Хіть
І це почалось... Він прилаштувався позад неї й ввігнав на повний штик. Сухо, але назад дороги немає. Звісно, тут вже тільки до кінця... Суглоби хрускотіли, а в грудях підіймалась ота відома хвиля передчуття довгого і безглуздого вкалування. Він пхав, поров, штрикав і штовхав, виймав і знову, і знову... Роками відточений ритм. П`ятнадцять років поспіль... Одні й ті ж виграшні позиції. Виграшні? Що тут в дідька виграєш? Зігнувся і преш, наче бульдозер. Та й вона не відстає. Роки... Вивірені рухи. Та що там... Це у двадцять з гаком іще є той запал, своєрідний азарт, дійти до того дива, коли з важким гарячим віддихом, вмиваючись потом, втираєш розпашіле чоло і як трохи вгамується серце од скаженого ритму – тягнешся по довгоочікувану сигарету. Бо знаєш – нарешті, скінчилось. До наступного разу... Але думка про фініш, змінюється усвідомленням, що до того фінішу іще довго пріти. І від цього усвідомлення енергії раптом меншає. І ти спиняєшся перевести подих. І вона дивиться на тебе, без тіні докору, вона розуміє. Їй так само важко даються ці починання, так само десь у глибині є оце відчуття заїждженого сюжету, хоч вона й знає, від чого насправді важче, що уже нічого не змінити, що ти свідомо обираєш перевірену часом схему, бо з віком слабне тяга до зайвих рухів і вихлянь...
І вони знову взялись до справи. Він відчував її, жар її подиху, пітної безвиході, непримиримої нужди, вимушеного завзяття. Бо це «треба» – безапеляційна сила, споконвічний голод, запорука виживання, безвідмовна і безжальна система кругообігу енергії життя. А вони – просто заручники волі творця. «Плодіться та розмножуйтесь». У цьому все, із цим все, і все – через це. Від цього не одлиняєш, не візьмеш вихідний, чи лікарняний. Це непереборний голод, що змушує тебе вгризатись все глибше і глибше, знову і знову, у її гаряче єство. Тебе тягне проти твоєї волі до тої святині, з якої ти колись вийшов. Це той хрест який придавить колись твої немічні кістки, щоб інші, не менш немічні й не менш приречені, продовжили безглузду боротьбу в ім`я... В ім`я чого? Це надто глибоко сидить, страх і генетична пам`ять його, вижити за всяку ціну, бо десь іще глибше є – не може не бути – передчуття можливості зазирнути за межу... Хоч би на мить, довжиною в оргазм, наблизитись до витоків, відчути себе рівним, або принаймні близьким тому іксові, що колись, невідомо коли й для чого, торкнувся себе і побачив, що то є добре. І коли задоволення природно скінчилось і відчуття притупились – ікс побачив... Так з`явилось зло, як природний фінал добра. Але, як же його бути усюдисущим іксом і залишитись при злі всезакінчуваності? Це просто неможливо. Тому поряд із всезакінчуванністю, паралельно, як рейки, мусить бути всерозпочинанність, а якщо є рейки, то має бути й хтось, хто б блукав ними, ігноруючи гудіння швидкісного потягу, сполученням «Народження – Смерть». І хто б мав бути тим кимось? Той таки ікс і мав би. І є. Бо ж відомо, що в акті мастурбації – присутність когось стороннього не є необхідною, ба навіть може заважати. Ікс був, і є, сам один, наодинці зі своєю багатою уявою. Або уБогою...
Він зупинився, повільно випрямився, встромив рискаль в суху землю і втер чоло рукавом сорочки.
- Перекур... – хрипко видихнув він. - Перекур Ганю... перекур...
Чотири клітки бараболі. А чого рватися? Йому вже давно не двадцять. Він потягся за цигаркою, а дружина неквапно попрямувала стежкою до хати, на ходу обтрушуючи рукавички.
2018р.
