Тридцять срібняків
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
І, кинувши срібняки в храмі, він вийшов, пішов і повісився.
Первосвященики, які взяли срібняки, сказали; «Недопустимо їх класти в церковну скарбницю; тому що це ціна крові».
Влаштувавши нараду, купили на них землю гончара для поховання мандрівників.
Тому і називається та земля «землею крові» до цього дня.
1.
Оцими чотирма віршами берусь нагодувати дюжину томів і розвернути їх в десяток авантюрних романів. І дійсно, переглянемо образи: жменя монет, кинутих на плити храму; повішений в петлі; користолюбець гончар, що не надто принюхується до запаху грошей; ефектний заголовок – «Ціна крові»; кладовище для розмандрованих мандрівників; нарешті, майстерно зроблений останній вірш, який, взяв квадрат землі, відчужений під покійників, за чотири її кінця, і розтягує кладовище до… Але, це вже буде залежати від того, реаліст, символіст чи романтик візьметься за розробку теми.
Я давно вже блукаю навколо третього вірша цитати і одного разу увійшов в нього, але не через ті двері: я постарався уявити собі відмір землі, сохлої і розщеленої спекою, під чагарниками колючого терня, ліктів сто на сто або біля того; навколо шляхи та стежки, павутиння доріг які поставляють відмандрувавших мандрівників. Тут тема задавала мені питання: чому первосвященики, купуючи землю під кладовище, піклувалися виключно про чужинців, а не про своїх, не про єрусалимців, або, нарешті, не про свій первосвященицький час. Вірш четвертий пояснював: ціна крові. Первосвященики, які вели процес проти Ісуса з тонким знанням канонічного права, в даному випадку не заслуговують на докір у безгосподарності: ніяким чином не можна ховати в споганену кров’ю землю своїх, ну, а з чужими можна і не церемонитись. Але далі тему починало морщити: бо ж мандрівників було багато, а землі мало, трупів все більшало, кладовище – ні. Таким чином, земля крові, як басейн без відливних труб (таких ні в якому задачнику не буває), занадто швидко заповнювалось до самої огорожі і тема сповільнялась; доводилось звертатися до примар, які блукали над могилами, апелювати до непосидючості мандрівників, які навіть і в могилах не можуть, мовляв, долежати спокійно до судної сурми, одним словом вдаватися до застарілих романтичних трюків, які ні цензура, ні гарний смак (рідкісний збіг) не пропускають. Тоді я, обійшовши вірша навколо, зайшов в нього через «купили» і вибрав у герої тридцять срібняків: це не романтично, дзвінко, доступно для рахунку та відносно нетлінно. Адже насправді, хто і що залишилось від, євангельської історії про смерті: одного розіп’яли, другий повісився, третіх, кажу про мандрівників, одного за одним закопали в землю крові. У користуванні залишилось тільки тридцять дзвінких монет: за ними, куди б не покотились срібняки, піде моя розповідь. Починаю.
2.
Срібняки як срібняки: гладкий круглий край, чіткий відбиток цифр, металево гострий голос. Але, вочевидь, було в них вчеканено дещо властиве лише їм, тридцяти: срібняки, які купили упокоєння мандрівникам, самі були мандрівниками, які не знали спокою, - вчеканений в них срібний свербіж відсмикував їх від пальців до пальців, перекидав із гаманця в гаманець, поки не … але давайте по порядку.
Каяфа віддав їх Іуді; від Іуди вони зразу ж повернулися в скарбницю Каяфи; але вона не прийняла їх, - і гроші перейшли до гончара. Гончар, замотавши всі тридцять в ганчірочку, неспішно покрокував від вулиці до вулиці, направляючись до північних воріт; жив він біля Єрусалиму, за міською стіною, і до заходу сонця розраховував добратися до своєї халупи. Але срібнякам не лежалось під тугим вузлом, і, завернувши в шинок, гончар розв’язав ганчірочку. Спочатку він випив на один срібняк, потім на другий, - і всі тридцять, весело брязкаючи об прилавок, перекотилися від гончара до шинкаря. Тут, дотримуючись традиції легендописак, легко було б скласти, що гончар замовляв біле вино, а йому приносили червоне, з присмаком крові і т.д., і т. д, - але так як я не вигадую, а розказую справжнісіньку правду, то мені прийдеться обмежитися повідомленням, що до воріт гончар дійшов, хапаючись руками за міську стіну; за воротами ні за що було ухопитись, окрім як за землю, що гончар і не забув зробити. Вранішній холод розбудив його: голова була налита свинцем, в руках – ані срібняка.
3.
Але срібний свербіж вчеканений в тридцять, тільки-тільки починав свої мандри з долоні на долоню, із пальців до пальців. Шинкар, отримавши срібняки, почав чекати нових. Але тут виявилося, що тридцять погано з ним пожартували. Коли завсідники шинку узнали, що виручка за кров пророка, - про це тільки й було розмов в ті дні в Єрусалимі, - попала в касу шинку, в якому вони пригощалися, - зразу ж, повиливали вино із чаш, почали розплачуватись і вимагали здачу. Хазяїн підсовував їм срібняки – кому один, кому два, а кому і більше; але набожні п’янички здійняли ґвалт:
- Ціна крові.
- Нечисті гроші.
- Давай інші.
Шинкар клявся, що це і є другі, але так, як всі срібники однакові, то відвідувачі шинку, придивляючись до монет, недовірливо хитали головами і вимагали інших і інших. Монети стрибали із пальців в пальці, стукались об столи і скоро, змішані - чисті з нечистими, - в шаленому танці кружляли від стіни до стіни. Потім лави спорожніли і хазяїн довго повзав по підлозі, згрібаючи до купи свою розкидану касу.
Пройшов день і ще один день: жодна людина не переступила порогу шинка.
Вино, зачекавшись гостей, почало киснути. Знявши кришку з глиняної амфори, хазяїн зачерпнув і покуштував: як оцет.
- Проклятий гончар, - пробуркотів він і почав діяти. Відкривши касу, він почав, зітхаючи і лаючись, відбирати ті тридцять: трактирник пам’ятав, що монети гончара були нові і ще не стерті, тільки що із під чекану. Але він одразу ж і заплутався в срібній масі; підбираючи монету до монети, нещасний отримував колекцію то в двадцять дев’ять, то в тридцять один срібняк: ті чи не ті – як докажеш?
Тим часом гончар, проспався, повернувся додому і знову став ліпити свої горщики. Але не пройшло і трьох днів, як двері його халупи розчинилися і в них увійшов шинкар. Кинувши на підлогу срібняки, він сказав:
- На всі тридцять.
І, піднявши палку, почав бити горщики. Зрідка він зупинявся і, витираючи піт, питав:
- Ну що, багато ще? Почому амфора? Два дидрахма: ч-чах! А ця? Півсрібника. Відрахуй: дз-зинг! Світильник. П’ять динаріїв? І світильник. Р-раз!
І, скінчивши розправу, шинкар кинув поверх черепків палку і повернув спину.
- Ей, пане! – закричав йому услід гончар – ви не добили на десяток лепт. Мені непотрібно зайвого. Отримуйте!
І в спину шинкаря полетіла глиняна миска.
Повернувшись додому, шинкар чекав, що справи його підуть по-старому. Столи були чисто вимиті, в кухлях пінилось нове вино, двері були настіж. Але ніхто не переступав порогу шинку. Маючи віру в забобони шинкар знову почав ритися в монетних розсипах: чи не сховався там десь ще один з проклятих тридцяти? Багато срібників здавалися підозрілими, - він відбирав їх – один за одним, - з тим, щоби роздати жебракам. Але жебраки, які знали, звідкіля до трактирника прийшли срібняки, відмовлялися прийняти подання. Він відніс гроші блудниці, але і та не захотіла продати ніч за ціну крові. Пізно вночі він кинув гроші на дорогу. Але і це не допомогло. Нещастя не залишало дому. «Можливо, із-за якогось одного?» - подумав трактирник і знову почав роздивлятися, перевіряючи на дзвін і на око залишки монет. І з настанням нової ночі нова жменя срібняків упала в пил доріг.
Невідомі монети знаходили мандрівники, які з зорею розпочинали свій путь, селяни, які підвозили ще з ночі до міста продукти: опоганене срібло розповзалося по гаманцям і сумам, по місту і світу. Посів Іуди проявляв деякі сходи. А нещасний шинкар, розкидавши майже всі свої гроші, розбив свою голову об стінку, так як ніби вона була грошовим горщиком. І дуже гарно зробив, бо якби він залишився живим, то моя історія про тридцять срібняків розтягнулась би на тридцять глав і стала б підозрілою по романтизму і, мабуть що, навіть по містиці. Тому, закінчивши з шинкарем, пора перейти із епізоду в епізод: від розбитої голови до побитих горщиків.
4.
Гончар згріб черепки в купу і викинув їх за поріг; зібрав срібняки, але за поріг їх не викинув, а почав думати куди б це збути нечисті гроші. Шинкар мабуть що роздзвонив повсюди про те, що сталося. Треба перечекати. Але не пройшло і дня, як в двері до гончара постукав пристойного вигляду старий, котрий, озирнувшись на всі боки, спитав:
- Ті тридцять у тебе?
- Які тридцять? – прикинувся здивованим гончар. – А якщо б і були, яке кому діло до них?...
- Даю за тридцять двадцять. Більше ніхто не дасть.
Поторгувалися. Зійшлись на двадцяти п’яти. Перша у світі валютна угода - здійснилася. Старий, намагаючись не торкатися пальцями до срібної нечисті, підставив під тридцять монет шкіряний мішок, стягнув його в три вузла і, вклонившись здивованому гончареві, зник в сутінках.
Коли повернувся в свій дім, набожний старий вимив руки і прочитав очисні молитви. А на ранок тридцять срібняків пересипалися із шкіряного мішка в полотняну суму митаря, який прийшов збирати податки.
5.
Митар, який отримав під розписку срібняки, був тим самим «добрим митарем», послужний список якому може замінити притча. Це був найчесніший чоловік, якого знала і поважала вся округа. Підганяючи голими п’ятками свого осла, він їздив від дому до дому, видзвонюючи дзвіночком податки та недоїмки. За десятки літ своєї роботи він не втаїв жодної драхми; можливо, і зараз йому би вдалось довезти тридцять срібняків до казенного сховища, але митарю, тільки но почав свій об’їзд, належало ще постукати у сотні дверей і зробити довгий і неквапливий путь, а срібнякам було нестерпно, срібний свербіж тягнув їх із мішка в мішок, із пальців в пальці, від людей до людей, із країн в країни. Як це сталося – він і сам не міг зрозуміти. І якби тільки тридцять. Можна було б поповнити. Але у осла митаря був тряский хід: Іудене срібло змішалося з іншими монетами; срібняки розштовхали сонну мідь і неповороткі відлиті міни і, тягнучи їх за собою, випатрали начисто мішки. Митар не став ждати суду: він сам себе судив і засудив. Дотримуючись поради Писанія, митар, бувший колись добрим, прив’язав до шиї каменя і кинувся з ним головою вниз в колодязь. І його в порахунок.
6.
Витрачені монети розповзлися – як це завжди буває, - по гральним столам, по кублам розпусти, - в прах людський; на монетах, які попали сюди, ніколи не буває іржі, вони слизькі, спритні і невгамовні.
Тим часом і будинок шинкаря – самовбивці опечатали, залишки грошей в яких сховалися срібняки Іуди конфіскували і перевели в Рим, в державне казносховище. Десяти одержимих мандрівним свербінням монет, виявилось достатньо, щоб розбудити напівзапліснявіле срібло і золото римських підвалів. Розворушені купи монет стали шукати вихід за краї мішків і державних кордонів; міріади крихітних металевих дисків стали на свої рубчасті і гладкі ободи і покотилося по всій землі, шукаючи для себе ринки і території. Дорогу срібним дискам прокладали залізні щити: так почалися імперіалістичні війни, які трудолюбиво рівняли шлях, неспокійним, вічно втікаючим від самих себе тридцяти срібнякам. Не минуло і декілька десятків літ, як вони, ведучи за собою армію Тита, повернулися в Єрусалим, звалили йому стіни і кинули їх у прах, як колись кинули їх, срібняки. Тоді відданий вогню і мечу город пророків і лихварів пізнав, нарешті ціну крові.
7.
З кожним новим абзацом мені все важче і важче встигати за срібняками. Бо ж слова обертаються повільніше, аніж монети. Історія, яку я безуспішно пробую догнати, схожа на колесо з тридцятьма спицями: спочатку воно крутиться повільно, потім швидше і швидше, миготіння спиць зливається в суцільний металевий диск, ніби в величезний срібняк, який ніяк не сховаєш ні в долоню Іуді, який продав Христа, ні в шкіряний гаман чемного старенького, що купив валюту. Якщо раніше я міг затримуватися на епізодах про гончара, митаря і не пам’ятаю яких там ще, то зараз змушений, відкинувши образи, просити помочі у довгоногих сухих схем.
Дознано: один із срібняків вскочив у церковну кружку і зразу ж почав тривожно бити в її стінки. У відповідь, гримлячи латами, піднялось рицарство: почались хрестові походи. Другий проліз до кишені вченого – економіста, і в той же час із кишені в голову проникла ідея, згодом розроблена в так звану теорію грошового обігу: з’ясувалось, що багатство не в багатстві, а в швидкому обігу грошових одиниць. І срібняки, надавши швидкості, стрімко закружляли по розкрученій землі. Ось промайнуло голене обличчя Бритта Джона Ло з випнутим ротом схожим на отвір скарбнички: на заміну "credo" – кредитки; і у срібняків виростають паперові крила. Карусель крутиться все скоріш і скоріш. Тридцять дзвінких кружечків розкотились по усьому світу. Відкрийте будь-який довідник: він вам повідомить, що всі тридцять європейських держав… ні, я не в змозі встигнути за срібняками.
Вони крутяться поміж пальцями, дзвенять об сітки кас, перекидаються з континентів на континенти. Час стер їх чекан і знаки: зараз будь-який із тридцяти можна прийняти і за франк, і за марку, і за лею, і за шилінг. Знеособлені, без відмінностей, стерті мільйонами долонь, тридцять срібняків, стали невловимі, і я не можу вам обіцяти, терплячий читачу, що в останню вашу получку вам не всучили одного із них. Звісно ж, недобре бути недовірливим, але я не можу позбутися думки: чи варто обмінювати оце ітеісе на плату за рядок; бо може, раптом за мою історію про срібняки заплатять… срібняками?
1927 рік.
Вільний переклад КАЛІСТРАТА. 26. 11. 2021 р.
