Подорож в далеке Бара́тіно
Частина 2 ...Пасажири плацкартного вагона, яких виявилося чимало, давно перекусили, і, поділившись з усіма запахами вечері, переважно «мирно» сопіли під монотонний стукіт коліс... Мені ж, попри пізню пору та характерну для зборів і початку подорожі втому, не спалося. Одна за іншою мене відвідували думки: про непрості стосунки з Наталкою, привабливу силу «забутого богом» Білоруського села і пригоди, що очікували на мене там. І все це на тлі: «Тудук-тудук, тудук-тудук...»
...Під ранок я спав — вочевидь, міцно, оскільки прокинувся не від дзвінкого голосу провідниці, а вже від її поштовхів у плече.
- Вставай, хлопче, проспиш свій Бобруйськ!
* * *
Чекаючи на електричку, я коротав час: додзвонився додому (вистоявши чергу в «Переговорному пункті»), щоб заспокоїти батьків; купив зворотний квиток; перекусив своїми бутербродами та купленим чаєм; поблукав вокзалом і навіть подрімав у «залі очікування».
Поїздка в місцевій електричці була недовгою: години з півтори. І коли я вже опинився в автобусі, то зрозумів, що все ще під враженням неймовірного контрасту між, з одного боку, гнітючим станом вагонів електрички, — з брудною (запахом туалету) підлогою, тріснутими світильниками, холодом («підкріпленим» парою з рота), убогими сидіннями та давно не митими вікнами, — і, з іншого, — душевною теплотою простих людей з глибинки, що там їхали.
Всупереч обставинам, їдучі - через холод - у верхньому, переважно застарілому одязі та в головних уборах, вони зберігали внутрішню гармонію у стосунках між собою, і абсолютно несподівану співчутливість до мене — чужинця, який розмовляв «не так, як вони», й вдягнений, по відношенню до них — людей малого достатку — майже зухвало.
Ті, хто сиділи поближче, уточнивши, куди їду, ділилися своїми варіантами, як туди краще дістатися, називаючи при цьому химерні, як на мене, назви місць. А дістаючи зі стареньких сумок узяту з дому їжу, щедро нею ділилися: хто пиріжками, хто яблуками, а хто навіть компотом із пляшки — все що було з собою... А які в них при цьому були очі! Не дарма ж кажуть: «Очі — дзеркало душі».
* * *
Автобус, прямуючи старими сільськими дорогами й скриплячи «старістю», віз мене вже години з дві. Увімкнувши в якусь мить фари, — починало сутеніти, — він одразу ж сповільнив хід і зупинився. Просто посеред лісу...
Випустивши мене одного, він продовжив свій шлях, несучи із собою останні звуки хоч якоїсь цивілізації, і залишаючи мене наодинці з непривітним і швидко темніючим лісом. Не зустрівшись ні з Шуркою, ні з кимось іншим, я якийсь час стояв у нерішучості: «А чи туди я приїхав?!»
Але вже за кілька хвилин до мене долинув слабкий, але швидко зростаючий гул мотоцикла, який незабаром виринув прямо з лісу.
- Ласкаво просимо в Білоруські ліси! - Голосно і радісно прокричав Шурка ще здалеку, ніби заспокоюючи.
Товариша я впізнав лише за голосом: розгледіти вже заважали сутінки, що спустилися, і незвичний, у моєму розумінні, але абсолютно доречний для лісу одяг. Шурка був не один: «за кермом» був батько, який вирішив підстрахувати сина через рясний сніг, що випав напередодні. Мотоцикл із коляскою (в яку посадили «гостя здалека») акуратно прямував ледь помітною, — навіть при світлі фари, — дорогою, уникаючи з`їзду в придорожній замет, вибратися з якого було б не просто.
Темніло швидко, і коли ми досягли села, — якого я, власне кажучи, не бачив через відсутність світла на ліхтарних стовпах, — я зміг розгледіти тільки один будинок, що стояв на околиці, — будинок товариша. Далі — суцільна темрява.
* * *
Хлібосольна сім`я товариша балувала гостя місцевими яствами, які чудово вписувалися в розповіді Шурки: настоянкою зі смородини; варениками зі здобутої в лісі дичини; квашеною капустою з брусницею; хрусткими солоними груздями; смаженою рибою та щучою ікрою... Що тут казати: тільки одні ці частування могли б затримати мене тут на довго! Але не цього разу...
Гарному настрою сприяли й пісні нової зірки естради — Алли Пугачової та, відомих на весь Союз, «місцевих» «Піснярів», які безперервно лилися зі старенького котушкового «Айдаса».
Перериваючись на відпочинок від щедрого застілля, ми виходили з хати; водночас розминали ноги та вдихали свіже лісове повітря: сосни стояли навіть на подвір`ї! Але була ще одна причина опинитися поза стінами цієї гостинної оселі — краще роздивитися красу безмісячного — сьогодні — зоряного неба, яке тут, у глушині, виглядало зовсім по-іншому; зачаровувало.
Опиняючись просто неба, розмова не дуже клеїлася: говорити із задертою головою і спрямованими у небо очима було не просто. Шурка, дивуючись своєму «відкриттю», - що я «запав» на їхнє небо, - не відволікав, і лише зрідка з посмішкою реагував на мої захоплені вигуки.
Чи то так на мене подіяла міцна настоянка, чи то дурманне, чисте лісове повітря, а може просто втома, але здавалося, що небо, з його надзвичайно великими, яскравими зірками рухалося мені на зустріч...
Щоб побачити небо таким, мало опинитися в безмісячну ніч далеко за містом або жити, як я в дитинстві, — у військовому містечку, де часто відключали світло. Хата товариша стояла не просто на краю села, а ще й на пагорбі, значно розширюючи обрій неба, який начебто обгортав нас із кількох боків і витягав кудись угору. Купол, що виблискував зірками, тому ніби рухався нам на зустріч і, здавалося, що ось-ось поглине нас разом із Землею...Але, постоявши так трохи, я сприймав цю картину вже інакше — неосяжний Всесвіт давав зрозуміти, що він не десь там..., а завжди був і є тут — посеред нас.
Застілля тривало недовго: ми всі достатньо втомилися (день був не легким і для господарів), а рано вранці — ще за темряви — нам вже належало вийти на моє перше в житті справжнє полювання.
Київ, червень 2024