29.05.2021 13:42
for all
62 views
    
rating - | no usr.
 © Микола Корнищан

Парадокс

1. 


Я не знаю, хто ця жінка, але учуваю, що вона знає, хто я. Бачу, як вона розглядує мене; силкується щось сказати, але не наважується. Імовірно, опасується послідків, усього, що я міг би їй відповісти, висварити її за свій легковажний вихід, вважати іншою, ніж вона є насправді, якби я не вловлював її поставу; тих, здавалося б, дивацьких словесів, що розмічають недопустиме, і яких вдосталь легко поплутати з безглуздями. Сторониться цього, бо вловлює, що я не уторопаю аніщо. І все ж бачу, як кожного дня, тут, де всякчас зустрічаюся з нею в одну і ту ж пору доби, її бажання стає нестерпним. Скоріш за все, я відчуваю все це. Виводжу з її жестів, що визначають все; все те, що вона не наважується признати; все, що не може второпати аніхто, жодний чужак, до якого ти не маєш ніякого відношення. Нічого спільного з цього клятого життя, в якім одне просте слово може знищити або назавжди пов’язати все, що вже здається загубленим. Наслідок, звісно, залежить лише від снаги усвідомлення, від розумового рівня того, хто тебе слухає і, очевидно, від обраного моменту. Точніше, від настрою співбесідника; якраз того настрою, в якому він перебуває в той або інший, здавалося б, кульмінаційний момент; його схильність слухати тебе лише для того, щоб згаяти свій час, чекаючи наступного поїзда до тієї віддалі, яка для тебе залишається абсолютно невідомою; або його відвіт, те страдне невідання, варте знищити все твоє буття, спливає на думку, слухаючи металевий голос, анонсуючи, що мій поїзд запізниться на кілька хвилин. Досить багато. Час, в якім мені нічого кращого не лишається робити, крім того, щоб віддаватися тим самим летучим гадкам, з яких я згодом побудую щось вагоме. Новий текст на замову тієї чи іншої публікації. Написаний поспіхом. Напрямець в Нотатках телефону. Народжений з якихось розкиданих ідей. Просто минущі думки. І більше нічого. Нічого іншого, кажу собі розуміючи, що все, що я думаю в ці моменти, є саме часткою того, що й вона повинна би думати. Жінка з-поблизу. Ця незнайомка, з якою, як міркую, мене з’єднує лише те, що не можу аніяк розуміти. За винятком мене, цей самотній пасажир, дрижачи від холоду, на цій же станції, загубленій у тій самій світлотіні, від якої намагаюся втекти, як від нежаданого кошмару, може зі снів обох. Коли нам снилося те саме. Якийсь час тому. Тієї ж ночі. В ті самі години. Але так далеко один від одного. 

Або може, що мені не слід би заходити аж так далеко з усіма цими бездовідними здогадами, намагаюся отямитись, силкуючись здаватися якомога віддаленим. Саме тому, наступної ж миті, зазираю у наплічник і знаходжу там старий, дуже старий номер шахового журналу, запозичений сьогодні з місцевої бібліотеки. Перший номер, травень, 1925 рік. Роблю два кроки до одного із сліпих неонових ліхтарів, які блимають на третій платформі. Прихиляюся правим плечем до іржавого стовпа і починаю гортати пожовклі сторінки, повні проблем і чимдалі складніших альтернатив. Білі грають і перемагають, читаю, вивчаючи гру Романовського. Та враз поминаю, що у більшості своїх матчів цей гравець використовує переважно іспанську атаку. Досить суцільні зачини, але вельми корисні, якщо хочеться, з самого початку, ініціювати енергійний штурм. Перегортаю ще кілька сторінок і в думках намагаюся вирішити матові проблеми, за два ходи. Однак, ці вправи здаються занадто простими. Мат у чотири ходи. Тут, тільки тут осягаю, що можна б знайти ще багато перспектив. Покладаю, що поправна вирка, безумовно, передбачає неодмінне позбавлення від головних фігур. Ризиковано, але зручно. Зважливо, позаяк супротивник міг би зужиткувати моментальну перевагу. Вигідно, оскільки більшість часу, саме в цих випадках, опонент припускає, що ти помилився. І тоді поспішає скористатися твоїм каверзним відхиленням. Не бачить кінця через три кроки. Загарбавши твою королеву, силкується напасти рішуче. Але ти видаєш, що здаєшся. Що вже не можеш захищатися. Тож тобі не залишається нічого іншого, чим рухатися далі з пішаками. Останній хід пішаком на G6 і ловиш його в маті. Запросто. Надзвичайно просто. Мат пішаком. 

Мат, підсміхаюсь, але, відаючи, що за мною стежать, я приходжу в себе. Тож підступно задивляюсь туди, де знаходиться незнайомка, на алюмінієву та пластикову лавку, і виявляю, що вона дивиться в інший напрям. До прірви з якої, з миті в мить, повинен прибути її поїзд. Металева грімка зміюка, розщеплюючи чим більш холоднішу темряву. Все більш щільнішу, з кожним моментом, який, здається, триває набагато довше, ніж години очікування протягом дня. Якраз зараз, коли відчуваю, що вона більше не може терпіти цього мовчання. Підводиться і нерішуче крокує до мене. Я закриваю журнал і квапливо засуваю його в сумку. Я дивлюсь на неї. Дивлюсь їй прямо в очі. Посміхаюся злегка фальшиво. Як посміхаєшся знайомому, коли проходом здороєшся з ним. Але вона не відповідає мені тією ж монетою. Її обличчя не видає жодної втіхи чи чогось збіжного. Швидше за все, беручи до уваги те, як вона дивиться на мене, я помічаю щось крижане, набагато холодніше, ніж навколишня світлотінь, що звільняється та проростає навкіл мене. У цьому погляді є щось удушливе та майже неземне. Щось, що викликає бездонне відчуття жалю. Незрозумілий сум. Нагальний. Нападаючи на мене і змушуючи капітулювати, не знаходити виходу з цієї дивацької ситуації. Так само, як і в партіях Романовського. Коли опонент роззброєний дочиста. Так само, як в матчах з мого власного дитинства, і зараз, перед нею, я почуваюся таким же безпорадним. Виявляю схожу слабкість, гідну будь-якого сміху. Тому що вона не зовсім така, якою я гадаю, що повинна би бути. Не являється лишень якоюсь простою подорожньою, загубленою на якомусь забутому вокзалі. Не є тією пасажиркою, котра щодня заробляє на своє життя. Швидше за все, все стає якраз навпаки. І я це розумію відразу. В ту секунду, коли вона зізнається мені доволі несподівано: 

- Та чи знаєш, що ми грали декілька звабних партій? 

- Ми? Спільно? не можу знайти доконечних слів, щоб дістати більш детальну відповідь. Поспішаю і лише з часом осягаю, як химерно і невпору звучить ця асоціація: "Ми, спільно". Це словосполучення, яке здається, скоріш за все, натяком, ніж запитом, що видає подив. 

- В онлайн режимі, - долучає вона, втямивши одразу мою розгубленість. 

- Себто, ти одна із моїх супротивників? - шуткую я, учуваючи глибоку полегкість, вичитуючи самому собі той факт, що я вважав її не такою, яку зараз бачу переді мною та якою, добачаю, що повинна би бути якраз в ці моменти, коли я певний, що вже не помиляюсь. Аж настільки, наскільки впевнений ще й у тім, що вона відповість мені тією ж осмішкою. 

Але більше того, на знак повного розуміння, бачу, як вона протягає мені свою руку. 

-Тримай, - каже. Це – королева, яку ти загарбав у мене під час нашої останньої гри. 

До біса, проклинаюсь подумки та вчуваю, що потрібую декілька хвилин, щоб зрозуміти оцей жарт. Але не здаюся. 

- Так, піддакую і беру запропоновану фігурку. Дбайливо досліджую її та виявляю, що таких фігурок, таких довершених тонкощів, сьогодні вже не роблять. Тим паче, що йдеться про майстерність скульптора, тобто про те, що ці вироби виготовляються вручну. Без втручання класичних штанців, які використовуються сьогодні при виготовленні майже всього шахового арсеналу. У випадку з чорним ферзем, який знаходиться в моїй руці, виявляю, що може ітись про зовсім іншу техніку, пов’язану з приведенням цієї фігурки до тієї закінченої форми, яка гідна експонування в найбільш відвідуваному музеї. 

- Чи пригадуєш? раптом замічаю, як мене перебивають від роздумів. 

- Що саме повинен би пригадати? - запитую якомога серйозніше. Але вона, одразу зрозумівши мою збентеженість, змінює тему і описує одну з наших партій, проведену в Інтернеті. Минулого місяця, коли я пам’ятаю, що вкрав в неї близько десяти очок. Бо я дав їй мат пішаком, якого захищав інший пішак, і королем, розміщеним в двох квадратах, на G6, від її короля. Якщо, звичайно, опонентом тієї гри, яку я згадую зараз, була вона. Вона. Лара. 

- Лара? - перепитую, перевіряючи своє припущення. 

- Твоє ім`я, - продовжує вона, даючи мені зрозуміти, що я не помиляюся, твоє ім`я на цій платформі звучить занадто сильно. Маю на увазі той факт, що гравці доволі насторожено ставляться до тебе. Нібито й бачу їх усіх, аматорів та професіоналів, сидячи за комп’ютером і сподіваючись, що сервер не виведе саме тебе за їхнього опонента. Уявляю їх і посміхаюсь. Вивчаю тебе. Вивчаю кожну твою гру і думаю про те, як, до біса, тобі удається якраз так думати. Особливо, під час матчів з комп’ютером бачу, що ти часто вдаєшся до викрутнів, які сьогодні вже й не використовуються. Забута тактика. Забуті комбінації. Здавалося б, дешеві фокуси, але вигідні. Іншими словами, вибач мені, якщо засмучую тебе, але ти тільки обманюєш свого опонента та не зволяєш йому слідкувати за звичайним шляхом логіки. 

- Коли вдаю, що помиляюся, комп’ютер не вміє помилятися, втручаюся, вражений пристрастю цієї незнайомки щодо того, що для мене є найприємнішою формою відпочинку. Він оцінює всі можливі варіанти і, звичайно, вибирає найкращий. Але ніколи, коли граю проти всіх цих машин, які хочуть бути розумнішими за людський розум, ніколи не помічаю жодного відхилення від звичної тактики. 

- Уява, якраз уява надає тобі пріоритету.  

- І доза ризику, - посміхаюся я. Своєрідне відхилення від звичаю. Якраз те безглуздя, без якого не є можливою жодна перемога. 

- Так, - засвідчує вона і вивільняє довгий видих; настільки недоречно і несподівано щодо нашого діалогу. Зітхання, яке викликає жалість і змушує повірити, що десь в надрах цієї незнайомки є щось болюче, те, що взагалі не можу зрозуміти аніяк, але відчуваю цю невидимість, мовби свою власну якусь порожню частку. Щось присутнє і небачене. Мов холод, якого відчуваємо разом. Зараз. Як ця темрява, що згущає навколо нас. Або мов ця тиша, аж така глибока, пануючи повсюдно. Стаючи нестерпною. З кожним новим моментом віддаляючи нас від бажаної істини. Від цієї реальності, яка, як і слід було очікувати, перетворюється на проклятий заплутаний сон. Щось, від чого хочеш позбутися відразу. Але натомість усвідомлюєш, що починаєш ставати заручником власних думок. Бо є щось, що не вкладається у весь цей пейзаж: ця чорна королева в моїй руці. Фігурка зі слонової кістки, яку намагаюся повернути їй, але виявляю, що вона не робить жодного жесту. 

- Вона ж твоя. Була твоєю.  

- Я не розумію, намагаюся отримати відповідні пояснення, коли над’їжджає її поїзд. 

- Поки що, - долучає вона, входячи в останній вагон.  

- Будь чіткішою, майже кричу їй вслід. 

- Пообіцяй мені, що пригадаєш геть все, - каже вона і вгаває десь в темряві коридору. 


2. 


Я знаю, хто він. Я його знаю. Згадую все. Щоб бути чіткішою, нагадала якраз в той момент, коли вперше увійшла саме в той котедж. Запущена домівка. Загублена у бездонні лісу. Наш дім. Той, ще відтоді. Місце, куди мені прийдеться привести його якомога скоріше. Звісно, якщо після довгожданих розмов він прийме ту істину, в яку ані я, поки що й досі, не можу повірити, хоча й згадую значну частину всього того, що залишилось там ще й понині. Уціліло. Як, на приклад, стіни того ж самого відтінку; тодішнього; той самий екрю. Як шахівниця на кам’яному столі, в саду. Наша остання партія, залишена відкритою. Пісочний годинник, що вимірює час гри. Календар, якого так і не торкали більше аніколи. Аніхто. Остання сторінка, яку я перегорнула того доленосного ранку: 2 травня 1925 р. І королева. Безперечно, моя чорна королева, захоплена ним. 

Є ще й декілька зошитів там. З записками численних партій, проведених між 1912 і 1925 роками. Реєстри, яких я присвоюю собі. Приношу їх додому, позаяк маю переписати певні збіги того періоду в спеціальне програмне забезпечення; у форматі PGN. Таким чином, після кількох годин забарної роботи над перекладом ігор із журналів з піскоподібними сторінками, готові розпастись на дрібний порошок кожного разу, коли я перегортаю їх, нарешті мені вдається добути необхідну базу даних, доволі корисну для всього, що я силкуюся спробувати. Тому я вивіряю все ще один раз і експортую з його профілю, з платформи, яку він бачу, що воліє ще й понині, PGN декілька його партій. Запускаю команду "Швидка асоціація", і, як передбачаю, комп`ютер знаходить безмір безумовних збігів: активне просування пішаком перед турою, відмова від коней при нападі слонів, саме та ж оманлива геометрія під час атаки короля; коли він загарбує все, що його захищає. Але те, чого не бачить штучний інтелект є незвиклим позбавленням пішаків із рокади суперника. Натомість, я доволі чітко добачаю якраз цю незвиклу ознаку, використовувану як тоді, так і зараз, зовсім несподівану для конкурента; коли враз він захоплює слоном або вежею лише якогось неваговитого пішака. Та, при наступному ході, губить цю здавалося б головну фігурку. 

"Якого біса ти робиш?", хочеться закричати, коли висліджую його в прямому ефірі. Ще раз вивіряю всі зошити і виявляю, що нарівно він грав ще й тоді. Спеціальне програмне забезпечення, за яке я заплатила чималі гроші, не бачить цих збігів, адже саме тут трапляється невмисне, точніше, облудне упущення, що веде безпосередньо до перемоги. В інших випадках, видаю ще й інші його виверти. Схожі на тогочасні. Ще з того життя, від якого зісталася значна частина згадок. І коли кажу "згадки", звичайно, що маю на увазі навіть і достеменні докази. Такі, як, приміром, фотохромії. Кілька фотографій, прихованих у нікелевій коробці. Знімки, на яких замічаю вражаючу його схожість, з того часу та з теперішнього. Той самий майже гіпнотичний погляд, злегка орлиний ніс і посмішка, особливо, посмішка, яка виказує, ніби його повну байдужість до всього, що позначає довічну боротьбу з перепонами існування. З усіма цими перешкодами та повсякденними небезпеками, які, на його думку, являються тільки якимись пустотами, гідними ігнорування. Принаймні, саме так допускаю, позираючи на одну з його фотографій; зроблену 9 лютого 1921 р. Якби не волосся, яке тоді носив довшим, я могла би сказати, що оця фотографія - просто чорно-білий дублікат тієї, що знаходиться сьогодні в його профілі на одному з шахових серверів. Але не на тому, де ми граємо отепер. 

Я могла б надати ще й інші резони схожого характеру, але негайно ж рішаю ініціювати саме те, що задумала ще заздалегідь. Саме в той момент, коли нагадала усе. Тож, включаю комп’ютер і починаю шукати його. Але не бачу активним, і це викликає в мене якусь боязнь при думці, що ніщо з того, що уявляю, не є якраз жаданою істиною. Одначе, повертаючись в теперішність, знаю, що цей будинок існує. Фотографії в моїй руці, ці зошити, в яких зберігаються анотації тогочасних партій, наших партій; цей пил на моїх злегка тремтячих пальцях. Прах ще з тих часів. Ще з тодішнього життя. Все це не може бути заперечене жодним чином, як не може бути поставлене під сумнів ні його існування. Його буденна наявність в однім і тім же вокзалі, де ми бачимось кілька хвилин, дихаємо тим самим повітрям і, чекаючи різних поїздів, імовірно, іноді думаємо про одне і те саме; про ті самі шахові партії, які я граю з ним, а він, іноді дивлячись мені просто в очі, припускає, що веде їх лише з хтозна яким конкурентом, без явної ідентичності; з якимсь незнайомцем, загубленим десь у заплутаних тенетах віртуального виміру. Бо я впевнена, більш ніж впевнена, що він не знає анічого. Не припускає нічого і не відчуває ніщо до тієї, котра в приватних повідомленнях на тім веб-сайті, де ми граємо лише для того, щоб довести один одному якусь кумедну перевагу, щось натякає. Але знаджує досить витончено. Оскільки знаю, занадто добре знаю, що, якщо піддамся до злегка перебільшених повідомлень, він неодмінно заблокує мене. Отже, для нього я тільки "вона", тоді як для мене він – все те, чим би хотіла бути навіть і я, якби уміла б думати так як він. 

Особливо зараз, коли не знаходжу його в жоднім вузлу цієї складної павутини, що взивається Інтернетом. Коли, допиваючи гірку каву, відчуваю якусь незрозумілу нагальну немічність. І тоді намагаюсь писати йому. Але відрікаюсь відразу ж від цього натяку, абсолютно недоречного відносно до цієї, ще доволі поранньої, години. Через те, що не хочу виглядати лиш якимсь рядовим користувачем, описуючи йому саме ті абищиці, які не мають жодного відношення щодо наших ігор, що іноді закінчуються досить швидко. Натомість, могла б випрохати щоб він допоміг мені з рішенням деяких проблем. Але і в цьому випадку, виявила б той самий невправний характер, оскільки, як правило, гравці мого рівня уміють знайти будь-який тип відповіді на будь-яку шахову шараду, незалежно від градуса її складності. Отому позбавляюся навіть і гадки залишити йому будь-яке писемне повідомлення. Ще раз перевірюю роботи студентів, з якими доведеться зустрітись менш ніж за три години. І вбачаю, що відповідну вправу виконую дочиста машинально. Більш з інстинкту, бо мій позір не може відділитись від монітора комп’ютера. Від лівого верхнього кута, де чекаю побачити його імені. Чекаю, поки не бачу його, саме тоді, коли надіваю еластичні штани в клітку. Бачу його, бачу, як чекає свого сьогоднішнього першого партнера. Чекає три хвилини та сім секунд. Поки сервер не вділяє йому, в якості суперника, якусь особу з досить химерним ім’ям. Але це не має ніякого значення. Вирішальною є лише гра. Винятково, це відкриття, до якого апелює, помічаючи, звичайно, досить хороший коефіцієнт конкурента. Гамбіт Еванс. Схоже на те, як грав і зі мною під час нашої передостанньої гри, позавчора. Відтак, скориставшись моєю перевагою, приблизно десь посередині матчу, дозволив мені розслабитися, і кінець виявився якомога шокуючим: дав мені мат пішаком, розміщеним на G6. І все. Відключився негайно. Якраз тоді, коли, будучи клубком нервів, я хотіла написати йому дещо, зобидити його. Але він ... бери його звідти, де його вже немає. Так само, як і зараз, коли пропозиції п’яти інших гравців, які призначені якраз йому, залишаються без жодної відповіді. Так що, бажане повторення ігор, закінчених мізерними поразками для опонентів, вже не є можливим. Принаймні, не зараз. Цього ранку, коли небо з його відстані здобуває нюанси вабливих перлин. Тепер, коли наважуюся йому дещо написати. Щось вкрай просте, що не привертало б виняткової уваги. Те, що не звучало б мов якийсь прямий натяк, якщо не шукати зайвих інтерпретацій. "Чекаю тебе...", набираю поспіхом і відмовляюсь додати "отут". Тому що "Чекаю тебе отут" звучить занадто явно. Не викликає об’єктивного забарвлення, або тієї вразливої інтерпретації, яка нарікає на очевидний час і простір. Тож я просто резюмуюсь до перших двох слів. Шлю повідомлення та виходжу з системи. 

Приспішаю, але не забуваю засунути в сумочку його чорну королеву, зумисне залишену на люстрі з вестибюля, як щось, що повинно би значити набагато більше, ніж якась проста фігурка. Мов щось майже святе; принаймні, символічне. Так само, як одна з його фотографій, знайдених у тому ж особняку. Саме та фотозйомка, на якій він посміхається і де нагадує мені про вечір 9 лютого 1921 року. Години надвечір’я, коли він висвітлював мені новий метод загарбання королеви суперника. Казав що, відкрившись, пішак з перед слона, той, який захопить базову фігурку, повинен дати шах, навіть якщо згодом його напевне візьме король конкурента. Також розповідав ще дещо, про атаку з правого флангу. Але зараз я вже не можу повторити геть все. В подробицях. Акурат так, як окреслював він, мовбито рисував на шаховій дошці з кам’яного столу, в сквері. Натомість, отепер, коли виймаю якраз цей знімок із нагрудної кишені сорочки з віскози, нагадую його запах. Повів його шкіри, з тих пір. Можу реконструювати геть все. Точно так, як то й було. Все те, що, до речі, я роблю майже завжди ще й до цих пір, коли, майже щодня, завжди проїжджаю той самий маршрут. Поїздом, який, ніби дедалі повільніше, перетинає пустинний пейзаж, вистеляючись наскільки сягає погляд. Хоча б ніччю, кажу собі, хоча б при поверненні, мені не доводиться дивитись на все знову і знову, та завжди відчувати те саме занепокоєння, що тут, у моїх краях, одна я залишилася ще живою. Бо тут вже не змінюється аніщо. Аніколи. Від коли пам’ятаю себе, все залишилося ідентичним. Мій дім, залізничний вокзал, поїзд; сьогодення, нарешті решт. Час, що закляк назавжди. Життя, однак, справжнє життя відбувається зовсім десь інде. Тільки там, де існує він. Дихає. Думає. Має все, чого собі жадає, і навіть не підозрює, що, кожного дня, я пригадую якраз той час, який колись визначав його справжнє існування. 

Нагадую і дожидаю, щоби минув і сьогоднішній день. Щоби наступила північ, та щоб змогла побачити його знову. Признатись йому у всьому. Точно так, як то й було. Як повинно було бути, аби ми могли віднайтись і тепер. У цьому сьогоденні, в якому він, здається, не знає нічого. Не відчуває аніщо, коли проходить повз. Майже торкнувшись мене. Але зникаючи одразу ж десь в юрбі ранкових пасажирів, що над’їжджають сюди звідусіль. 

"Біжи!", - велять дедалі міцніші почуття, з дня в день. "У тебе ще є достатньо часу", - слухаю голос розуму, втримуючи мене на місці, мов ретязь, який не дозволяє віддалитись від цієї землі. Тож я допускаю, щоб все діялося лише так, як слід би діятись. Без аніякого необачного втручання, пришвидшуючи ходу долі. Тому, не відхиляюся ні на трохи від звичного шляху. Пішки, крокую алеєю центрального парку і, менш ніж за чверть години, відчиняю двері університету. Піднімаюсь два поверхи і заходжу в зал класу, де на мене чекають десятки студентів, що прагнуть засвоїти все більш і більш естетичних концепцій, які визначають основу фікцій, написаних минулого століття. Але моя лекція триває недовго. Якраз, коли виявляю, що викликаю необхідний інтерес у аудиторії, бачусь змушеною відповісти на телефонний позив. 

- Тут, - вістує дівчина з бібліотеки, хтось цікавиться шаховими журналами міжвоєнного періоду. 

- Шахи? перепиняю її, даючи зрозуміти, що в мене не має часу на такі балачки. 

- Але знаючи, що вас захоплює оця гра, на мить я подумала, що ви змогли б мені допомогти, - одразу ж перепрошує дівчисько. 

- Зарекомендуй йому місцеву бібліотеку, завершую бесіду та повертаюсь до опису формотворчих процесів, аргументуючи одночасно деякі етичні аспекти, що доволі часто зустрічаються в трактатах з теорії літератури, саме ті описи, які викликають глибоке мовчання та видимий інтерес у всіх моїх студентів. Та ще більше того, усі ці міркування, яких виводжу, зосереджуючись на працях відомих авторів того періоду, викликають безліч різних питань. Майже провокаційних, якби враховувати вік тих, хто мене слухає і забавляє завдяки усім цим негаданим запитам, безперечно, виявляючи ненаситне бажання впізнати все те, що, здається, є основою будь-якого щасливого життя. 

Задоволена, навіть і не запримічаю, як швидко минають дві години семінару. Якщо і прийдешні часи майнули б з тією ж бистротою, сподіваюсь, знаючи, що мушу розповісти йому аж усе життя. Наше життя. Те, ще відтоді. Отепер, коли мені треба б знайти удосталь відваги, щоби розповісти все. Якраз так, як було. Як пригадую наче щось, що мовби закінчилося тільки-що. Минулого місяця. Минулого року. Та ні в якім випадку, аж минулого століття. «Я повинна», - повторюю собі. "Зобов`язана! Цієї ночі, якнайменше, доведеться хоча б повернути йому його ж королеву", думаю, входячи до університетського кафе. Замовляю зелений чай і беру телефон. Щоб слідкувати за ним, полювати на нього, бачити, коли буде активним. Щоб викликати його до нової гри. І дозволити щоби захопив мою королеву. Мою чорну королеву. Як і тоді. Так само, як там. У нашому домі з дубового лісу. 

"І я ...", - читаю, підключаючись до шахового сервера. "Я теж чекаю тебе", бачу його відповідь на те повідомлення, яке я відправила йому чотири години і тринадцять хвилин тому. Неждана відповідь. Адже ані він не вказує місце і час, а в простець, читаючи знову і знову всі ці слова, догадуюсь, що тільки глузує. Тому що, чесно кажучи, жоден гравець його рівня не розраховує грати з таким незначним суперником, як я. Через те, саме ця його вістка є лише швидкоплинною оманою. І більше нічим іншим, висновую, замічаючи, що підключається й він. Приймає мій виклик. Застосовує те саме відкриття: гамбіт Еванса. 

"Чекаю тебе ще й іншим разом", - пишу йому після занадто швидкої його перемоги. 

"Але хто ти?", в наступну же мить вбачаю його повідомлення. Але не відповідаю, бо поки що бажаю дотримуватись мовчанки. Погоджуюсь тримати його в шаху. Поки не зрозуміє і сам усе те, що ані я ще не можу розуміти аніяк. Так, як то було і як повторюється навіть і в цьому житті. 


3. 


Силкуюсь второпати усе те, що вона мені виговорила. Її інсинуації, що вочевидь описують оту нашу близькість, але все, що доводиться надумати, зводиться до одного тільки глевкого повітря з отого вокзалу. Її очі, особливо її доскіпливі очі, які викликають якесь нез’ясовне вагання та щось надмірно дошкульне; непомірно страдне. Мов якесь незбагнене втручання зверхнього невидимого існування, яке виявляється ще й тут, у моєму домі; навіть і зараз, коли, дожидаючи доки трохи охолоне заварений чай, входжу на шаховий сервер та одержую нове повідомлення. Від неї. Допускаю, що ідеться про умовні позначення якоїсь нової гри. Розбираю занотовану партію, та вже з третього ходу вловлюю, що насправжки ці нотатки зводяться до чогось зовсім іншого. До якогось головоломного коду. Логогриф, якого стараюся зрозуміти, замінюючи відзначку кожного ходу графічним знаком. Ключ однак, істотний шифр розблокування, щоби його винайти, трачу деякий час. Доволі довгий. Майже цілу годину. Саме стільки потребую, щоб зрештою добитися успіху. Себто, збагнути, як була закодована ця вістка. Точно так, як припускав ще з самого початку, але, на мить, нехтував цю версію. Точніше, у кожному квадраті з шахової дошки, зашифрувавши адреси, отримані в підсумку, вона помістила по одній букві, в алфавітному порядку. Фігури, позначені літерами Q, R, N тощо, по суті, не грають жодної ролі. Їх уписано отут лише для того, щоби сплутати все, вислати мене на порочний шлях. Головною, у цьому випадку, є лишень геометрія. Віртуозно, посміхаюся, дістаючи домірний результат; цю адресу, яку відразу ж ввожу в пошукову систему. За 0, 68 секунди Мозілла повідомляє, що з такою назвою є приблизно 24 300 результатів; назва університету позначена червоним кольором на відкритій прямо на першій позиції карті. Місце, де я був сьогодні. Скоріше, вчора, бо я помічаю, що від полуночі минуло вже більше двох годин. 

Якась облудна гадка бурунить мене, коли входжу в дортуар. Звісно, що, беручи до уваги вищезгадані обстановки, запитуюсь чи за мною стежили. Бо звідкіль ця адреса? І як вона дізналася, де я був учора? А може, цей казус навіть і не потребує перевірки. Бо це просто якась банальна аберація. Та ніщо інше. Перш за все, безумовно, що зашифрована в приватних повідомленнях адреса, повинна би мати певне значення. Але що саме вона хоче оповістити мені, надіславши координати цього місця? Та що інше, як не правдоподібне місце майбутнього зобачення? Може завтра, точніше, сьогодні. Можливо сьогодні, коли для мене вже й так все стає дочиста зрозумілим. Очевидним аж до того моменту, коли в шифрі відправленої гри з’являється рокіровка. Цей хід, який, розшифрований у тому самому реєстрі, визначує розрив у один рядок на аркуші паперу. І тільки перегодя слідує те, що я загалом не можу аніяк утямити. Тут є ще одна адреса, але, ввівши і її у пошукову систему, Інтернет відкриває саме ту карту, з тими картографічними даними, які не відзначають нічого особливого. Жодної установи, жодної будівлі чи якогось прямого орієнтиру. Запросто один лише ліс. І все. І якась річка за два кілометри від перетину широти і довготи, позначених нею. Орієнтир, якого доводиться розшифровувати набагато важче, ніж адресу університету. Тому що я помічаю, що, нормуючи числа, вона вживає досить заплутаний алгоритм. І цей метод, її спосіб шифрування, наводить на думку, що я маю справу з кимось набагато вмілішим, ніж показує її коефіцієнт на шаховому сервері. З тією, яка випробовує мене. Бо ж для чого іншого придатні всі ці, здавалося б, дивацькі головоломки, як не для отримання якраз того результату, якого вона очікує? Просто хоче побачити, хто я насправді; скільки з того, що я доводжу, є дійсним і який процент обману застосовую, скажімо, під час наших спільних ігор. 

В такому випадку я доходжу висновку, що мені не слід робити нічого кращого, ніж ініціювати наступний крок. Просто лишається розглянути цей похід з декількох ракурсів. Як і гамбіт Еванса, завдяки якому дозволена купа варіантів подальших атак. Несподівані удари. Як і зараз. В цій секунді, коли годинник показує рівно третю, і я відправляю їй виклик до нової гри. Новий поклик, прийнятий відразу. У наступну ж секунду. Наче вона знала, що я тут. Неначе чекала. 

"Ти уловив загадку?", - пише мені, коли я атакую її туру з Н8. "Чи спромігся?", - налягає, не дістаючи ніякої відповіді, відчуваючи, либонь, якийсь неконтрольований бедлам, через моє мовчання; гнів, підживлений моїми частими нападами на її королеву. "Там нічого немає", - відповідаю, здаючись, звичайно, до другої адреси. "Є дещо. Щось вагоме", - читаю, захоплюючи її коня з С3. Та одразу розумію, що вона репрезентує собі щось зовсім інше. Допускає, що я не уторопав жодної з цих анотацій. Тому навіть і не догадується, що я маю на увазі другу частину зашифрованого тексту. Та, імовірно, що так і краще. Вірогідно, поки що мені навіть і не слід би поспішати з фактами. Найдужче зараз, коли я не знаю нічого, майже анічого. Ким вона є? Чим займається? Яке її справжнє ім’я? Та ще безмір того, з чого зміг би витіяти прийнятний портрет, щоби установити її ідентичність; аби відкрити її справдешні ідеї. 

Бо не знаю, чесно кажучи, навіть і не знаю, що вона для мене зараз означає. Тепер, коли не відчуваю нічого, крім якоїсь відмови та дивної охоти порахунку, викликаного лише цими шаховими партіями, яких я граю з нею дедалі частіше. Усе інше, інші аспекти, на даний момент, мене не цікавлять. У ці миті, коли, перемагаючи її хтозна скільки разів, не можу навіть ані уявити собі її фізіономію. Лик тієї, яку я бачу майже щоночі, але мені все одно, поки знаю, що ніщо, абсолютно ніщо не пов’язує мене з цією людиною. Зрештою, з цією незнайомкою. Якась звичайна жінка, для якої я можу бути не чим іншим, як таким же іксом. Гра в шахи? Для мене це просто розслаблення, специфічний опочивок між двома новелами, замовленими різними видавцями, або між двома статтями, в яких докладаю все те, що згадую з теорії літератури, естетики чи етики. Ця гра, навіть якщо це гра розуму, і кожен раз вона проводиться завжди по-різному, для мене це навіть не пристрасть; якраз та жага, яка з часом стає докучливою ідеєю. А лише миттєвий передих. Таким чином мої віртуальні супротивники можуть бути такими ж чужинцями, б’ючись лише для того, щоб довести собі, хто вони насправді. Який їхній раціональний рівень і скільки з того, що пропускають ким вони є, підтверджується і насправді. Інше, в даному випадку, не має жодного значення. Та що, якщо суперник якось по-іншому думає про тебе? Та в чому суть, якщо вважає тебе гіршим або кращим за нього? Він усього лиш якийсь невідомий. Резюмуючи, розуміється, що будь-який його виклик жодним чином не може вплинути на тебе. Та що з того, якщо ти займаєш перше місце в стандартному рейтингу? Це всього тільки гра. Так само, як і життя. Як і це життя, сьогоденне існування, в якому все наявне роковане на невпинні зміни. Як і ці ходи, її останні ходи, яких аналізую ретельно та спостерігаю за реальним її прогресом. Майже нежданим. Поступово виводячи її уже на якийсь вищий рівень. Можливо, викликаючи своєрідне задоволення до того моменту, коли, трохи затягуючи з наступним кроком, замислюючись глибше, вирішую скоротити її відраду. Я даю їй шах і одночасно атакую туру, яку намагаюся захопити. Її останній опір, зберігаючи живою надію щодо аж такої бажаної перемоги або, принаймні, на нічию. Просто вона не знає, що з точки зору логіки, я ніколи не йду на компроміси. 

«Хто я?» - пише мені, все ще борючись. Та якраз це і найдужче подобається в ній: той факт, що вона ніколи не здається, а бориться аж до посліднього кроку. "Якось ти запитував мене, хто я. Пам’ятаєш? ”, - продовжує, коли я позбавляю її від пішака, якого вона не поспіла перетворити на королеву. "Та чи пам`ятаєш?", - наполягає, либонь відгадуючи мій гарний настрій, визваний її грою, яка при кінці постає все більш хаотичною. "Щоб знати, хто я, заглянь за межі цієї гри. Зупинись на мить, і зрозумієш, що до певного моменту ми думаємо майже однаково». 

Має рацію. Вона цілком права, підсумовую, синтезуючи знову і знову усі партії, проведені з нею; зупиняючись на визначальних моментах, аналізуючи її упущення та помічаючи, що робить їх лише при кінцях матчів. Та точно це й наводить на думку, що всі ці помилки зумовлені накопиченою втомою. Таким чином, висновую, що у повсякденному житті вона являється навпрямки занадто активною особою, вірогідно, здійснює свою діяльність саме в тій галузі, яка вимагає завзятого використання інтелектуальних навичок. Скажімо, офісна робота. Або щось пов’язане з дослідженням та постійним вивчанням. Щось, що безпремінно фокусується на доладному знанні минулого, оскільки багато її рухів на шаховій дошці часто зводяться до безлічі повторюваних спроб. В основному, коли не може атакувати на певному фланзі, помічаю, що повертається у попереднє положення, і пробує іншу стратегію. Мені не подобається одначе той факт, що вона ніколи не ризикує. І саме відсіль випливає якраз ще й її стабільність. Таким чином підсумовую, що вона врівноважена людина, яка завжди керується одними і тими ж девізами, так добре вкоріненими у її свідомості та поведінці. У цьому випадку самоконтроль - це її головна якість, яка, я не знаю чому, змушує мене визнати, що це ще й головна причина її самотності. Бо акурат так бачу усе це. Гадаю, що вона якась доволі віддалена від усього та досить одинока особа. Бо саме це виявляє її захист на шаховій дошці: компактна ізоляція, в яку майже неможливо проникнути. До того ж, помічаю ще й якусь її прихильність до коней в обмін на слонів. Що змушує мене вірити, що десь у глибині свого серця, вона жадає якраз тієї свободи, якої не може упізнати самостійно. Потребує підтримки та безпеки, яку може приділити їй лише інша людина. Та коли знаходить достатньо сил і наважується запитати мене, де помиляється, я знаю, що прагне опори. Бо щось, однак, не є зовсім таким, яким повинно би бути. Можливо, у її житті, як і в кожній грі зі мною, завжди з’являється та сама проблема, від якої узагалі не може позбутися, бо не бачить іншого рішення, іншої сторони істини. Але і не здається майже аніколи. Не відступає, а бореться з тим самим розчаруванням, звісно, чекаючи моєї можливої помилки. А може, просто, всі ці безглузді продовження - не що інше, як потайні прояви майже нав’язливого бажання провести якомога більше часу в моїй компанії. І якщо це так, це означає, що в цьому випадку я повинен бути б набагато обережнішим. Принаймні вночі. Цієї ночі, коли мені доводиться написати їй дещо, бо не так, ні, не так повинна би закінчуватися гра, яка стає все більш неоднорідною, з кожним новим викликом. Мені треба б пояснити, чому в деяких випадках я відмовляюся відповідати. 

«Знаю», - пишу їй. "Ми думаємо однаково, і це вимушує мене бачити в тобі ідеального супротивника", - продовжую, подаючись до інтерпретованого суб`єктивізму. Навіть до своєрідної логічної тавтології, типу «ідеальний супротивник», що тут, у цьому контексті, звучить зовсім недоречно. Безперечно, що вона також помічає це спотворення, бо одразу реагує на це своєрідною екзегезою, яка максимально чітко виправляє моє перебільшення. "Ідеальний партнер", додає, і я бачу, що набирає ще дещо. Але не надсилає інших слів. Вочевидь, не хоче образити. А боїться, що заблокую її або, в кращому випадку, не прийму жодної із запропонованих нею ігор. Потім відключається, але повертається негайно ж. Бо чекає, ще чекає чогось-то. Думає, що відновлю дискусію щодо закодованого повідомлення. Що я попрошу необхідні роз’яснення; той шифр, який приховує дві адреси. Не знає, все ж, що знаю все. Але може дізнатися це якраз завтра, коли на тій підставі, що не можу знайти трактат з естетики Евангелоса, маю намір відвідати університетську бібліотеку; затриматися там навіть на кілька годин, сподіваючись зустрітися з нею пізніше. І тоді, лише тоді, побачивши мене якраз там, я впевнений, що вона зрозуміє одразу, що мені вдалося розкодувати зашифроване повідомлення. Однак, до того часу, я не згадую їй нічого з того, що прислала мені кілька годин тому. А тільки пишу їй: «Королева, яку ти мені дала на залізничному вокзалі, нагадала мені дещо». І все. І закінчую. І відключаюсь. Бо якби продовжував пояснювати усе, плутаючи уявне зі спогадами, ризикнув би описати їй те, чого ніколи так і не було, яким би справжнім не здавалося б мені якраз зараз, коли, тримаючи фігурку зі слонової кістки в руці, відчуваю, що вона доволі холодна, як і тоді коли вона подала її мені, благаючи обіцяти, що пригадаю геть все. Але чи можу писати їй щось подібне? Можу? Смію представити їй свої вигадки, мов нашу правдоподібну близькість; нашу спільну реальність? Це ж зовсім немислимо. Неприпустимо. Хоча в моїй свідомості усе це стає все більш явнішим і зрозумілішим. Мовбито усе це навіть і відбулося б колись-то. Десь поза гранями моїх вигадок. Десь у назавжди забутім часі. Мов якась гра в шахи. Моя перша гра з нею. Та, яку сервер не врятував через незрозумілу помилку. Та, від якої пам’ятаю лише кілька епізодичних ходів, мов якісь виклики екзистенції. Наші спільні заклики. У, здавалося б, доволі можливому житті. У тому, якого я уявляю набагато чіткіше, ніж усе, що я пережив до цього часу. Без чіткого сенсу. Без неї. 


(далі буде) 

    Публікації: Микола Корнищан

    Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

    Обговорення

    Візьміть участь в обговоренні

    • Поскаржитись
     29.05.2021 21:49  Каранда Галина => © 

    Читати цікаво, але поки відкладаю "на потім".
    Гарно пишете!) Приємно, що в Румунії українці так гарно пишуть українською. А гугл каже, що ви взагалі молодець і поліглот).
    Вітаю тут!)