15.05.2022 08:19
for all
23 views
    
rating - | no usr.
 © Лукіан

ХАРОН, або СПОСТЕРІГАЧІ

ГЕРМЕС. Чому ти смієшся, Хароне? Заради чого ти залишив свого човника і піднявся до нас, на землю? Чи не часто бува ти навідуєшся до нас подивитися, що робиться тут наверху?


ХАРОН. Закортіло, Гермес, подивитися, що таке це життя, що роблять на протязі його люди і без чого вони залишаються, коли всі, спускаючись до нас, гірко плачуть; адже ще ніхто із людей не переправлявся на той бік без сліз. От я і випросив собі у Аїда дозволу, як той молодий фессалієць, (1) покинути на один день свого човна, вийшов до світла і, думаю, дуже вчасно зустрівся з тобою. Я знаю, ти, як люб’язний хазяїн, проведеш мене і сам покажеш всі пам’ятки: тобі, мабуть, все надзвичайно знайоме.


ГЕРМЕС. Немає в мене часу, перевізнику, - зараз же іду далі: треба служити всевишньому Зевсу по одній із його земних справ. А норов у нього гарячий, і боюся спізнитися: бо як би він не виявив свою згоду на мій перехід до вас, віддавши мене під владу підземного мороку. Або зробить зі мною, як на днях з Гефестом: схопив за ногу та і кинув з небесного порогу, - і прийдеться мені, кульгаючи, розносити вино,  усім насміх.


ХАРОН. Отже, ти спокійно допустиш, щоб я без толку блукав землею, не дивлячись на те, що ми з тобою товариші, разом плаваємо, разом перевозимо душі. А непогано було б тобі, чадо Майї, згадати, що я ще ні разу не заставляв тебе вичерпувати воду чи братися разом зі мною за весла. Замість цього ти, маючи такі могутні плечі, хропеш собі, лежачи на палубі, або, коли зустрінеться який-небудь говіркий покійник, розмовляєш з ним усю дорогу, а я, старий, гребу один двома веслами. Ні, в ім’я твого батька, шановний Гермесе, не кидай мене: а проведи і покажи все, що має назву життя. Мені хочеться побачити що-небудь, перш ніж я повернуся назад. Якщо ти мене кинеш, я залишусь зовсім як сліпий; тільки сліпці ковзають і падають, блукаючи у пітьмі, а я, напроти, лишаюся зору на світлі. Допоможи ж, Кілленець, і я завжди буду пам’ятати про твою допомогу.


ГЕРМЕС. Бути мені битим за таке діло: я вже наперед бачу, що в нагороду за провідництво нам ніяк не пройти мимо кулаків. А допомогти все-таки треба: варто навіть і потерпіти, якщо товариш так настійливо просить. Але, звісно, що подивитися тобі все, по порядку і в дрібницях – це перевізнику, річ нездійсненна: на це треба було б витратити багато років. Прийшлось би тоді глашатаям Зевса об’являти про мене, як про втікача. Та ти і сам не зможеш продовжити роботу у Смерті і можновладності Плутона завдаси шкоди, припинивши на довгий час переправу покійників. Нарешті і збирач Еак буде дуже незадоволений, не отримуючи жодного обола… Як би тобі побачити найголовніше із того, що робиться на землі, - ось про що треба подумати.


ХАРОН. Ти вже сам зметикуй, Гермесе, як це зробити краще. Я – чужий на землі і нічого тут не розумію.

ГЕРМЕС. Взагалі кажучи, Харон, нам потрібне для цього тільки яке-небудь високе місце, з якого б можна було все побачити. У нас не було б ніяких труднощів, якби ти міг піднятися на небо: з такої висоти ти б гарно все роздивився. Але оскільки тобі, хто постійно має діло з тінями, заборонено доступ в чертоги Зевса, ми повинні зараз знайти тут яку-небудь високу гору.


ХАРОН. Пам’ятаєш, Гермес, що я завжди говорив вам під час переправи? Налетить порив вітру, вдарить у парус, нахилить човна, і здіймуться високо хвилі, - а ви, бувало, через свою недосвідченість починаєте радити: хто каже – прибрати паруса, хто опустити трохи снасті, хто – йти за вітром, - я ж у відповідь наказую вам зберігати спокій, так як сам знаю, що краще робити. От точно так же і ти: роби все, що вважаєш за потрібне: адже зараз ти біля керма. А я, як і належить, мандрівнику, буду сидіти і мовчати, підкоряючись твоїм розпорядженням.

ГЕРМЕС. Правильно сказано: я сам зметикую, що робити, і знайду підходящу гору. Ось, наприклад, чи не згодиться нам бува Кавказ? Чи Парнас буде трохи вище? Або, може бути, ще вище за них обох он той Олімп? А от до речі, при погляді на Олімп мені в голову прийшла непогана думка, - тільки прийдеться тобі попрацювати і допомогти мені.

ХАРОН. Наказуй: я допоможу скільки зможу.


ГЕРМЕС. Гомер в своїй поемі розказує про синів Алоея, (2) які, ще дітьми, удвох, як ми з тобою, захотіли одного разу підняти з основи Оссу і встановити її на Олімпі, а на неї ще й Пеліон, маючи надію, що по такій драбині вони зможуть піднятися на небо. Звісно, ці двоє хлопчаків були просто до безумства зарозумілі і отримала покарання; але нам, - адже ж ми не на зле богам замишляємо це, - чому б нам не вдатися до такої ж побудови і не нагромадити одну гору на іншу: чим вище буде вершина, тим з неї буде видніше?


ХАРОН. А чи зможемо ми, Гермесе, удвох підняти і встановити Пеліон або Оссу?

ГЕРМЕС. Чому ж ні, Хароне? Чи ми, по-твоєму, гірші за тих двох малят, - адже ж ми боги.

ХАРОН. Ні… але, мені здається, є щось неймовірне у самій красі цього діяння.

ГЕРМЕС. І природно, що здається: тому що ти обмежена людина, Харон, і менш за все поет. А от благородний Гомер двома віршами зразу установив нам доступ на небо, з такою легкістю він склав ці гори. Але мене дивує, що це може здаватися тобі чимось жахливим, знайомому, зрозуміло, з Атлантом, який один несе на собі увесь небосхил і тримає нас всіх. Точно так же ти знаєш, хоча б за чутками, про мого брата, Геракла, як він одного разу замінив цього самого Атланта і дав йому трохи відпочити від важкого тягаря, підставивши свої плечі під його ношу.

ХАРОН. Чув і про це… А чи воно правда – про те краще знати тобі, Гермес, та поетам.

ГЕРМЕС. Чистісінька правда, Харон! Подумай сам, заради чого мудрі люди почали б говорити неправду?... Ну, давай перш за все вивернемо Оссу, як вчать нас рядки поеми і сам архітектор:


… після на Оссу

Закинемо весь у листві Пеліон…


Ну що? Бачиш? Справилися легко і, разом з тим, поетично… Давай тепер я підіймусь і подивлюся: може статися, цього буде замало, і прийдеться ще добудувати…

 Тю-ю-ю… Як ми ще низько – ми стоїмо тільки у підніжжя неба: на сході ледве видно Іонію та Лідію, на заході – не далі Італії і Сицилії, на північ – тільки те, що знаходиться на цьому боці Істра, а з цього боку видно Кріт, та й то не дуже ясно. Прийдеться нам, мабуть – що, перевізнику, пересунути Ету, а потім, зверх усього, зсунути ще і Парнас.

ХАРОН. Зробимо так… тільки дивись: щоб не вийшла занадто тонкою наша побудова, якщо ми витягнемо її вгору за кордони правдоподібного. А потім, обвалившись разом зі спорудою, пізнаємо на собі гіркоту гомерівського зодчества, розколовши собі черепи.

ГЕРМЕС. Зважся! Все буде міцно. Пересувай Ету… І нехай буде зверху стояти Парнас!

ХАРОН. Готово!

ГЕРМЕС. Вилізу знову... Добре, все видно. Підіймайся тепер і ти.

ХАРОН. Протягни мені руку, Гермес! На чималеньку споруду ти заставляєш мене зараз піднятися.

ГЕРМЕС. Але як же інакше, Харон, якщо ти хочеш все побачити? Неможна одночасно бути і в безпеці, і допитливість задовольняти. Тримайся ж за мою праву руку і остерігайся ступати де слизько… Прекрасно!... І ти наверху. А з того, що у Парнаса дві вершини, то давай займемо кожен по одній і сядемо на них. Ось так. Тепер дивись собі у різні боки і спостерігай все що відбувається.


ХАРОН. Бачу я обширну землю і навколо неї якесь величезне озеро. Гори і ріки більше Кокіта і Піріфлегетона, а люди зовсім малесенькі, і щось схоже на їхні нори.

ГЕРМЕС. То міста, а зовсім не нори, як ти думаєш.

ХАРОН. А ти знаєш, Гермес, що ми нічого не добилися і тільки дарма зсунули з місця Парнас з самим Кастальським джерелом, Ету і інші гори?

ГЕРМЕС. Це чого ще?

ХАРОН. Що стосується мене, то я нічого з такої висоти не можу як слід роздивитися. А мені хотілося б побачити не тільки міста і гори, як на малюнку, але і роздивитися самих людей, подивитися на їхні справи, почути розмови. Та от, хоча б перед самою нашою зустріччю, коли ти побачив, що я сміюся, ти спитав про причину сміху. А справа була в тому, що я почув одну річ, яка і розвеселила мене надзвичайно.

ГЕРМЕС. Що ж це таке було?

ХАРОН. Мова йшла, якщо я не помиляюся, про обід. Один чоловік, запрошений кимось із друзів на завтра, відповів: «Буду неодмінно». Не встиг він договорити, як з даху злетіла черепиця, невідомо з якої причини, і вбила його. Так от я і розсміявся над тим як він не виконав свою обіцянку. Думаю, що і зараз нам треба спуститися нижче, щоб краще бачити і чути.

ГЕРМЕС. Сиди спокійно: і я тобі це влаштую. За мить ти станеш самим гострозорим чоловіком. Заклинання і на цей випадок візьмемо у Гомера. Коли я виголошу ці вірші, пам’ятай, ти вже більше не короткозорий і все бачиш відмінно.

ХАРОН. Давай, говори тільки.

ГЕРМЕС.


Це я знімаю з очей твоїх морок, що накривав їх раніше,

Щоб відрізнив без помилки ти бога від смертного мужа.


Ну як? Вже бачиш?

ХАРОН. І навіть надзвичайно! Сам Лінкей сліпий порівняно зі мною. Так що тобі залишається додати до зробленого свої пояснення і відповідати на мої запитання. До речі, чи не бажаєш ти, щоб я тебе питав теж по-гомерівському? Ти побачиш, що і я дещо про нього знаю.


ГЕРМЕС. Але як ти зміг ознайомитися з його творами, коли ти, будучи завжди перевізником, сидів на веслах?

ХАРОН. Он як, надумав лаяти моє ремесло! А я, коли перевозив Гомера після смерті, багато чув, поки він виголошував свої вірші, і дещо і зараз пам’ятаю, не дивлячись на те, що нас тоді захопила чимала буря. Справа в тому, що Гомер затяг одну пісню, яка обіцяла деяку вдачу тим хто пливе, - про те, як Посейдон зібрав хмари і, вдаривши тризубцем, як кописткою, розбурхав ним море і здійняв усі вітри, і багато ще чого в тому ж дусі. Слова пісні збаламутили море, раптом настала темрява, і вихор який налетів ледь не перекинув нашого човна. Ось тут-то при нападі морської хвороби, він і вивергнув із себе більшу частину своїх рапсодій разом з самою Сціллою і Харібдою і Кіклопом. Звісно, що мені було неважко хоча б щось зберегти в пам’яті після такого великого виверження.

Так от, скажи мені:


Хто ж це такий, товстелезний мужчина, могутній і добрий,

Вищий за інших людей головою й плечима.


ГЕРМЕС. Це Мілон, атлет із Кротона, а оплески еллінів викликані тим, що він підійняв бика і несе його на руках через увесь стадіон.

ХАРОН. Куди справедливіше було б з їхнього боку, Гермес, вшановувати мене за те, що, через деякий час, я заберу і цього самого Мілона і віднесу до мого човна, коли він з’явиться до нас переможений найнездоланнішою із суперників – Смертю, не знаючи сам, як отримав від неї підніжку. Тоді-то він і буде у нас нарікати, згадуючи про вінки і оплески! А зараз він думає про себе так багато тому, що люди дивуються, як це він несе бика. Але, як по-твоєму: чи думає він, що коли-небудь помре?

ГЕРМЕС. А з якого приводу йому згадувати про смерть зараз, в повному розквіті сил?

ХАРОН. Ну, залишимо поки Мілона. Скоро він насмішить нас, коли попливе в моєму човні, не маючи сили навіть, щоб підняти комара, а не те, що бика.

А зараз скажи мені он про того, другого:


Хто цей величний муж? (5)


Судячи з усього, не еллін, по одежі видно.

ГЕРМЕС. Це, Харон, Кір, син Камбіза. Він влаштував так, що влада і землі, які належали здавна мідянам, зараз знаходяться в руках персів. І Ассирією Кір недавно заволодів, і Вавилон підкорив, і зараз, здається, збирається йти на Лідію, щоб скинути Креза і об’єднати в своїх руках всю владу.

ХАРОН. А Крез де? Покажи мені і його.

ХАРОН. Подивись он туди, на ту твердиню, що обнесена потрійною стіною. Це – Сарди, а он, бачиш, і сам Крез лежить на золотому ложі, розмовляючи з Солоном – афінянином. Хочеш послухаємо, про що вони говорять?

ХАРОН. Навіть дуже хочу.


КРЕЗ. Афінський гість! Отже, ти бачиш моє багатство: зібрані скарби і золото у зливках, скільки його лежить у мене, і всю цю розкіш. Так скажи мені, кого ти вважаєш із всіх людей найщасливішим?

ХАРОН. Що ж скаже на це Солон?

ГЕРМЕС. Не турбуйся! Відповідь буде гідною його.

СОЛОН. О, Крез! Мало у світі щасливих. Але із тих, кого я знаю, я особисто вважаю найщасливішими Клеобія і Бітона, синів аргосської жриці.

ХАРОН. Це він про тих, що недавно померли обидва разом, після того як впряглися в колісницю своєї матері і привезли її до храму.

КРЕЗ. Хай так. Та буде їм першість у щасті. Ну, а хто би зміг бути другим?

СОЛОН. Афінянин Телл, який жив прекрасно і помер за батьківщину.

КРЕЗ. А я, нечисть ти така, щасливим тобі не здаюся?

СОЛОН. Ще не знаю, Крез, поки ти не дійдеш до кінця свого життя: бо смерть і до межі проведене в щасті життя – ось правдиві свідчення у цьому питанні.


ХАРОН. Молодець Солон: ти не забув про нас і без нагадування знаєш, що вирішувати ці питання потрібно тільки біля перевозу…

Але що це за люди, яких відправляє Крез, і що вони несуть на плечах?

ГЕРМЕС. Золоті зливки, які він присвячує піфійцю, маючи бажання відплатити за його пророцтва – за ті самі, від яких він в недалекому майбутньому загине. Цей чоловік – надзвичайний шанувальник гадань.

ХАРОН. Так он воно, золото: світле і блискуче, жовтувате з червоним відблиском! Я зараз його вперше побачив, хоча чую про нього постійно.

ГЕРМЕС. Воно саме, Харон, прославлене в піснях і бажане.

ХАРОН. А я, якось не бачу, що в ньому гарного, - хіба тільки те, що носії страждають від його ваги.

ГЕРМЕС. О, ти не знаєш, скільки із-за цього золота відбувається воєн, скільки обманів, грабунків, брехливих клятв, убивств, в’язниць, заморської торгівлі і рабства!

ХАРОН. Із-за нього, Гермес, хоча його і не відрізниш від міді? Мідь-то я добре знаю, беручи, як тобі відомо, обол з кожного хто переїздить на той бік.

ГЕРМЕС. Саме так; тільки міді багато, і тому люди до неї не дуже прагнуть, а золота добувається рудокопами з великих глибин небагато. Втім, і золото походить від землі, як свинець і інші метали.

ХАРОН. Ти кажеш, про якусь нечувану дурість людей, якщо вони такою любов’ю люблять цей блідий і важкий скарб.

ГЕРМЕС. Що стосується Солона, то він, здається, не належить до таких залюблених Він, як бачиш, сміється над Крезом і його варварською хвалькуватістю і, як мені здається, зібрався про щось його спитати. Давай прислухаємось.


СОЛОН. Скажи мені, Крез: ти, значить, думаєш, що піфійський бог в деякій мірі має потребу у цих зливках?

КРЕЗ. Клянусь Зевсом, так: тому що у нього в Дельфах немає жодного такого присвячення.

СОЛОН. Отже, ти думаєш зробити бога щасливим, якщо, зверх усього іншого, він придбає ще й золоті зливки?

КРЕЗ. А чому б і ні?

СОЛОН. Велика ж бідність царює на небі, судячи із твоїх слів, Крез, якщо навіть боги, коли їм захочеться золота, змушені посилати за ним в Лідію.

КРЕЗ. Так. Але в якому ж другому місці знайдеться більше золота, ніж у нас?

СОЛОН. Скажи, будь ласка: а залізо водиться в Лідії?

КРЕЗ. Не дуже.

СОЛОН. Значить, що краще, тим ви і бідні.

КРЕЗ. Яким же це чином залізо здається кращим за червінці?

СОЛОН. Якщо ти будеш відповідати мені зовсім спокійно – узнаєш і це.

КРЕЗ. Питай, Солон.

СОЛОН. Хто кращий: ті хто рятують інших, чи ті, кого вони рятують?

КРЕЗ. Звісно, ті, кого вони рятують.

СОЛОН. Так от, якщо Кір, як кажуть, нападе на лідійців, чи зробиш ти мечі для війська із золота чи тобі знадобиться залізо?

КРЕЗ. Ясно, що залізо.

СОЛОН. Але якщо ти його не заготовиш, твоє золото буде взяте на списа і піде до персів.

КРЕЗ. Говори щось краще, шановний!

СОЛОН. Нехай не здійсняться мої слова; але нарешті ти, як здається, уже згоден, що залізо вище за золото.

КРЕЗ. Значить, ти хочеш, щоб я богу присвятив залізні зливки, а золото наказав би зразу ж повернути назад?

СОЛОН. І залізо самому богу не потрібне. Присвятиш ти мідь чи золото, все одно дар, який ти посилаєш богу, буде лиш приємною несподіванкою для інших, які рано чи пізно заволодіють ним: для фокійців чи беотійців, чи, навіть для дельфійців, для якого-небудь тирана чи розбійника. Бога мало стосуються діла твоїх майстрів золотих справ.

КРЕЗ. Постійно ти нападаєш на моє багатство і заздриш йому.


ГЕРМЕС. Не витримує лідієць, Хароне, слів вільних і правдивих. Крезу здається нечуваним ділом, що бідна людина не догоджає, а вільно висловлює думки які приходять їй в голову. Але мине небагато часу, і Крез, звісно, згадає Солона, коли буде повинен, як полонений, зійти на вогнище за наказом Кіра. Я на днях чув, як пряха Клото відмотувала кожному належну кількість пряжі. Між тим, там було написано, щоб Крез був взятий у полон Кіром, Кіру ж самому знайти смерть он від тої масагетки. Бачиш оту скіфську жінку, он ту, що скаче на коні, на білому?

ХАРОН. Так, так!

ГЕРМЕС. Це – Томіріда; вона відрубає голову Кіру і кине її в наповнений кров’ю міх. А он бачиш, його син, юнак? Це Камбіс. Він буде царем після свого батька і, зробивши тисячі помилок в Лівії і Ефіопії, закінчить тим, що помре божевільним, убивши Апіса.

ХАРОН. Сміх, сміх, та й тільки! А зараз от: хто на них гляне, так зарозумілі вони з оточенням! Не повіриш, що скоро один перетвориться на полоненого, а голова другого опиниться в кривавому мішку.

Ну, а хто такий, Гермесе, он той, що застібнув пряжками свій пурпуровий плащ, в діадемі, якому кухар підносить перстень із тільки що розрізаної рибини:


В морі, на острові, здається, цар він, по гордій поставі. (6)


ГЕРМЕС. Ти вже гарно наслідуєш Гомеру, Харон. А той, кого ти бачиш, це Полікрат, тиран самоський, який вважається найщасливішою людиною. Але навіть і цей щасливець буде відданий своїм слугою Меандрієм, он тим, що стоїть поряд з ним, сатрапу Орету; нещасний, в одну мить, упавши з вершини щастя, буде розіп’ятим на хресті. І про це я чув, коли говорила Клото.

ХАРОН. Чудово, шановна Клото! Пали їх! Відрізай їм голови, найдобріша, розпинай їх, щоб не забували, що вони – люди. А поки що нехай підіймаються якнайвище: тим більшим буде потім їх падіння. Вже ж я насміюся, коли в голому мандрівнику на моєму човнику пізнаю того чи іншого із них, без порфіри, без вінка, без золотого ложа.


ГЕРМЕС. З цими воно так і буде. Ну, а простий натовп, Харон, ти бачиш? Всіх цих плаваючих, воюючих, обробляючих землю, тих хто судиться, наживається на процентах, жебракує?

ХАРОН. Я бачу якусь строкату метушню і життя, сповнене біганини, і їхні міста, схожі на вулики, в яких у кожного своє особливе жало і жалить ним сусіда, а незначна меншість, як ті джмелі, ображає і грабує найслабшого. Але що це ще за рій, який незримо для них літає навколо?

ГЕРМЕС. Це Надії, Хароне, і Страхи, Невідання і Насолода, Жадоба, Гнів, Ненависть і тому подібне. Що стосується Невідання, то воно живе на землі, разом з середовищем людей, і воістину є повноправним членом їх загального життя. Також як і Ненависть, Гнів, Заздрість, Невігластво, Нужда і Користолюбство. Страх же і Надія літають у повітрі: Страх падає на людей і вражає їх, інколи заставляючи ховатися від жаху, а Надії літають над головами людей, але якщо тільки хто - небудь збирається їх схопити, вони, здіймаються вверх, відлітають геть і залишають людей стояти з відкритими ротами – зовсім як знемагаючий від спраги Тантал, якого ти бачиш он там внизу…

Подивись тепер уважніше: ти побачиш і Мойр, які прядуть кожному його веретено, на якому кожній долі доводиться бути підвішеною на тонкій нитці. Бачиш, на кожну людину спускається з цих веретен нібито якесь павутиння?

ХАРОН. Я бачу над кожним надзвичайно тонку нить, але здебільшого вони переплітаються поміж собою: ця з тою, та – з іншою.

ГЕРМЕС. Так воно і є, перевізнику: бо Рок присудив одному бути вбитому цим, а цьому – іншим; або: цьому – унаслідувати майно того, чия нитка коротша, а тому, в свою чергу, - майно ось цього. Дещо схоже цьому показує сплетіння ниток. Отже, всі висять, як бачиш на волосині. І ось цей, високо підтягнутий наверх, літає поміж небом і землею, але через деякий час, пряжа не витримавши більше ваги, порветься, і він у своєму падінні наробить багато гаму, а інший, що гойдається над самою землею, якщо і впаде, то ляже безшумно, та так що навіть сусіди ледь почують його падіння.

ХАРОН. Як це все сміховинно, Гермес!


ГЕРМЕС. До такої міри смішно, Харон, що й сказати не можна, слів не вистачає, а особливо коли бачиш, як люди надмірно клопочуться і серед своїх очікувань раптом відходять геть, викрадені найдобрішою Смертю. Вісники і слуги Смерті досить чисельні, як ти і сам бачиш: лихоманки, гарячки, сухота, запалення легенів, кинджали розбійників, чаші з отрутою, судді, тирани. Однак про все це жодної думки не приходить людям на ум, поки справи йдуть добре; але варто людині підсковзнутися, і починаються охи - ахи, та зітхання. А якби люди з самого початку розуміли, що вони смертні і що, перебувши в житті свій недовгий строк, вони підуть, не взявши з собою нічого земного, як нібито прокинувшись від сну, - люди б жили скромніше, і менше б сумували, помираючи. Нині ж вони отримали надію вічно користуватися дійсністю, і, коли слуга Смерті, з’явившись, покличе їх і відведе, закутих гарячкою або сухотами, люди обурюються на забирання, тому що раніше уявляли, нібито їх ніколи не відірвуть від цієї дійсності. Інакше в яке б сум’яття прийшов он той чоловік, який з таким клопотом відбудовує свій будинок і понукає робітників, якби узнав, що будівлю він доведе до кінця, але, настеливши покрівлю, він піде геть і залишить спадкоємцю насолоджуватись будинком, не встигнувши, бідний, навіть пообідати в ньому? А от інший, який радіє, що жінка народила йому сина, пригощає з цього приводу друзів і дає сину ім’я свого батька, - як ти думаєш: якби він знав, що хлопчик, досягнувши семи років, помре, радів би він його народженню? А причина в тому, що він бачить он цього батька, щасливого своїм сином-атлетом, переможцем на олімпійських іграх, сусіда ж його, що ховає свою дитину, не бачить і не знає, на якій ниточці висить його власний син! А ті, що сперечаються про камені на межі, - скільки їх, подивись - но! І скільки таких, що збирають скарби і, ще не скористувавшись ними, вже чують заклик одного з тих вісників і слуг, про яких я говорив!


ХАРОН. Дивлюсь я на все це і питаю себе: що ж такого солодкого в людському житті і що саме вони в ній втрачають з таким незадоволенням? Хоча б от подивитися на царів, які здаються найбільш щасливими, і що ж? Крім слабкості і, можна сказати двозначності їхньої долі, побачиш, що неприємностей у них більше ніж радощів: всі види страхів, хвилювань, ненависті, замахів, гніву і лестощів – ось всередині чого живуть вони всі. Я вже не кажу про печалі, хвороби, страждання: вони, звісно ж, мають владу над всіма людьми однаково. А тепер розсуди сам: яким повинне бути життя простих смертних, якщо навіть царям погано жити?

Мені хочеться, Гермес, тобі сказати, що нагадали мені ці люди і все їхнє життя.

Ти, мабуть, не одного разу бачив бульбашки, які вискакують на воді від падіння води із джерела зверху. Я кажу про ті бульбашки, із яких виникає піна. Так от, одні з них невеликі і зразу ж лопаються і зникають, інші ж тримаються довше і, поглинаючи другі, наближаються до них, самі роздуваються понад міру і досягають великих розмірів; однак, рано чи пізно, і вони обов’язково лопаються, так як інакше і бути не може. Таке і життя людське. Всі люди надуті повітрям, хто більше, хто менше. Для одних короткостроковим і швидкоплинним є цей подих, інші ж зникають разом з виникненням. Адже лопнути неминуче повинні всі.

ГЕРМЕС. У тебе, Хароне, порівняння вийшло нічим не гірше, чим у Гомера, який уподібнює людський рід листю. (7)

ХАРОН. Так от які вони, ці люди, Гермес. І, тим не менш, ти бачиш сам, що вони роблять і з яким честолюбством виборюють один у одного владу, почесті, багатство, хоча їм прийдеться це все залишити і з’явитися до нас тільки з одним оболом. І, знаєш, якщо ми вже дісталися на таку висоту, я, мабуть що, крикну на повний голос і пораджу людям не трудитися за ніщо, а жити, постійно маючи перед очима Смерть. Я закричу їм: «Пусті люди! Для чого ви клопочетесь? Не вибивайтесь із сил: адже не завжди ви будете жити! І все, що здається для вас важливим тут, не є постійним, і, помираючи, ніхто нічого не понесе за собою. Голим він піде звідціля сам, - так призначено роком, - а його дім, поле і золото завжди будуть переходити із рук в руки, змінюючи хазяїв». Як ти думаєш, якщо я крикну їм на весь  голос щось на кшталт цього, хіба це не принесе їм в житті великої користі і не зробить людей більш розсудливими?

ГЕРМЕС. Дорогий ти мій! Ти не знаєш, що Невідання і Обман привели їх до такого стану, що їм і буравом не просвердлити вуха, так вони забили їх воском, зовсім як Одіссей своїм товаришам зі страху перед співом Сирен! Де вже їм почути тебе, хоча б ти і луснув від крику! Бо те саме, в чому у вас проявляється сила Лети, тут робиться Невіданням. А втім, є серед людей невелика кількість і таких, які не заповнили свої вуха воском, але, прагнуть до істини, пильно вдивляючись в те що відбувається і розуміють, яке воно в дійсності.

ХАРОН. Так хоча б крикнемо їм?

ГЕРМЕС. І це зайве – говорити їм те, що вони й самі знають. Подивись, як в стороні від натовпу вони насміхаються над тим, що відбувається. Ніде і ніколи ці люди не знаходять в ньому задоволення, але явно вже збираються втікати від життя до вас: бо решта ненавидить їх за те, що вони викривають їхнє невігластво.

ХАРОН. Чудово! От славні люди! Але ж їх так мало, Гермес!

ГЕРМЕС. Достатньо і цих…. Однак пора. Давай спускатися.


ХАРОН. Мені ще одне, Гермесе, хотілося б побачити. Покажи, і завдання провідника буде виконано тобою як найкраще: хочу побачити склади тіл, місця, де люди їх закопують.

ГЕРМЕС. Могилами, Харон, курганами та кладовищами називаються ці місця. А втім, он вони, бачиш перед стінами міст ці горбочки, плити і піраміди? Це і є склади мертвих і тілосховища.

ХАРОН. Для чого ж ці прикрашають камені вінками і мажуть їх мирром? А ті так навіть склали перед насипом багаття і, викопавши якусь ямку, спалюють вишукані наїдки і ллють в цю ямку, мабуть-що, вино і молоко з медом.

ГЕРМЕС. Не знаю, перевізнику, для чого це тим хто в Аїді. Втім, люди вірять, що звільнені з-під землі душі, літаючи навколо вбирають в себе, наскільки можливо, запах спалюваного жиру і п’ють із ямки молоко і мед.

ХАРОН. П’ють їдять ті, чиї черепи геть висохли? Втім, смішно тобі про це говорити, тому хто кожного дня приводить померлих вниз! Ти, мабуть що, знаєш, чи можуть вони піднятися наверх, опинившись під землею. Забавним було б твоє становище, Гермесе, якби ти, і без того маючи чимало клопоту, повинен був не тільки зводити померлих донизу, але і знову виводити їх наверх, щоб вони змогли напитися. От уже дурні! Що за безумство! Не знаєте ви, якими прикордонними знаками відокремлено світ померлих і світ живих, і що значить бути у нас! Не знаєте ви, що:


Мертві одна́ково, ті що лягли без гробів і в гробах захоронені,

Така ж їм і честь злидарю Іру (8) і владному Агамемнону,

Рівними стали Ферсіт і син нереїди Фетіди.

Все однако́во – тіні померлих без сили,

Голими ходять худі на полях асфоделей. (9)



ГЕРМЕС. Геракл! Скільки ж ти вичерпав Гомера! Але, якщо вже ти нагадав мені, я хочу тобі показати курган Ахілла. Бачиш, он той, біля моря? Це – Сігей троянський; а якраз напроти в Ретеї похований Аякс.

ХАРОН. Невеликі, Гермес, їхні кургани…. Тоді вже разом покажи мені і знамениті міста, про які у нас внизу ходять чутки: Ніневію Сарданапала, Вавилон, Мікени, Клеони і навіть Іліон. Так, пам’ятаю, багато народу я звідтіля перевіз! Стільки, що цілих десять років не міг витягти на берег і просушити свого човна.

ГЕРМЕС. Ніневія, перевізнику, вже загинула, і сліду від неї не лишилося; навіть не скажеш, де вона і була. Вавилон же – он те місто з прекрасними баштами і високою стіною навколо; Ну, а Мікени, Клеони і особливо Іліон мені і показувати тобі соромно. Я впевнений: коли спустишся вниз ти задушиш Гомера за велемовність його поем. А між тим в старовину міста ці були багатими: зараз же померли і вони. Бо вмирають, перевізнику, і міста, як і люди і, що вже зовсім неймовірно, навіть цілі ріки: від Інаха, наприклад, в Арголіді не лишилося і русла.

ХАРОН. От тобі і слава, Гомер, і голосні імена «Широкі стогна (10) святого Іліону» і «міцно зроблені Клеони»!...

А, втім, що це там за люди ведуть війну? Із-за чого вони вбивають один одного?

ГЕРМЕС. Перед тобою аргосці і лакедемоняни, Харон. А оце от напівмертвий стратег Офріад, який власною кров’ю робить напис на пам’ятникові перемоги.

ХАРОН. Із-за чого ж у них війна, Гермес?

ГЕРМЕС. Із-за оцієї самої рівнини, на якій і проходить битва.

ХАРОН. Що за дурня! Вони не знають, що у Еака кожен отримає тільки п’ядь землі, якби вони навіть придбали і увесь Пелопонес; а рівнину цю в інші часи і інші люди ще не раз будуть переорювати плугом і до основи знесуть переможний трофей.


ГЕРМЕС. Отож, так воно і буде… Ну, а нам з тобою потрібно спускатися. Поставимо всі гори знову на місце і розійдемось. Я піду, куди мене посилали, а ти – до свого перевозу. Через деякий час я і сам з’явлюся, привівши до тебе покійників.

ХАРОН. Добру справу ти зробив, Гермес! Назавжди запишу тебе в число моїх благодійників. Завдяки тобі я багато придбав, мандруючи на землю…

Так от воно, життя цих злощасних людей – царі, золоті зливки, гекатомби, битви! А про Харона ніхто і слова не сказав!


ПРИМІТКИ:


1)…як той молодий фессалієць…- Протесілай, який отримав від Аїда дозвіл піднятися на землю, щоб побачити свою дружину Лаодамію (міф).

2)…Гомер в своїй поемі розказував про синів…- «Одіссея» пісня XI.

3)… Це я знімаю з очей твоїх морок…- «Іліада», пісня V.

4)… Хто ж це такий, товстелезний мужчина…- пародія на «Іліаду», пісня III.

5)… Хто цей величний муж?...- пародія на «Іліаду», пісня III.

6)… В морі, на острові, здається, цар він, по гордій поставі…- початок вірша із «Одіссеї», пісня I.

7)… який уподібнює людський рід листю…- «Іліада», пісня IV.

8)…злидарю Іру…- прізвисько жебрака Арнея, що розпочав бійку з Одіссеєм, коли той повернувся додому. Переносно Ір (гр. Iros), – злидар.

9)… Мертві одна́ково, ті що лягли без гробів і в гробах захоронені…- пародія на «Іліаду», пісня IX.

10)… … широкі стогна …- широкі вулиці, майдани. «Не видно нікого в Ієрусалимі. Врата на запорі неначе чума в Давидовім граді. Засіла на стогнах. (Тарас Шевченко).



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись