Йти самостійно
Одного дня ти нарешті зрозумієш як то чудово – йти до усього самому. Не коли тебе хтось просуває або підштовхує, не коли до тебе прилітає добрий кудесник і всаджує на свій гвинтокрил – і мчить багацько миль на годину, - а самій, самому – ти йдеш крок за кроком, із кожним наступним – чиста радість і чисте відчуття сенсу – усього, що ти робиш. Йти до всього самому. Простою стежкою, не гвинтокрилом багацько миль на годину. Часом долаючи хащі. Йти – й крок за кроком отримувати те неповторне відчуття причетності до своєї долі.
Йти – і у простих діях, і русі, хай повільному, на твій погляд, отримувати сенс.
Блискавична думка, вражаюча своєю простотою – а якби завтра справди прилетів той кудесник та й закинув тебе на усі вершини усіх вершин…
…лиш тепер розумієш, як багато б ти тим втратив.
А твоя стежка – звичайна й проста. Звісно, унікальна – як і стежки всіх інших, - та в одночас банальна – як стежки тих самих інших теж. То так чудово – йти до усього самому. Усвідомлюєш силу. У руках і у ногах. Усвідомлюєш, що ти, зрештою, не якийсь хибний чи хибна – ти можеш і мусиш ходити своїми ніжками, так, ти можешь.
А перші кроки вивільняють для тебе істину про самого себе, що, виявляється,
...ти йдеш.
І миттю – така сила. У скронях і долонях, і піднесення – від усвідомлення своєї дієздатності. Сила – що притаманна усім. Усім, хто наважується нарешті не – на колінця, на ручки чи шию – комусь, до когось, - а хай і повільненько – та крокувати. Не розмінювати ілюзію чисельних ефемерних милей на справжність прожитого тобою шляху.
Шляху із сенсом. Шляху із відкриттями й переосмисленням. Шляху, який творить тебе самого – хіба на то здатні швидкі милі?
