20.05.2021 21:20
only 18+
62 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Іван Марний

Клятий шлях

Микола Васильович ледве шкарбав ногами, спираючись на лижні палиці з обламаними кружальцями внизу. На зігнутій спині бовтався засмальцьований чорний рюкзак, а на лисій голові гніздився старий кашкет. Микола Васильович був вбраний у затаргані джинси і вигорілий бушлат охоронця.  

Соваючи кремезними, стоптаними капцями по розбитій кам’янистій дорозі, Микола Васильович сердито сопів. 

- Мерзота, – прошипів Микола Васильович, дивлячись на свої порепані постоли. – Шоб тя руки покрутило… шоб тя ноги… паскуда… падло прокляте. 

Микола Васильович впрів. По змученому, обвислому обличчю, котився піт, збирався під носом у краплю і скрапував у дорожню пилюку.  

- І як тебе тільки земля носить, – сичав Микола Васильович агресивно переставляючи палиці.  

Шаркання ніг, цокання палиць і бубоніння відбивались луною від металевих сусідських парканів, утворюючи моторошну какофонію. Згори, на все це дійство, байдуже світило травневе сонце. 

Вуличка тягнулась вверх, на пагорб, де звертала, проходила через два квартали котеджів перетворюючись на подобу асфальтового шосе. Згодом, вуличка ставала вулицею, з багатоповерхівками, супермаркетом, аптекою, школою і зупинкою маршрутного таксі. В кінці вулиці, в одній із багатоповерхівок проживав Микола Васильович з дружиною.  

Але тепер його не цікавила зупинка маршрутного таксі. Не було йому діла й до школи. Начхати йому було на супермаркет і аптеку, та й на багатоповерхівки, до купи. Микола Васильович думав про Нього. 

Поза сумнівом – бридка, спита пика, давно неголена, з підбитим оком… Кінчена людина. Нелюд. Він єхидно скалився і тицяв під ніс Миколі Васильовичу зіжмакані гривні, затиснуті в брудних, волохатих лабетах. Він реготав, плювався, корчив дебільні пики, мацав себе за матню, гидко відхаркував і відригував. Він смикав руками і рухав тазом імітуючи злягання, в огидному танці свавілля і безкарності. Він тріумфував. Він відверто знущався з Миколи Васильовича – пенсіонера, ветерана праці, старої, понівеченої життям людини, котра й цвяха не вкрала за все життя; з нього – порядного, чесного трудівника, котрого любили колеги й підлеглі, котрий ніколи, ні на кого, не дивився зверхньо, поважав людей; з нього – людини, котра завжди слідувала правилам… Нелюд дістав з торби пластикову пляшку, відкрутив брудну кришечку, ковтнув з горлечка, занюхав рукавом і захарчав. Бридка, спита пика нахабно відригнула і розпливлась в уяві Миколи Васильовича. 

- Шоб ти вдавився, гандон… шоб ти згорів виродок чортовий… – провадив Микола Васильович висікаючи палицями іскри.  

Сонце вдавало байдужість. Дерева зверхньо тішились. Світ зменшувався, викривлявся і лягав на плечі Миколі Васильовичу. Він усе повільніше ступав, дихання важчало, удари палиць потрохи слабшали.  

Микола Васильович пригадав невеличкий магазинчик автозапчастин, приліплений до могутнього муру центрального ринку. Пригадався й власник магазину, хороший хлопець, Гриша… Гриша, як годиться, для «своїх», підморгнув, сказав: «Беріть краще оцей, дорожчий, не пошкодуєте». Ще й торбу дав безкоштовно…  

Микола Васильович згадав акумулятор. Старий, замизканий, зношений, можливо уже й неробочий акумулятор, що невідомо ким і коли, був нахабно, по-варварськи, разом із дротами вирваний із «Волги», котра стояла в гаражі коло старої хати, на самому краю звивистої вулички, на самісінькому краю міста, на самому краю світу, як тепер здавалось Миколі Васильовичу в світлі останніх подій.  

Десять років служив… Може б він витримав і цієї весни. Хтозна. Тепер у Миколи Васильовича уже не вистачало сил прогнозувати. Він займався цим останні півтора-два місяці, відколи зійшов сніг. Те, що рідний акумулятор міг бути ще «живим» коли його вкрали – сама ця думка краяла сімдесятип’ятирічне серце Миколи Васильовича.  

Згорблений, зі своїми палицями і рюкзаком, він був схожий на химерного жука, який повільно і впевнено повз вулицею ігноруючи весняні фарби, людей і загалом весь довколишній світ. 

Раптом дихати йому стало важко і він зупинився біля шкільного паркану. Асфальт заворушився під ним і Микола Васильович притулився спиною до металевих прутів. На мить здалось ніби огорожа відступила під натиском Миколи Васильовича, тоді як асфальт підіймався і темною хвилею нісся в обличчя закриваючи світло. Останнє, що промайнуло на темному екрані, була бридка, самовдоволена пика зіткана підсвідомістю Миколи Васильовича.  

- Як же… Як же так? – ледь чутно простогнав він безсило сповзаючи по металевим прутам.  

Його почула тільки руда такса, яка саме підняла лапу на невидиму стеблину неподалік. До такси був прив’язаний довгий поводок, з якимсь лобурем на іншому кінці. Лобур стояв нерухомо весь занурений у смартфон.  

Микола Васильович сидів на тротуарі. Здавалось ніби він спить. Його рюкзак застряг між прутів паркану і не давав тілу впасти на бік. Палиці затиснуті в руках роз’їхались в різні боки, а кашкет нап’явся на очі.  

Тим часом на старій покрученій вишні, що тулилась коло гаража, гули бджоли. На землі, біля прочинених дверей убогої споруди, більше схожої на великий сарай, так сяк зліплений з підручних засобів, лежала збита колодка, а понівечена каменюкою дужка валялась поруч.  

У нетрях сараю, посеред різного мотлоху у вигляді порожніх відер, банок з-під фарби, обрізок дощок і різного городнього реманенту, із безпомічно відкритим капотом стояла біла «Волга», зі слідами іржі на порогах, крилах і дверцятах. 

Ніким не помічений, до сараю обережно прокрався сусідський кіт. Неквапно, по черзі, він обнюхав колеса, поновив мітки і піднявши хвіст, по-хазяйськи, статечно подався геть. 



2021р.

Публікації: Іван Марний

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.09.2021 00:51  © ... => Микола Коржик. 

Дякую! Так, жаль - якби не сприймав усе так близько до серця - може б пожив іще... 

 05.09.2021 00:46  © ... => Каранда Галина 

Шухляди не порожні звісно, але поки не дійшли руки) там в основному чернетки, багато недописаного... напівфабрикати)) літо для мене "мертвий сезон". 

 30.08.2021 09:24  Микола Коржик. => © 

Гарно написано. Жаль Миколу Васильовича... 

 03.06.2021 20:49  Каранда Галина => © 

Ау!
А де нові публікації?) Не вірю, що "шухляди" порожні!)) 

 23.05.2021 19:28  © ... => Шепітко Олександр 

Так, пунктуація це моє слабке місце. В школі я можна сказати взагалі не вчився. Ходив але не доходив))) Тепер важкувато, доводиться щораз шукати в інтернеті, а воно збиває... мені самому часом не віриться що я здатний хоч кілька слів до купи скласти, в школі жодного твору чи диктанту не написав навіть на трійку)А текст так, сирий.. Поспішиш людей насмішиш) Виправлятиму. І дякую, що не посоромились сказати. Похвала приємна автору, а зауваження - тексту) 

 23.05.2021 19:07  Шепітко Олександр => © 

Двічі перечитав... Погоджуся, що текст сируватий. Взяти хоча б абзац:"Раптом дихати стало важко..." - в трьох реченнях підряд "паркан".
Про коми не казатиму, в "Дірі" ще помітив і зайві, і їх відсутність, але не став говорити. Тут теж є таке.
Тому очікую колись прочитати кращий варіант, вибачте.
Бажаю успіхів. У вас гарно виходить (а я на похвалу скупий))
І дякую 

 21.05.2021 19:25  © ... => Надія Крайнюк 

Дякую, пані Надіє. 

 21.05.2021 19:09  Надія Крайнюк => © 

Раз боляче читати, то це означає, що торкнулася Ваша оповідь струн мого серця. Майстерно написано. 

 21.05.2021 16:46  © ... => Надія Крайнюк 

Сприйму це як успіх. Бо бачити таке боляче завжди, та от не завжди вдається передати. Можливо мені вдалось. Дякую що прочитали. 

 21.05.2021 16:42  © ... => Каранда Галина 

Дякую. Старався) Хоч текст мабуть трохи сируватий. Але все одно приємно знати що є ще порох)) Перший твір в цьому році. І перший закінчений за кілька останніх років)) 

 21.05.2021 11:00  Надія Крайнюк => © 

Таке воно життя. Люди і нелюди... І нічого тут не вдієш.
Сумно й боляче таке читати. 

 20.05.2021 22:37  Каранда Галина => © 

До сліз, до мурашок.

Сильно пишете. Чи я вже це казала?)