23.10.2022 09:46
for all
31 views
    
rating - | no usr.
 © Лукіан

ДЕМОНАКТ

життєпис Демонакта

Судилося, мабуть, і нашому століттю бути не зовсім без мужів, гідних похвального слова і загальної пам’яті, але, навпаки, явити взірець надзвичайної тілесної могутності і найвищої філософської думки. Кажучи це, я маю на увазі беотійця Сострата, якого греки називали Гераклом і дійсно за такого приймали і шанували, але головним чином Демонакта, філософа. Обох я бачив і, узнавши, перейнявся до них повагою, а із другим, з Демонактом, довгий час був близько знайомий. Що стосується Сострата, то про нього розповідається в іншому моєму творі: (1) там описані і його зріст, і надзвичайна сила, і життя під відкритим небом на горі Парнас, де трава слугувала йому ложем, а дикорослі плоди – їжею, і його подвиги, що цілком відповідали прізвиську, - все, що він звершив, знищуючи розбійників, прокладаючи дороги в недоступних місцях, настилаючи мости через непрохідні прірви.


Зараз же справедливим буде поговорити про Демонакта, і притому з подвійною метою: щоб його образ, наскільки це в моїх силах, міг зберегтися в пам’яті кращих людей і щоб юнаки із самих знатних родів, що прагнуть до філософії, могли налаштовувати себе в лад не тільки з одними древніми зразками, але, маючи перед очима високий приклад із наших днів, наслідували б цьому філософу, кращому з усіх, мені відомих.


Родом Демонакт був з Кіпру, і при цьому мав походження не із останніх громадян за знатністю і за достатком. А втім, і найвище за все це те що він піднісся, вибравши найдостойнішу і найпрекраснішу долю, звернувшись до занять філософією. Однак, Зевсом клянусь, не Агатобул і не Димитрій, ще до нього, і не Епіктет пробудили Демонакта. Правда, всі названі філософи були близькі до нього, а також і Тимократ із Гераклеї, чоловік мудрий, красномовством і глибокодумністю в найвищій мірі прикрашений, - але Демонакт, як я сказав, не був залучений до діяльності словами кого-небудь із згаданих філософів, - він був спонуканий власною спрямованістю до прекрасного і з дитинства властивою йому любов’ю до філософії.

Всупереч всьому, що люди вважають благом, повністю віддавшись незалежній думці і вільному слову, Демонакт до кінця своїх днів і сам вів життя праведне, чисте, бездоганне у всьому, хто бачив чи чув його, надавав приклад своїм образом думок і виявленням справжньої істини, гідної справжнього філософа.


Однак Демонакт, зовсім не за прислів’ям: «ніг не помивши», приступив до цих занять, але попередньо зріднився з поетами, так як більшу частину їхніх творів знав напам’ять, і в мистецтві промов придбав навички, і з відмінностями філософських шкіл познайомився не поверхнево, «кінчиком пальця торкнувшись», за прислів’ям, і тіло своє вправляв, загартувавши його і зробивши витривалим, і взагалі поставив собі за мету – ні в чому і ні в кому не мати потреби; тому, коли він, Демонакт, побачив, що в нього вже не достає сил на себе самого, він добровільно пішов із життя, залишивши по собі гучну славу, так що кращі із еллінів ще довго будуть говорити про нього.


Що ж стосується філософського напрямку, то він не обмежував себе яким-небудь одним, відрізавши інші, але об’єднав різні в одне ціле, так що не дуже то й легко було відрізнити, якому ж із них Демонакт надає перевагу. Але, мабуть, ближче за все він все ж таки був до Сократа, хоча і за зовнішністю і в легкості простоти життя явно ставив собі за взірець сінопського мудреця, (2) не доводячи, одначе, наслідування його життю до підробки, аби тільки привернути до себе здивовані погляди зустрічних, - ні, він, Демонакт, їв і пив разом з усіма, був простим в стосунках, позбавлений найменшої зарозумілості, тримав себе як рядовий член товариства і громадянин держави.


Демонакт не користувався сократівською іронією, але завжди його розмови були сповнені аттичної витонченості, і ніхто після розмови з ним не мав приводу сміятися над низьким стилем учителя чи втікати від його буркотливих докорів – навпаки, всі і завжди йшли від нього веселими і внутрішнє більш упорядкованими, зі світлими обличчями і благими надіями на майбутнє.


Жодного разу не бачили Демонакта, який би кричав чи був надзвичайно збудженим, або проявляв роздратування, навіть коли йому приходилось кого-небудь ганити; ні, на помилки він нападав, але до тих, хто помилявся був поблажливий і вважав що приклад треба брати з лікарів, що зцілюють недуги, але не гніваються на хворих, бо був упевнений, що людині властиво помилятися, а богу чи тому, хто бажає стати нарівні з богом, належить виправляти тих хто спіткнувся.


Ведучи таке життя, Демонакт, звісно, ні в чому не мав потреби для самого себе, але друзям у відповідних випадках надавав допомогу, при чому тим із них, хто був щасливий і вірив у свою удачу, він нагадував, які короткочасні і примарні блага, якими вони звеличуються, а нарікаючим на свою бідність чи обтяжених своїм вигнанням, чи старістю або тих хто жаліється на хворобу він з усмішкою втішав, питаючи, невже вони не бачать, що скоро припиниться те, що їх пригнічує, і трохи пізніше забуття земних благ і бід і тривала свобода охоплять усіх.


Старався Демонакт і братів ворогуючих заспокоювати, був першим у справах примирення дружин з їх чоловіками. Інколи і перед народними натовпами що билися тримав пристойне слово і багатьох із них переконав працювати на користь вітчизни, дотримуючись помірності. Такий-ось був склад філософії Демонакта: лагідний, привітний, ясний.


Лиш одне засмучувало Демонакта: хвороба чи смерть друга, так як найбільшим, мабуть, із доступних людині благ, він вважав дружбу. А тому і сам він був другом усім, і кожному, без виключень, вважав своїм близьким саме тому, що він – людина. Правда, спілкуючись з людьми, Демонакт до одних проявляв більше уваги, до других менше, але абсолютно відсторонювався від тих чия розпуста, здавалось йому, не залишала вже жодної надії на виправлення. І все, що Демонакт робив чи говорив, було так вишукано і любовно, так проникнуте Харитами і Афродітою, що, за висловом комічного поета, завжди «сама Впевненість була у нього на вустах». (3)


Ось, чому і весь народ афінський, і сама влада надзвичайно поважали Демонакта і завжди дивилися на нього як на одного із самих кращих. Правда, спочатку з багатьма жителями у нього були сутички, і натовп зненавидів його не менш ніж Сократа, за пряму мову і незалежність думки. І проти Демонакта піднялися різні Аніти і Мелети, виставляючи ті ж звинувачення, які свого часу зводилися на Сократа: Демонакта начебто ніколи не бачили, щоб він приносив жертву, і він один з усіх громадян не був посвячений в елевсінські таїнства. Тоді Демонакт з великою відвагою, поклавши на себе вінок і одягши чистого плаща, прийшов у народне зібрання і виголосив промову на свій захист, причому говорив він частково зовсім спокійно, а частково навіть, всупереч своєму звичаю, більш жорстко. На те, що він ніколи не приносив жертв Афіні він сказав: «Не дивуйтеся, люди афінські, якщо я раніше не творив їй жертвоприношення; не думав я, що богиня має потребу в моїх жертвах». На друге ж звинувачення, з приводу містерій, Демонакт відповів, що причина, через яку він не прийняв посвячення в них разом з іншими громадянами, полягає в наступному: якщо таїнства виявляться поганими, він не змовчить про це перед непосвяченими, але постарається відвернути їх від цих оргій; якщо ж хорошими, він всім видасть їх з любові до людини. І скінчилося тим, що афіняни, у яких уже й каміння було в руках принесене для нього, стали лагідними і відчули до нього прихильність, і з того часу почали цінувати Демонакта, шанувати і урешті – решт захоплюватися, не дивлячись навіть на те, що, починаючи свою промову, він зробив доволі таки різкий вступ: «Люди афінські, - сказав він, - дивіться: ось я перед вами, вінком увінчаний. Що ж? Приступайте, принесіть мене в жертву, бо в тій першій ви не мали удачі!»


Тепер я хочу навести декілька зауважень Демонакта, влучних і в той же час ніскільки не грубих. Почну з Фаворіна (4) і з прекрасної відповіді, яку дав йому Демонакт. Діло було так. Фаворін почув від когось, що Демонакт підсміюється над його виступами і, особливо над незвичайно зворушливими віршами, що супроводжували їх, знаходячи вірші плоскими, надто жіночими і зовсім неналежними для філософії. Фаворін, підійшовши до Демонакта, спитав його: хто він такий, що наважується шуткувати над його промовами?

«Чоловік, - відповідав Демонакт, - з вухами, які в обман не впадають». Але софіст без статі, не відставав від нього і спитав: «Які ти, Демонакт, взяв припаси на дорогу, переходячи від дитячих забав до філософії?» - «Яйця», - відповів Демонакт.


Іншого разу якось все той же Фаворін при зустрічі спитав Демонакта, яку філософську школу він вважає за кращу. «Та хто ж тобі сказав, що я займаюсь філософією?» - відповів Демонакт. І, вже відходячи від співбесідника, він посміхнувся з неприхованим задоволенням. На нове запитання: над чим він сміється? – філософ сказав: «Мені здалося забавним: невже ти по бороді знаходиш можливість розрізняти філософів сам, будучи безбородим!»


Одного разу сталося так, що софіст Сідоній, досить відомий в Афінах, тримав слово похвальне самому собі і заявив, між тим, що він обізнаний в будь-якому вченні, - втім, краще навести його справжні слова: «Якщо Арістотель покличе мене в Лікей, я відгукнусь на поклик; якщо Платон – в Академію, з’явлюсь і туди; якщо Зенон – мене побачать в розписаній Стої; якщо гукне Піфагор – я стану мовчуном…» Тоді Демонакт, що знаходився серед слухачів, встав і сказав: «Люб’язний такий-то, тебе вже кличе Піфагор».


Дехто Піфон, красивий юнак, із македонської знаті, пурпуром облямований, (5) надумавши пожартувати над Демонактом, запропонував йому якийсь софізм і вимагав, щоб він розкрив цей силогізм. «Одне я знаю, милий хлопчику, - відповів філософ, - що тебе вже не раз розкривали». Коли ж той, ображений цією двозначною глузливістю, сказав з погрозою: «Я зараз покажу тобі міцного чоловіка», Демонакт, засміявшись, спитав: «Так у тебе і чоловік є?»


Одного атлета Демонакт висміяв за те, що той на Олімпійських іграх виставляв себе на вид, загорнувшись в строкаті, квітчасті тканини; роздратований атлет вдарив насмішника каменем по голові, так що і кров потекла.

Присутні обурились, так як нібито кожен із них сам отримав цей удар, і почали кричати, що треба йти до проконсула, але Демонакт заперечив: «Нема чого до проконсула, громадяни, підемо до лікаря!»


Одного разу, йдучи вулицею, Демонакт знайшов золотий перстень і вивісив на ринку записку, в якій пропонував власнику загубленого персня, хто б він не був, з’явитися до нього, назвати вагу кільця, камінь, вирізьблену на ньому печатку і отримати річ. І от прийшов якийсь гарненький хлопчина, кажучи, що це він загубив. Але, коли він нічого розумного не зміг сказати, Демонакт відповів: «Іди, хлопчику, та бережи від чужого пальця своє кільце, а це – не твоя втрата!»


Один із римських сенаторів, будучи в Афінах, показуючи Демонакту свого сина, дуже красивого, але женоподібного та зніженого, сказав: «Вітає тебе Демонакте, мій син, якого ти бачиш перед собою!»

«Який красивий! – сказав Демонакт, - І тебе гідний, і на матінку схожий».


Про кінічного філософа Гонората, що ходив у шкурі ведмедя, він сказав: «Йому б не пошанованим ведмежою шкурою - ведмежатником, Гоноратом, але Аркесилаєм називатися!» (6)


На запитання одного чоловіка, як, на його думку, треба визначати щастя, Демонакт відповів: «Щасливий лише вільний». Співбесідник заперечив, що вільних – багато. «Але я, - сказав Демонакт, - лише того вважаю вільним, хто ні на що не має надії і нічого не боїться». – «Та хіба можливо знайти такого чоловіка? – запитав той. – Адже всі ми в більшості випадків – раби цих почуттів».

«Однак, - сказав Демонакт, - якщо ти вдумаєшся у справи людські, ти знайдеш, що вони ні надії, ні страху не варті, бо все минуще: і печалі і радощі.


Перегрін – Протей (7) – докоряв Демонакту за те, що він багато сміється і жартує над людьми, і сказав: «Демонакт, ти лайка, а не кінік». – «Перегріне, - відповів філософ, - ти розмовляєш, а не поводиш себе по-людському».


Коли якийсь дослідник природи розмірковував про антиподів, Демонакт встав, попросив його слідувати за собою, підвів до колодязя і, показуючи на відображення у воді, спитав: «Значить, це і є твої антиподи?»


Іншого разу, коли дехто, що видавав себе за мага, стверджував, що знає могутні заклинання, яким всі підкоряються, виконуючи будь-яке його побажання, - «це не диво, - сказав Демонакт, - адже я і сам займаюся тим же ремеслом. Хочеш, підійдемо разом до булочниці, і ти побачиш, як всього одним заклинанням і невеликою кількістю чарівного зілля я заставлю її дати мені хліба», - він натякав на те, що гроші мають таку ж силу, як і заклинання.


Герод Аттік надзвичайно горював за передчасно померлим Полідевком і вимагав, щоб померлому закладали колісницю і подавали коней, як нібито він повинен був зараз же сісти в колісницю, і для нього готували обід. І от одного разу Демонакт прийшов до Герода зі словами: «В мене є для тебе один лист, від Полідевка». Той був дуже зраділим, вважаючи, що і Демонакт не відстає від інших, потакаючи його слабості . «Чого ж, Демонакт, хоче від нас Полідевк?» - спитав він. «Він незадоволений, - відповідав філософ, - що ти все ще тут, а не з ним».


Подібним же чином прийшов Демонакт до чоловіка, що оплакував смерть сина і заперся в абсолютно темній кімнаті. Демонакт назвався магом і сказав, що може викликати привид сина, якщо тільки батько назве йому трьох людей, яким ніколи нікого не приходилось оплакувати. Той довго роздумував і явно був в утрудненні, - очевидно, будучи не в змозі нікого назвати. «Що ж, - сказав Демонакт, - смішна ти людино, невже ти думаєш, що лиш ти один страждаєш нестерпно, коли сам бачиш, що немає людини, непричетної до смерті».


Між тим, Демонакт вважав гідними сміху і тих, хто у повсякденній розмові вживав дуже застарілі та дивні слова. І коли він поставив одному чоловікові якесь запитання, а той відповів на нього на старій аттичній мові, Демонакт зауважив: «Адже я, друже, тобі сьогодні ставлю запитання, а ти відповідаєш мені, начебто живеш при Агамемноні».


Один із друзів якось сказав Демонакту: «Пішли, Демонакте, до храму Асклепія, помолимось за здоров’я сина». – «Ти зовсім глухим вважаєш Асклепія, - відповів Демонакт, - бо, по-твоєму, він не почує нас, коли ми йому звідціля помолимось».


Одного разу Демонакт побачив двох філософів, що в якійсь ученій суперечці проявили крайнє невігластво, причому один ставив безглузді питання, а другий давав безглузді відповіді. «Чи не здається вам, друзі, - спитав Демонакт, - що один із вас козла доїть, а другий під нього решето підставляє?»


Перипатетик Агафокл з гордістю заявляв, що він – єдиний і перший філософ, обізнаний у діалектиці. «Однак, Агафокле, - зауважив Демонакт, - якщо перший – значить, не єдиний, а якщо єдиний – значить, не перший».


Цетег, майбутній консул, проїздом через Грецію в Азію, де він повинен був перебувати легатом біля свого батька, викликав багато сміху своїми промовами і вчинками. Один із друзів Демонакта сказав, що цей Цетег – «велика погань».

«Зовсім не велика, клянусь Зевсом», - заперечив Демонакт.


Побачивши одного разу, як філософ Аполлоній вирушає в дорогу з багатьма своїми учнями, - він від’їжджав за запрошенням імператора, щоби бути при дворі у якості наставника, - Демонакт сказав: «Ось іде Аполлоній зі своїми аргонавтами». (8)


Хтось спитав Демонакта: чи безсмертна, на його думку, душа?

«Безсмертна, - відповів філософ, - але як усі».


З приводу Герода Демонакт сказав, що, вочевидь, Платон правий, що визнавав у кожному із нас не одну, а декілька душ, бо не могла б одна і та ж душа і кохану Регіллу, і коханого Полідевка пригощати, так як нібито вони були живі, і проявляти про них і інші схожі турботи.


Почувши оголошення, що афіняни відсторонюють не греків від участі в містеріях, Демонакт відважився одного разу принародно спитати їх: чим викликана така заборона, коли самі таїнства засновані Євмолпом, не греком, а фракійцем?


Сталося Демонакту відправлятися у плавання взимку. Один із друзів спитав: «А ти не боїшся потрапити на поживу рибам, якщо судно перекинеться?» - «Але ж треба бути невдячним, - відповідав Демонакт, - щоб не наважитись віддати себе на розтерзання рибам, коли сам пожер стількох із них!»


Одному оратору, що виступав з нікуди не гідними промовами, Демонакт радив вправлятися та працювати над собою. Той відповів: «Але я завжди говорю перед самим собою». «Ну, тоді зрозуміло, - сказав Демонакт, - чому ти так говориш, якщо в тебе дурний слухач».


Зустрівши одного разу віщуна, який за плату всенародно давав свої пророцтва, Демонакт зауважив: «Не розумію, за що ти вимагаєш плату? Якщо ти робиш це як той хто має можливість змінити те, що випряли пряхи, (9) - значить, ти мало просиш, скільки б ти не просив; а якщо все звершиться так, як угодно богу, - в чому ж тоді сила твоїх пророцтв?»


Один похилого віку і огрядний римлянин запросив Демонакта подивитися, як він в повному озброєнні вправляється у військовому мистецтві, б’ючись із дерев’яним стовпом, і потім спитав: «Ну, як, по-твоєму, я бився, Демонакт?». На що Демонакт відповів: «Прекрасно! Тільки суперник попався тобі дубовий».


І на всілякі питання, що збивають з пантелику у Демонакта завжди була готова дуже влучна відповідь. Так, наприклад, хтось спитав його заради сміху: «Якщо спалити тисячу мін дерева, Демонакт, скільки вийде мін диму?» - «Зваж попіл, - відповідав Демонакт, - а весь залишок прийдеться на дим».


Дехто Полібій, чоловік абсолютний невіглас і який погано говорив грецькою мовою, сказав одного разу: «Імператор мене римським громадянством нагородив». «Краще б він тебе не римлянином, а греком зробив», - сказав Демонакт.


Помітивши, що один із тих, хто носить тогу, оторочену пурпуром, дуже чваниться шириною пурпурної полоси, Демонакт нахилився до його вуха, взяв за одежу і, показуючи на неї, сказав: «Адже цю шерсть до тебе баран носив, та так бараном і лишився».


Одного разу в бані Демонакт зволікав і не входив у воду, яка була ще справжнім окропом, і хтось попрікнув його малодушністю. «Скажи, будь ласка, - спитав Демонакт, - для блага вітчизни я повинен туди влізти?»


На чиєсь запитання: «Як ти уявляєш своє перебування в Аїді?» - Демонакт відповів: «Почекай. Я тобі звідтіля напишу».


Один поганий поет, Адмет на ймення, розповідав, що створив надгробний надпис, всього у один вірш, і в своєму заповіті залишає розпорядження вирізьбити цю епіграму на його плиті. Втім, ось він, цей вірш:

Земле, візьми оболонку Адмета, а сам він став богом!

Демонакт розсміявся і сказав: «Твій надпис, Адмет, такий гарний, що мені хотілось би вже побачити його висіченим».


Дехто, помітивши по ногах Демонакта цілком природні ознаки старості, спитав; «Що ж це таке, Демонакт?» Філософ з усмішкою відповів: «Це? Зуби Харона».


Побачивши, як якийсь спартанець карає батогом свого раба, Демонакт вигукнув: «Перестань! Не доказуй рівноправ’я раба із самим собою».


Жінка, на ймення Даная, судилася зі своїм братом. «Судись, - сказав Демонакт, - адже ти не та Даная, дочка Несудимого – Акрізія». (10)


Більш за все Демонакт був схильний виступати проти людей, що філософствували не в ім’я істини, а лише напоказ. Так, зустрів він одного разу кініка, в плащі, з сумкою і з так званим «гіпероном», тобто величезною дубиною в руках замість посоха. Надриваючись від крику, кінік величав себе ревнителем Антисфена, Кратета і Діогена. «Не бреши, - сказав йому Демонакт. – В дійсності ти учень Гіперида – дубини».


Помітивши, що багато хто з атлетів під час поєдинку поводяться нечесно і, всупереч правилам змагання, не борються, а кусаються, Демонакт сказав: «Значить не без підстав, прихильники атлетів величають їх «левами»».


Тонке, але разом з тим і в’їдливе слово було сказане Демонактом проконсулу. Останній належав до числа чепурників, що висмикують разом зі смолою волосся на ногах і всьому тілі. І от один кінік, ставши на камінь, з якого говорили оратори, поставив якраз це саме у вину проконсулу і явно натякав на відому розпусту. Тоді розсерджений проконсул велів стягти кініка з каменя і збирався або забити його до смерті плицями, або покарати хоча б вигнанням. Але якраз при цьому був Демонакт, який і випросив для винуватця прощення, кажучи, що його зухвалість пояснюється тією свободою мови, яка у кініків передається у спадок із покоління в покоління. Проконсул сказав: «Добре. Зараз я відпускаю його заради тебе. Але якщо він знову наважиться зробити щось схоже, якого покарання він буде достойним?» Демонакт відповів: «Звели тоді осмолити його і вирвати усе волосся».


Іншого разу чоловік, якому імператор довірив начальство над легіонами і керівництво великою областю, спитав Демонакта, як йому найкращим чином виконати обов’язки управителя. «Будь безгнівним, відповів філософ, - менше говори і більше слухай».


Хтось спитав у Демонакта: невже він теж їсть медові коржики? «А ти що ж думаєш, - спитав Демонакт, - бджоли тільки для одних дурнів ліплять свої стільники?»


В «Розписаному портику» Демонакт побачив статую з відбитою рукою. «Пізнувато, - сказав він, - афіняни вшанували мідним витвором Кінегіра».


Помітивши, що кульгавий Руфін Кіпрський, зі школи перипатетиків – філософів що прогулювалися, досить вже багато часу приділяв філософським прогулянкам, Демонакт сказав: «Чи можна знайти що-небудь більш безсоромне, ніж це перипатичне кульгання».


Епіктет одного разу почав докоряти Демонакта, даючи тому пораду оженитися і мати дітей, так як істинному філософу личить залишити природі замість себе іншу людину. Демонакт з насмішкою відповідав неодруженому викривачу: «Добре, Епіктет! Віддай за мене одну зі своїх дочок».


Заслуговує згадки і слово, кинуте Демонактом Герміну, послідовнику Арістотеля. Демонакт знав його як огидну людину, що творила тисячі різних гидот, однак Арістотель і його десять положень не сходили у нього з язика. «Ти, Гермін, - сказав Демонакт, - воістину гідний десяти положень про категорії». (11)


Коли афіняни, не бажаючи відставати від корінфян, задумали запровадити в себе бої гладіаторів, Демонакт виступив перед ними і сказав: «Перш ніж виносити таку постанову, громадяни афінські, зруйнуйте олтар Співчуття».


Одного разу, при відвідуванні Демонактом Олімпії, елейці постановити вшанувати його мідною статуєю. «Не робіть цього аж ніяк, громадяни егейські, - заперечив Демонакт, - щоб не подумали люди, що ви нібито докоряєте своїх пращурів за те, що ні Сократу, ні Діогену вони не поставили статуй».


Чув я і розмову Демонакта з одним законознавцем. Демонакт виказав побоювання, чи не марно бува взагалі писати закони – однакові і для поганих і для чесних людей: бо одні не потребують законів, а другі від них не стануть кращими.


Із гомерівських поем Демонакт особливо пам’ятав один вірш:

Однаково смертні хто праці не знав і хто працював забагато. (12)


Демонакт з похвалою відгукувався про Терсіта, вважаючи його свого роду кініком і народним оратором.


Одного разу Демонакту поставили запитання: хто із філософів для нього найбільш люб’язний?

«Всі вони варті поваги, - відповів Демонакт, - але я благоговію перед Сократом, захоплююсь Діогеном і люблю Арістіппа».


Прожив Демонакт майже до ста років, без хвороб, без суму, нікому не досадивши, нікого ні про що не просив, допомагав друзям і за все життя не нажив собі жодного ворога. І таку ж любов мали до нього і самі афіняни, і вся Еллада, що при його появі влада вставала зі своїх міст, і наставала загальна тиша. Під кінець життя, вже дуже старим, Демонакт заходив без запрошення в будь - який дім, обідав там, ночував, і всі хто жив бачили в цій події якби-то явлення одного із безсмертних і вважали, що якесь добре божество відвідало їхнє житло. Коли Демонакт проходив мимо, жінок що продавали хліб, вони навперебій запрошували його, і кожна добивалася, щоб він у неї взяв хліб, і та, якій вдавалося вручити свій хліб Демонакту, вважала це для себе за щастя. Навіть діти приносили йому плоди, величаючи батьком.


Одного разу, коли в Афінах стався заколот, Демонакт прийшов у народне зібрання; одна його поява примусила всіх змовкнути. А він, побачивши, що народ вже змінив свої думки, не сказавши ні слова пішов.


Коли ж Демонакт помітив, що вже не має сил обходитись без сторонньої допомоги, він сказав, звертаючись до присутніх друзів, слова глашатаїв на змаганнях:

Ну, ось і закінчились ігри! Вінки

Роздали почесні. Поклик почуй:

Термін прийшов.

І, відмовившись від будь-якої їжі, пішов із життя таким же світлим, яким його завжди бачили люди.


Незадовго до смерті хтось спитав у Демонакта: «Як накажеш ховати тебе?» - « Не клопочіться, - відповів Демонакт, - дух мене поховає». – «Однак, - заперечив друг, - чи не ганебно було б залишити тіло такого чоловіка на з’їдання птахам і собакам?»

«А чому б і ні? – сказав Демонакт, - Ніскільки не дивно, якщо мені хочеться і після смерті бути корисним кому - небудь живому».


Однак афіняни поховали Демонакта з великою пишністю за державний кошт і довго його оплакували, і камінне сидіння, на якому він за звичай відпочивав, коли зморювався, пошаною оточили і вінками прикрашали на честь покійного мужа, вважаючи святинею навіть камінь, на якому він сидів.


Не було людини, яка б не з’явилася на винос тіла, в особливості із числа філософів. Останні на плечах несли його до самої гробниці.


Ось те небагате, що я зміг пригадати із дуже багатого. Але і по цьому, ті хто читає зможуть зробити висновок, якою людиною був Демонакт.



Примітки:


1)… що стосується Сострата, то про нього розповідається в іншому моєму творі…- цей твір Лукіана до нас не дійшов; Сострат – беотієць, якого за його надзвичайну силу греки називали Гераклом; роки його життя невідомі.

2)… ставив собі за взірець сінопського мудреця…- тобто Діогена, філософа – кініка, родом із Сінопа (413 – 323 роки до н. е.) 

3)… за висловом комічного поета, завжди «сама Впевненість була у нього на вустах … - аттичний поет «старої комедії» Євполід ( помер 411 року до н.е.).

4)… Фаворін… із Арля в Галлії, видатний софіст, ритор і філософ, сучасник Лукіана, який під час однієї із своїх юнацьких подорожей слухав його. За переказом Фаворін був від народження євнухом, чому Лукіан і називає його далі «софістом без статі».

5)... із македонської знаті, пурпуром облямований…- тобто той, хто носив верхній одяг з пурпурною каймою, що було ознакою належності до вищого стану.

6)… «Йому б не пошанованим ведмежою шкурою - ведмежатником, Гоноратом, але Аркесилаєм називатися!»…- кінік Гонорат ходив у шкурі ведмедя – на грецькій мові «арктос» (ἄρκτος), Аркесилай – житель «ведмежої країни», тобто Лікосури в Аркадії.

7)… Перегрін – Протей…- див. Лукіан, «Про смерть Перегріна».

8)… «Ось іде Аполлоній зі своїми аргонавтами» - суть жарту в тому, що Демонакт обіграє тотожність імені філософа з Аполлонієм, поетом III ст. до н.е., що довго жив на острові Родосі і який написав довгу та нудну поему «Похід аргонавтів».

9)… змінити те, що випряли пряхи…- маються на увазі Парки, які на думку греків, пряли долі людей. Див. «Одіссея», пісня VII.

10)… дочка Несудимого…- Даная була донькою Акрізія; Демонакт допускає грубу гру слів, виводячи ім’я Акрізій від дієслова κςινω – судити і заперечної приставки «а» (α), тобто не – судимий.

11)… «воістину гідний десяти положень про категорії»… - жарт в тому, що на грецькій мові «категорія» (κατηγορία) означає і філософську категорію, за термінологією Арістотеля, і звинувачення, так що категорії Арістотеля повинні служити для Герміна положенням про покарання.

12)… Однаково смертні хто праці не знав і хто працював забагато… - див. «Іліада», пісня IX.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 23.10.2022 20:45  © ... => Каранда Галина 

Але ж - не було!)


Воістину так! Зараз досить тільки виглянути у вікно.

 23.10.2022 17:54  Каранда Га... => © 

"зріднився з поетами, так як більшу частину їхніх творів знав напам’ять" 

тепер би спробував!))))

яке ж то спокійне мало бути життя в часи,. коли народу було настільки мало,  що можна було бути знайомим з усіма письменними). Але ж - не було!)