Студентський бізнес. Епізод перший. Горілчаний
з рубрики / циклу «Студентське життя.»
Епізод перший. Горілчаний.
Грошей ніколи не було. Тобто вони були перших декілька днів після приїзду з дому. Батьківські гроші на зворотну дорогу і кишенькові витрати. Вони легко витрачалися, щойно є і вже нема. Стан безгрошів’я був звичним і знайомим, але хотілося змін.
Перша ідея заробітку, яка спала на думку мені та моєму товаришу Андрію, такому ж бідному студентові як і я, стосувалася обмежених ресурсів. В нашому великому гуртожитку, серед іншого це був алкоголь. Попит перевищував пропозицію і наближався “день студента”, який святкували приблизно тиждень.
Андрій був зі славного провінційного містечка, яке славилося спиртовим заводом, з якого успішно “виносили” продукцію, горілчаний спирт, працівники всіх рангів. У нас виник простий задум, доправити в гуртожиток спирт, розвести його до стану горілки, розлити в роздрібну тару і продати. Все це не складало проблем, бо практикувалося нами постійно, тобто ми пили той спирт вже третій рік, дешево, безпечно йефективно. З прогнозованим “сухим” похміллям. Але не було досвіду продажів.
Вирішили спробувати: Андрій з’їздив додому і через два дні повернувся з двома великими сумками, одна з батьківськими харчами, друга напакована дволітровими пластиковими пляшками повними вогняного напою. Не пам’ятаю скільки там вже його було, але зустрічало Андрія близько шести соратників, бо то найбільша партія спирту в історії гуртожитку і таку новину важко втаїти. Зберігати й розбавляти вирішили у мене в кімнаті. З двох причин, одна - щоб бути ближче до потенційних клієнтів, друга — мій сусід, який майже не зловживав алкоголем. Половина спирту була куплена з наших заощаджень, половину взяли під реалізацію, пообіцявши розрахуватися на наступні вихідні, ми були хлопці серйозні — нам довіряли. Пляшки поховали в шафу, присипали одягом. Одну взяли з собою і пішли виставляти хлопцям які нас зустріли, допомогли донести важливий вантаж. Освоїли її успішно, тим паче що закуски також було вдосталь.
Десь через добу повернулися до виробничих питань. Провели нараду, на якій зазначили що свято через три дні й зволікати не варта. Навчання було не на часі, бо ми взялися за професійне виготовлення народного, студентського алкоголю. Рецепт містив одну частину алкоголю, дві частини водопровідної води й трохи лимонної кислоти. Розводили в скляних пляшках від мінералки, згідно з технологією їх треба було закоркувати, перевернути на долоню і добре плеснути по дну. В результаті відбувалася хімічна реакція, рідина тьмяніла набіло, нагрівалася і бурлила. Всі добре знали, поки все це не закінчиться і не охолоне — пити не можна, отруїшся! Від практики розбавляти спирт в емальованому відрі, як на великих пиятиках — відмовилися, бо ж яка там реакція в тому відрі, розмішали черпаком і все, а тут он — біліє, гріється, професійно спрацьовано.
Робота була в радість, ми вже порахували скільки заробимо і мріяли про розквіт бізнесу в майбутньому. Важко було з дегустаціями, але швидко знайшлися добровольці. Ми з Андрієм працювали на підлозі біля ліжка, дегустатори розвернули свою лабораторію за столом. Хтось приніс холодцю, хтось — сало, в мене знайшовся хліб і якийсь посуд. Робота кипіла. За якийсь час почалися перші труднощі — закінчилася порожня тара. Все вирішилося само собою. Без реклами, маркетингових досліджень і торгових агентів — з’явилися перші клієнти. Вони сторожко зазирали до нас і перепитували чи саме тут можна купити горілку. Їм важко вірилося в те, що настали часи, коли алкоголь можна на стільки близько і на стільки зручно отримати. Всім їм встановлювалася одна умова — принести порожню тару.
Справи пішли добре, перша готівка гріла нам душу і додавала впевненості. Почали приходити зовсім не знайомі нам клієнти. Вони довго пояснювали що вони від Васі з “товаровєдів” який знає брата Юри, який вчився на бухгалтера з сестрою Ліди яка колись зустрічалася зі Степаном, який був сусідом Андрія по старому гуртожитку. З часом ми перестали вислуховувати ці генеалогічні шляхи й продавали свою продукцію всім підряд, швидко і по діловому. Ближче до одинадцятої вечора повернулися наші перші клієнти. З веселою втомою в очах і порожніми пляшками в руках. Вони запевняли нас в любові та вірності бренду і водночас нарікали на відсутність грошей. Постало питання “відтермінованих платежів”. Нам це не подобалося, але соратники зі стола-лабораторії, запевнили нас з Андрієм що це добре для бізнесу, що за теперішніх економічних умов інакше ніяк, що в перспективі кредитування відкриє нам нові можливості й надасть додаткові важелі впливу на ринок збуту. Вирішено, один з конспектів позбувся заповнених аркушів і перетворився на список боржників.
Торгівля йшла жваво, хоча до дня студента залишалося ще дві доби. Ми вже складали плани щодо додаткової поїздки за спиртом, вже вдвох, щоб більше привезти. Але все припинилося досить швидко. Десь біля дванадцятої у дверях з’явилося велике одоробло. Хлопець, на декілька років старший від нас, не те щоб високий, але неймовірно широкий в плечах. Брита голова, порите віспою обличчя, насуплений погляд, специфічна лексика львівських блатних районів. Спитав хто “старший”, покликав в коридор, там ще четверо, роззираються як щурі, жмуться по кутках, відтинають шляхи для відступу чи втечі. Не з гуртожитку — чужі. Чемно попросили віддати всю продукцію і сировину, тобто все що з алкоголем.
- Так так, розрахуємося пізніше. Дуже потрібне бухло. До речі, ви дозвіл отримали? Як для чого, для торгівлі. Як від кого, ганьба не знати таких людей. Не порядок, хочете бути в бізнесі, а правил не знаєте. Чи може знаєте? Ігноруєте? Ні? Ну добре, на початок обійдемося штрафом. Ви довчитися хочете, а в гуртожитку жити, з дівчатами гуляти? Так отож — не висовуйтесь!
Все забрали. Це був крах. Нам не вистачило хоробрості піти проти системи й не на стільки ми любили гроші. Готівки заледве назбиралось, щоб розрахуватися за спирт. Боржники з сусідніх кімнат були неплатоспроможні, залишався тільки дрібний бартер. Ми були знеславлені, від розчарування хотілося напитись, але не було алкоголю.
