01.06.2022 06:49
for all
18 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

ГРАЇ

ГРАЇ

Із Вікіпедії: ГРА́Ї – сестри і вартові горгон. Гесіод описує двох (Перфедо і Еніо) вродливих, але сивоволосих жінок. Автори Vст. до н.е. згадують ще третю Граю – Дейно. Зображували їх із сивим волоссям, із спільним на трьох одним зубом та одним оком, якими вони користувалися по черзі. Персей, розшукуючи Медузу, викрав у них око й зуб і повернув після того як Граї показали йому шлях до німф, у яких були крилаті сандалі, мішок і шапка-невидимка.




I


Тільки тепер професори-філологи пишуть, та й то плутаючись пером у словах, про Граєвий міф. А в ті, давно померлі часи, будь-яка дитина могла складно і жваво розказати початок історії про Грай. Але кінець історії сховано не тільки від професорів, - а, навіть від дітей: він у ненароджених ще віках, куди і запрошую вас, вундеркінди, піти за мною.

Три старі жінки на ім’я Граї, були поставлені Зевсом стерегти гірські стежки Парнасу. Стежки падали вниз, від висот до долин. Там, у захмар’ї, над світом, розпластаним внизу, був схований крилатий кінь - Пегас, який не знав ні батога, ні вуздечки. Під золотим копитом Пегаса – ні травинки, але зате, виростаючи буква за буквою, тяглися із землі у блакить розчісувані гірськими вітрами неписані та нечитані рядки: їх і споживав крилатий.

Хитрий розумом Зевс знав, що тому хто оволодіє Пегасом дістануться і вирощені ним, світодержцем, високо піднесені над димами долинних будинків чорнобуквені рядки лугів на парнаських схилах.

Тому і поселив він біля самих верхніх поворотів стежок старих і злих Грай. Грай було три, але на всіх трьох вони мали тільки одне око. Старі ніколи не розлучалися. Поки одна з них, заволодівши оком, вдивлялася вниз, через літ хмар, інші дві нетерпляче чекали своєї черги: бачити. Часто Граї билися із-за ока, качаючись по гострому камінню шестируким і триголовим гидким клубком, вириваючи одна у одної зір, який переходив із пальців в пальці. Якщо Грая, що стерегла засинала, інша зразу ж, сунувши руку під відвислу повіку сплячої, викрадала у неї око.

Одного разу Граї почули ледь чутний шурхіт: хтось підіймався по стежці із низин, зсовуючи вниз дрібний осип. Кроки то зникали, то виникали знову. Зряча Грая пильно вдивлялась вниз. Дві інші, насторожившись, повернули порожні очниці на шурхіт.

- Що бачиш?

- Пряжу туманів.

- Віддай око!

- Ні.

Звук міцнішав: хтось, прикритий млою, підіймався на зриви скель; зрідка зупинявся, ніби роздумуючи; і знову – звук падаючого з - під ніг каміння.

- Пішли.

Зчепивши руки, Граї обережно пішли вниз: одне око – шість очниць. Попереду зряча, дві сліпі мовчки слідом. Небезпека переривала сварки.

Зайшли в хмари. Незрячі Граї не раз оступалися, ковзаючи ногою по мокрим гранітам.

- Бачиш?

Ниті мли повільно розклубочувались. Внизу – квадрати полів; сірі тонкі стебла димів, які виростали із пічних труб; руді плями черепиці. Звиви стежки були порожні. Зряча Грая повернувши око направо і наліво, хотіла вже було сказати «ні», як раптом побачила: там, позаду, у скельного схилу, відділеного від них нешироким провалом, стояв чоловік. Він зачепився залізним крюком, що був вставлений в довгу палку, за виступ скелі і спокійно, не рухаючись, спостерігав за Граями.

Пошептавшись, Граї пішли назустріч нечестивцю. На шляху – щілина прірви. Грая, яка вела, присівши на тремтячих колінах, стрибнула.

- А ми, а ми? – зашамкали ті, що лишилися, простягаючи руки до сестри. Сліпі, вони не наважувалися на стрибок. Тоді Грая, що вела, дістала око із-під віка:

- Ловіть!

Сестри підставили долоні. Але в рухах Граї було щось неправильне: око, майнувши білим відблиском над прірвою, не долетіло до іншого її краю і кануло в прірву. Чотири скручені долоні то стискалися, то розтискалися, відчуваючи лиш порожнечу.

- Око у тебе? – питала одна із них.

- Ні, воно в тебе – шипіла інша.

А чоловік, відірвавши крюк від скелі, почав обережно, але швидко спускатися до розщелини. Грая, що перестрибнула, залишившись одна і без ока, відчула страх.

- На поміч! – кричала вона тим, що лишилися на тому боці розщелини. – До мене!

Тоді одна із безоких відважилась. Стрибок кинув її легке тіло через прірву з достатньою силою, але не прямо, а навскоси: і, не досягнувши землі, стара, закричавши, впала у прірву. Третя – не посміла. У передньої Граї не було вибору: позаду – прірва, попереду – ворог. Сліпа і одинока, вона приготувалася зустріти смерть. Встромивши нігті у тріщини землі, прикривши голову гострими кутами ліктів, вона покірно чекала кінця. Камінці посипались під ударом стопи біля самого її вуха. В повітрі свиснув гострий гак, і Грая, розкинувши руки, без стогону упала вниз - услід за оком і сестрою.


II


Чоловік, який переміг Грай, міг продовжити підйом. Назустріч йому гроза кидала свої блискавки. Гули вітри. Хмари били сірими крилами. Але чоловік йшов і йшов: з каменю на камінь, звивинами стежки, уступами скель – до парнаської височини. Хмари, блискавки, вітри залишалися внизу; над головою колосилося жовтими променями сонце, біля ніг вже гойдалися, буквами із букв виростаючи, довгі, короткі, чорнильною черню наповнені, графітним пилом притрушені рядки. Поміж рядків із тонких стебел проглядалися махрово – розпливчаті ляпки. А по коліна у словах – білосніжний крилатий Пегас: крила за спиною; в зубах – оберемок напівзжуваних рядків: жує, гублячи то слово, то букву, то склад.

Хотів було сміливець заарканити Пегаса, але той розкрив крила, які шуміли могутньою бурею. Тоді переможець нарвав рядків із парнаського поля, томів на два, і почав спускатися назад до житла.

Коли в низинах стало відомо, що доступ до парнаських висот вільний, люди зразу ж полізли і піднялися по камінню і стежках наверх. Натовпами. Але шлях по зривам і кручам був важким. Багатьом прийшлося, стогнучи та охаючи, сповзати донизу, лишивши свій намір. Ті, що повернулися, скаржились старійшинам. Тому старійшини наказали: кручі зривати, злами стежинок скруглювати, робити їх ширшими, а в небезпечних місцях ставити поручні. І коли все це було зроблено за словами старійшин, люди знову – хто сам, хто з дружинами, дітьми і слугами, mit Kind und Kegel – потяглися низкою із долини до височин.

Білі сніги Олімпу, затоптані ногами і заштрикані палицями, посіріли і станули. Внизу, під черепицями, відкривались видавництва, які платили за кожний зірваний і принесений з Парнасу рядок по одній мідній монеті. Жадібність охопила всіх. Рядки і строфи рвали руками, стригли садовими ножицями, косили косами. У метушні деякі поеми попали під підошви, зламалися і сплутали свої рими. Тоді платня за рядок почала катастрофічно падати; знову організувалася комісія по благоустрою Парнаса на всіх скелях і біля поворотів усіх стежинок вивісили правила:

1. Доступ на вершину Парнаса усім особам, окрім тих які пред’явили посвідчення з печаткою Колегії Великого Пера, з цього числа безумовно заборонено.

2. Звання поета удостоюються особи після того, як витримають відповідні випробування при Колегії Великого Пера. Як то: випробування на прогін будь - якої фрази через всі 24 метри і 1 ідеологію; іспиту по зрощуванню рими і т. д. і т. п.

3. Незареєстрованим: рядків не рвати, Муз з собою не приводити. За кожну незаконно зірвану букву винні дадуть відповідь перед Трибуналом критики, якому і пропонується опікуватися проведенням в життя написаних правил».

До наказу букви і рядки росли на землі як завгодно: омеги і альфи впереміж з юсами і азами. Поряд скромними емюетами і круглим омікроном цвіли собі пишні дабл-ю, крихітні трикутнички іжиць. Між стрункими стеблами п’ятистопного ямбу трагедії, з росинками сліз біля гострих кінців, плуталися бур’яни віршів, що дивилися врізнобіч і газелі, що зрослися римами.

Комісія постановила ліквідувати безлад: парнаські рядки були розсортовані за алфавітами, за поетичними родами, видами і підвидами, зі збереженням строфічних, ритмічних і метричних класифікацій.

Пегас довгий час залишався невловимим. Інколи бувало і близько підпускав, на дюжину рядків, і раптом – розкриє крила, блиснуть копита: шукай його на дальньому уступі. Тоді було засновано Спілку правильної пегасової охоти; на Пегаса йшли, озброївшись багатьма стальними і гусячими перами, гостро заточеними графітами олівців: цілі хмари їх, затьмарюючи сонце, летіли на Пегаса, встромляючись у шию, у вуха, в крила. Зранений, він спробував розпрямити їх – і не зміг.

Стриножили: «наш». Обкарнали крила. Поставили в стійло. Тепер будь-хто за невелику платню міг покататися на золотокопитному коні по піщаному колу манежу; особи з посвідченням – поза чергою.

Спочатку полонений Пегас лякався натовпу: одягли шори, і, опустивши чорні овали шор до землі, з золотою, безсило звисаючою гривою, апатично тупцював, під посвист батога і викрики конюхів, колись крилатий, вільний кінь по замкнутій доріжці манежу.

Навколо – оскалені роти.

- Наш.

- Наш.


III


Але упущене Граєю око не пропало: пролежавши віка і віка на дні ущелини, воно було винесене дощовими потоками в низину, до околиці людського поселення.

Там, зарите в землю, око Граїв пролежало ще років зі сто, а на сто першу весну прозябло і почало проростати: спочатку від очного кореня поповз білий і крихкий осевидний паросточок тоненького, з волосину, волоконця нерва. Волоконце трохи потовщало і почало розділятися на никлі прозорі фібріли, розповзатися і направо і наліво все складнішою сіткою. Із зіниці проштовхнувся вверх мутний склянистий паросток: розсунувши прошарки піску і налиплу на стебло глину, він сміливо подивився на сонце. Ще тиждень, і крихітні райдужні кільця, які опоясали стебло, раптом розірвалися строкатими листочками. Око лежало десь на покинутому подвір’ї, куди рідко хто і заходив, біля тину, серед заростей бур’яну і високих накритих пилом трав. Ніхто не помітив народження дивного деревця.

Потроху випускаючи гілочки і піднімаючи над землею все густішу крону, деревце витяглося вверх, піднялося над головками трав і бур’яну. Наближалась осінь: на сливах синіли овали слив; на яблунях – зазолотились яблука; і на дивному деревці на білих осевидних фібрилах, закруглились і повисли зіницями вниз, склянисто-білі маленькі очні яблука, які потроху повнішали і наливалися нервовим соком.

Першою людиною, яка побачила деревце, був восьмилітній обірванець Тек. Він служив поводирем у старого сліпця-жебрака на ймення Цекус і допомагав йому збирати милостиню. В той день з раннього ранку бродили вони поміж домами селища, ховаючи в суму і строкату дерев’яну чашку убогі подаяння людей. Ближче до вечора дійшли до околиці, знайшли нежилий будинок, як їм здавалося, дворик і тут, біля тину, прим’явши траву почали розташовуватись на ночівлю.

Першим відкрив місцезнаходження дерева Грай, як це не дивно, сліпий старець. Очі Тека не покидали денця фарбованої чашки, яку ніс, не довіряючи поводирю, старий і жадібно рахували і перераховували в чашці дзвінкі монети. Старий, перед тим, як опуститися на землю, насторожено повів суковатим посохом навколо: посох ткнувся в тин, торкнувся землі, прошелестів по траві і раптом уперся у щось дивне. Старий випрямився з напівзігнутих колін.

- Що це? – повернувся він до Тека, швидко відсмикуючи палку. Тек поглянув: в трьох кроках від них у сірому повітрі сумерків біліли якісь дивні круглі плоди, що густо обліпили гілки невисокого деревця. Хлопчик зробив крок вперед. Простяг руку: пальці торкнулися чогось слизького і холодного. Смикнув за білий, схожий на нить паросток і підніс зірване до очей: із руки прямо на нього дивилося – то розширяючи, то звужуючи зіницю – людське око. Тек скрикнув і відкинув людське око геть.

- Ну, що… що там? – запитував Цекус з наростаючим нетерпінням. Але хлопчисько з плачем сховався обличчям в одежу старого і не міг вимовити ні слова. Тоді той шарячи руками в повітрі, сам пішов до деревця: коли його пальці застрибали по слизьких гілках, обмацуючи круглі з зіницями трохи тремтячі від дотику шорсткої шкіри очні яблука, напружена цікавість проступила на обличчі сліпця. Тек умовляв піти геть, але старий шамкав: «Ні, ні» - і не рухався з місця. Наближалася ніч. Тек перестрибнув через тин і задрімав потойбіч, за тином.

Скрізь дірки тину темніла нерухома і сутула фігура Цекуса, яка закривала страшне деревце. Тепер Теку пригода здавалася дещо смішною. Він, посміхаючись, ще раз підняв повіки: старий, не рухаючись, стояв, схилений над очною яблунькою. І повіки Тека злиплися.

Ніч. Для Цекуса – завжди ніч: як прийшло років тридцять тому, так і нема світу. Цекус не був народжений сліпим: катастрофа у шахті відняла у нього очі: одне, під правим віком, було мертве, друге – витекло. Тепер, стоячи біля деревця з незрозумілими плодами, сліпий марив. Кожного разу, коли Цекус залишався один, він пробував силою, що слабнула день за днем до дня пам’яті перетворити дотики у видимості і знову запалити серед вічної ночі сонце: воно сходило – сіро-жовте, каламутне, безсиле Сонце сліпих, тяглося з низького бляклого неба короткими променями до неясних силуетів гір, плямам людей які маячили в хиткому контурі будинків і дерев. Так настав час. Старий, присівши навпочіпки присунувся впритул до деревця. Тихо. Тек спить. Рука знову нащупала: око – два – три. Упершись великим пальцем лівої руки в ліву брову, Цекус обережно потяг за злипле мертве віко ока яке витекло і, долаючи тупий біль, почав втискати зірване з деревця пружне та слизьке око у глиб пустої очниці. Око, яке спочатку лиш болісно терлося об повіку і розривало дрібні судини, раптом смикнулося з пальців і міцно увійшло в орбіту: в ту ж мить, щось боляче вдарило у мозок, сині іскри забилися в оці і біля ока, і наляканий до смерті Цекус знепритомнів.

Прокинувшись, він подумав: приснилося. І справді, навколо чорніла ніч: як і завжди. Цекус підняв руку до ока: що це? Якийсь дивний п’ятикутний контур насувався на нього. Старий застиг з піднятою рукою, і пройшло декілька секунд, перш ніж він зрозумів, що бачить свої пальці.

Цекус прозрів вночі. Піднявшись на ліктьовий, мружачи від гострого болю віко, розгледів над собою чорну, що йшла в далину навись. Під чорною нависсю проступала вузька, зігнута півколом полоса. «Пліт», - шепнув Цекус і тихо захихотів. Вставши з колін, він, напружуючи зір, побачив (близько чи далеко, він не знав) якісь темні наскрізні силуети, що звисали з нависі: вверху широкі, донизу вузькі.

- Дерева, - пробурмотів Цекус, утримуючи рукою, серце що розступалося.

Правда, дивна форма дерев, які звисали комлями звідкілясь зверху, наче сталактити з чорного склепіння печери, трохи спантеличила його, але потік нових відчуттів не залишав часу питати, «чому». Він згадав, що від дерев до плоту – дві хвилини ходу, - і дерева зразу ж стали у певне місце простору.

Цекус був щасливий. Найяскравіший південний полудень, вибагливо одягнений в строкаті фарби, незліченна кількість сонячних променів, не давали нікому і ніколи стільки трепету, скільки дала старому Цекусу ця імлиста, відмічена де – не - де мізерним контуром і абрисом, безмісячна і беззоряна осіння ніч.

І невиразне плетіння трав, і вузька полоса плоту, і ледь просиніле вранішньою синню ( тільки, дивно, звідкілясь знизу) світліюче небо, здавалися раями, одкровеннями найвищих сенсів і радостей: і коли сонце (знову дивно: наче падаючи диском донизу), одягаючи світ в кольори і відблиски, дало себе оку, старий Цекус, знемігши від нічних хвилювань, міцно спав. Беззубі ясна його були розтулені посмішкою щастя.


IV


Чутка про чудодійне деревце і прозріння Цекуса забігала, перебираючи ногами слів по всіх стежках та шляхах країни. За Цекусом ходили натовпи. В дерев’яній кружці поряд з мідяками біліли і срібні монети. Випитували.

Але прозрілий був якось дивно неуважний і нетвердий в своєму баченні: йшов хитким кроком, так, начебто ставив ступні в пустоту. Дивився не під ноги, а кудись наверх. Його око, уникаючи облич людей, мружилося на кінчики їхнього взуття. Коли питали, чи радий він диву, мовчав, сердито ворушачи висохлими губами. І нарешті (Тек цієї звички раніше за старим не знав), любив, сівши біля озера, а то і зовсім біля калюжі, годинами дивитися на відображення в воді.

Одного разу, проходячи, поміж ринкових лотків, Цекус велів Теку купити дзеркальце, але, глянувши в нього, кинув скло на каміння. Люди сміялися. Але Тек не сміявся: він не покидав старого Цекуса, тому що відчував, що Цекусу в його прозрінні, поводир потрібен більше, аніж раніше, у роки сліпоти.

Люди довго не думали над тим що сталося: вони обнесли яблуню з очними яблуками залізною огорожею до неї приставили караул і ввірили диво особливій комісії із лікарів і оптиків. Тек часто задумувався про те що сталося, але істина його слабкому дитячому мозку була незрозумілою.

Між тим справа пояснювалась дуже просто: в кришталику, який був вправлений в людське око, живе бешкетна манера – перевертати світ, який входить в нього променями, - уверх дном. Але за мозком, який отримує перевернутий світ від кришталика, водиться не менш бешкетна звичка – перевертати перевернуте. Тільки завдяки такому подвійному перекиданню і виходить достатньо серйозний світ, де верх – вверху, і низ – внизу, де підлога – днища – коріння знизу, а покрівля – комлі – хмари зверху і так далі. Але у старого ока і древнього мозку Грай не було вже сили перевертати світи (чи легко це?), кидати зоряне небо, як свідчить Алмазна грамота Трисмегістоса, донизу лиш для того, щоб знову підносити його догори. І тому-то Граї бачили вершину скелі, яку їм довірив Зевс, як і все, над летом хмар; низини ж для них, як і для всіх, були внизу, в розривах хмар. Але коли безсиле око Грай зрослося нервовими волокнами з мозком людини, то все сталося по – іншому: око Грай давало світ всерйоз, не перевертаючи в ньому ні єдиного відблиску, а людський мозок, як і завжди, брав його бешкетно: і перед розширеною зіницею Цекуса гори стали на свої вершини, дерева потяглися, наче сталактитова поросль, комлями вниз; під ногами розкрилося небо з упущеними в безодню зірками, з-під самої підошви черевика виповзали хмари, що танули, і тільки завдяки якомусь диву, що продовжувалось, - як думав забобонний Цекус, - нога його не провалювалась через хмарний кисіль в розкриті пустоти. А зверху давив і давив низько навислий чорний пласт землі, з будинками, перевернутими покрівлями вниз, які невпинно загрожували впасти разом з людьми у зоряну безодню.

В повітрі виднілися перевернуті на спину птахи. І тільки тіло Цекуса, вимкнене дотичними, м’язовими та соматичними відчуттями із загального почуття перевернутості всіх речей, відчувало себе самотнім і безнадійно загубленим у цьому безглуздому і незрозумілому світі – навпаки. Прозрілий ховав від нього свої очі, схиляючись над дзеркалами озер і калюж: їхні поверхні знову перевертали перевернутий світ, давали йому, Цекусу, хоча б малу, всередині калюжі, каламутну і хитку схожість з тим ранішнім бажаним світом, до якого Цекус звик з дитинства і про який марив всі тридцять літ свого каліцтва.

«Раніше, - гірко думав Цекус, - калікою був я, один я, тепер я зцілений, але хіба весь світ не став жалюгідним калікою: кинувши божі зірки вниз, уперся звисаючою на голову землею, як в милиці, в свої перевернуті гори і топче вершинами їх, ніби погану траву, ясні промені, народжені сонцем…»

Тим часом оптико-лікарська комісія засідала. І знову засідала. Декілька очних яблук були препаровані скальпелем і розрізані по їх повздовжнім та поперечним осям. Вивчили – ззовні і зсередини. Запротоколювали: «Очі як очі». Старого Цекуса помістили для спостереження і дослідів в ізольовану камеру офтальмологічної клініки. Він скаржився, як міг, на перевернутий світ, прохав прибрати стелю із-під ніг, благав врятувати. Одного разу у нападі відчаю старий, жалісно схлипуючи, почав прохати, щоб йому повернули сліпоту: Граї мстилися. Лікарі і фізики тільки поводили плечима. Виділили підкомісію. Підкомісія дала розпорядження зірвати ще три ока: розрізали по допоміжним і боковим осям. Вилучили кришталики, вивчили ретину до останньої молекули. Запротоколювали: «Очі як очі».

Тоді було вирішено, беручи до уваги те, що очі вирощені деревом, запросити думку вченого помолога.

Помолог покрутив очне яблуко в руках, лизнув язиком і, поклавши на місце, оголосив: «Око просто ще не дозріло. Цекус поспішив. Якби ж дати очам дозріти, то…»

Навколо радісно закивали головами: причина була знайдена.

У вересні очні яблука почали самі падати на завбачливо виготовлену виїмчасту підстилку. Черговий оптик, здійснюючи ранковий обхід, завжди знаходив на землі два-три ока, які витріщали на нього зіниці. На загальних зборах комісії і усіх підкомісій було постановлено: обірвати всі очі до єдиного і приступити до широко задуманих дослідів оченасадження.

Були зібрані – із лікарень, богаділень, будинків піклування – в одне місце всі сліпі. Добровольців поки що не було.

Преса дебатувала питання: по два чи по одному оку видавати на душу. Очей було мало, калік багато. Приступили до дослідів. Зцілені здебільш виявляли ті ж – цекусові симптоми специфічної тривоги і депресії. Але їх швидко ізолювали в особливий санаторій для тих хто звикає, звідкіля вони, вже дещо примирені і підкорені факту, розходилися, правда, тою ж – цекусовою – дещо хиткою і плутаною ходою, з очима піднятими з острахом догори, по всіх радіусах шляхів країни.

Помалу почали поступати заяви і від тих, хто добровільно відважився на операцію. Запас очей закінчувався. В цей час новий збір плодів дав декілька сотень очних яблук.

У зцілених, після трьох-чотирьох місяців туги та страху, зазвичай встановлювався деякий спокій і навіть дивна і дещо дика веселість. Правда, у своїх поглядах, укладі життя, повсякденних звичках і релігійних переконаннях грайєокі різко відрізнялися від інших людей, - але вони, як і всі, наприклад, одружувались (частіш за все один на одній) і народжували потомство.

Нове покоління граєоких вже не виявляло ознак особливої туги і розгубленості, які були характерними для людей, що заблукали поміж двох світів: одним – схованим в пам’яті, другим – даним мукою операції; юні грайєокі впевнено крокують по хмарах і зорях, спокійно топчучи їх, але, говорячи про землю і калюжі, дивляться вгору.

З висновками про життєздатність граєоких не треба поспішати: вони тільки-тільки народжуються. Їх ще мало. І на питання: де правда, в першому чи в другому двослів’ї древнього трисмегистичного надпису «Небо вверху – небо внизу» можливі чотири відповіді: «Тут», «Там», «І тут і там», «Ні там, ні тут».




Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Київ, 1922 рік.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 02.06.2022 22:32  © ... => Каранда Галина 

Дякую за прочитання!
Та це я для молодих, якщо їм цікаво, вони ж про "будьоновки" вже нічого не знають ))) 

 02.06.2022 20:59  Каранда Га... => © 

та чого ж - аналогії зрозумілі, я просто оце тільки дійшла прочитати. 

 02.06.2022 06:09  © ... => Каранда Галина 

Пройшло вже сто років після написання «Грай» і нинішньому молодому поколінню, мабуть, що і не зовсім зрозуміле написане: чому і як? )))
Пару слів для пояснення.
Писалося це в роки лютого терору, коли марксисти ставили свій нелюдський експеримент «загального пролетарського щастя» і перевертали захоплений ними світ з ніг на голову, тому-то Цекус його таким і бачив, а за ним, пам’ятаєте, вже й молоде покоління потроху починало ходити догори ногами. ))) Чим все це закінчилось, то вже знаємо ми.
Ну, а Пегас? Та Пегас в ті часи, згідно марксистсько-ленінської теорії теж повинен був бути не менш, як «будьоновської» породи (була така) і, з крилами-прапорами червоного кольору. ))) І я вам скажу, після прочитання тритомного видання лірики 20-40 років, що воно десь так і було. А головне, що він був «НАШ»! «НАШ», - мать його за ногу, готовий топтати своїми пролетарськими копитами будь-яку буржуазію і дрібну і велику. Бойовий був коняга. )))