А треба жити

Останнім часом нічого не планую задовго наперед, хіба що на прийдешній день, щоб не прожити його дарма.

Вирішила жити стримано без емоцій – не веселитися занадто, але й не тужити гірко.

А все тому, що, як осколок, застрягла в голові думка про війну. Вже говорила не раз, допоки гинуть люди, не дозволю собі влаштовувати будь-яке свято.

Знаю, що думка у багатьох людей відмінна від моєї. І навіть здогадуюся, чому влаштовують помпезні свята в столиці, гучні вечірки, але про це промовчу, тому що це, можливо, тільки моя версія. На мою думку, це жахливо, коли половина країни плаче, а інша - скаче. Хоча опоненти мені скажуть, що таке життя – в одному дворі весілля, а в іншому похорон. Але в нашому селі, коли в когось була біда, свято переносили на інший день, або ж влаштовували свято без музик.

Як жили люди під час Вітчизняної війни, знаю тільки із кінофільмів і книг. Тоді для всіх це була трагедія, одна біда, і кожен, як міг, робив посильний вклад у перемогу над ворогом. На жаль, я не можу сказати, хто і як реально веселився в той час великих випробувань, тому що народилася через 11 років після закінчення війни, але пам’ятаю не тільки, як бідно ми жили, а також як всі ми мріяли жити щасливо під мирним небом.

Може зараз все так змішалося до купи, і веселе, і сумне, і святе, і грішне, тому що війна - гібридна, і взагалі слово війна рідко хто із політиків використовує у своїх виступах. Багато-що замовчується, хоча, звичайно, прості люди знають набагато більше, аніж показують нам на екранах, бо «сарафанне» радіо ніхто ніколи не відмінить.

Не закликаю лити сльози цілодобово, але показувати по ТБ щодня розкішне життя еліти, світські вечірки, силіконових жінок, величезні, нашпиговані дорогими меблями маєтки, курорти для багатих, в той час, коли в країні, окрім війни, існує масове безробіття, величезна кількість людей знаходиться за межею бідності - це аморально!

м. Київ,