19.05.2021 01:04
лише 18+
208
    
  7 | 7  
 © Іван Марний

Хіть

Хіть

І це почалось... Він прилаштувався позад неї й ввігнав на повний штик. Сухо, але назад дороги немає. Звісно, тут вже тільки до кінця... Суглоби хрускотіли, а в грудях підіймалась ота відома хвиля передчуття довгого і безглуздого вкалування. Він пхав, поров, штрикав і штовхав, виймав і знову, і знову... Роками відточений ритм. П`ятнадцять років поспіль... Одні й ті ж виграшні позиції. Виграшні? Що тут в дідька виграєш? Зігнувся і преш, наче бульдозер. Та й вона не відстає. Роки... Вивірені рухи. Та що там... Це у двадцять з гаком іще є той запал, своєрідний азарт, дійти до того дива, коли з важким гарячим віддихом, вмиваючись потом, втираєш розпашіле чоло і як трохи вгамується серце од скаженого ритму – тягнешся по довгоочікувану сигарету. Бо знаєш – нарешті, скінчилось. До наступного разу... Але думка про фініш, змінюється усвідомленням, що до того фінішу іще довго пріти. І від цього усвідомлення енергії раптом меншає. І ти спиняєшся перевести подих. І вона дивиться на тебе, без тіні докору, вона розуміє. Їй так само важко даються ці починання, так само десь у глибині є оце відчуття заїждженого сюжету, хоч вона й знає, від чого насправді важче, що уже нічого не змінити, що ти свідомо обираєш перевірену часом схему, бо з віком слабне тяга до зайвих рухів і вихлянь...

І вони знову взялись до справи. Він відчував її, жар її подиху, пітної безвиході, непримиримої нужди, вимушеного завзяття. Бо це «треба» – безапеляційна сила, споконвічний голод, запорука виживання, безвідмовна і безжальна система кругообігу енергії життя. А вони – просто заручники волі творця. «Плодіться та розмножуйтесь». У цьому все, із цим все, і все – через це. Від цього не одлиняєш, не візьмеш вихідний, чи лікарняний. Це непереборний голод, що змушує тебе вгризатись все глибше і глибше, знову і знову, у її гаряче єство. Тебе тягне проти твоєї волі до тої святині, з якої ти колись вийшов. Це той хрест який придавить колись твої немічні кістки, щоб інші, не менш немічні й не менш приречені, продовжили безглузду боротьбу в ім`я... В ім`я чого? Це надто глибоко сидить, страх і генетична пам`ять його, вижити за всяку ціну, бо десь іще глибше є – не може не бути – передчуття можливості зазирнути за межу... Хоч би на мить, довжиною в оргазм, наблизитись до витоків, відчути себе рівним, або принаймні близьким тому іксові, що колись, невідомо коли й для чого, торкнувся себе і побачив, що то є добре. І коли задоволення природно скінчилось і відчуття притупились – ікс побачив... Так з`явилось зло, як природний фінал добра. Але, як же його бути усюдисущим іксом і залишитись при злі всезакінчуваності? Це просто неможливо. Тому поряд із всезакінчуванністю, паралельно, як рейки, мусить бути всерозпочинанність, а якщо є рейки, то має бути й хтось, хто б блукав ними, ігноруючи гудіння швидкісного потягу, сполученням «Народження – Смерть». І хто б мав бути тим кимось? Той таки ікс і мав би. І є. Бо ж відомо, що в акті мастурбації – присутність когось стороннього не є необхідною, ба навіть може заважати. Ікс був, і є, сам один, наодинці зі своєю багатою уявою. Або уБогою...

Він зупинився, повільно випрямився, встромив рискаль в суху землю і втер чоло рукавом сорочки.

- Перекур... – хрипко видихнув він. - Перекур Ганю... перекур...

Чотири клітки бараболі. А чого рватися? Йому вже давно не двадцять. Він потягся за цигаркою, а дружина неквапно попрямувала стежкою до хати, на ходу обтрушуючи рукавички.



2018р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 04.09.2021 20:30  Микола Коржик => © 

Шановний пане Іван. Під враженням вашого оповідання я написав вірша на цю тему і з такою ж назвою. Чи маю я право з Вашого дозволу опублікувати його тут?

 30.08.2021 09:48  Микола Коржик => © 

Ох ця мастурбація з картоплею кожен рік... У магазині тієї картоплі хоч вдавися, так ні! Садиш, полеш, травиш жуків та ще більше себе, копаєш, і знову по колу поки не впадеш. В ім`я чого? Це надто глибоко сидить, страх і генетична пам`ять його, вижити за всяку ціну " - вірно сказано. Мені сподобалося Ваше оповідання, бо розумію картопляну суть нашої людини. Всі клянуть ту картоплю і риються як таргани.

 23.05.2021 18:58  Шепітко Олександр => © 

Очікував продовження Буратіни, а воно, бач, куди занесло!
Скидаю капелюха - вмієте, вмієте))

 20.05.2021 15:25  Богдан Дєдок => © 

Форма оповідання О`Генрі, а стиль мовлення своєю насиченістю нагадує Набокова. Література, якою вона має бути)

 19.05.2021 11:44  Надія Крайнюк => © 

Чудовий твір. І сміялася, і плакала... Дякую!

 19.05.2021 01:12  Каранда Галина => © 

Я знала!)) Знала, що тут не про те!)) І що вкінці буде якась несподіванка!))
Але сильно.)