18.06.2022 07:58
for all
24 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

Бог помер

1


Сталося те, що колись, можливо навіть у XIX столітті, було передбачене одним осміяним філософом: Бог помер.


В ангельських сонмах давно вже тліло і розгорялось передчуття недоброго. І в зімкнутому колі серафимів вже давно шепотіли, гублячи шепотіння в шелесті крил, про неминуче. Але ніхто не смів глянути туди, де зародилася і почала розширюватись, чорною повзучою каверною пустота, де був Він, що розвернув всесвіт і кинув в його безодню жмені зірок і планет. Н І Щ О обдавало холодом крила, оперені груди, повзло на беззвучно ступаючих чорних лапах по еліптичним та колоподібним орбітам світів, - але ніхто не смів туди глянути.

Був херувим на ім’я Азазіїл.

- Хочу бачити, - сказав він.

- Загинеш, - зашепотіли навколо.

- Як може згубити загиблий? - відповідав Азазіїл і, розкривши крила, глянув.

І пролунав крик Азазіїла: Бог помер, Бог помер!

Ангели повернули лики до середини середин і узріли там зяюче чорною ямою НІЩО.

- Помер… Помер Старий Днями (1), - полетіло від сонму до сонму, від зірки до зірки, із краю в край. А херувим Азазіїл розкритими зіницями вбирав далечінь: нічого не мінялось. Бог помер – і нічого не мінялось. Миті кружляли одна навколо одної. Все було, як було. У зірок не здригнувся жодний промінь. Жодна орбіта не розірвала свого еліпсу.

І сльози затремтіли в прекрасних очах Азазіїла.


2


Томас Грехем, шльопаючи капцями, підійшов до книжкової шафи. Потягнувши за її скляні дверцята, він ясно побачив, як по слизькій поверхні дверцят поповзло і сховалось добре знайоме старе голене зморшкувате обличчя з трохи примруженими очима; за зіслизнувшим убік відображенням блищали кольоровими корінцями – книги. Містер Грехем повів очима по палітурках і не знайшов. Пам’ятав ясно: зелений невисокий корінець з золотим рядком, перевернутий на свою початкову літеру: θ.

Розсіяно поторкав пальцями шорсткі палітурки у двох-трьох книг: потрібний корінець не зазеленів ні звідкіля. Доктор Грехем з досадою потер нігтем великого пальця перенісся: де б йому бути?

Доктор Грехем пристарілий і заслужений професор Лондонської вищої школи на кафедрі релігійних забобонів, був великим диваком і любив, особливо у хвилини здивування та досади, старинну фразеологію, яка вже вийшла з людського ужитку, по цьому, він, провівши ще раз пальцями по корінцям, пробуркотів:

- Бог знає куди вона поділась.

Але Бог не знав, куди поділась книга містера Грехема: навіть цього. Він був мертвий.


3


Містер Брудж, сидячи перед фотометром в круглому малому павільйоні № 3 Грінвічської обсерваторії поспішав закінчити нудне перевіряння обчислення суми зоряного світла в сузір’ї Скорпіона. Підвівши смарагдово-білу Бету до перехрестя ниток усередині рефрактора, він лівою рукою повернув закріпляючий гвинт, а правою швидко натиснув стальну кнопку: в той же час зашелестів годинниковий механізм.

Навколо було тихо. Містер Брудж притиснувся оком до окуляра. Клацнув затискувач: в полі зору загорілася електрична плямка. Залишалося тільки повернути раз-другий мікрометричний гвинт… - як раптом сталося дещо несподіване: зірка Бета погасла. Лампочка горіла, а зірка погасла.

Містер Брудж не розгубився. «Годинниковий механізм», - подумав він: але вертикально натягнута стальна нитка рівномірно крутила коліщатко з тим же ритмічним шелестом. Не вірячи склу, Брудж відкинувся на спинку крісла і простим оком подивився в чорний сегмент нічного неба, яке схилилось над круглим розсувним куполом павільйона. «Альфа на місці, Гамма на місці, Дельта теж, Бети – немає», - сказав вголос Брудж, і його голос якось так дивно і мертво прозвучав в пустому павільйоні. Підтяг лампочку; вдивився в карту зірок: Бета. Дивно – була і нема. Брудж глянув на годинника: відмітив на полях карти – «anno 2204.02.11. 9º № 11` Skorpio β/†/ - obiit (зірка Бета сузір’я Скорпіона вмерла (погасла) – лат.). Натяг капелюха, погасив світло. Довго стояв в темряві, пробуючи покінчити з якоюсь думкою. Вийшов, тихо закривши за собою двері: ключ не зразу витяг із замка, так як руки містера Бруджа ледь-ледь тремтіли.


4


Це сталося одночасно, мить в мить, із зникненням зірки β.

Віктор Реньє, прославлений поет, працював біля зеленого ковпака лампи над поемою «Стежки і орбіти»: з-під пера вистрибували літери. Рими звучали гостро-співзвучно. Мозок заколихувало розміреним ритмом. Риси довгого обличчя Реньє загострилися і заполум’яніли рум’янцем. Щастя поетів – як той пароксизм. Це і був – нечастий, але сильний приступ щастя: і раптом – що за чорт? – м’який поштовх в мозок, - і все зникло, від речі до речі, ніби звіяне в пустоту. Правда, ніщо не ворухнулося: все було там, де і було, і так, як було. Але із усього – пустота: як нібито хтось коротким ривком висмикнув із літер звуки, із променів світло, залишивши для очей тільки мертві лінійні обводи. Було все, як і раніше, і нічого вже не було.

Поет глянув на рукопис: букви, із букв слова; зі слів рядки. Ось тут пропущено дві крапки: виправив. Але де ж поема? Оглянувся навкруг: біля ліктя – розкриті книги, рукописи, зелена шляпка лампи; далі – прямокутники вікон: все – там де було, і разом з тим: немає.

Реньє стиснув долонями скроні. Під пальцями смикався пульс. Закрив очі і зрозумів: поезії нема. І не буде. Ніколи.


5


Якби в лютому 2204 року газетам сповістили про смерть Бога, то, мабуть що, жодна з них, навіть тридцятидвохсторінкове «Центро – Слово», не відвела би і двох рядків петиту цьому випадку.

Само поняття «Бог» давно вже віддумане, зжите і знищене в мізках. Комісія по ліквідації шанування Бога через непотрібність не функціонувала вже мабуть біля століття. Правда, історики писали про криваві релігійні війни в середині XX і на початку XXI століть, але все це відійшло і стихло, - і сама можливість існування і розвитку вірувань і богів була об’явлена результатом дії хвороботворних токсинів, які послабляли із століття в століття внутрішньочерепну нервову тканину. Був відкритий і спійманий склом мікроскопа навіть особливий fideococcus – шкідник, паразитуючий на жировій речовині нейрона, діяльністю якого і можна було пояснити «хворобу віри», древню mania religiosa, яка руйнувала правильне співвідношення між мозком і світом. Правда, ця думка заперечувалась Нейбургською школою нейропсихології, - але суспільство прийняло fldeococcus`a.

Людей, які захворювали вірою в Бога (таких ставало все менше і менше) зразу ж ізолювали і лікували в особливий спосіб фосфористими ін’єкціями – безпосередньо в мозок. Відсоток виліковних було доведено до 70 - 75, людський же залишок, що чинив спротив ін’єкційній голці, так званих безнадійно маючих надію, селили на малому острові, названому – невідомо ким і для чого - островом Третього Завіту. Тут, за високою стіною для невиліковних віруючих, була збудована навіть «дослідна церква»: справа в тому, що деякі авторитети, спираючись на древнє правило медицини « curantur similia similibus» ( подібне виліковується подібним – лат.), вважали, що morbus religiosa (хвороба віри – лат.) має тенденцію в її самих тяжких і, здавалося б, невиліковних формах самознищуватись і що дослідна церква і лабораторне богослужіння зможуть прискорити природне рішення процесу до остаточного ніщо.

Дослідна церква була просторою кімнатою схожою на склепіння з верхнім світлом. Вона була обклеєна сірими шпалерами на чиїх довгих смугах одне за одним йшли чіткі зображення: хрест – півмісяць – лотос; хрест – півмісяць – лотос. В центрі кімнати – круглий камінь. На камені – курильниця. Все.

У мить Азазіїлового викрику хворі вірою, виставлені шеренгами навколо круглого каменя, молилися під наглядом лікарів, вони стояли мовчки, навіть їхні губи не ворушилися. І тільки сизому димку ладану в кадильниці дозволено було рухатися: кружляючи сіро-синіми спіралями, димок потягнувся було прозорою ниткою вверх, начебто пробуючи доповзти до неба, але, захитавшись, почав каламутними нальотами осідати вниз. І раптом далекий-далекий ледве чутний крик, зронений небом, вдарився об купол, ковзнув по стінах і, ніби розбившись об землю, стих. Лікарі не чули крику: вони тільки бачили жах, який зім’яв обличчя і розірвав шеренги, тих хворих які раптом збилися в купу, стогнали і щось шепотіли. За тим все повернулося in ante (як раніше – лат.) . Але подиву лікарів не судилося скінчитися зразу ж: на протязі тижня хворі – один за одним - виписувалися з лікарні, коротко кажучи: «Бог помер». Всі розпитування залишали без відповіді. Останнім пішов древній старець, бувший священиком і якби - то останнім апостолом дослідної церкви острівця.

- Ми були старі обоє, - сказав він, опускаючи голову, - але чи міг я подумати, що переживу Його.

Острів Третього Завіту - спустів.


6


Містер Грехем віднайшов потрібну книгу. Залишалось провідати цитату, яка проживала, здається на сторінці 376. Посміхаючись, містер Грехем зігнув пальця і злегка постукав по палітурці: дозвольте? (інколи він любив пожартувати з думками – вдовами покійних). Через картонні двері не відповіли. Тоді він напіввідкрив палітурку і – очами на 376: це був той давно забутий рядок давнього автора, який починався зі слів «помер Бог». Раптом хвилювання заволоділо містером Грехемом. Він закрив книгу, але емоція не давала себе закрити, поширюючись з кожною секундою. Охоплений новим відчуттям, містер Грехем з деяким острахом вслухався в себе: здавалось, гостро-шрифтові літери, застрибнувши йому в зіниці, роєм злих ос ворушаться в нейронах. Пальці до вимикача: лампи погасли. Грехем сидів в темряві. В кімнату дивилися тисячею віконних провалів сорокаповерхові будинки. Грехем сховав очі під віки. Але танець бур продовжувався: «Бог помер – помер Бог». Боячись поворухнутись, він судомно стиснув пальці: йому здавалось – тільки торкнися стіни і рука провалиться в пустоту. І раптом містер Грехем помітив: його губи ворухнувшись, проговорили: Господи!

В цю ніч перший чорний промінь із НІЩО яке замінило ВСЕ, прорвавши крилаті кола, досяг землі.

І потім почалося щось дивне. Коротке повідомлення Бруджа про втрачену Бета Скорпіона не вийшло за коло спеціалістів. Але факти, які відкидали цифру і формулу, почали множитися кожного дня: зірки раз за разом не загорялись в раніше вичислені секунди у перехрестя ниток меридіонала. Раптом у сузір’ї Ваг запалала смарагдова пожежа, яка осіяла своїми відблисками половину неба. Зірки згорали і вмирали одна за одною. Поспішно вигадувались гіпотези для покриття фактів. Стародавнє слово «чудо» затліло у натовпах. Радіо заспокоювало, обіцяючи близький кінець катаклізму. Електричні сонця, які висіли на дротах від хмарочоса до хмарочоса, закривали біло-жовтими променями беззіркове, пустіюче небо. Але потроху і орбіти сусідніх планет почали розриватися і сплутуватися. Даремно витріщені очі телескопів обшукували чорну безодню, пробуючи спіймати хоча б один зоряний відблиск. Навколо землі зяяла чорна темрява. Тепер неможна було ховати від мас: приборкана числами, викреслена лініями орбіт безодня, розкидаючи зірки, змиваючи орбіти, повстала, погрожуючи смертю і землі.

Люди ховались на холодіючій і одягнутій в вічні сутінки землі, за каміння стін, під товщі стель, шукаючи очима око, диханням дихання: але до двох завжди приходило і незване третє: як тільки-но відводив погляд від погляду – і зразу ж, - у самих зіниць – сліпі очниці третього; тільки-но відривав губи від губ, - і зразу ж, - чорним в червоне – льодяний рот третього.

Спочатку померла поезія. А затим і поет Реньє – змочивши звичайне сталеве перо в баночці з FSN, він проколов ним шкіру: цього було достатньо. За ним і інші. Але професор Грехем продовжував користуватися пером для прямого його призначення: він написав книгу – «Народження Бога» І дивно, автора не посадили на острів Третього Завіту, як то зробили б раніше, а книга до кінця року вже йшла сорок першим виданням. Врешті решт, території спустілого острівця і не хватило б тепер для усіх, захоплених епідемією morbus religiosa. Острівець як нібито розкрив береги і розлігся по всій землі, віддаючи її царству безумства.

Люди, налякані катастрофами, загублені серед пустот, які зяяли з душ та з простору, тремтячою отарою збилися навколо імені Бога.

«Це кара за віки невір’я», - гуло в масах. І, показуючи на світ, який розвалювався навколо померлого Бога, пророки на перехрестях кричали: «Ось чудеса Господні!», «Покайтесь!», «Прославте ім’я Творця!» Під «ім’я» спішно зводились олтарі. Над олтарями нависали склепіння. Храми, один за одним, закидали в чорне небо золото хрестів і срібло місяців.

Відбувалося те, що і повинно було відбутися: був Бог – не було віри; помер Бог – народилася віра. Тому і народилася, що помер. Природа не «боїться пустоти» (старі схоласти плутали), але пустота боїться природи: молитви, наповнені іменами богів, якщо їх кинути в НІЩО, незрівнянно менше порушать його нереальність. Поки предмет є як предмет номінативне поступається місцем субстанціональному, ім’я його мовчить: але варто предмету піти з буття, як зараз же з’являється оббиваючи усі «пороги свідомості», його вдова – ім’я: воно засмучене, в крепі і просить про допомогу. Бога не було – тому і сказали всі щиро віруючи і благоговіючи: є.

Реставрувався древній культ: він приймав старі католицькі форми. Було вибрано первосвященика, по імені Пій XVIII. Декілька стертих каменів давно зритого Ватикану були перенесені з музейних постаментів знову на попіл Риму: на них обростаючи мармурами, виникав Новий Ватикан.

Настав день освячення нової твердині Бога. Навіть вдень сутінки не залишали землю; чорне беззіркове небо охопило планету, яку ще вели слабнучи і згасаючі промені сонця по одинокій останній орбіті світу. На пагорбах, навколо нового храму, зібрались міріади очей, які чекали миті, коли пристаркуватий первосвященик підніме триперстя над натовпами, відпускаючи і їх в смерть.

Ось біля мармурових сходинок заколихалася старовинна лектика; (2) і старече "in nomine Deo" (В ім’я Господа) промайнуло над натовпами. Тремтяча рука, благословляючи, простяглася до чорного неба. На корогвах віяли хрести. Тонкі димки з ладанок струменіли в небо: але небо було мертве. Тисячі і тисячі губ повторювали «ім’я», кинуте їм urbi et orbi (Граду і світу – лат.), кликали Бога, тисячі і тисячі очей дивлячись вгору услід за триперстям і димком із кадил, шукали там, за мертвим і чорним беззір’ям, Бога.


Марно: Він був мертвий.


ПРИМІТКИ:


1) … «Старий Днями»… - одна із назв Господа в «Книзі пророка Даниїла».

2) … лектика, …- це носилки у формі крісла або ложа, закріплені на двох довгих жердинах, кінці яких лежать на плечах носіїв.


Від перекладача - якщо уважний читач помітив деяку схожість імен літературних героїв Азазіїла та Азазело, («Майстер і Маргарита») то треба сказати, що С.Кржижанівський і М. Булгаков були добрими товаришами не тільки в літературі, а і в житті, бо обидва вони, як ніяк, а кияни)))




Вільний переклад КАЛІСТРАТА



м. Київ, 1922 рік

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 18.06.2022 13:26  Каранда Га... => © 

Дуже цікаво!

І- актуально((((

Дякую.

Я в цьому тексті згодна абсолютно з усім. Треба померти для того, щоб люди помітили, що ти таки щось робив(((. І це прекрасно вписується в концепцію "бог - великий програміст". Деякий час програма ще попрацює без підтримки. Але поступово глюків буде все більше. На Азазелло увагу звернула. А ще на комбінацію лютого місяця і числа 2204. Кинулося в очі...