руку, Міккі повів її в обхід згарища, подумки шкодуючи про те, що він не справжній хлопчик, а всього лише іграшковий.

Коли Росана і Міккі відійшли, з-під куща вибралася скуйовджена пацючка Чара. Серед своїх родичів вона вважалася трохи дурнуватою і занадто мрійливою. Її навіть дражнили очаровашкою, тому і ім`я вийшло з дражнилки - Чара. Пацючка швидко прошмигнула в обгорілий плетений кошик і покликала кажанів, які спали закутавшись в шкірясті крила головою вниз на гілках дерева:

- Егей, ви, там нагорі! Прокидайтеся - і мерщій до господаря! Потрібно негайно доповісти, що у нас з`явилися непрохані гості!

Кажани злякано залопотіли, квапливо злетіли вниз, підхопили кошик і швидко понесли його до палацу чаклуна Блекфаєра...

Ближче до вечора Росана і Міккі зупинилися на краю глибокого темного яру. Звивиста стежка пірнула вниз, там і зачаїлася. Дівчинка мерзлякувато зіщулилася.

- Щось не дуже хочеться туди йти... - сказала вона.

- Та й мені якось незатишно, - зізнався Міккі. - Але нічого не поробиш - треба йти.

Хлопчик почав спускатися в яр. Росана пішла слідом, озираючись на всі боки. Над головою перепліталися гілки чагарнику, і через кілька кроків стало темно, немов настали сутінки. Дерева схилялися над яром, розглядаючи сміливців, які забралися в таку глушину. Тихо було навкруги - ані подиху вітерця, ані щебетання птахів. Раптом почувся якийсь тихий звук, що йшов з-за кущів папороті.

- Здається, хтось плаче, - прошепотіла Росана.

- Зараз подивимося... начебто за тим кущем.

Міккі обережно підкрався і підняв одну з пухнастих гілок.

На сухому листі, тісно притулившись один до одного, тремтячи і повискуючи, сиділи щеня і кошеня. Вони миттєво завмерли і насторожено подивились на незнайомців.

- Ви хто, малюки, і як сюди потрапили? - першою звернулася до них Росана.

- А ви хто будете? - відгукнувся песик.

- Я - Міккі, іграшковий хлопчик. Це - Росана. А ви хто?

- Ми ніхто... - нявкнуло кошеня.

- Ми нічиї... - додав песик. - І нікому не потрібні... я - Бім.

- А я - кошеня Тім.

- Нас викинули господарі, і тепер ми заблукали в лісі...

- І навіть не знаємо, куди йти і що робити...

Щеня і кошеня з надією подивилися на хлопчика.

- Мабуть господарі у вас були погані, про таких і сумувати не варто... Ось що: ми йдемо в Ельфанію до чарівниці Вілеміри. Давайте з нами, може, вона і вам допоможе

- А що, - зрадів Тім. - І справді - підемо! Якщо тільки Бім погодиться, - додав він, допитливо подивившись на цуценя.

- Звичайно, підемо, - підтвердив Бім.

На радощах він жваво підстрибнув і, смішно беркицьнувшись через голову, весело загавкав і застрибав навколо Міккі і Росани. І відразу нібито світліше стало в яру і не так страшно. І ліс здався вже не таким похмурим і страшним. Вчотирьох і горе - не біда.

Вибралися мандрівники на стежку і вирушили далі. Йшли вони, йшли, а стіни яру ставали все крутіше і крутіше. Тим часом і зовсім стемніло. Вирішили друзі влаштовуватися на ніч. Знайшли місце сухіше, зібрали старе листя в горбок - на ньому і вляглися. І не бачили вони, як над лісом, важко перевертаючись, клубочучи і бурмочучи, збиралися зловісні грозові хмари.

Прокинулися всі від жахливого шуму. Навколо гриміло і блискотіло. Сліпучі блискавки безжально били по верхівках дерев, а по схилах яру струмками стікала вода. Страшна буря налетіла на ліс, гнула й ламала високі дерева, як очеретини.

Тім і Бім злякано дивилися на хлопчика.

- Міккі, що це? - злякано запитало кошеня. - Мені якась холодна крапля прямо на ніс впала...

- Нам страшно! - додав песик.

- Не бійтеся, це - гроза. Вона пройде, і знову все буде добре, - спробував заспокоїти малюків Міккі.

Раптово блиснула сліпуча блискавка, і по листю застукотіла злива. У яр почала прибувати вода, вона піднімалася все вище і вище - і раптом хлинула каламутним потоком, закрутилася, спінилася і понеслась в тривожну темряву, захоплюючи за собою все, що траплялося на її шляху. На гребені скрученого в тугу спіраль виру пронеслося крихке гніздо з гілочок, в якому безпорадні пташенята тулилися одне до одного. Жовтими цятками промайнули вони і зникли. Знову спалахнула блискавка - і Міккі помітив неподалік уламок стовбура.

- Швидше! Біжіть за мною! - вигукнув він.

Друзі кинулися вперед. Вони ледве встигли піднятися на старий корч, який бурхливий потік підхопив і з величезною швидкістю поніс в жахливий морок.

Всю ніч гарчала і гуркотіла буря, і лише перед ранком стала поступово стихати. Нарешті вона пролилася на землю останніми краплями і розтанула, як страшний сон.

Перші ласкаві промені сонечка розтопили ворожу темряву - і друзі з подивом виявили, що пливуть посеред широкої річки. Повільна течія несла їх, м`яко похитуючи на хвилях.

- Ах, як чудово навколо! - із захопленням зітхнула Росана.

- Воно-то, звичайно, чудово, - відгукнувся Тім, - Тільки куди нас занесло і як ми звідси виберемося?

- Не хвилюйся, Тіме. Течія винесе наш корч до берега, - заспокоїв його Міккі.

Сріблясті рибки вистрибували з води і, виблискуючи лусочками, перелітали через корч, немов граючи в чехарду. Раптом зграйка кинулася врозсип і миттєво зникла. Неподалік від корча з`явився величезний плавник, який повільно наближався. І тут друзі побачили, що з-під води на них дивиться немиготливе зле око. Це була щука - гроза місцевих вод! Вона повільно кружляла навколо корча і поступово наблизилася майже впритул до нього. І тут Бім загарчав і давай гавкати на щуку. Та навіть завмерла від подиву, а потім - о, диво! - вдарила хвостом по воді і пішла в глибину. Чи то їй не сподобалися мешканці корча, а то й справді Біма злякалася.

Цуцик з гордим виглядом сів на самому краю колоди і як справжній сторожовий пес грізно оглядав околиці. Щоправда, вистачило його ненадовго - він мало не впав у воду, намагаючись почухати вухо. У нього був такий потішний вигляд, що все так і покотилися зо сміху.

Раптом Тім насторожився:

- Подивіться, що це там попереду?! Здається, це ті самі пташенята, яких пронесло повз нас вночі у гнізді.

На воді погойдувалось гніздо, а в ньому жалібно пищали три маленьких жовтих пташеняти. Над гніздом кружляли дві яскраві пташки. Вони то опускалися, майже торкаючись крилами води, тривожно щебечучи, то знову злітали вгору, не в силах хоч що-небудь зробити.

- Потрібно допомогти пташенятам! Зараз підпливаємо ближче...

Недовго думаючи, Міккі вхопився за край колоди і за допомогою Тіма і Біма, відірвав шматок кори. Потім він влаштувався зручніше і почав гребти, намагаючись підпливти ближче до гнізда.

Птахи ще швидше і тривожніше заметушилися над водою.

Але ось, нарешті, гніздо опинилося зовсім поруч, і Тім зумів зачепити його гострими кігтиками. Разом з Міккі вони витягли його на корч - і вчасно: під водою майнула темна тінь - і тільки кола розійшлися в тому місці, де поверхню води розпоров грізний плавець річкової розбійниці.

Відважні мандрівники влаштували гніздо в розвилці обламаних гілок, і птиці тут же взялися літати до берега і назад - приносили в дзьобиках жучків і личинок, щоб нагодувати зголоднілих пташенят.

- Подивіться, як вони радіють! - посміхнувся Міккі.

- Уявляєте, як пташенята зголодніли?! Он як дзьобики розкривають! - підхопив Тім.

- Добре, що ми опинилися неподалік, - поважно зауважив Бім.

Він знову спробував почухати вухо і додав:

- Бачили, як я щуку налякав?

Друзі перезирнулися і розсміялися.

Ліс на обривистих берегах ставав вище і густіше. Повз колоди раз у раз повільно пропливали зелені острівці, на яких білими і жовтими коронами красувалися лілії і латаття. Різнобарвні бабки, виблискуючи кришталевими крильцями, пурхали над водою.

Ближче до вечора, коли втомлене за день сонце, схилилося до небокраю і пофарбувало води річки золотистим багрянцем, течія винесла корч в тиху заводь і прибило до пологого берега.

Першим на землю зістрибнув Бім і тут же почав все навколо обнюхувати і досліджувати, як справжній слідопит. За ним обережно, намагаючись не замочити лапки, зійшов Тім, а слідом - Росана. Один лише Міккі трохи затримався. Дуже не хотілося йому розлучатися з корчем - до того сподобалося плавання.

- Прощавай, наш корабель, - зітхнув він. - Спасибі тобі, що врятував нас...

Обстеживши найближчі зарості, друзі відшукали пишний кущ шипшини і перенесли гніздо туди. Щасливі батьки-птахи теж влаштувалися в ньому, накривши діточок крилами.

Відважні мандрівники вляглися біля коріння величезного в`яза, що ріс посеред галявини.

Дивлячись на далекі зірки, що спалахнули на небосхилі, Міккі задумливо промовив:

- Куди ж нам далі йти, в який бік?

- Як - куди? - відгукнувся, сонно позіхаючи, Бім. - Підемо берегом річки, вздовж течії.

- А потім куди?

- А потім я знайду дорогу. Знаєте, який у мене чутливий ніс?!

- Авжеж... котлету ти відразу унюшиш, - пирхнув Тім.

- До чого тут котлета? - образився цуцик. - Я мав на увазі, що знайду дорогу!

- По запаху?

- Звісно! Собака я чи ні?!

- Ну... припустимо, ще не собака, а лише маленьке цуценя.

- Ні, я - собака! - Бім навіть підстрибнув від обурення, але тут же заспокоївся і додав: - Просто поки ще маленька...

- Егей, сперечальники, досить вже вам, - заспокоїла малюків Росана. - Ранок вечора мудріше. Лягайте вже спати...

Навколо було тихо-тихо. На небі заіскрилися, закружляли в таємничому хороводі далекі зірки. Ніч накрила темним покривалом ліс, і на землю спустився сон.

Дивлячись на Росану, яка майструвала вінок з вечірніх квітів, Міккі тихо зітхнув:

- Ех, чому ж я не людина?! Як хочеться, щоб у мене було справжнє, а не ганчіркове серце. Але ж я тільки звичайна лялька...

В цей час Росана тихенько заспівала колискову про те, що за широкою рікою догорає багаття дня, який уходить на відпочинок, і починають співати свої пісні цвіркуни та цикади, а коник скрипаль виграває щось чудове на своїй скрипочці.

І тут Міккі з подивом виявив, що Росані підіграє цілий оркестр. Коники, цвіркуни, цикади, нічні птахи. Навіть квіти, здавалося, звучать ледве чутними дзвіночками...

А вона все співала про сплячих під крилом батьків пташенят, про жабенят під кущем верби, бажаючи всім солодких і казкових снів.

Останні слова пісні повільно попливли в нічну темряву і розтанули. Незвичайний оркестр ще трохи дограв останні звуки і замовк, немов зачарований ніжним голосом дівчинки. Багаття догоріло і згасло. Лише зрідка по пагорбу попелу пробігали червоні язички вогню.



Одеса, 2020

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись