Чи дочекаюся, чи ні

з рубрики / циклу «Ессе та нариси»

Не називаю більше раєм життя своє, що догорає…

Якби ж тоді про все це знала, то світ би за очі втікала!

Мені казали: «Доню, вчись, і будеш лікарем колись».

До них я мило усміхалась, наперекір усім навчалась

чужинським мовам. За кордоном хотіла жити по закону!

Але й тоді найбільше зло в країні цій завжди жило -

зв’язки і гроші на хабар, хто був багатий, той і прав!

Свого диплому не цуралась, в Карпатський край тоді зібралась

засіяти розумне й вічне - манили гори й ліс магічно.

Не тільки діток я навчала, разом про рідний край співали,

у надвечір’ї все село до клубу на гулянку йшло.

А як же смачно на весілля газдині готували зілля,

смаколики та різні страви, а під кінець були забави.

Та згодом все не так пішло, і я залишила село.

Знов повернулась до родини, у рідний дім, де кущ калини,

як наречена, білим цвітом мене зустріла так привітно!

А потім, нібито в кіно, злітала вверх, за тим на дно,

та вчасно я зійшла зі сцени, і народилися катрени…

Я стала вільна від роботи, і мріяла про зорельоти,

хотіла мандрувати світом, та мрія стала пустоцвітом.

Чимало горя і жалю зазнала й досі ще терплю,

але найбільшу мрію маю - назвати знов країну раєм,

щоб закінчилася війна - терпіння лопнула струна…

За що народу така кара - страждаємо від «яничара»,

і за які такі гріхи вмирають дочки і сини?

Чи дочекаюся чи ні, щоби настав кінець війни?

#Ольга_Шнуренко

м. Київ,