Клятий шлях
Микола Васильович шкандибав камʼянистою дорогою, спираючись на лижні палиці з обламаними кружальцями внизу. На спині бовтався засмальцьований рюкзак, а на голові гніздився старий кашкет. Микола Васильович був вбраний у затаргані джинси й вигорілий бушлат охоронця.
Соваючи кремезними, стоптаними капцями по розбитій дорозі, чоловік сердито сопів.
- Мразота, – буркнув він, дивлячись на свої порепані постоли. – Шоб тя руки покрутило… шоб тя ноги… паскуда… падло кляте.
Він впрів. По змученому обвислому обличчю котився піт, збирався під носом у краплю і скрапував у дорожню пилюку.
- І як тебе тільки земля носить, – сичав Микола Васильович агресивно переставляючи палиці.
Шаркання ніг, цокання палиць і бубоніння відбивались луною від металевих парканів, утворюючи моторошну какофонію. Згори, на все це дійство, байдуже світило травневе сонце.
Вуличка тягнулась вверх, на пагорб, де звертала, проходила через два квартали котеджів перетворюючись на подобу асфальтового шосе. Згодом, вуличка ставала вулицею, з багатоповерхівками, супермаркетом, аптекою, школою і зупинкою маршрутного таксі. В кінці вулиці, в одній із багатоповерхівок проживав Микола Васильович з дружиною.
Але тепер він не думав про дружину. Не було йому діла й до школи. Начхати йому було на супермаркет і аптеку, та й на багатоповерхівки, до купи. Микола Васильович думав про Нього. Про того, кого ніколи не бачив, але чомусь чітко уявляв.
Поза сумнівом – бридка, спита пика, давно неголена, можливо з підбитим оком… Кінчена людина. Покидьок. Він єхидно скалився і тицяв під ніс Миколі Васильовичу зіжмакані гривні, затиснуті в брудних, волохатих лабетах. Він реготав, плював крізь зуби, корчив дебільні пики, мацав себе за матню. Він смикав руками, рухав тазом імітуючи злягання, в огидному танці свавілля і безкарності. Він тріумфував. Він відверто знущався з Миколи Васильовича, пенсіонера, ветерана праці, старої, понівеченої життям людини, котра й цвяха не вкрала за весь свій вік; з нього, порядного, чесного трудівника, котрого любили колеги й підлеглі, котрий ніколи, ні на кого, не дивився зверхньо, поважав людей; з нього, людини, котра завжди слідувала правилам… Покидьок дістав з торби пластикову пляшку, відкрутив брудну кришечку, ковтнув з горлечка, занюхав рукавом і захарчав. Бридка пика нахабно відригнула і розпливлась в запаленій уяві Миколи Васильовича.
- Шоб ти вдавився, гандон… шоб ти згорів виродок чортовий… – провадив Микола Васильович висікаючи палицями іскри.
Сонце вдавало байдужість. Дерева зверхньо тішились. Світ дедалі зменшувався і лягав на плечі Миколі Васильовичу. Він усе повільніше ступав, дихання важчало, удари палиць потрохи слабшали.
Микола Васильович пригадав невеличкий магазинчик автозапчастин, приліплений до могутнього муру центрального ринку. Пригадався й власник магазину, хороший хлопець, Гриша… Гриша, як годиться, для «своїх», підморгнув, підказав: «Беріть цей, дорожчий, не пошкодуєте». Ще й торбу дав безплатно…
Микола Васильович згадав акумулятор. Старий, замизканий, зношений, можливо уже й неробочий акумулятор, що невідомо ким і коли, був нахабно разом із дротами вирваний з «Волги», котра стояла в гаражі коло старої хати, на самому краю звивистої вулички, на самісінькому краю міста, на самому краю світу, як тепер здавалось Миколі Васильовичу у світлі останніх подій.
Десять років служив… Може б він витримав і цієї весни. Хтозна. Тепер у Миколи Васильовича уже не вистачало сил прогнозувати. Він займався цим останні півтора-два місяці, відколи зійшов сніг. Сама думка, що рідний акумулятор міг бути ще живим, краяла сімдесятип’ятирічне серце Миколи Васильовича.
Згорблений, зі своїми палицями й рюкзаком, він був схожий на химерного жука, що повільно, але впевнено повз вулицею ігноруючи весняні фарби, людей і загалом весь довколишній світ.
Раптом дихати йому стало важко і він зупинився біля шкільного паркану. Асфальт заворушився під ногами й Микола Васильович притулився спиною до металевих прутів. На мить, здалось, ніби огорожа відступила під натиском тіла, тоді як асфальт підіймався і темною хвилею нісся в обличчя закриваючи світло. Останнє, що промайнуло на темному екрані, була бридка неголена пика, зіткана підсвідомістю Миколи Васильовича.
- Як же… Як же так? – ледь чутно простогнав він, безсило сповзаючи по металевим прутам.
Його почула тільки руда такса, яка саме підняла лапу на невидиму стеблину неподалік. До такси, був прив’язаний довгий повідець, з якимсь лобурем на іншому кінці. Лобур стояв нерухомо, весь занурений у смартфон.
Микола Васильович сидів на тротуарі. Здавалось, він спить. Його рюкзак застряг між прутів паркану і не давав тілу впасти на бік. Палиці, затиснуті в руках, роз’їхались в різні боки, а кашкет нап’явся на очі.
Тим часом на старій покрученій вишні, що тулилась коло гаража, гули бджоли. На землі, біля прочинених дверей убогої споруди лежала збита колодка, а понівечена каменюкою дужка валялась поруч.
У нетрях сараю посеред різного мотлоху, в вигляді старих відер, банок з-під фарби, обрізок дощок і різного городнього реманенту, стояла біла «Волга», з безпомічно відкритим капотом, зі слідами іржі на порогах, крилах і дверцятах.
Ніким не помічений, рудий кіт обережно прокрався до сараю. Він неквапно обнюхав колеса, поновив мітки й задерши хвоста, по-хазяйськи, статечно подався геть.
2021р.
