25.05.2022 06:15
for all
30 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Лукіан

Про Сирійську богиню

В Сирії недалеко від ріки Євфрат знаходиться місто, називається воно «священним» і присвячене Гері ассірійській. (1) Як мені здається, його ім’я виникло не при заселенні міста, і в давнину воно було іншим.  Сучасна ж його назва виникла тільки після того, як в місті почали справлятися великі свята.

Ось про це місто я і хочу розповісти і про те, що в ньому знаходиться: розказати про правила, якими керуються при священнодійствах, про свята, які там здійснюються, і жертвоприношення, які там виконуються. Розкажу також і перекази про заснування святилища і про умови, при яких воно виникло. Пишу я, будучи ассірійцем, і передаю те, що бачив своїми очима, а все, що відбувалося до мене, я розповідаю зі слів жерців.


Перші із народів, про які ми знаємо, - єгиптяни, - як кажуть, отримали уявлення про богів, заснували святилища, влаштували священні місця та свята. Вони першими узнали святі імена і священні перекази. Від єгиптян, через деякий час перекази про богів перейшли до ассірійців. Вони також побудували святилища і храми, поставили в них статуї і священні зображення.


Однак в глибоку давнину храми у єгиптян були без зображень богів, і в Сирії знаходяться святилища, майже одного часу з єгипетськими. Більшість із них я сам бачив, наприклад храм Геракла в Тірі, але не того Геракла, якого оспівують елліни: той, про якого я кажу, набагато древніший, - це тірський герой.


У Фінікії є також і інше велике святилище, яким володіють сідоняни; як кажуть місцеві жителі, воно присвячене Астарті. Мені здається, що Астарта – це та ж Селена. Втім, один із фінікійських жерців розповідав мені, що храм цей присвячено Європі, сестрі Кадма і дочки царя Агенора. Після того, як Європа щезла фінікійці збудували їй храм; вони розповідають священний переказ про те, як краса Європи викликала у Зевса любов і як він, перетворившись на бика, викрав її і прибув з нею на Кріт. Те ж саме я чув і від інших фінікійців. І на сідонських монетах постійно зустрічається зображення Європи, яка сидить на спині Зевса – бика. Тим не менш сідоняни заперечують, що їхній храм присвячено Європі.


Є у фінікійці ще одне святилище, вже не ассірійське, а єгипетське. Воно було перенесене в Фінікію із Геліополя. Сам я його не бачив. Але чув, що воно дуже велике і древнє.


Бачив я в Біблі велике святилище Афродіти біблоської, в якому справляються оргії на честь Адоніса. Я познайомився з ними. Кажуть, що оргії ці призначені на честь Адоніса, пораненого в цій країні вепром; в пам`ять про його страждання місцеві жителі кожного року піддають себе тортурам, оплакують Адоніса і справляють оргії, а по всій країні лине велика печаль. Потім, коли припиняються удари і стихають плачі, приносять жертву Адонісу, як померлому, а вже наступного дня розповідають, що він живий і відбув на небо; в той же час вони голять собі голови, як єгиптяни, коли помирає Апіс. Якщо ж яка-небудь жінка не захоче постригти своє волосся, то її піддають наступному покаранню: на протязі одного дня вона повинна стояти на майдані і продаватися; доступ на майдан тоді відкрито тільки для чужоземців, а платня, отримувана від них жінкою, приноситься в дар Афродіті.


Деякі жителі Бібла говорять, що єгипетський Осіріс похований у них і що оргії і траур здійснюються не в честь Адоніса, а в честь Осіріса. Я розкажу, на яких підставах вони вважають себе в праві це стверджувати. Кожного року із Єгипту в Бібл припливає голова, яка пливе по морю на протязі семи днів. Вітри самі направляють її в дивному плаванні. На своєму шляху вона ніколи не звертає в бік, а пливе прямо в Бібл. Все це схоже на справжнє чудо. Це трапляється кожного року; сталося і при мені, коли я був у Біблі. Я сам бачив цю біблоську голову.


В країні Бібла є ще і інше чудо – це ріка, яка тече з Ліванських гір у море. Її ім’я – Адоніс. Кожного року вона змінює свій колір, стаючи кривавою. Впадаючи в море вона зафарбовує його на далеку відстань і тим вказує біблосьцям час великої печалі. Розповідають, що в ці дні у Лівані отримує рану Адоніс і його кров, стікаючи в ріку, змінює її колір. З цього ріка і отримала своє ім’я. Так думає більшість. Мені ж один житель Бібла вказав на іншу, на його погляд, істинну причину цього явища. «Чужинець, - сказав він мені, - Адоніс – ріка протікає по Лівану, земля якого має червонуватий відтінок.

Люті вітри, які здіймаються в ці дні, несуть цю землю з великої домішкою сурика в ріку. Таким чином ця земля, а зовсім не кров Адоніса, на яку вказують, надає річці кривавий колір». Ось що говорив мені житель Бібла. Якщо це правда, то мені все ж здається дивним виникнення такого вітру у ці дні.


Я піднявся також на відстань одноденного переходу із Бібла вверх до Лівану, так як узнав, що там знаходиться древній храм Афродіти, збудований Кініром. Я оглянув його, і він, дійсно, був древнім. Такі от великі древні святилища Сирії.


Із усіх цих великих святилищ жодне не являється таким, як, мені здається, те, яке знаходиться в Геліополі, і ні одне святилище, і ні одну місцевість навкруги не вважають більш шанованими і священними. В святилищі знаходиться багато дорогоцінних речей, стародавніх посвячень, багато дивних предметів і божественних зображень. В ньому часто буває помітною присутність богів, бо зображення в ньому покриваються потом, рухаються і дають пророцтва. Коли святилище зачиняється, то в самому храмі часто лунає крик, - це багато хто чув. Також і за багатством це святилище серед відомих мені займає перше місце, так як до нього стікаються гроші із Аравії, Фінікії, Вавилона і Каппадокії; приносять їх також кілікійці і ассірійці. Я оглядав у храмі і потайні його сховища; в них я бачив багато одягу і іншого, що зроблене одне із срібла, друге із золота. В жодній країні я не бачив настільки багатолюдних свят і торжеств.


Про те, скільки років святилищу і якій богині воно присвячене, мені траплялося чути багато переказів – священних, світських і нарешті зовсім казкових. Одні з них нагадують сказання варварів, другі – розповіді еллінів. Я передам зміст всіх цих переказів, хоча сам і не приймаю жодного з них.


Більшість вважає, що це святилище засноване Девкаліоном Сісіфейським, тим самим, при якому стався великий потоп. В Греції я чув переказ про Девкаліона, який розказують про нього елліни. Він полягає в наступному. Сучасні люди, наше покоління, не є першим, так як перше покоління все загинуло. Люди нашого часу належать до другого покоління, родоначальником якого був Девкаліон. Про перших людей розповідають, що вони були гордими і пихатими, творили беззаконня, не дотримувалися клятв, не виявляли гостинності чужинцям, не допомагали тим хто шукав захисту. За ці злодіяння їх настигла велика біда. Раптом зі своїх надр земля вивергла велику кількість води, вибухнули страшні зливи, розлились ріки, море високо піднялося. Від цього усього все накрила вода, і всі загинули. Девкаліон тільки один з усіх людей був врятований для другого покоління за свою мудрість і благочестя. Спасся ж він наступним чином. У нього був великий ковчег; і в нього Девкаліон заставив увійти своїх дітей і дружин і сам зайшов туди. Поки він входив, до нього прийшли свині, коні, леви, змії та інші тварі, які жили на землі, і всі попарно. Девкаліон прийняв їх у свій ковчег, і вони  не спричинили йому ніякої шкоди, а між собою жили, по божому велінню, і у великій злагоді. Всі разом вони плавали до тих пір, допоки вода покривала всю землю. Ось що про Девкаліона розказують елліни.


Відносно подальшого дивну історію передають жителі Геліополя. Вони кажуть, що в їхній країні виникла величезна розщелина в землі і поглинула усю воду. Після того, як це сталося, Девкаліон встановив олтар і збудував над розщелиною храм Гері. Я сам бачив цю розщелину, яка знаходиться біля храму. Вона дуже мала. Чи буда вона більшою в давнину і тільки зараз зменшилась, я не знаю. У всякому випадку та, яку я бачив, дуже невелика. В пам`ять про цю подію встановлено наступний обряд. Двічі в рік в цей храм доставляється вода з моря; її несуть не тільки жерці, але також і багато хто із жителів Сирії і Аравії. Деякі навіть із-за Євфрата вирушають до моря, щоб нести воду. Спочатку її виливають в храмі, потім вона стікає в розщелину, яка хоч і невелика, але все ж поглинає велику кількість води. Ті хто здійснює цей обряд кажуть, що він встановлений Девкаліоном в пам`ять про нещастя яке спіткало його і чудесне спасіння. Такий от їх древній переказ про святилище.


Інші думають, що це святилище заснувала Семіраміда Вавилонська, від якої лишилося багато будівель в Азії. Але вона побудувала його не в честь Гери, а в честь своєї матері Деркето́. Я бачив у Фінікії зображення цієї Деркето́ – дивне видовище: верхня частина являє собою жіночій тулуб, тоді як нижня, від стегон до ніг, зроблена у вигляді риб’ячого хвоста. Але зображення Деркето́, яке знаходиться в Геліополі, виконане цілком у вигляді жінки. Основи для цього переказу, не зовсім ясні: жителі Геліополя вважають риб священними і ніколи до них не доторкуються; птахів вони їдять усіх і не використовують в їжу тільки голуба, так як його вони вважають священним. Мабуть-що це робиться заради Деркето́: адже і деякі єгиптяни не їдять рибу, однак вони роблять це зовсім не на догоду Деркето́.


Існує і інший священний переказ, я чув його від одного мудрого мужа, - а саме: богиня - Рея, а храм - витвір Аттіса. Аттіс був родом із Лідії і першим навчив людей справляти оргії на честь Реї; і все, що роблять на цих оргіях фрігійці, лідійці і самофракійці, вони узнали від Аттіса. Коли Рея його оскопила, він перестав бути чоловіком, став схожим на жінку, одягався в жіночий одяг і, блукаючи по всій землі, справляв оргії, розповідаючи про те як настигла його доля і оспівував Рею. А між тим він побував і в Сирії, і так, як ті, що жили по той бік Євфрату не виказали йому належної гостинності і не прийняли його оргій, то він заснував святилище в Геліополі. Про достовірність цього переказу говорить і те, що зображення богині геліопольського храму в багатьох відношеннях схоже на Рею: богиню несуть леви, в руках у неї – тімпан, на голові башта; в схожий спосіб Рею зображали лідійці. Там же мудрий муж на підтвердження своєї думки вказував на галлів, які прислуговують в святилищі і зовсім не на честь Гери нівечать себе, а на честь Реї і наслідування Аттісу.

Все це мені здається доволі правдоподібним, хоча і недостовірним. Я знаю іншу – більш вірогідну - причину цього оскоплення.


Більше довіри в мене вселяє думка тих, які, в згоді з еллінами, вважають, що храм цей присвячено Гері і збудований Діонісом, сином Семели; дійсно, Діоніс по дорозі в Ефіопію проходив і через Сирію. Та й у самому святилищі багато що вказує на те, що будівничим був Діоніс; так, наприклад, варварські одежі, індійські камені і бивні слонів, принесені Діонісом із Ефіопії. Нарешті, в пропілеях храму стоять два величезних фалоса з надписом: «Я, Діоніс, присвятив ці фалоси Гері - мачусі». Мені здається, що це достатньо підтверджує мою думку. Розповім ще і про друге, що знаходиться в цьому храмі і стосується служіння Діонісу. Це – фалоси, які присвячені Діонісу еллінами і на яких зазвичай поміщають маленьких чоловічків із дерева, з великими фалосами, - фігурки ці називають «невроспастами». Окрім того, на правій стороні храму знаходиться зображення чоловіка із міді, з великим фалосом.


Ось що говорять про будівлю храму, як він виник і хто його збудував.

Кажуть, що в давнину на місці сучасного храму стояв інший, згодом зруйнований часом. Сучасний же храм збудовано Стратонікою, дружиною ассірійського царя. (2)

Мені здається, це була та сама Стратоніка, яку кохав її пасинок, чия пристрасть була відкрита проникливим лікарем царя. Коли на юнака упало це лихо, він, у безвихідному стані, підкорився важкому злу, мовчки захворів. Він лежав, не відчуваючи ніякого болю, але обличчя його зблідло, і тіло чахло день за днем. Лікар не бачив ніяких ознак хвороби і здогадався, що юнак хворий від пристрасті. Приховане кохання можна розпізнати по слабкості очей, по голосу, кольору обличчя, сльозам. Знаючи це, лікар зробив наступне: поклавши праву руку на серце юнака, він викликав по черзі усіх домашніх. Хто би не входив в кімнату хворого, він залишався спокійним; але як тільки ввійшла мачуха, він увесь затремтів, покрився потом, змінився на обличчі, і серце його шалено забилося. По цим ознакам лікар і вгадав таємну пристрасть юнака.


Його він вилікував наступним чином. Лікар покликав дуже стривоженого батька і сказав йому: «Твій син страждає не від хвороби, а от гріховного почуття; він нічим не хворий, але одержимий безрозсудною пристрастю. Пристрасть ця ніколи не буде задоволена, так як він кохає мою дружину, яку я нізащо йому не віддам». Лікар придумав цю брехню з наміром. Батько зразу ж почав його прохати: «Заради мудрості твоєї і ради лікарського мистецтва, не губи мого сина. Адже не по особистому бажанню він піддався цьому нещастю, - він не вільний в своїй хворобі. Не накликай же із ревнощів до нього горе на все царство і, будучи сам лікарем не губи його.» Так казав батько, не знаючи істини. «Ти вчиниш беззаконня, - відповідав йому лікар, - якщо відбереш у мене дружину і тим образиш лікаря. Як би ти сам вчинив, якби твій син покохав твою дружину? Адже подібної жертви ти вимагаєш від мене». Батько йому на це відповів, що він нізащо б не залишив у себе дружину, якби йому сталося із-за неї втратити сина, коли б той покохав власну мачуху; бо далеко не одне і те ж нещастя – втратити дружину або сина. Почувши ці слова, лікар сказав: «Не мене ти повинен просити: адже це він твою дружину кохає. Те, що я говорив перед цим, було тільки хитрістю». Ці докази переконали царя. Він віддав сину і дружину, і царство, а сам пішов в Вавилонію; там він заснував місто, назване його іменем, де і помер.

От що розповідають про лікаря, який відкрив кохання юнака і так вправно його вилікував.


Так ось ця от Стратоніка, коли ще жила з першим чоловіком, побачила одного разу уві сні, як Гера дає їй наказ побудувати в Геліополі храм в її честь і погрожує у випадку невиконання страшними бідами. Стратоніка спочатку не звернула на це уваги, але, коли на неї напала тяжка хвороба, вона розказала свій сон чоловіку і, бажаючи умилостивити Геру, дала обітницю вибудувати їй храм. Після цього вона зразу ж одужала, і чоловік відправив її в Геліополь. Він дав їй багато грошей на будівництво і великий загін війська для охорони. Покликавши до себе одного зі своїх друзів, дуже красивого юнака на ймення Комбаб, цар сказав йому: «За твою доблесть Комбаб, я люблю тебе більше всіх наших друзів і високо ціную тебе за мудрість і приязність до нас, яку ти завжди виказував. Тепер мені потрібна твоя вірність, так як я хочу, щоб ти супроводжував мою дружину і замість мене збудував би святилище і розпоряджався з військом. Коли ти повернешся, ти будеш у нас в великій пошані». У відповідь на це Комбаб почав просити царя не посилати його, не доручати йому непосильної справи, не довіряти йому дружину і побудову святилища. Комбаб боявся цього доручення через те , щоб потім цар не почав його ревнувати до Стратоніки, яку він повинен був супроводжувати один.


Але так як цар був непохитний, то Комбаб попросив відстрочення на сім днів, начебто для одного важливого діла, після виконання якого він міг би вільно відправитися в путь. На це прохання він легко отримав згоду царя. Прийшовши додому, він впав на землю і почав гірко жалітися: «О, я, нещасний! Для чого мені ця довіра? Навіщо мені ця подорож, злощасний кінець якої я бачу? Адже я молодий і мені доведеться супроводжувати красиву жінку. Мене чекають страшні нещастя, якщо я тільки не знищу будь-яку можливість їх виникнення. Я повинен принести тяжку жертву, яка цілком звільнить мене від страху».

Прийнявши рішення, Комбаб оскопив себе і відсічену частину поклав поряд з мирром, медом і іншими пахощами в невелику посудину і запечатав печаткою, яку завжди носив з собою. Потім він взявся лікувати рану і невдовзі оговтався настільки, що був у змозі вирушити в подорож. Тоді він пішов до палацу і в присутності багатьох подав царю посудину і сказав: «Мій пане, ця дорогоцінна посудина лежала у мене в домі, і вона мені дуже дорога. Тепер, вирушаючи в далеку дорогу я доручаю її тобі. Збережи мені її в безпечному місці. Вона мені дорожча за золото і миліша за життя. Коли я повернусь, я хочу отримати її цілою та неушкодженою». Цар взяв посудину, запечатав також і своєю печаткою і віддав на збереження скарбникам.


Після цього Комбаб благополучно здійснив подорож і, прибувши в Геліополь, старанно взявся за побудову храму. Справа ця тяглася три роки, на протязі яких і сталося те, чого так боявся Комбаб. Стратоніка, що проводила разом з ним багато часу, поступово закохувалась в нього, і в кінці кінців ця любов перетворилася на шалену пристрасть. Жителі Геліополя кажуть, що це сталося по волі Гери; вона знала, що Комбаб чистий, але хотіла покарати Стратоніку за те, що вона неохоче обіцяла їй збудувати храм.


Спочатку Стратоніка тримала себе розсудливо і ховала свою хворобу. Але мовчання збільшило її страждання; тоді вона почала на виду у всіх мучитися і плакати цілими днями. Вона постійно кликала до себе Комбаба, який для неї став усім. Нарешті, не знаючи чим допомогти своєму горю, вона почала шукати пристойний привід для признання. Не бажаючи довірити свою любов комусь третьому і соромлячись відкрити своє почуття Комбабу, вона задумала вступити з ним в розмову сп’янивши себе вином, - адже разом з вином приходить відвертість, а невдача не буде соромною, так як все, зроблене в стані сп’яніння забувається.

Як вона задумала, так і зробила. Вставши після обіду, вона пішла в дім, де жив Комбаб, з благаннями охопила його коліна і призналась йому в коханні. Але він суворо вислухав її слова, відмовив їй в проханні і попрікнув за сп’яніння. Тоді Стратоніка почала погрожувати, що накладе на себе руки. Комбаб з переляку розповів їй про своє нещастя і відкрив їй всю істину. Ця несподіванка заспокоїла пристрасть Стратоніки, але своє кохання вона не могла забути. Проводячи цілі дні з Комбабом, вона втішала цим своє безнадійне почуття.

Подібне кохання ще й зараз можна зустріти в Геліополі. Жінки пристрасно закохуються в галлів, які, в свою чергу, шалено до них прагнуть; таке кохання не викликає нічиїх ревнощів і шанується навіть як священне.


Однак те, що сталося в Геліополі зі Стратонікою, не лишилось невідомим царю. Багато хто, повернувшись додому, звинувачували її і розповідали про все царю. Страждаючи від цього, цар ще до закінчення будівництва відкликав Комбаба.

Інші розповіді про ці події неможна вважати правдою. Стратоніка, начебто, не досягши того, до чого прагнула, сама написала чоловікові, звинувативши Комбаба в зазіханні на її честь. Розповіді еллінів про Сфенебею і Федру кносську ассірійці відносять до Стратоніки. Я ж маю сумнів, щоб Сфенебея чи Федра могли так вчинити, особливо, якщо Федра дійсно любила Іпполіта. Втім, нехай все буде так, як воно і було.


Коли наказ царя прийшов в Геліополь і Комбаб узнав причину свого відкликання, він спокійно відправився в путь, так як знав, що у нього вдома залишався доказ його правоти. Коли він з’явився до царя, то зразу ж був зв’язаний і взятий під охорону. Потім цар скликав друзів, які були присутніми при відправленні Комбаба, вивів останнього на середину і почав звинувачувати його в перелюбах і розпусті. Гірко жаліючись на зловживання довірою і дружбою, він дорікав йому в трьох злочинах: в перелюбі, у порушенні вірності і в безбожності по відношенню до божества в той час, коли він будував храм. Багато хто із присутніх свідчили, що бачили Стратоніку і Комбаба в обіймах один одного. Під кінець всім було ясно, що Комбаб буде умертвлений, як той, хто здійснив злочин, що карається смертю.


До цих пір він стояв, не сказавши жодного слова. Але лиш тільки його повели на страту, він заговорив і попросив повернути його посудину, добавивши при цьому, що цар вбиває його не за свавілля і злочин по відношенню до Стратоніки, а лиш із-за бажання заволодіти тим, що Комбаб передав йому перед відправленням в путь. Тоді цар призвав скарбників і наказав їм принести те, що вони зберігали. Коли принесли посудину, Комбаб зламав печать і показав те, що в ній знаходилось. «Цар, - сказав він, - саме цього звинувачення я і боявся, коли ти посилав мене в подорож. Я не хотів іти, але ти заставив мене, і тому я звершив над собою це насильство, яке повинно було забезпечити честь мого хазяїна, але яке було таким тяжким для мене. По цьому несправедливо звинувачувати мене в злочині, здійснити який міг тільки чоловік». Тоді цар обійняв його і зі сльозами на очах вигукнув: «О, Комбаб! Який жахливий вчинок ти зробив. Для чого ти, а не хто-небудь інший завдав собі це ганебне каліцтво! О, нещасний! Але ж я не можу тебе хвалити за це. Краще б не було твоїх страждань, краще б мені їх не бачити. Адже мені не потрібно було таке виправдання. Але, якщо вже бог так судив, то нехай помста наздожене наклепників. Вони будуть страчені; тебе ж я обсиплю дарами, ти отримаєш купи золота і срібла без міри, ассірійське вбрання, царських коней. Входь до мене без доповіді, ніхто тобі не заборонить бачити мене, навіть коли я лежу з дружиною».

Як цар сказав, так і зробив. Донощиків одразу повели на страту. Комбаб же отримав багаті подарунки і став кращим другом царя. Здавалось, що ніхто в Ассирії не був рівним йому по мудрості і багатству.


Коли ж Комбаб захотів добудувати храм, який він кинув недобудованим, цар зразу ж його і відпустив. По закінченню будівництва Комбаб залишився на все життя в Геліополі. В нагороду за його доблесть і добрі діла цар дозволив Комбабу поставити в святилищі статую собі; і до цих пір там стоїть ця бронзова статуя роботи Гермокла родоського, з тілом немовби жінки, але в чоловічому одязі. Кажуть, що найближчі друзі Комбаба із співчуття до його горя побажали розділити з ним його участь. Вони піддали себе тому ж каліцтву і вели однаковий з ним спосіб життя. Інші ж пояснюють їхній вчинок участю богів: вони говорять, що Гера полюбила Комбаба і, щоб не залишати його одиноким у горі, вселила в багатьох бажання наслідувати його прикладу.


Через деякий час це ввійшло у звичай, який зберігся і до наших днів. Кожного року багато хто оскопляє себе і стає схожим на жінок, бажаючи утішити цим Комбаба чи вмилостивити Геру. Вони ніколи не одягають чоловічої одежі, але носять жіночі вбрання і виконують жіночі роботи. Я чув, що і цей звичай потрібно приписати Комбабу. З ним одного разу сталося наступне. Прибувши на свято якась чужинка побачила його в чоловічому одязі і, вражена його красою, пристрасно в нього закохалася. Але, взнавши про його каліцтво, вона з горя наклала на себе руки. Після цього випадку Комбаб, впевнившись що в ділах Афродіти його переслідують нещастя, вирішив одягатися в жіночий одяг, щоб більше ніколи не вводити в оману жінок. З тієї ж причини і галли не носять чоловічого одягу.

Це все, що я хотів розповісти про Комбаба, Про галлів я згадаю далі, коли буду говорити про їхнє оскоплення і про те, як вони його здійснюють, яким чином їх ховають і чому вони не ходять до храму. Але спочатку я хочу розказати про розташування і велич храму.


Споруджений на пагорбі, який знаходиться в середині самого міста, храм оточений подвійними стінами, з яких одна споруджена в давнину, а друга – незадовго до нашого часу. Пропілеї храму повернуто в бік північного вітру, висота їх біля ста ліктів. (3) В цих-то пропілеях і стоять фалоси висотою в тридцять ліктів, споруджені Діонісом. На один із цих фалосів два рази на рік залазить чоловік і залишається на його вершині на протязі семи днів. Більшість пояснює такий звичай тим, що цей чоловік зі своєї висоти вступає у близьке спілкування з богами і просить у них благ для всієї Сирії. Завдяки цьому боги вислуховують його благання з більш близької відстані. Інші ж думають, що все це робиться в честь Девкаліона і в пам`ять про потоп, коли люди рятувалися від води на горах і на верхівках дерев. Мені це останнє здається малоймовірним; я думаю, що і цей обряд відбувається на честь Діоніса. Моя думка підтверджується тим, що при присвяті фалосів Діонісу, як відомо, ставлять на них людські фігурки із дерева; для чого це робиться, я не можу пояснити, але мені здається, що чоловік який залазить на фалос, наслідує чимось дерев’яним чоловічкам.


Залазить же цей чоловік наступним чином. Обв’язавши себе і фалос невеликою мотузкою, він поступово піднімається по виступах фалоса, на які можна легко обпертися кінчиком ноги. По мірі того як чоловік підіймається, він підтягує до себе з обох сторін мотузку, на кшталт того, як це роблять візники, натягуючи віжки. Якщо ж хто-небудь не бачив, як це робиться, але бачив людей які залазять на пальми в Аравії, Єгипті чи в другій країні, той зрозуміє, про що я кажу. Піднявшись наверх, чоловік спускає вниз другу, довгу мотузку, взяту заздалегідь, і вже на ній підтягує все, що йому потрібно: дерево, одяг, знаряддя. З їх допомогою він влаштовує собі курінь, де і сидить, залишаючись на фалосі на протязі згаданого числа днів. Багато хто приносить йому золото, срібло і мідь, залишаючи їх в ящику неподалік від нього і, назвавши своє ім’я, йдуть геть. Чоловік, який стоїть внизу, називає імена тих хто приносить жертву верхньому, і той молиться за кожного. Молячись, він ударяє в мідний інструмент; приведений в рух, він видає гучний та різкий звук. Цей чоловік зовсім не спить; якщо ж дрімота здолає його, то до нього залазить скорпіон, будить його і спричиняє нестерпний біль, - і це йому покарання за сон. Ось який святий і благочестивий переказ існує про скорпіона, але наскільки він достовірний, я не можу сказати. Мені особисто здається, що цьому чоловікові заважає заснути головним чином страх перед падінням.

Але досить про людей, які залазять на фалос.


Храм звернений у бік сходу сонця. За своїми формами і виглядом побудови він схожий на храми в Іонії. На два сажні від землі підіймається майданчик на якому стоїть храм. До нього ведуть неширокі сходи, зроблені із каменю. Того хто входить до храму сильно вражає переднє приміщення, яке має золоті двері. Всередині весь храм виблискує золотом, і навіть стеля вся в золоті. Пахне тут тонким ароматом, схожим на той, яким, як кажуть, насичена вся Аравія. Вже здалеку назустріч струмлять чарівні пахощі, і навіть, після виходу із храму вони не покидають відвідувача, просякнувши наскрізь одяг, і ти завжди будеш їх пам’ятати.

Внутрішня частина храму не являє собою одне приміщення, бо в ньому зроблено особливе відділення. Вхід в це відділення невеликий; він не закривається дверима і постійно лишається відкритим. В сам храм входити можуть усі, тоді як окреме приміщення доступне тільки для жерців, та і то не для всіх, а лиш для особливо близьких до богів і тих, хто завідує богослужінням. В храмі знаходяться зображення Гери і Зевса; останнього, однак, тут називають другим іменем. Обидва зображення зроблені із золота, причому Геру несуть леви, а Зевс сидить на биках. Бог всіма своїми рисами нагадує Зевса: і головою, і одягом, і троном. Його неможна, навіть при бажанні, сплутати з іншим богом.


Гера ж, якщо уважно її розглядати, виглядає різноманітно. Взагалі вона все ж нагадує Геру, хоча в ній є і від Афіни, і від Афродіти, і від Селени, і від Реї, і від Артеміди, і від Немезиди, і від Мойр. В одній руці вона тримає скіпетр, в другій – веретено. На голові її, прикрашеній променями, знаходиться башта і пов’язка, - останньою прикрашають тільки Афродіту - Уранію; зображення викладено золотом і прикрашене дорогоцінними каменями. Одні з них прозорі і світлі, як вода, інші іскряться подібно вину, а треті горять як вогонь. Серед них багато сердоліків, гіацинтів і смарагдів, принесених єгиптянами, індійцями, ефіопами, мідянами, вірменами і вавилонянами. Дещо докладніше треба зупинитися на камені, який знаходиться на голові Гери. Його називають «світочем», і це ім’я цілком відповідає дії, яку він виконує: вночі він світить так ясно, що наповнює світлом весь храм, як ніби те від багатьох світильників. Вдень, коли це світло слабшає, камінь за зовнішнім виглядом стає схожим на вогонь. Зображення Гери, має ще й іншу чудову властивість: коли стоїш перед нею, то здається, що вона дивиться прямо на тебе, але коли ти відійдеш, її погляд слідує за тобою. Якщо ж хтось інший подивиться на зображення, хоча б і з другого місця, - те ж повторюється і з ним.


Між обома зображеннями стоїть інша золота статуя, нічим не схожа на них. Свого виду вона не має і свої риси запозичує у других богів. Ассірійці називають її «знаменням», не прибавляючи ніякого особистого імені. Вони не пояснюють ні її походження, ні дивності зовнішнього вигляду. Одні наближають її до Діоніса, другі до Девкаліона, а треті, навіть до Семіраміди, бо дійсно на голові статуї знаходиться золотий голуб. Тому-то і говорять, що «знамення» вказує на Семіраміду. Двічі на рік це зображення носять до моря по воду, як я вже і говорив.


В самому храмі, наліво від входу, першим стоїть трон Геліоса, але самого бога на ньому немає. Взагалі ні Геліос, ні Селена не мають своїх зображень в храмі. Мені вдалося узнати причину цього. Тут вважають, що створювати зображення всіх других богів благочестиво, так як не кожен в змозі їх побачити, тоді як Геліос і Селена безпосередньо знайомі і видимі усім. Для чого ж робити зображення богів, які видимі в повітрі?


Далі за троном знаходиться статуя Аполлона, досить незвичного вигляду: на всіх зображеннях Аполлон представляється, як завжди в образі зовсім молодого юнака. Тільки тут, в Сирії, його зображають з бородою і дуже цим пишаються, критикуючи еллінів і інших, які думають догодити Аполлону, зображуючи його у вигляді хлопчика. Причина цього в наступному: на їхню думку, нерозумно робити зображення богів недосконалими; молодість же вони вважають недосконалістю. Більш того в їхньому зображенні Аполлона проглядає і друга особливість: тільки вони представили його одягнутим.

Опишу тепер один випадок, який стався при мені. Піднявши, як завжди, бога, жерці несли його. Він же, залишивши їх на землі, відділився і сам піднявся в повітря.


Поряд зі статуєю Аполлона стоїть зображення Атланта, далі йдуть статуї Гермеса і Іліфії.


Такі внутрішні прикраси храму.

Поза храмом знаходиться бронзовий олтар, на якому стоять десятки тисяч бронзових зображень царів і жерців. Я перерахую тільки найцікавіші із них. Наліво від храму стоїть зображення Семіраміди, яка показує правою рукою на храм. Поставлене це зображення з наступної причини. Одного разу Семіраміда видала закон, по якому всі люди, які населяють Сирію, повинні шанувати її як богиню, попри усіх богів і навіть Геру. Згідно з цим вони і вчинили. Тоді боги наслали на Семіраміду хворобу, нещастя і страждання, які змусили Семіраміду відмовитися від її безумного рішення; цариця визнала себе смертною, а підлеглим наказала знову шанувати Геру. Тому-то Семіраміду і зобразили в такому вигляді, що показує тим, хто приходить до храму, що слід шанувати Геру і що богинею цариця вважає її, а не себе.


Там же я бачив зображення Єлени, Гекуби, Андромахи, Паріса, Гектора і Ахілла. Далі, бачив, зображення Нірея – сина Аглаї, Філомелу і Прокну в образах жінок, а Терея у вигляді птаха; бачив також інші зображення Семіраміди, Комбаба, про якого я вже розказував, прекрасне зображення Стратоніки і Олександра, дуже схожого на нього. Поряд з останнім стоїть Сарданапал, відрізняючись і виглядом, і одягом.


У дворі храму пасуться на волі великі бики, коні, орли, ведмеді і леви, - вони ніколи не спричиняють людям шкоди, так як всі вони приручені і присвячені богам.


При них знаходиться багато жерців, одні із яких заколюють жертовних тварин, другі приносять в жертву вино, третіх називають вогненосцями, деяких – олтарниками. При мені під час жертвоприношень було більше трьохсот жерців. Одяг у них був білий, на голові – повстяний капелюх. Головний жрець змінюється кожного року; тільки він один носить пурпуровий одяг і золоту тіару.


Більш того при храмові ще є багато священнослужителів, флейтистів, сопілкарів, галлів, несамовитих і з ушкодженим розумом жінок.


Жертвоприношення звершуються двічі на день; при цьому присутніми можуть бути всі. Зевсу приносять жертви в мовчанні, без співів і гри на флейтах, а прислуговуючи Гері співають, грають на флейтах і клацають кроталами. (4) Відносно цього мені ніхто не зміг сказати нічого зрозумілого.


Є там і озеро недалеко від святилища; в ньому підгодовується багато риб самих різноманітних видів. Деякі із них виростають до дуже великих розмірів. Всі риби мають імена і випливають на поклик. При мені у однієї із них була прикраса, закріплена на плавнику. Я часто бачив її з цією прикрасою.


Глибина озера досить велика. Сам я його не міряв, але, кажуть, в ньому більше двохсот ліктів глибини. Посеред озера здіймається кам’яний олтар. На перший погляд здається, нібито він плаває і рухається по воді, і багато хто цьому вірить. Мені ж уявляється, що олтар просто стоїть на великому стовпі, який його підтримує. Олтар завжди прикрашений вінками і покритий курильницями. Кожного дня багато людей прикрашених вінками направляються до нього вплав, як велить обітниця.


На озері відбуваються великі свята, які називаються «Спуском до озера», так як під час них всі священні зображення спускаються до озера. Першою приходить Гера, щоб Зевс не побачив риб раніше за неї; якби таке сталося, то, кажуть, загинули б усі риби. Потім спускається Зевс, теж щоб подивитися на риб, але Гера стає перед ним, утримуючи його, і благаннями заставляє відійти.


Найбільш урочисті свята справляються біля моря. Але про них я не можу сказати нічого певного, так як сам я ніколи не ходив до моря і не приймав участі в ході. Все що, відбувається після повернення від моря, я бачив і можу описати. Всі учасники ходи несуть посудини з водою, запечатані воском. Самі вони їх не відкривають, а робить це священний півень, який живе біля озера. Він приймає посудини, оглядає печаті і, отримавши платню, розв’язує мотузки і знімає воскову печать. Півню за цю роботу дістається багато грошей. Після цього, ті, хто приніс посудини відносять їх до храму, де звершують жертвоприношення водою, після чого повертаються назад.


Але найбільше серед відомих мені свят справляється на початку весни. Одні називають його «багаттям», інші «Світочем». Жертвоприношення тоді звершується наступним чином. Рубаються великі дерева і складаються в багаття у дворі храму; потім приганяють кіз, овець і інших тварин і вішають їх живцем на зрубані дерева; сюди ж поміщають птахів, одяг, золоті і срібні речі. Коли все готово, навколо складеного багаття обносять священні зображення, після чого в багаття кидають вогонь, і зразу ж все загоряється. На це свято стікається багато людей із Сирії і сусідніх країн; кожен несе з собою свої священні предмети, і кожен має відмітні значки, зроблені для цього.


В призначені дні натовп збирається в святилищі, щоб бути присутнім при оргіях: велика кількість галлів і священнослужителів, яких я вже назвав, справляють оргії, при цьому ріжуть собі руки і б’ють один одного по спинах. Велика кількість музикантів, які знаходяться поряд грають на флейтах, б’ють в тимпани і співають натхненні богом священні пісні. Все це проходить поза храмом, і ніхто із учасників оргій в нього не входить.


В ці дні багато хто стає галлом. В той час, як одні грають на флейтах і справляють оргії, на багатьох уже сходить безумство, і, хоча прийшли вони сюди тільки як на видовище, починають робити наступне, - розповім і про те, що вони роблять: юнак, якому належить сотворити це, з гучним вигуком скидає з себе одяг, виходить на середину і виймає меча; мечі ці постійно знаходяться там, як я думаю, для цієї цілі. Оскопивши себе мечем, юнак бігає по всьому місту, тримаючи в руках те, що він відсік. І в який би дім він не закинув це, звідтіля він отримує жіночий одяг і прикраси. Ось і все, що робиться під час оскоплення.


Галлів хоронять не як звичайних людей. Якщо помирає галл, товариші його відносять за місто. Поклавши його там разом з ношами, на яких його принесли, вони накидають на нього каміння, після чого повертаються назад. Від відвідин храму вони утримуються на протязі семи днів; якби вони прийшли в храм до встановленого часу, то звершили б нечестя.


При подібних обставинах вони керуються наступними правилами: якщо хто-небудь із галлів бачив покійника, він не повинен в цей день входити в святилище; на наступний день він може повернутися туди, але лише після очищення. Родичі померлого суворо дотримуються цієї заборони на протязі тридцяти днів; окрім того, перш ніж зайти в святилище, вони повинні поголити собі голови, бо інакше вхід в храм був би нечестям.


В жертву приносяться бики, корови, кози і вівці, тільки свині вважаються нечистими; їх не приносять в жертву і не вживають у їжу, але інші мають їх не тільки чистими, але і священними. Із птахів найбільш священним вважається голуб; його заборонено торкатися, а якщо хтось торкнеться його, хоча б випадково, той на день стає нечистим. Тому голуби живуть разом з людьми, залітають до них у будинки і водяться в Сирії у великій кількості.


Я розповім іще про те, що роблять відвідувачі свят. Коли чоловік приходить в Геліополь, він, перш за все голить собі волосся і брови і, приносячи в жертву вівцю, відділяє м`ясо і їсть його. Потім, розстеливши на землі шкуру вівці, він стає на неї колінами і підіймає над своєю головою ноги і голову вівці. В цей же час він молиться і прохає богів милостиво прийняти його жертву, обіцяючи наступного разу принести більшу. Сотворивши обітницю, паломник кладе собі на голову вінок, при тому увінчує також і всіх тих, хто прибув разом з ним. З самого початку в дорозі він користується для умивання і пиття тільки холодною водою і спить завжди на землі, так як нечестиво для нього спати на ложі, перш, ніж він скінчить своє паломництво і повернеться назад додому.


В Геліополі паломник зупиняється у незнайомого йому особисто хазяїна. В Геліополі для кожного міста є певні будинки в яких приймають паломників, де вони і зупиняються в залежності від їх походження з того чи іншого міста. Ассірійці називають цих хазяїв «наставниками», так як вони дають чужинцям всі потрібні їм поради.


Знов прибулі приносять жертву не в самому святилищі: вони ставлять жертовну тварину біля олтаря і здійснюють тільки жертвоприношення вином. Потім ведуть жертву додому, де заколюють її і моляться.


Є ще і інший обряд жертвоприношення. Він полягає в наступному: увінчавши тварину, скидають її живою вниз із пропілей, так що вона помирає при падінні. Деякі скидають вниз своїх дітей, але діють при цьому дещо інакше, чим з тваринами: посадивши дітей в мішок, вони приводять їх в храм за руку; дорогою дітей лають і говорять, що це не діти, а бики.


Всі тут покривають себе уколами: одні – руки, другі – шию. От чому ассірійці мають на своєму тілі сліди від уколів.


Існує у них ще один звичай, якого з усіх еллінів дотримуються одні тільки трезінці. Розкажу тепер про те, що вони роблять. Трезінці колись установили закон для дівчат і юнаків, щоб вони вступали у шлюб не раніше, як обстрижуть собі волосся для Іпполіта. Так вони і роблять. Цей звичай існує і в Геліополі. Юнаки присвячують божеству свій перший пух на обличчі, а дівчатам з самого дня народження відпускають волосся і вважають його священним. Згодом, прийшовши до святилища, вони відрізають декілька пасм свого волосся, кладуть в срібну посудину, а часто і в золоту, і гвіздками прибивають його в храмі. Потім, написавши на посудині ім’я, йдуть.


Я також це зробив, коли був ще молодим, і до цих пір у храмі зберігається моє волосся і моє ім’я.



ПРИМІТКИ:


Цей важливий для історії релігій твір Лукіана написано на іонійській говірці в наслідування Геродоту, над яким Лукіан не раз доброзичливо посміюється.


1) …називається воно «священним» і присвячене Гері …- Гієраполь (Мабог).

2) …Стратонікою, дружиною ассірійського царя…- розповідь яку приводить Лукіан про кохання Стратоніки і її пасинка являється по суті релігійним міфом, який втратив своє релігійне значення, при подальшій літературній обробці. Стратоніка, яка в деяких клинописних написах носить ім’я Ас-та-ар-та-ні-і-ку, є втіленням богині Астарти – Семіраміди.

3) …лікоть …- міра довжини, давньосхідний лікоть дорівнював приблизно 45 см.

4) …кротали…- один із видів кастаньєт.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.

28 квітня 2022 року.


Про те, як раніше різноманітно жили люди, коли у них не були ні телевізорів, ні Інтернету, ні тим паче ФБ, а була тільки своя безмежна уява )))))

Читайте опис культу богині Атаргатіс! Цікаво )))



антична Греція, друге століття н.е.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 25.05.2022 19:50  © ... => Каранда Галина 

1. З нічого - нічого не буває )))

Останні років сто, коли в наших «ойкуменах» нарід навчився хоч якось читати, потихеньку виникали і якось там пояснювались питання виникнення християнства взагалі. Вчені мужі писали наукові праці, вишукуючи звідкіля ж воно таке взялося, чи...

 25.05.2022 18:34  Каранда Га... => © 

Нда... не знаю,  хто в них тамада,  але конкурси цікаві!)))

У мене тільки 2 питання (в процесі читання їх було дуже багато,  але зрештою вони аккумулювалися в 2).

1. Для чого християни перейменували Девкаліона в Ноя?

2. А як людство взагалі вижило? От всі тварини: живуть собі спокійно,  їдять, кого/що спіймають,  розмножуються по сезону і нікого просто так не чіпають. Люди ж якогось біса витворяють всі оті дурниці. Як вони при цьому вижили, як вид???