Дорожня книжечка
шванк - 54з рубрики / циклу «Дорожня книжечка»
54.
ЖАХЛИВА, МОТОРОШНА ІСТОРІЯ, ЯКА ВИНИКЛА ЧЕРЕЗ ТОРГ АБО ОБМІН.
Коли вже річ зайшла про торги, заклади і обміни, змушений я розказати і жахливу, досить моторошну історію, свідком якої я був сам, і особисто знав обох дієвих осіб, жінку і чоловіка.
Треба вам сказати, що є в Ельзасі місто, під назвою Рейхенвейлер, і належить воно графу Йоргу фон Вюртемберг. В цьому місті проживав один шинкар, а його шинок називався «До ведмедя». Шинкар одного разу вступив в розмову за столом з другим шинкарем; один запевняв другого, що другий багатший. Вони і об заклад бились, і на обмін згоджувались, поки не порішили так: кожний оставляв кожному свій будинок і майно, при чому, виселяючись із свого колишнього будинку, не мав права брати із собою нічого – ні готівкових грошей, ні столового срібла, ні домашнього майна, ні одежі, окрім хіба що тієї, яка прикриває наготу.
На цьому вони і вдарили по рукам. Настав час свідків, які пили могорич, на підтвердження угоди, а на цей рахунок в Ельзасі особливо дурні звичаї.
Коли здійснюються такі ганебні угоди, там завжди знайдеш безпутних свідків, готових підтримати будь-яке неподобство, аби тільки випити могорич і накачати свою утробу, а там хоч трава не рости.
Так здійснився і цей злощасний обмін.
Вони визначили час, коли кожен повинен покинути свій дім, залишити своє добро і переселитися в будинок другого.
Шинкар, який мінявся з рейхенвейлерським, походив не з міста, а із ближнього містечка під назвою Хуненвейер. Коли рейхенвейлерський шинкар, повернувся додому і сповістив свою жінку про обмін, вона сильно засмутилася і просила чоловіка відмовитися від угоди, залагодити діло якось по – іншому, бо вона твердо вирішила, що скоріше помре, чим розлучиться зі своїм домом, скарбом і пожитками.
Суперечка і колотнеча між ними затягнулася, бо її чоловік вперся на своєму і не збирався відмовляти другого, та й той наполягав на чесному обміні і не мав наміру поступатися. А жінка рейхенвейлерського шинкаря була вагітна, і скоро повинна була народити.
Одного разу жінка з чоловіком знову сильно полаялись і побились, а постояльців в шинку було небагато, хіба що декілька робітників із Швабії і Франції, які відправлялися на промисел в ельзаські гори; окрім них, в домі нікого не було, тільки слуги зі служанками.
Після вечері всі пішли спати, а хазяїн з хазяйкою все ще гризлися, так що домашні і найближчі сусіди чули крики і якесь буйство. Але оскільки всі уже знали, що хазяїн з хазяйкою не в ладу, кожен думав, що він просто її б’є. Тільки один, який слухав всю ніч, як шаленіє хазяїн, встав нарешті, гукнув його і спитав: «Хазяїне, що за неподобство твориться в домі? Ріжуть вас, чи що?» А хазяїн сказав у відповідь: «Тебе-то хто чіпає? Вгомонись і лягай спати! Ніхто мене не ріже. Просто я трохи побив свою жінку». І слуга знову улігся в ліжко.
Зранку, коли в домі вже всі встали, ні хазяїн, ні хазяйка не вийшли зі своєї кімнати, а за ними обома такого до цих пір небувало. Коли кімнату нарешті відчинили, то побачили, що жінка лежить на ліжку, вся зранена і вже мертва, а чоловік валявся в декількох кроках, теж мертвий, і в його тілі стирчав посріблений ніж.
Люди, звісно, жахнулися і поспішили розповісти цю моторошну історію стражникам, а ті переполохались і під гарячу руку взяли всіх, хто був вночі в домі, і, хоча вони були невинні, на них напав превеликий страх.
Коли мертвих похоронили, із Кольмара прислали ката, доручивши йому під тортурами допитати затриманих.
Проте кат, будучи обізнаним в схожих справах, зваживши різні докази і підозрілі обставини, порадив стражникам утриматись від поспішних дій у відношенні затриманих, бо багато що говорило за те, що це сам хазяїн убив свою жінку і наклав на себе руки. Ці речі напоумили стражів порядку залучених до справи; вони подумали і самі почали вважати вбивцею хазяїна, що випливало із багатьох непрямих доказів.
Викопали мертвих із землі, і найгірші підозри підтвердили тіло убивці, який не пожалів власної плоті і крові в материнському череві законної дружини; його труп випускав настільки мерзенний сморід, що і слів немає, і кат переправив його туди, де для такої мерзоти і місце. Тіло жінки лишилося в могилі.
Господь та помилує її душу і пошле розкаяння другому учаснику обміну, ніскільки не замішаному в цих трьох убивствах, але який же гріх зазіхати на чуже добро і вдаватися до настільки небезпечного обміну ради неправедного придбання!
Цю історію я виклав коротко, щоб кожен задовольнявся тим, що послав йому Господь, і не викидав свого надбання на вітер, бо це значило би нехтувати Божими дарами.
Давайте ж в майбутньому уникати сумнівних обмінів і небезпечних угод!
Вільний переклад КАЛІСТРАТА.
м.Бургхейм, Німеччина, 1555 рік
